Леонід РУДНИЦЬКИЙ:
“Я НЕПОПРАВНИЙ ОПТИМІСТ І ВІРЮ, ЩО УКРАЇНА БУДЕ БАГАТОЮ ДЕРЖАВОЮ”

Леонід Рудницький — один із найвідоміших науковців світу. Українець за походженням, професор-емерит германських та слов’янських мов і літератур, директор програми Центрально і Східноєвропейських студій в університеті Ла Саль (США, Філадельфія), дійсний член Національної Академії наук України. Вже багато років є професором департаменту германських і слов’янських студій в університеті Ла Саль, де викладає також українознавчі курси. Він є також професором Пенсильванського університету у Філадельфії, професором Українського католицького університету, Президентом Світової ради наукових товариств імені Шевченка, ректором Українського вільного університету, що у Мюнхені. До творчого доробку Леоніда Рудницького належить чимало наукових досліджень у ділянках німецької, слов’янських літератур та історії Української Церкви. У 1993 році він став лауреатом премії імені Івана Франка. Влітку 2001 року пан Рудницький був одним із почесних гостей Третього Всесвітнього форуму українців.

— Народився я 8 вересня 1935 року у сім’ї юриста Івана Рудницького — сотника УГА та Юлії з Лужницьких Рудницької у Замарстинові (мікрорайон Львова), де всі львівські “батяри”. Тому і люблю гумор. Моя мати з Тернополя. Прадід з маминої сторони був адміралом, високопоставленим радником. Дід був каноніком Свято-Юрського монастиря. Степан Рудницький, мій пращур, був географом. Широкому загалу відомі його листи, твори. Як я вже сказав вище, батько був галицьким адвокатом, сотником УГА і полковником австрійської армії. За часів німців батько допомагав євреям, провадив справи з Шептицьким. За зв’язок з націоналістами мав бути розстріляний більшовиками. Мусив емігрувати. Він був одним із співтворців листопадового зриву 1918 року. Належав до чоти, що першого листопада вивісила у Львові синьо-жовтий прапор. У Чехословаччині був військовим аташе. В моїй родині багато священиків. Батько був першим, хто не став священиком. Наш сучасник, знаний архітектор Андрій Рудницький (двоюрідний брат, живе у Львові) — відома людина з моєї родини.

Ми виїхали у березні 1944 року у Польщу поїздом. Було мало часу, бо московська навала швидко насувалася. Через Чехословаччину потрапили до Німеччини. Були важкі часи. Жили у таборі за колючим дротом. Допомогли австрійські офіцери, друзі батька з Першої світової війни. Це був період вічної втечі. Лишилися без грошей, без нічого. Після війни, у 1951 році помер дідо, отець Леонід Лужницький (я хрещений в його честь). Майже одночасно з ним помер і батько, захворів на запалення легенів. Мені тоді було 16.

Після приїзду до Америки у 1952 році почалося нове життя. Я пішов вчитися, працював уночі. Студіював у Пенсильванському університеті, а також у Вільному університеті в Берліні. До 1998 року, майже ціле академічне життя викладав у Ласальському філадельфійському (у Філадельфії 12 університетів) та Пенсильванському університетах.

— Я американський громадянин. Та більшою мірою проживаю у Мюнхені. Річ у тім. що моя робота потребує цілковитої відданості. До Америки я їжджу тільки на свята: на Різдво, на Великдень або на канікули.

— З УВУ я пов’язаний вже сорок років. На професора мене притягнув туди ректор Володимир Янів. Коли Українська держава святкувала десятилітній ювілей, Український Вільний університет відзначав 80-ліття свого існування.

УВУ — це свого роду академічний унікум. Він був заснований ще у 1921 році у Відні, а відтак був перенесений до Праги. Пережив Радянський Союз, хоч, як стало нещодавно відомо, сам Сталін цікавився його долею. Та, на щастя, УВУ і далі служить усьому українству і є найстарішим приватним університетом у Німеччині. У 1945 році, після війни, його було перенесено до Мюнхена, де він є до сьогодні. Завдяки покійному Патріархові Йосифові Сліпому та пожертвам української діаспори. Університет розташований у престижному районі Мюнхена, а завдяки гостинності німецького народу, головним чином, баварців, він продовжує свою роботу. В його історії було чимало світлих моментів. УВУ виховав цілі покоління науковців, які, свідомі своєї місії, ретельно працювали на різних континентах світу. Він видав чимало наукових праць українською, німецькою та іншими мовами, і тим самим підтримав українську наукову традицію у часи, коли в Україні неможливо було цього зробити. З настанням незалежності Української держави статус УВУ радикально змінився. Тепер приблизно 90% студентів є з України. Кожного року ми доповнюємо наш професорський склад завдяки викладачам з України.

