Костянтин МОРОЗОВ, екс-міністр оборони України, генерал-полковник запасу

СИСТЕМА ЄВРОПЕЙСЬКОЇ БЕЗПЕКИ І НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ УКРАЇНИ

Костянтин Петрович Морозов народився 1944 року в Луганській області. Цивільна і військова освіта вища. Військовий льотчик. Закінчив Харківське вище авіаційне училище льотчиків, Військово-повітряну академію, Академію Генерального штабу. Упродовж 31 року — служба в Збройних силах. Командував авіаційними частинами, дивізією, армією. Від 6 грудня 1991 року — в ЗС України. У 1991—1993 рр.— міністр оборони України.

Весняного березневого дня 1999 року на майданчику перед штаб-квартирою Організації Північноатлантичного Договору в Брюсселі було урочисто піднято три нові прапори трьох країн — нових членів Альянсу. Через кілька тижнів глави держав Польщі, Угорщини і Чеської Республіки, повноправних членів Союзу дев’ятнадцяти країн Європи і Північної Америки, взяли участь у ювілейному саміті НАТО у Вашингтоні.

Тими подіями завершувався складний процес оцінок і переговорів про розширення, яким було розпочато нове п’ятдесятиріччя організації. І хоча цей процес супроводжувався надзвичайно активними й не завжди доброзичливими дискусіями в засобах масової інформації, а також постійними і жорсткими запереченнями з боку Росії, Північноатлантична Рада шістнадцяти країн-членів на найвищому рівні прийняла історичне рішення підтримати прагнення цих трьох держав першими після закінчення “холодної війни” долучитися до могутньої системи колективної безпеки в Європі. Сьогодні ще дев’ять країн наполегливо працюють, втілюючи в життя свої плани зміцнення національної безпеки приєднанням до Альянсу. Всього ж сорок шість країн Європи, Північної Америки і Центральної Азії об’єднано співробітництвом у форматі створеної ними Ради євроатлантичного партнерства. Рада НАТО започаткувала і підтримує діалог з сімома країнами Середземномор’я, проводяться консультації з Китаєм і Японією, країнами інших регіонів світу.

Водночас організація, з якою абсолютна більшість європейських країн однозначно пов’язує своє майбутнє, для українського суспільства все ще залишається невідомою. Ця стаття пропонує особисті оцінки і висновки автора щодо безпеки України в контексті її стосунків з Альянсом, які зроблено на підставі власного десятирічного досвіду вивчення проблематики, а також трирічної практичної роботи на посаді заступника глави Української місії при НАТО в Брюсселі.

НАТО ЯК ВІЙСЬКОВО-ПОЛІТИЧНИЙ ЄВРОАТЛАНТИЧНИЙ СОЮЗ. БЕЗПЕКА УКРАЇНИ

НАТО як Організацію Північноатлантичного Договору було засновано у квітні 1949 року. Через чотири роки (у травні 1953 р.) за ініціативою і під проводом СРСР утворюється Організація Варшавського Договору (ОВД). Вважається, що з того часу протягом наступних повоєнних років ці два військово-політичні блоки визначали стан європейської безпеки, але також відомо, що у відносинах між собою вони перебували у стані “холодної війни”, яка була постійним джерелом небезпеки і не лише європейської. Є різні погляди на причини об’єднання країн у зазначені організації. Радянська воєнна теорія пояснює, що ОВД утворено у відповідь на заснування НАТО з урахуванням її “ворожості та агресивності”. З погляду Заходу, в НАТО об’єдналися країни з метою протистояння “поширенню комунізму” в Європі у відповідь на дії Радянського Союзу, який після закінчення Другої світової війни, розмістивши свої війська на території європейських країн, створив передовий ешелон стратегічного наступального угруповання. Цей факт розцінювався як наявність озброєного і розгорнутого до штатів воєнного часу базованого в Центральній Європі за схемами оперативного складу фронтів (з оперативними і стратегічними резервами) і готового в обмежені строки розпочати наступальні (стратегічну і кілька оперативних) операції угруповання військ СРСР разом з військовими формуваннями його східноєвропейських союзників. Вважається, що саме це було причиною формування військово-політичної організації з інтегрованими військовими силами країн Західної Європи, США і Канади.

Майже сорок років кожна сторона залишалась на власних позиціях у ставленні до військових сил своїх союзників, але час дав неупереджену оцінку того, чим був Альянс для країн-членів і чим він є тепер для багатьох країн, що з ним співпрацюють.

