Михайло ПАВЛОВСЬКИЙ, доктор технічних та економічних наук, народний депутат України

Богдан ГОЛОВЕНКО, голова правління науково-технічного впровадницького підприємства “Агро” (м. Івано-Франківськ)

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ І НАЦІОНАЛЬНА СТРАТЕГІЯ УКРАЇНИ У ХХI СТОЛІТТІ

Головною закономірністю сучасного світового розвитку стала глобалізація. Глобалізація розвитку, глобальна трансформація і інтеграція — це об’єктивні закономірні процеси.

З початком ХХI століття вже не лише привид глобалізації бродить по цілому світу, вона опанувала світ. Загроза тотальної силової глобалізації стала реальною. Відоме її гасло: “Глобалізуйся, бо програєш!”. Сьогодні вона вже реально стала головним законом світового розвитку. Для одних країн це несе нові можливості, для інших — великі загрози. Як уникнути або, принаймні, пом’якшити ударні хвилі глобалізації на непідготовлену, внутрішньо дезорієнтовану, неконкурентоздатну економіку? Досвід останньої чверті ХХ століття показує, що країни, які не зрозуміли або знехтували закони і закономірності глобалізації та не врахували її наслідків і сили дії в своїх національних стратегіях, заплатили й будуть платити надто велику ціну.

Одним з найголовніших конструктивних гасел ХХI століття буде — “Вчитись глобалізації!” Воно витіснить головне гасло ХХ століття “Вчитись торгувати!” Але самого вивчення процесів глобалізації недостатньо. Потрібна адекватна дієва реакція, відповідь кожної країни на її загрози і виклики. Закони та імперативи світового розвитку початку нової ери, епохи глобалізації і глобальної інтеграції ХХI століття вимагають і від України чіткого визначення українського шляху і стратегічного вибору. Це неможливо без загальноприйнятої національної стратегії розвитку.

Неоколоніальна глобалізація чи ефективна і конкурентоспроможна інтеграція в європейські й світові структури в національних інтересах? Україна — пасивний об’єкт глобалізації чи активний суб’єкт глобального розвитку? Глобалізація для глобалізаторів чи глобальна інтеграція і гуманізація розвитку в ім’я людини як найвищої, самодостатньої цінності та мети розвитку? Саме ці найважливіші питання поставило сучасне життя перед новою Україною. Від того, яку саме стратегічну відповідь дасть Україна, як і інші нові незалежні країни, залежить її історична доля, доля людства, доля нової глобальної людини. Без розробки і послідовної реалізації національної стратегії, зорієнтованої на глобальні виклики, переваги і загрози, така відповідь є неможливою.

До такого висновку на базі багаторічних досліджень глобальних трансформацій в політичній, економічній і соціальній сферах приходить відомий вчений-економіст, дипломат і політик, член-кореспондент Національної Академії наук України Олег Григорович Білорус у праціі “Глобалізація і національна стратегія України”. Вперше в світовій та вітчизняній науковій і науково-методичній літературі подається розроблена автором унікальна концепція національної стратегії розвитку конкретної країни (України) в умовах переходу до нової ери — ери глобальної цивілізації.

Автор узагальнив результати своєї багаторічної роботи в галузі економіки, глобалістики, стратегіки і дипломатики, глобального і національного державного менеджменту, соціології і політології. Саме міждисциплінарний науковий підхід був покладений в основу методології розробки глобалізованої національної стратегії розвитку. Важливим було і переконання автора в тому, що без володіння закономірностями і законами глобалізації та глобальної інтеграції, без повного врахування їх сили і масштабу розробка будь-якої сучасної і перспективної національної стратегії розвитку залишатиметься формальним актом.

Україна через своє геостратегічне місце і роль є не тільки регіональною, а й глобальною країною. Ставши великою незалежною європейською державою, Україна не може сховатись у своїй національній квартирі. Вона повинна знайти механізми розв’язання суперечностей між своїми внутрішніми, національними та глобальними інтересами.