— Це був би цілком природний крок на шляху української наукової експансії в світі, принаймні в головніших державах. Іронія, певно, полягає в тому, що вже існує Український Вільний Університет. Існує вже упродовж 82 років і має підтримку від уряду Баварії. Від України підтримка тільки моральна, за що ми, безумовно, також вдячні. Але якби до неї долучилася й конкретна фінансова допомога, ми б справили величезне враження на німців.

Зараз настав надзвичайно добрий час для створення Українського університету в Європі, бо вона, по суті, стає єдиною об’єднаною країною, і саме такий Український європейський університет сьогодні був би дуже на часі. Не коштував би він надто багато грошей. Певні обіцянки з боку українського уряду були. Але уряди змінюються, а ми й досі так і не змогли полагодити цю справу.

Існує можливість подальшої співпраці з німцями, аби перетворити УВУ в Український університет у Європі. Але зараз я не бачу з боку влади якихось конкретних зусиль щодо розв’язання цього питання.

Втім, уже нині ми реалізовуємо гарний проект — надання професійного вишколу молодим українським дипломатим. Де краще це можна зробити, як не тут, у серці Європи? Дипломати, які б сюди приїжджали на навчання, мали б змогу відвідати Берлін, Швейцарію, інакше кажучи, дістали б змогу пізнати західний світ, познайомитися з роботою ненімецьких дипломатичних установ, прослухати курс лекцій (з УВУ, наприклад, погодилися співпрацювати американське генеральне консульство в Мюнхені, польське та інші).

Над цією програмою ми інтенсивно працюємо і віримо, що остаточно вона буде організована вже на початку 2003 року. Однак з боку України особливого зацікавлення в цьому проекті чомусь не простежується. Я, безумовно, розумію, що Україна має багато інших проблем, але вже зараз УВУ, на мою думку, — це прекрасна нагода еталізувати себе в науковому світі Заходу. Поки українська держава опиниться в Європейському союзі, українська наука має бути в Європі. Про нас мусять знати більше, і знати з позитивної сторони. Отож, таку роботу мусить здійснювати й УВУ також.

Від України вимагається певна символічна підтримка. Тоді б Німеччина та інші держави побачили б, що Україна справді зацікавлена в університеті, який ось уже 82 роки служить українській справі.

Маємо чимало договорів про співпрацю з українськими вищими навчальними установами, німецькими університетами. Ми є ідеальним місцем для зустрічей двох світів — українського та західноєвропейського, місцем, де можна не лише обмінюватись обопільно важливою науковою інформацією, а й краще пізнавати один одного.

— Уряд Федеративної Республіки Німеччини припинив свої субсидії для УВУ ще на початку 1997 року. До деякої міри це цілком зрозуміло з німецької точки зору, адже є Українська держава, і відповідальність за фінансування УВУ повинна перебирати вона. Досі цього не сталося. На щастя, УВУ підтримує Вільна Баварська держава. Окрім того, УВУ отримує підтримку від фундації УВУ в США, Канаді і від Товариства приятелів УВУ у Мюнхені. Та, незважаючи на все це, УВУ перебуває у постійній фінансовій кризі.

— Два роки тому я перестав бути головою цього товариства в Америці. Там дуже щедре громадянство, воно активно підтримувало цю організацію. Зараз я є президентом Світової ради наукових товариств імені Шевченка, себто товариств, які є у всіх куточках світу: Європі, Канаді, Австралії, США, мають Світову раду, генеральним секретарем якої є Олег Романів, академік і голова наукового товариства у Львові. Ми намагаємося діяти як, свого роду, координаційне тіло, щоб ці товариства по всьому світу тримати разом і давати їм певний напрям або, бодай, координувати їхню діяльність.

— Енциклопедія української діаспори — це великий і важливий проект Наукового товариства імені Шевченка. І я маю надію, що редактор Маркусь скоро завершить цю справу бодай з томом американської діаспори. Велику частину фінансування взяли на себе американські фонди. Перший том “Австралія” вийшов, другий том “Америка” — на підході. А щодо німецького тому ми мусимо консолідувати сили. Над енциклопедією діаспори у Німеччині працює стало сім чоловік. Вони працюють вже півтора року, є певний прогрес.

— Хоч я і далекий від політики, бо ніколи нею не займався, особливо не займався українською партійною політикою, визнаю, що вона відіграла помітну роль у еміграційних колах. Не завжди позитивну. Сам я не політик і ніколи не був ним.