НАТО як військово-політичний союз (альянс) тепер вже дев’ятнадцяти країн — Бельгії, Великобританії, Греції (приєдналася у 1952 році), Данії, Іспанії (приєдналася у 1982 році), Північної Ірландії, Італії, Люксембургу, Нідерландів, Німеччини (приєдналася у 1955 році), Норвегії, Португалії, Туреччини (приєдналася у 1952 році), Франції (член політичної організації), США і Канади, а тепер Польщі, Угорщини і Чеської Республіки (всі три приєдналися у 1999 році) більш як п’ятдесят років служить колективним захистом демократичних цінностей країн-членів. Своїми цінностями вони вважають ті досягнення, що їх десятиліттями створюють їхні суспільства на радикально відмінних від радянської системи принципах демократії і ринкової економіки. Альянс забезпечив неухильний розвиток економіки в цих країнах при утримуванні на мінімально необхідному рівні їхніх збройних сил, які становлять колективну систему гарантованої безпеки країн-членів.

Протягом усього часу існування НАТО в Радянському Союзі наполегливо формувалася суспільна думка про агресивну природу і постійно зростаючу загрозу з боку збройних сил Альянсу щодо інших країн. Такі оцінки в основному зберігаються і тепер у нових незалежних державах. Зокрема, в Україні їх підживлюють з метою протидії формуванню сучасних підходів до вироблення незалежної позиції держави в її ставленні до НАТО. Як аргументи наводяться заідеологізовані штампи стосовно агресивності “блоку, “чобіт” якого хоче топтати нашу землю”.

Визначити так це чи ні, допоможе з’ясування принципів, на яких побудований і функціонує Альянс як міжнародна організація, що має у своєму розпорядженні інтегровані військові сили, а також оцінка стану безпеки України у контексті її стосунків з цією організацією в минулому, у наш час і в перспективі.

Оборонна спрямованість

Єдиним призначенням організації була і є колективна оборона на випадок воєнної загрози її членам ззовні. Всі країни-члени організації — як потужні контрибутори, так і малі країни (як Люксембург) і такі, що не мають власної армії (як Ірландія), однаково захищено почувають себе в цій єдиній системі, оскільки “НАТО розглядає агресію проти будь-якої держави її члена як агресію проти всього союзу” (стаття 5 Статуту НАТО). Україна від 1949 року, перебуваючи ще у складі СРСР, і протягом останнього десятиріччя не відчула жодного разу спроби застосування з боку НАТО або якоїсь окремої країни її члена військової сили або загрози силою, продемонстрованої щодо неї навіть у політичному плані.

Говорити про “агресивну спрямованість” Альянсу щодо України немає підстав ще й тому, що його військова організація ніколи не мала наступального характеру і, на відміну від угруповань колишньої Організації Варшавського Договору, побудована на принципах стримування можливої агресії та оборонної достатності. Не несе загрози безпеці України і сучасне розширення НАТО, про це свідчить офіційне зобов’язання Альянсу не розгортати будь-яких військових сил або ядерної зброї на території країн — нових членів.

Цивільний контроль

Інтегровані військові сили Альянсу надійно керовані політичними органами, які оцінюють обстановку й ухвалюють рішення, перебуваючи як міжнародна організація в загальному правовому полі міжнародних стосунків, створеному на основі загальновизнаних принципів міжнародної дипломатії. Кожна країна-член Альянсу має постійне представництво у штаб-квартирі, що складається із груп цивільних фахівців міністерств закордонних справ і оборони, які працюють за принципом ротації.

Органи управління НАТО функціонують у двох рівнях — політичному і військовому, причому військова організація в частині виконання завдань підпорядкована політичному органу, яким є Північноатлантична Рада (ПАР) НАТО. Принцип цивільного контролю (на відміну від наших підходів, контроль розуміється як безпосереднє управління), про необхідність якого так багато говориться в Україні, в системі НАТО від першого дня її заснування є основним принципом управління інтегрованими військовими силами. Він передбачає повне та безумовне управління ними з боку ПАР як цивільного політичного органу управління. В залежності від важливості питань рішення в ПАР приймають як у повсякденному режимі постійні представники країн у ранзі послів, так і на спеціальних сесіях представники високого (міністри закордонних справ або цивільні міністри оборони) і найвищого (глави держав і урядів) рівнів.

В основу функціонування ПАР покладено демократичні принципи колегіальності і рівноправності. Кожна держава-член Альянсу має однакову вагу голосу свого представника у підготовці рішень, які приймають консенсусом. Фактично всі рішення ПАР приймаються одностайно, ті питання, що не були підтримані хоча б одним представником будь-якої країни, не стали рішеннями НАТО.

Генеральний секретар НАТО головує на засіданнях ПАР усіх рівнів, він не має ніяких власних владних повноважень і виконує функції спікера, а також у межах делегованих йому союзниками прав представляє організацію на міжнародному рівні.