Україна має як величезні історичні шанси, так і величезні проблеми внутрішнього облаштування, внутрішньої економічної, політичної і соціальної інтеграції. Головне завдання сьогодні — покінчити з клановим капіталізмом і стати на власний український шлях розвитку. Різні політичні сили по-різному бачать цей шлях. Виходячи з позиції демократії і реформаторства, необхідно відкинути збанкрутілі доктрини комунізму, західного лібералізму і відкладеного лібералізму нинішньої адміністрації України, відкинути нинішній збанкрутілий російський анархо-лібералізм і стати на шлях послідовного соціального реформаторства під гаслом: “Справедливість, розвиток і добробут для всіх!”. Саме таким має бути український шлях у ХХI столітті. Це і є довгострокова стратегія модернізації і оновлення України, адаптована до нових цивілізаційних імперативів, до вимог глобалізації розвитку і глобальної конкурентоспроможності. Це запорука безпеки й успіху розвитку України в ХХI столітті.

Більшість правих партійних лідерів України наївно-зацікавлено вважали і вважають, що в країні потрібно будувати класичний ринковий капіталізм ліберального типу. А побудували дикий кримінальний капіталізм. Ця груба помилка дуже дорого коштує Україні. Найперша її ціна — небачена, тотальна бідність. Більш як 82% населення живуть нижче від офіційного рівня бідності, яка вже набула характеру національного лиха. Населення пограбувала “ліберальна держава”, пограбували трасти, банки. Розподіл державної власності через сертифікати був ще одним пограбуванням громадян. Несправедливість держави породжує бідність і відчуження громадян від неї самої і від влади. Це є великою загрозою. Громадяни втрачають державну солідарність і гасло “Держава власників — власна держава” стосується лише купки олігархів, які вже приватизували економіку, прагнуть приватизувати владу і державу, їм залишилось приватизувати країну. Народ і патріотично налаштовані політичні сили прагнуть зупинити ці злодіяння і повернути владу громадянам.

Аналіз світового досвіду і прогноз його еволюції показує, що в сучасних посткомуністичних країнах, зокрема в Україні, мова не повинна йти про механічне повернення до капіталізму. Треба йти вперед, до нового демократичного суспільства справедливості і добробуту для всіх. Бо туди йдуть всі колишні капіталістичні країни. Капіталізм, як і соціалізм, належить минулому людства. Очевидно, такий капіталіст-мільярдер, як Дж. Сорос, має рацію, коли говорить, що ринковий капіталістичний фундаменталізм є небезпечнішим від комунізму. Нам треба йти до суспільства знань і інтелекту, до ноосуспільства. Нав’язане нам ззовні й виконуване нашими недолугими державними лідерами будівництво капіталізму може відкинути Україну назад у співвідносному русі до прогресу, тобто до межі, коли результати такого будівництва матимуть невиправний, незворотний характер. Нашим державним лідерам слід зрозуміти різницю між капіталізмом і ринковою економікою. Це різні речі. Ринкова економіка існувала і до капіталізму. Вона існуватиме і в далекій перспективі.

Дикий капіталізм (ринковий фундаменталізм), за висловом авторитетного американського історика А. Шлесінгерма, є грабіжницьким, експлуататорським, жорстоким та безсердечним.

Спрощене, на рівні ХVIII століття, розуміння ринкової економічної системи, яке нав’язує МВФ постсоціалістичним країнам, призводить до того, що лідери цих держав погоджуються будувати в своїх країнах модель вільного ринку, практично нехтуючи досягненнями економічної науки та розвитком самого ринку упродовж ХIХ та ХХ століть. Їх уявлення про можливість формування ринку простим звільненням цін і виробництва з-під контролю держави, створення приватної власності та лібералізацією зовнішньоекономічної діяльності побудовані на глибокому нерозумінні функціонування сучасного ринкового капіталізму в розвинутих країнах.