— Я дуже ціную Віктора Ющенка і вважаю, що він є ідеальний кандидат справді демократичної країни. Він має харизму, добре виступає на українському телебаченні. Він мені нагадує молодого Кеннеді, якого я знав особисто. Я думаю, Ющенко є надією України. І я за природою оптиміст. Тим більше, що у світі склалася ситуація, коли ніхто не хоче порушувати кордонів даної держави. Ті кордони, які існують зараз, залишаться такими на певний час. Це є позитив для України. Якщо в Україні навести порядок, щоб не крали так, як крадуть, щоб не було лазаренків, тоді Україна буде багатою державою. І я вірю, що буде саме так. Я непоправний оптиміст. А поки що мене дуже журить те, що люди покидають цю державу, виїжджають і не включаються в емігрантські кола, які тут існують. Над цією проблемою нам ще треба працювати, щоб нові емігранти ставали частиною українських громад по всьому світу. Сама собою еміграція не є зла. Та мова йде про те, щоб новоспечені емігранти займалися не тільки своїми бізнесовими справами, але й робили внесок до українського культурного і політичного життя.

— Діаспора не в змозі вирішувати такі питання. Діаспора не є державою. Поодинокі люди, звичайно, можуть впливати на офіційні чинники, і це робилося. Я думаю, що діаспора зробила все, що могла в такій ситуації. Це врешті-решт є прерогативою Президента.

— До деякої міри ми вже це робимо в Українському Вільному Університеті

— Це робиться поступово. В Америці і в Європі, наприклад, є так звана система “Network”, за якою колишні випускники певного університету допомагають новим випускникам. Тобто, випускники, які закінчили університет, скажімо, у 60-ті роки, сьогодні допомагають тим, що закінчили у 90-ті. У них є свої організації. Ця система виправдала себе, і я гадаю, що нам варто перейняти їхній досвід роботи. Це дуже важливо.

— З одного боку я не дуже захоплююсь тим, що тут бачу. На мене завжди впливає емоційність українських людей, які виступають на таких форумах з поезіями. Зрозумійте мене правильно: я сам є любителем віршів, я живу з поезією, я професор, я викладаю поезію, але для поезії є своє місце і час. А тут треба було говорити про інше, а не опоетизовувати цілий процес життя. Поезія стає свого роду психоаналізом українського буття. Це вже занадто. Щодо організації Конгресу, то я вважаю, що не можна пхати забагато доповідей в один день. Людина просто не сприймає таку кількість інформації. Мене дивує, чому ми робимо це з року в рік, конференція за конференцією. На Заході водиться інакше. Люди мусять навчитися, що є певні обмеження, є регламент, який не можна порушувати. Треба мати відповідальність перед тим, хто говорить після вас. В Україні цими нормами нехтують, і це є проблема. Що з того конгресу буде? Які його наслідки? Одне позитивне: українці побачили, скільки їх є по всьому світу. Але, чи це вийде за межі Києва, чи вийде за межі українського світу? Я думаю — ні. Як сказав колись Іван Франко: “Як зліпив нас Бог із тої глини, такою ми є і сьогодні”. Це пригнічує. Є нагода, скажімо, скликати такий форум, з нього можна було зробити більше, ніж лише констатувати факти, що і ким зробилося, я маю на увазі — міністерствами чи діаспорою.

— Моя дружина також займається наукою. Ми познайомились в Америці в університеті. Вона латвійка, народилася в Ризі. Вивчила прекрасно українську мову, навчила дітей. До того розмовляє ще кількома: німецькою, латвійською, російською, французькою. Ми одружені вже 36 років. Троє дітей, дві дівчинки, які є вже мамами. Одна з них — доктор, викладає в одному з американських університетів, друга є вчителькою музики, а мій син закінчує докторат у Вашингтонському університеті з історії. Маю трьох онуків: двох дівчаток і хлопця.

— Трохи польською, добре знаю німецьку, англійська — це моя найсильніша мова, колись вивчав іспанську. Взагалі, мені не чужа жодна мова Європи, не володію лише угорською та фінською. Я мови знаю, як їх має знати науковець.

— Я люблю читати детективні романи, особливо американські і англійські. Люблю їздити на ровері, люблю футбол, хоч для цього я вже застарий. Із задоволенням дивлюсь матчі, люблю футбольну естетику, техніку футболу. Якби зміг зібрати команду з таких самих, як я, то ще би з задоволенням зіграв.

Розмову вели
Віталій ЖУГАЙ та Олег РОМАНЧУК
(Львів-Мюнхен-Львів)