Військовий комітет (ВК) НАТО проводить планування сил і їхню підготовку в повній відповідності з прийнятими політичними рішеннями ПАР. До складу ВК входять військові представники всіх держав-членів (за винятком Ірландії і Франції), які забезпечують його повсякденне функціонування, працюючи у складі військових місій, що сформовані з представників національних генеральних штабів. Найважливіші питання у ВК розглядаються на рівні начальників генеральних штабів збройних сил країн-членів.

Така схема управління військовою організацією, з погляду безпеки мирних країн, є надійною і передбачуваною через наявність в ній цивільного начала і виключення можливості келійного прийняття рішень і видання наказу на розгортання і висунення військ, як це мало місце при введенні радянського військового контингенту до Афганістану у грудні 1979 року. У цьому зв’язку показовим є процес ухвалення рішення Альянсу щодо початку військової операції в Косовому. Тривалі дебати в ПАР відбувалися з урахуванням наслідків інтенсивних консультацій Міжнародної контактної групи високого рівня, обговорень у парламентах країн-членів, супроводжувались широким висвітленням їх у пресі через щоденні брифінги представників керівних органів НАТО в штаб-квартирі для акредитованих журналістів з багатьох країн.

Така система відповідає національним інтересам, законодавству і позиції України щодо необхідності цивільного контролю над військовими формуваннями, вона є наслідком пережитої небезпеки, яка нависла над нашою країною у дні серпневого 1991 року заколоту в Москві. Ця система розглядається як основа для нашої оборонної реформи.

Незалежність армій

Важливим принципом управління збройними силами конкретних країн-членів НАТО є їхня національна належність. НАТО не має власних збройних сил як таких. Окрім ескадри літаків Е-3А системи раннього радіоелектронного попередження і управління (АWАСS), всі збройні сили країн-членів перебувають у правовому полі й повному підпорядкуванні національним політичним органам, які повсякденно управляють ними так само в системі цивільного контролю. Організація бойового чергування призначених сил, загальне планування і розвиток національних збройних сил проводяться у відповідності з прийнятими Альянсом спільними політичними рішеннями. У разі необхідності формування багатонаціонального угруповання для дій за планом Альянсу, після ухвалення такого рішення, ПАР письмово звертається до політичного керівництва країн-членів, яке у відповідності з національними процедурами у кожному конкретному випадку ухвалює рішення щодо участі держави у зазначених діях, а також щодо складу і численності свого військового контингенту. Іншого механізму застосування сил НАТО просто не існує.

Україна, прийнявши оборонну доктрину, має аналогічне бачення і дотримується саме таких принципів і механізмів ухвалення рішень щодо управління її Збройними Силами.

Колегіальність на виконавському рівні

Принцип колегіальності і рівноправності країн-членів зберігається і на нижчих рівнях організаційної структури НАТО. Планування сил на випадок спільних дій, організація їхнього матеріального і технічного забезпечення, створення умов повсякденної безпеки як для самих сил, так і для цивільного середовища в місцях їхньої дислокації, наукові дослідження і проекти здійснює персонал постійних відповідних комітетів НАТО. У їхньому складі, також на основі ротації, працюють фахівці-представники країн-членів. За необхідності комітети, за рішеннями ПАР, утворюють зі свого складу постійні і тимчасові спільні робочі групи, проводять наради і засідання, у тому числі і з виїздом до країн-союзниць. Свої оцінки і пропозиції, які також схвалюються на основі консенсусу голосів учасників, виносяться на розгляд ПАР, де доповідають керівники комітетів (співробітники апарату Генерального секретаря — представники країн).

РЕФОРМУВАННЯ НАТО У ПОЛІТИЧНУ ОРГАНІЗАЦІЮ. РОЗВИТОК СПІВРОБІТНИЦТВА В ЄВРОПІ

Історія розвитку НАТО після закінчення “холодної війни” свідчить про її здатність, як ніякої іншої міжнародної організації, реформуватися в нових умовах політики безпеки в Європі. Весь останній десятирічний період сповнений ініціативами і практичними діями Альянсу, спрямованими на створення нової атмосфери довіри і співробітництва, сприяння розвитку демократичних армій в країнах, що почали самостійно проводити власну політику, зокрема у сфері оборонного будівництва та безпеки. З самого початку в рамках співробітництва НАТО ставить мету допомогти новим незалежним країнам і тим, що звільнилися від радянського диктату, реформувати свої збройні сили, впровадженням у систему управління ними демократичних принципів унеможливити загрозу їх власному народові, через оптимізацію складу і співробітництво зменшити економічний тягар їхнього утримання.