Як пишуть фахівці групи “Адженда”, ринок — це не Богом дана машина, не якась таємнича сила, керована невидимою рукою, а суспільний інститут, який протягом віків випещувався та розвивався свідомою людською дією. Це ціла мережа сигнальних механізмів, тільки один із яких становлять ціни. Він вписується в соціально-економічне середовище різних регулюючих механізмів, а також міжособистісних відносин та очікувань. Успішне запровадження ринкового механізму можливе тільки в умовах реконструкції всієї соціально-економічної тканини економіки. У змішаному ринковому господарстві Західної Європи соціальне та економічне середовища формувались у результаті комбінованої дії спонтанних сил та втручання людей. Нинішні умови в Центральній та Східній Європі не допускають такої розкоші, як очікування спонтанних рішень, а тому невідворотним стає якраз свідомий вплив.

Розвинуті країни — країни елітаризму — відмовились від хриматистики як діяльності виключно заради наживи і почали розвивати економіку як діяльність заради задоволення потреб людини, свого суспільства і своєї держави. Водночас периферії світового господарства вони стали нав’язувати те, від чого самі відійшли, — вільний ринок з його хриматистичною складовою, підкріпивши її сильною ідеологічною основою та створивши для цього спеціальні міжнародні фінансові організації — МВФ, СБ, ЄБРР.

Умови вільного ринку передбачають велику кількість дрібних виробників. Що ж ми бачимо в США? Складні вироби за високими технологіями виготовляють лише у великих фірмах-монополістах. Досить згадати об’єднання в останні роки авіаційних фірм “Дуглас” та “Боїнг” або чисельність працівників фірми “Вестінгауз” — близько 400 тисяч чоловік. Малі ж виробництва в розвинутих країнах — це фірми сфери обслуговування (зокрема інтелектуального) як безпосередньо населення, так і великих фірм. Жодне мале підприємство не виготовляє складної, наукомісткої продукції з багатьма технологічними операціями. І в той же час у постсоціалістичних країнах повним ходом йде запропонована нам реструктуризація невеликих (порівняно із США) підприємств, які дробляться на рівні цехів, що часто порушує технологічні цикли і робить неможливим розвиток високих технологій.

Вдалий спосіб знищення конкурентів!

Те саме спостерігається в сільському господарстві: якщо в США і Європі ферми укрупнюються та дотуються, то наші сільськогосподарські підприємства без будь-яких дотацій роздрібнюються.

На світовому ринку 70% усіх товарів дають великі монополістичні об’єднання.

Розвинуті країни (країни “золотого мільярда”) підтримують у себе, заохочують створення великих підприємств — АВВ, “Форд”, “Вестінгауз” (США), “Сіменс”, “Мерседес” (Німеччина) тощо, концернів, фінансово-промислових груп, злиття окремих фірм (наприклад, авіакомпанії “Боїнг” та “Дуглас”), що формують монополістичний та олігополістичний тип конкуренції. Тим часом країнам периферії світового господарства, куди вже потрапили майже всі постсоціалістичні країни й Україна зокрема, через умови МВФ тв СБ Захід нав’язує модель конкуренції вільного ринку (найчастіше недосконалої) через реструктуризацію великих підприємств шляхом їх роздроблення аж до цехів чи окремих ділянок. При цьому терпить насамперед конкурентоспроможність наукомісткої, складної продукції постсоціалістичних країн, бо саме таку продукцію, яка потребує високих технологій, на малих підприємствах виготовляти неможливо в принципі. Із такою політикою не згоден навіть Дж. Сакс.

За таких умов загальноприйнята ідея підтримки малого бізнесу та підприємництва по-різному спрацьовує в розвинутих та слаборозвинутих країнах.

У розвинутих країнах малі підприємства кооперуються з великими, постачаючи їм окремі деталі, вузли чи надаючи послуги великим фірмам та населенню (торгівля, побут, транспортне обслуговування тощо).

У слаборозвинутих країнах, де виробляється надто мало своєї конкурентоспроможної продукції, малі підприємства підключаються до обслуговування великих підприємств розвинутих країн, що з часом призводить до економічного та фінансового закабалення слаборозвинутих країн і втрати ними незалежності, спочатку економічної, а потім політичної.

Що ми бачимо сьогодні в Україні? На її ринку більш як 90% товарів імпортних. Частка машинобудування у ВВП за роки реформ зменшилась утричі, легкої промисловості — у 8 разів, а електронної — більше ніж у 100 разів.