Від протистояння до співробітництва

Уже в 1991 році, відразу після розпуску ОВД і припинення існування СРСР, НАТО запропонувала співробітництво зі своїм колишнім ворогом — східноєвропейськими країнами і новими незалежними державами, що утворилися на пострадянському просторі. Для спільного управління цим процесом, а пізніше співробітництвом у рамках Програми “Партнерство заради миру” (ПЗМ), було засновано Раду північноатлантичного співробітництва (РПАС). Більшість із зазначених країн вже 1992 року приєдналася до співробітництва, а їхні інтереси в Раді, як і в ПАР Альянсу, представили посли цих країн із зв’язків з НАТО. Того ж року й Україна стала членом РПАС. Від цього періоду починається і формування досвіду українських Збройних Сил в діях за межами своєї країни, разом з іншими партнерами у спільних навчальних заходах, а пізніше у складі миротворчого контингенту. Від самого початку розвитку співробітництва з Альянсом наша держава мала довіру до цієї організації і подальша участь укрбату в миротворчих операціях у складі формувань, переданих від ООН у її підпорядкування, не викликала у нас політичних застережень щодо єдиного командування НАТО, як це відбувалося в Росії. Україна розглядала своє співробітництво як один з напрямів зовнішньої політики щодо інтеграції в європейські структури, у тому числі — систему її безпеки.

Перші спільні дії партнерів і членів НАТО в миротворчих операціях в Боснії вже у 1995 році виявили потребу прийняття нової програми технічної й організаційної підготовки до спільних дій. Виконання нової програми стало процесом планування і перегляду сил (ПАРП), в ході якого ознайомлення, усвідомлення і на цій основі сприйняття і опанування чинних у НАТО організаційних норм, послідовності роботи механізмів продукування рішення, порядку і правил підготовки і проведення операції, організації управління, матеріального і технічного забезпечення створюють умови для усунення перешкод ефективному застосуванню багатонаціональних сил у спільних операціях. Взаємна сумісність сил НАТО і призначених для спільних дій сил партнерів стала критерієм здатності багатонаціонального військового контингенту досягати успіху в миротворчих і пошуково-рятувальних операціях.

Україна як учасник ПЗМ і процесу ПАРП поширила вимоги досягнення взаємосумісності, крім військових миротворчих підрозділів, також на формування цивільної оборони МНС, які стали активним учасником процесу планування на випадок надзвичайних ситуацій і техногенних катастроф. Співробітництво взаємно збагатило досвід сторін, стало основою подальшого підвищення їхньої готовності реагувати на виклики мирного часу. Країни НАТО надали безкорисливу допомогу Україні під час аварії на очисних спорудах під Харковом у 1995 році, українські фахівці брали участь у багатьох міжнародних рятувальних операціях, під час повені у Польщі, землетрусу в Індії. Своїми діями у цій сфері наша держава здобула широке визнання як країна, що має потужну організацію, досвідчених фахівців, зміцнила свій міжнародний авторитет.

Визнаючи вигоду від співробітництва з НАТО, вже у 1994 році країни-партнери почали заявляти про своє прагнення набути в майбутньому повноправного членства. НАТО відреагувала на такі заявки в дусі традицій демократії і прозорості. У 1995 році ПАР ухвалила і запропонувала партнерам новий документ, який було названо “Міжнародна дискусія щодо розширення”. Документ, що включав основні вимоги до кандидатів на майбутнє членство, пропонував країнам самим визначити, наскільки близькими вони бачать свої стосунки з Альянсом і в який термін планують досягнути мети. При цьому майбутнє розширення розглядалось не лише як можливість нових членів зміцнити власну безпеку через приєднання до НАТО, а й як зміцнення самої системи безпеки за рахунок нових членів — контрибуторів. Під час міжнародної дискусії в деяких країнах відбулися загальнонаціональні референдуми, і там, де вони показали підтримку народу, уряди розпочали здійснювати програми досягнення передбачених цілей.

Від співробітництва до партнерства

Оцінюючи нову обстановку, що у своєму розвитку вела до принципово нової ситуації для України з огляду на її геостратегічне положення в центрі Європи, наприкінці 1996 року наша держава заявила про свої наміри інституціоналізувати свої відносини з НАТО. І хоча це рішення приймалося з урахуванням позиції Росії і з огляду на її наміри укласти двосторонній документ з Альянсом, для України це було принципово національним рішенням. Перспектива набуття членства в НАТО трьома-чотирма (Польща, Чеська Республіка, Словаччина, Угорщина), а то й більше (Болгарія, Румунія) країнами-сусідами потребувала визначення її позиції з урахуванням конкретних умов гарантування національної безпеки.