Зростання малого бізнесу за цих умов послаблює стійкість економічної системи України та збільшує запас стійкості розвинутих країн. Це означає, що з погляду стратегії розвитку України для забезпечення стійкості її економічної системи потрібно розвивати, в першу чергу, виробництво складної наукомісткої конкурентоспроможної продукції. Малий бізнес має бути допоміжним, таким, що обслуговуватиме українське виробництво, українські фінансово-промислові групи, концерни, компанії.

Отже, стратегічне, головне, нагальне, першочергове завдання уряду, адміністрації Президента України, Верховної Ради України — відродження наукомісткого, конкурентоспроможного виробництва, завершеної складної продукції, а вже потім, на цій основі — розвиток малого бізнесу.

Нинішня діяльність Антимонопольного комітету України, який орієнтується під впливом МВФ та СБ на архаїчні форми вільної конкуренції минулої епохи, гальмує розвиток конкурентоспроможної наукомісткої національної економіки, протистоїть концентрації ресурсів, потрібних для прискорення структурних і технологічних перетворень.

Спрощений підхід до формування конкурентного середовища, розгляд конкуренції та монополії в межах галузевої структури не враховує реальної конкурентної ситуації в межах геоекономіки, сприяє наростанню нестійкості економічної системи і, отже, не відповідає умовам адаптації до вимог світової кон’юнктури, до вимог глобалізації економіки.

У перші роки реформ така політика демонополізації та тотальної приватизації в Україні мала як наслідок руйнування інституціальної структури виробництва і супроводжувалась масовим виникненням слабких неконкурентоспроможних господарських суб’єктів, що, звісно, штовхало Україну на шлях ринкового фундаменталізму.

Тим часом міжнародна конкуренція великих промислових фірм і структур переносить центр антимонопольної політики із структурних змін у галузі на умови вступу на галузеві ринки. Ця модель конкуренції виходить за рамки замкнутого галузевого простору, і її потрібно розглядати як вторгнення на ринок нових фірм-конкурентів. У період структурних трансформацій та економічного зростання в розвинутих країнах особливу державну підтримку отримували саме великі підприємства, а не малий і середній бізнес. Саме з метою підвищення ефективності національного виробництва під час виходу з кризи та переходу до стану економічного зростання відходили від антитрестівського регулювання такі країни, як Японія, Німеччина, Південна Корея.

Зауважимо, що подвійна мораль Заходу, зокрема США, виявилась й щодо цих країн. Так, після Другої світової війни Сполучені Штати Америки спочатку нав’язували антитрестівське законодавство в Японії та Німеччині з метою ослабити індустріальну базу цих країн. Коли ж США відчули гостру потребу в посиленні боротьби проти комунізму, то змінили свою позицію і розпочали відновлювати промисловість цих країн, відмовившись від програми зниження концентрації виробництва. Саме відновлення високого рівня концентрації виробництва сприяло тому, що Японія і Німеччина здобули статус світових економічних лідерів.

У Південній Кореї в пріоритетних галузях (машинобудування, електроніка, текстильна промисловість, кольорова металургія, нафтохімія, суднобудування) навіть мало місце примусове злиття приватних компаній, що зрештою сприяло створенню високомонополізованих, конкурентоспроможних виробничих структур.

Важливим завданням французької структурної політики в 60-ті роки стало створення сприятливих умов для розвитку процесів концентрації і спеціалізації виробництва, доведення французьких підприємств до рівня, за якого вони змогли б протистояти іноземній конкуренції. З часом ця стратегія видозмінювалась, ставала більш селективною, але принцип прямого чи опосередкованого стимулювання концентрації виробництва, особливо в наукомістких галузях, зберігся.

Після вступу Франції до Спільного ринку держава надавала кредити великим компаніям з метою створення “національних” чемпіонів — одного—трьох галузевих лідерів світового ринку.

Виходячи з досвіду саме країн Заходу, потрібно усвідомити неефективність ортодоксальних ліберальних поглядів щодо шляхів розвитку конкуренції. Стратегія створення конкурентного середовища має формуватися з урахуванням інноваційної промислової політики, підвищення конкурентоспроможності, а також проблем виходу із кризи з урахуванням теореми про лібералізацію шляхом концентрації та спеціалізації національної економіки.

Захист вітчизняного виробника і споживача має стати національним пріоритетом. Можливість такого захисту в ефективному державному і законодавчому регулюванні економіки, у відродженні і реструктуризації промисловості, в реіндустріалізації України на інноваційній основі. Підвищення внутрішньої і міжнародної конкурентоспроможності української продукції має стати найважливішим завданням державної стратегії.

Україна повинна побудувати самодостатню економіку. На перехідному (трансформаційному) етапі розвитку країни її національним інтересам найбільше відповідає багатоукладна соціально орієнтована економіка ринково-інноваційного типу, побудована на системному поєднанні ринкових механізмів та механізмів державного регулювання.

У період кризи та виходу з неї для реального зупинення спаду виробництва і пожвавлення національного виробництва необхідно відновити і посилити пряме державне управління державним сектором економіки, а також налагодити систему державного регулювання і стимулювання недержавного сектора економіки, особливо малого бізнесу. Завдання держави — стимулювати зростання внутрішнього споживання як локомотива піднесення національного виробництва.

Відродження і формування власного національного ринку і національного капіталу на новій основі в умовах повної державної незалежності входить до складу визначальних національних інтересів України. Слід зупинити руйнування внутрішнього ринку України, яке має місце внаслідок неконтрольованої експансії й товарної агресії економічно більш сильних сусідів і країн-партнерів. Необхідно забезпечити відродження внутрішнього ринку і прискорене формування власного народногосподарського комплексу із завершеними технологічними циклами виробництва продукції.

Національні інтереси України диктують необхідність відновлення вже в найближчій перспективі втрачених міжнародних ринків, що є можливим лише на основі підвищення конкурентоспроможності національного виробництва. Необхідно зупинити процеси деіндустріалізації України і забезпечити ефективну структурну перебудову економіки та її реіндустріалізацію на новій основі. Державний захист національного ринку є особливо відповідальним завданням. Навіть в умовах глобальної інтеграції значення національного ринку, його роль і місце повинні мати найвищу пріоритетність для держави.

Україна має великі потенційні можливості для підвищення внутрішньої і міжнародної конкурентоспроможності власної продукції. Особливо в такій галузі сільськогосподарського виробництва, як рослинництво. У ньому, як у жодній іншій галузі матеріального виробництва, отримання додаткового товару (DТ) у відомій формулі Т —> Г —> Т + DТ найменшою мірою залежить від перерозподілу природних ресурсів, оскільки додатковий товар (DТ), тобто врожай, отримується в основному за рахунок використання рослинами сонячної енергії та засвоєння поживних речовин ґрунту. А впровадження інновацій — нових технологій у рослинництві, а також у тих галузях сільськогосподарського виробництва, які безпосередньо впливають на збільшення врожайності сільськогосподарських культур і зменшення затрат на їх вирощування, створює так званий мультиплікативний ефект, коли один фактор підсилює інший і навпаки. Впровадження нових технологій в землеробстві як найбільш впливовій сфері сільськогосподарського виробництва на результати вирощування сільськогосподарських культур можливість реінвестування доходів від реалізації інновацій в розширення виробництва можуть створити ефект значного збільшення не тільки продукції рослинництва, а й всього сільськогосподарського виробництва. Однак тут потрібен стимулюючий і регулюючий вплив держави.

Україні належить близько третини загальної площі світових запасів чорнозему. Тому відродження і повномасштабний розвиток агропромислового комплексу стало невідкладним і стратегічним національним інтересом України. Але для цього необхідно насамперед розв’язати гостру проблему відновлення родючості наших ґрунтів. На жаль, Україна втратила колишню славу наших родючих чорноземів. Залишився тільки міф про них.

Інтенсифікація сільськогосподарського виробництва, тобто широке впровадження хімізації і механізації впродовж останніх десятиліть, призвела до зміни параметрів родючості ґрунтів України. Причому ці зміни за останні десять років мають різко виражений негативний характер. Це результат нераціонального використання ґрунтів та недовнесення мінеральних і органічних добрив, внаслідок чого зменшилась швидкість агрономічно корисних процесів ґрунтоутворення, що зумовило погіршення цілої низки властивостей ґрунтів їх деградації.