У травні 1997 року НАТО підписала Основоположний акт про співробітництво з Росією, надавши таким чином особливості своїх відносин з нею серед інших партнерів, а 9 липня в Мадриді Президент України, Генеральний секретар і глави держав та урядів країн НАТО підписали Хартію про особливе партнерство між Україною і НАТО. Після цих подій питання щодо розширення знайшло розуміння, і перших кандидатів на приєднання було відібрано зі складу одинадцяти країн, що на той час визначилися у цьому. Ними стали Польща, Угорщина і Чеська Республіка, які вже в березні 1999 року першими з колишніх супротивників стали новими союзниками Альянсу.

У той же час НАТО встановила нової якості формат співробітництва з партнерами, заснувавши з ними Раду євроатлантичного партнерства (РЄАП). У новому форматі двостороннє співробітництво між групами країн-членів блоку і їхніх колишніх супротивників було замінено рівноправним партнерством на євроатлантичному просторі в єдиній організації за участі, на цей час, сорока шести рівноправних країн-членів. Для країн, що продовжували готуватися до членства, співробітництво набуло нової якості з прийняттям ПАР нової програми “План дій щодо набуття членства”. Найчутливіше питання розширення, що стосується інтересів більшості країн Європи, було розв’язано мирним, цивілізованим шляхом.

Цій ситуації сприяла спокійна і виважена позиція України, з якою протягом усього періоду підготовки остаточного рішення рахувалися в Брюсселі і яка стала важливим чинником успішного початку цього незворотного процесу. “Україна не вбачає загрози своїй безпеці з розширенням НАТО на схід”, — неодноразово наголошувало керівництво країни, починаючи від самого початку міжнародної дискусії про розширення. Визнаючи право кожної країни обирати шлях зміцнення власної безпеки, Україна тим самим справедливо і послідовно відстоювала власне право у цій сфері.

Зробивши висновок із оцінки обстановки в Європі після падіння у 1989 році берлінської стіни, розпуску в 1990 році Організації Варшавського Договору, розпаду наступного року Радянського Союзу і таким чином закінчення “холодної війни”, наша країна визнала НАТО єдиною політичною організацію із військовою структурою в її складі, яка здатна шляхом співробітництва і партнерства з колишніми супротивниками забезпечити перехід до нової архітектури європейської безпеки в умовах миру і стабільності не лише на континенті, а й поза його межами на терені країн, де вірогідність виникнення нових конфліктів збільшувалася. “НАТО — єдина організація, що здатна заблокувати будь-який конфлікт в Європі”, — запам’ятався мені вислів одного відомого українського парламентарія після проведених у штаб-квартирі брифінгів щодо завдань і можливостей організації в ході інформаційно-ознайомчого візиту української делегації до Брюсселя і Монса. За всієї упередженості до НАТО, що кожного разу супроводжувала українські делегації під час зустрічей з її співробітниками в штаб-квартирі, представники різних органів державної влади, співробітники ЗМІ, студенти з України із задоволенням отримували раніше не відому їм інформацію про завдання і хід реформування організації. Часто безпосередньо під час таких візитів деякі з них змінювали свої попередні оцінки. “Якби цей візит відбувся раніше, — заявив 1998 року в нашому посольстві в Брюсселі депутат від Криму, якого важко було запідозрити у пронатовських поглядах, — я б ніколи не приєднався до депутатської групи “Анти-НАТО”. Це наочно ілюструвало твердження, що наші погляди як співробітників Української місії, базувалися не на нашій “продажності НАТО”, як дехто ображав тоді нас, а на звичайній інформації, що дає людям можливість і простір для мислення.

СУЧАСНІ ЗАВДАННЯ І АКТИВНІСТЬ АЛЬЯНСУ. ЕФЕКТИВНІСТЬ СПІВРОБІТНИЦТВА УКРАЇНИ З НАТО

Трансформування НАТО триває “як процес пристосування й реформування з метою надання Організації можливостей ефективно розв’язувати нові проблеми безпеки Євроатлантичного регіону. Але незважаючи на ці тривалі зміни, основні принципи НАТО залишаються непорушними. Перш за все той, що народи можуть забезпечити свою безпеку тільки працюючи разом, а також той, що Європа і Північна Америка являють собою унікальну спільність із загальними цінностями й інтересами” (“Нова роль і мета НАТО”, Офіс інформації і преси, 2002 р.). Розв’язуючи проблеми безпеки своїх членів, НАТО створює сприятливі умови середовища в якому вони продовжують свій розвиток, зміцнюючи старі і набуваючи нові національні й колективні цінності. Сьогодні вони є загальнолюдськими цінностями і мають непересічне значення для всіх без винятку країн. У сфері міжнародної політики НАТО як міжнародна організація активно формує атмосферу взаємної довіри на основі міжнародного права, відкритості й передбачуваності у стосунках з країнами — нечленами й іншими міжнародними організаціями. У військово-політичній сфері НАТО створює атмосферу взаємодії й співробітництва, встановлюючи партнерство між збройними силами країн і організуючи діалог з питань безпеки на євроатлантичному просторі. З цією метою створено механізми співпраці у військово-технічній сфері, де не лише формується здатність до спільних з партнерами дій у сучасних миротворчих операціях, а й надається можливість країнам переносити набутий досвід у сферу власного оборонного будівництва, реформування їхніх армій відповідно до умов сучасних викликів безпеці. Все це, безумовно, є величезною допомогою державам, які створюють власну оборонну організацію, реформуючи дислоковані на їхній території військові угруповання, що тривалий час розвивалися за іншим призначенням.

Україна з першого року незалежності авторитетно й ефективно співпрацює з НАТО у сфері міжнародної політики, політики безпеки, а також використовує всі інструменти двостороннього і багатостороннього співробітництва, зокрема щодо набуття досвіду власного оборонного будівництва. Членство в Раді північноатлантичного співробітництва, а пізніше в Раді євроатлантичного партнерства надає нашій країні унікальних можливостей обговорення на цьому високому форумі найважливіших проблем європейської безпеки. Ухвалення спільних рішень супроводжується ознайомленням, вивченням і узагальненням досвіду сучасних європейських армій з погляду реформування їх у кількісному й якісному аспектах. Падіння берлінського муру в листопаді 1989 року і завершення виснажливого періоду “холодної війни” на початку 90-х років послужили основою для сподівань народів європейських країн на суттєве скорочення витрат на оборону і переорієнтацію національних ресурсів на соціальні програми. У той же час питання готовності до ефективної оборони залишається актуальним для країн будь-якої епохи. За цих умов оптимізація чисельності й озброєння сучасних армій, ефективна організація їхнього утримання і розвитку задля надійного гарантування безпеки постали на порядку денному в усіх країнах, незалежно від входження їх до системи колективної оборони. Практика вказує на те, що ці питання ефективніше розв’язуються в системі, де інтегровані військові сили, які сформовано з урахуванням економічних можливостей країн-членів Альянсу, перебуваючи під його колективним політичним управлінням, становлять єдину оборонну потугу призначену для повного застосування її в інтересах оборони кожної з них. Взаємодія національних органів управління з колективними у політичній, військово-технічній і оперативній площинах, як і постійне вдосконалення військових структур та їхнього озброєння і є предметом вивчення й узагальнення партнерами, і України зокрема, у їхньому співробітництві з НАТО.

Програма “Партнерство заради миру” разом із організованим для партнерів процесом планування і перегляду сил, є тією сферою, де набутий досвід доступний для всіх учасників співробітництва без обмежень. Великою школою застосування досягнень у сфері взаємосумісності (організаційної, оперативної, технічної) є спільні миротворчі операції військових угруповань наданих збройних сил НАТО і партнерів.

Хочу ще раз повторити свою думку про недостатньо ефективне використання нашою державою цих унікальних можливостей, зокрема у сфері реформування і розвитку її Збройних Сил. Партнерам у співпраці вже 1995 року стало зрозумілим, що наша активність у ПЗМ визначається не власними планами, а мірою ставлення до НАТО Росії. Участь у Програмі надає невичерпні можливості розвитку співпраці між країною-учасницею і НАТО аж до її членства в Альянсі. Таким був шлях наближення до НАТО нових членів Організації: Польщі, Угорщини і Чеської Республіки. Вони вже аж на етапі переговорів про приєднання почали створювати спільні з НАТО робочі органи. Україна ж, не використовуючи багатьох можливостей ПЗМ і ПАРП, зокрема цілеспрямованої підготовки до реформування спеціально призначених для участі у програмах підрозділів-представників усіх видів Збройних Сил, не створила вигідної для себе (у тому числі і у фінансовому розумінні) системи вивчення, узгодження й апробації напрямів і методик реформування на цій основі самих видів Збройних Сил.

Не було підвищено рівень ефективності нашого співробітництва (з погляду використання його досвіду у власній оборонній реформі) і після створення нових механізмів, тепер уже двостороннього співробітництва України з НАТО в рамках Індивідуальної програми партнерства на виконання Хартії про особливе партнерство між ними, підписання якої у 1996 році ініціювала Україна у зв’язку з намірами Росії інституціоналізувати свої стосунки з Альянсом. Маючи і без того солідний набір механізмів для наполегливого досягнення національних інтересів у сфері своїх стосунків з НАТО, Україна заснувала нові, які за великим рахунком мали б свідчити про незворотність процесу реалізації її вибору.