Широкомасштабна деградація наших ґрунтів, за висновками вітчизняних фахівців, є основним наслідком екологічної недосконалості нинішніх технологій вирощування сільськогосподарських культур, структури земельних угідь і потребує з екологічної точки зору перегляду стратегії й тактики як ґрунтознавчої, так і землеробської наук. Деякі ґрунти в Україні перебувають на межі незворотних змін, що позначається на складі ґрунтової біоти. Відновлення деградованих земель є складним, а в деяких випадках неможливим, оскільки втрата їх природної родючості тісно пов’язана з порушенням деяких процесів і явищ, у які включені рослини, ґрунт та організми, які його населяють.

Ґрунти мають величезне значення не лише тому, що є головним джерелом отримання харчових продуктів. Вони відіграють активну роль в очищенні природних і стічних вод, які крізь них фільтруються. Ґрунтово-рослинний покрив планети є регулятором водного балансу суші, оскільки він поглинає, утримує й перерозподіляє велику кількість атмосферної вологи. Це — універсальний біологічний фільтр і нейтралізатор багатьох видів антропогенних забруднень. Як наголошувалось в одній з недавніх доповідей ООН, подальше існування нашої цивілізації поставлене під загрозу через широкомасштабну загибель родючих земель, що зростає. Нині охорона і раціональне використання земельних ресурсів — одна з найактуальніших проблем.

Останні десятиліття в ґрунт інтенсивно вносили ударні дози міндобрив та хімічних меліорантів, внаслідок чого знищувалася ґрунтова мікрофлора. В результаті цього ґрунт омертвлявся, змінювалася його структура, зменшувалась родючість. Крім хімізації, особливо шкідливий вплив на структуру ґрунту і його родючість справляє інтенсивність обробітку земель. Сучасні технології вирощування сільськогосподарських культур потребують 5-6-разового проходу ходових систем агрегатів на полях під просапними і 2-3-разового на полях під культурами суцільної сівби, що є причиною систематичного стійкого ущільнення ґрунту (до 1% щорічно). При оранці п’ятикорпусним плугом трактор ущільнює 40-50 відсотків поверхні поля. Під дією гусениць трактора і коліс машин агрегатні грудочки ґрунту руйнуються, розпилюються, його щільність підвищується, а капілярність і вологопроникність зменшуються. Все це призводить до зниження врожайності. Багатократний передпосівний обробіток ґрунту затягує сівбу, що також негативно впливає на врожайність сільськогосподарських культур. При інтенсивному обробітку внаслідок вивітрювання і водної ерозії втрачаються органічні речовини, погіршується структура ґрунту, збільшуються втрати вологи і утворення глиб. В результаті інтенсивної системи обробітку ґрунту в Україні з 35 млн. га орної землі 18,6 млн. га еродованих і ерозійно небезпечних угідь. У всіх природнокліматичних зонах на площі 12 млн. га поширена водна ерозія. Вітрова ерозія систематично виявляється на 5 млн. га, а в окремі роки — на площі до 10 млн. га. Сильні пилові бурі бувають через 9-10 років, середньої інтенсивності — через 3 роки, а місцевого характеру — щороку.

Вже зараз необхідно в 2-3 рази скоротити строки і підвищити якість обробітку ґрунту, забезпечити інтенсивне механічне знищення бур’янів, надійне збереження і накопичення вологи. Тому необхідно як поліпшувати способи і системи обробітку ґрунту, так і використовувати досконаліші сільськогосподарські машини. У зв’язку з цим набуває поширення система мінімального обробітку ґрунту, за якої скорочується кількість обробок ґрунту і проходів тракторів полем. Для цього застосовують комбіновані машини й агрегати, які виконують за один прохід декілька операцій. Застосування комбінованих машин зменшує шкідливий вплив колісних ходів на ґрунт, скорочує строки проведення операцій, підвищує якість робіт і продуктивність праці, знижує виробничі витрати.