Разом з тим неефективне використання таких із них, як спільна робоча група з питань оборонної реформи, разом із невисоким рівнем активності як учасниці попередніх програм ПЗМ і ПАРП викликає сумніви щодо остаточності вибору України. Практичні кроки щодо реалізації наших часто дуже відвертих і дуже рішучих інтеграційних намірів залишалися залежними від політичної кон’юнктури у стосунках України з Росією і Росії з НАТО. Державна міжвідомча комісія, яку було створено спеціально для управління співробітництвом з НАТО, своєї ролі у визначенні пріоритетів у сфері безпеки не відіграла, протягом п’яти років так і не внесла пропозиції щодо кінцевої мети співробітництва. Комісія як позаштатний орган і не могла зайняти принципової позиції, перебуваючи під впливом тих самих кон’юнктурних обставин. Не вносилися ці питання і на розгляд РНБО та Урядом України. За цих умов і керівництво Міноборони вичікувало вказівок, не виявляючи власної позиції щодо напряму інтеграції в сфері оборони, визначеному національним законодавством.

У той же час імідж нашої держави в НАТО весь цей час продовжував утримуватися на досить високому рівні, і не лише завдяки попереднім досягненням. Україна ефективно розвиває співробітництво з Альянсом у політичній сфері. Спільний робочий орган Комісія Україна-НАТО від жовтня 1997 року працює авторитетно й ефективно. Прийняті спільно з “дев’ятнадцятьма” документи є не лише своєчасним узгодженням позицій сторін з питань європейської безпеки, вони заклали надійні підвалини зміцнення взаємної довіри, створили основу і відкрили простір для майбутніх спільних дій у цій галузі. Як підтверджує час, зусилля сторін не були марними. Маятник наших особливих стосунків з НАТО після двох крайніх протилежних його положень у 1997 і 2000 роках, схоже, знову починає свій рух в інтеграційному напрямі. Цього разу політична ситуація навколо України стосовно її вибору будувати свою безпеку на основі європейської системи, та й ситуація в самій країні значно і позитивно змінилася. Вважаю, що основою таких змін є зростання рівня інформованості українського народу, вміння аналізувати вплив багатьох чинників, що формують її національну безпеку тепер і в майбутньому. Але чого від нас чекатимуть наші партнери і чого треба самій Україні — то це тих самих практичних кроків, які б засвідчили щирість наших намірів і конкретність наших інтересів.

ЗАВТРАШНІ КРОКИ УКРАЇНИ, ЯКИХ ЧЕКАЛИ ВЧОРА

Стосунки Росія—НАТО як двигун для України

На відміну від України з її новітнім гаслом “В Європу разом з Росією”, наш сусід не бачить нашу країну поруч з собою як необхідну умову розвитку своїх вигідних стосунків з Європою і з Заходом в цілому. Російська стратегія передбачає її особисте лідерство в цьому, лише її право представляти перед Заходом інтереси “країн колишнього Союзу”, виходячи з того, що все, що може бути вигідним для цих країн, вони мають досягати через стосунки з Росією. Заходові також вигідно мати справу з таким представником, і багато в чому Росії вже надано відповідні повноваження. Отже, Росія не потребує підтримки процесу свого наближення до Заходу українським гаслом. Воно, крім принизливого визнання власної залежності від Росії, нічого Україні не додає. Це розуміють всі — і в Росії, і на Заході, — крім самої України.

У наших стосунках з НАТО не лише приєднання до РПАС у 1992 році можна віднести до самостійних рішень України. Участь у миротворчих операціях в Боснії і Косовому під проводом НАТО, як і позиція України у питаннях розширення — суто національні досягнення, які додали авторитету нашій країні, вивели її стосунки з Альянсом на особливий двосторонній рівень. Багато ж інших рішень, як підписання рамкового документа ПЗМ у 1994 році, початок розробки Хартії у 1996 році, та й теперішні заяви щодо перспективи набуття членства в НАТО викликані конкретними кроками Росії, які зовсім не свідчать про її наміри інтегруватися “в Європу разом з Україною”. Заганяючи Україну в русло своєї політики і тримаючи її в економічній залежності, Росія послідовно завойовує для себе право бути на рівних із сильними світу цього, водночас залишаючись для них постійною проблемою. Саме це, на мою думку, має враховувати наша держава, аби від російської “проблемності” не залежала наша стратегія щодо власної безпеки.