Повною мірою зазначеним вимогам відповідають розробки спеціалістів науково-технічного впровадницького підприємства “Агро” (м. Івано-Франківськ), які впродовж декількох років займаються створенням та впровадженням нової енергоощадної, ґрунтозахисної системи обробітку земель та відновлення їх родючості. Завершується розробка робочо-конструкторської документації на енерготехнологічний комплекс на базі комбайна роторного напівначіпного “Агро-1800”. Передбачається, що на відміну від нинішніх комбінованих машин застосування комплексу дасть господарствам можливість не тільки проводити сільськогосподарські роботи в значно стисліші терміни за рахунок виконання більшої кількості операцій за один прохід та з вищою якістю, а й комплексно розв’язувати виробничі проблеми.

А саме:

Застосування продуктів переробки органічних добрив дає змогу підвищити родючість ґрунту, врожайність культур за зменшених затрат на придбання дорогих мінеральних добрив і шкідливих для ґрунту пестицидів. При цьому з полів, підживлених продуктами переробки органічних добрив, отримують високоякісні, екологічно чисті харчові продукти, які в розвинутих країнах нині дуже ціняться. Їхня ціна в 3-4 рази більша від ціни звичайних. В Англії, Голландії, Німеччині завдяки застосуванню біогумусу врожайність зернових сягає 56-70 ц/га, картоплі — 500-800 ц/га.

На кінець 1992 р. у США понад 500 тисяч фермерських господарств перейшли на систему біологічного землеробства, що дало змогу забезпечити підвищення яті та врожайності зернових культур до 60 ц/га, а кукурудзи на зерно — понад 100 ц/га.

Саудівська Аравія практично не має земель, придатних для землеробства, але вона, використовуючи біогумус, не лише задовольняє свої потреби в зернових та овочевих культурах, але й значну їх частину експортує.

Внаслідок постійного збільшення кількості населення на планеті існує об’єктивна світова тенденція постійного зростання цін на продовольство. За останні чверть століття ціни на нього підвищилися в два рази. Щорічний приріст потреби в зерні дорівнює величині його річного збору в Україні. Виробництво продуктів харчування вже давно перемістилось із економічної сфери у сферу великої світової політики. Україна повинна стати великим світовим експортером зерна. Експорт зерна на рівні 20-25 млн. т дасть великі валютні інвестиційні ресурси і піднесе рівень економічної незалежності України. Хліб — особливо важливий стратегічний продукт України на період досяжного майбутнього. За останніми даними ФАО ООН (2001 р.), Україна здатна прогодувати 1 мільярд населення світу. Принцип “Хто володіє хлібом, той володіє світом” повинен бути визначальним у нашій національній стратегії. Хліб має стати нашою головною мирною зброєю.

У формуванні національних стратегій треба знайти баланс внутрішніх і зовнішніх інтересів. Як і інші європейські країни, Україна не зможе розв’язати своїх внутрішніх проблем без урахування і ефективного використання впливу глобальних факторів нової світової ери і суспільно-економічної формації глобалізму. У ХХI столітті, як ніколи раніше, найбільша мудрість суспільства полягає саме в тому, щоб, як говорив М. Драгоманов, “убачити напрямок руху світового, його міру, закон і послужитись тим рухом. Інакше той рух піде проти нас, розчавить нас”. Глобальна інтеграція та безпека розвитку, базована на принципах справедливості й демократії, і є тим законом світового розвитку, який визначає шлях у майбутнє кожної суверенної нації — держави. Головними гаслами загальнонародної стратегії в ХХI столітті є Державність, Демократія, Духовність, Добробут.

ЛІТЕРАТУРА:

1. Білорус О. Г. Глобалізація і національна стратегія України. — Броди, Просвіта, 2001. — 300 с.

2. Павловський М. А. Стратегія розвитку суспільства: Україна і світ(економіка, політологія, соціологія). — К., Техніка, 2001. — 312 с.

3. Пахомов Ю. М., Крымский С. Б., Павленко Ю. В. Пути и перепутья современной цивилизации. — К.: Международний деловой центр, 1998. — 432 с.