У середині травня міністри закордонних справ країн-членів Альянсу ухвалили рішення про надання Росії права голосу в ПАР під час розгляду питань тероризму, не розповсюдження зброї, ракетної оборони і миротворчості. Фактично 27 травня у Римі у сфері зазначених питань засновано новий формат “двадцяти”, НАТО і Росії як союзників в Організації. Але залишається очевидним, що навіть цим форматом навряд чи можливо зняти проблеми в інтересах сторін. Беручи до уваги особливі інтереси Росії саме у цій сфері, можна передбачити серйозні суперечності при обговоренні й прийняті рішень із зазначених питань. Російська політика в Чечні не збігається з тією, яку закладено в основу миротворчості НАТО. А в питаннях нерозповсюдження і поготів до Росії з першого дня вже є претензії: передача технологій Ірану, де Росія допомагає будувати ядерний реактор; співробітництво з цією і деякими іншими країнами у сфері наукових досліджень у галузі ракетобудування; продовження продажу зброї до країн, що підпадають під санкції, зокрема введенні Сполученими Штатами.

У липні США, як і було оголошено, фактично вийшли з Договору по ПРО, незважаючи на заперечення Росії, “збільшують свою присутність в Центральноазійському регіоні — місці перетину декількох національних інтересів, що створює відповідні проблеми. Антитерористична операція в Афганістані з використанням баз на території країн Центральної Азії — колишніх республік СРСР — не єдина з них. Каспійська нафта і обмеження російського впливу на ситуацію в регіоні — більш далека перспектива. Отже, незважаючи на прогрес, якого досягнуто в останній час в американо-російських стосунках, існує багато причин для виникнення одного дня нової конфліктної ситуації. Навіть адміністративні чиновники, тенденційно сповнені оптимізму, постійно згадують: “Це ж Росія. Ви ніколи не знаєте, чого чекати в майбутньому”. (The Нerald Tribune, червень 2002 р.)

Росія після набуття у 1999 році її колишніми сателітами членства в Альянсі фактично вже не чинить протидії розширенню (оскільки не може її чинити), але продовжує ескалацію своїх вимог до Організації, послідовно задовольняючи свої національні інтереси (читай — великодержавні амбіції). Підписавши у травні 1997 року Основоположний Акт про співробітництво, створивши на його реалізацію Постійну спільну раду НАТО — Росія, ставши тепер рівноправним, як вважається, союзником у форматі “двадцяти” (хоча і з окремих чотирьох питань співробітництва), Росія не просувається до членства в НАТО, вона наближає НАТО до себе, залишаючись стороною в її стосунках з дев’ятнадцятьма. Перспективу таких стосунків можна передбачити у подальшому розширенні кола питань, у прийнятті рішень по яких Росія матиме право голосу, створенні нових спільних з Альянсом робочих органів і так далі, не виключено, аж до обмеження сфери стратегічних інтересів НАТО і (найвища мрія) “передачі” до сфери впливу Росії цілих груп країн. НАТО іде на деякі поступки тепер і буде йти далі, бо ціною таких поступок є політична і фінансова підтримка “натовських” програм і планів парламентами і суспільством в країнах-членах. Розвиток співпраці з Росією після розвалу Радянського Союзу всі ці роки поступово ставав для НАТО дедалі важливішим напрямом діяльності із завданням забезпечення миру в Європі й умов для подальшого розвитку країн-союзників. Цей напрям сьогодні став, по суті, одним із факторів, що визначають нові виклики безпеці в Європі й світі. Про це не говорять, але такі виклики враховують і відважно борються з ними: з одними — військовою операцією коаліційних сил, а з іншими (як російська непередбачуваність) — колективним умиротворенням. Вважаю, що для України в цьому немає нічого поганого, навпаки, з огляду на наше безпосереднє сусідство і деякі інші особливості в україно-російських стосунках нам вигідно, що Захід таким чином стабілізує безпеку в нашому регіоні. Єдине, чого, окрім нас, за нас ніхто не зробить, то це докладення наших власних зусиль, аби цей процес не відбувався за рахунок національних інтересів України. Ми це забезпечимо, якщо кожний новий російський крок на Захід Україна не лише запобігливо вітатиме, а буде випереджати або супроводити відповідними нашими кроками на зміцнення української незалежності від Росії, навіть якщо наші дії (як це не прикро) будуть діями у відповідь, важливо, аби вони не дуже запізнювалися.

Гаранти безпеки для України

В умовах стрімкого зростання уваги Альянсу до розвитку відносин з Росією, особливо після вересневого 2001 року проголошення її позиції щодо співробітництва із США й ухвалення у травні ц.р. римської декларації про інституціоналізацію стосунків НАТО з РФ у форматі “20”, рішення РНБО України від 23 травня ц.р. щодо її майбутнього членства в НАТО є саме таким сильним політичним кроком нашої держави, який без вибору висунув перед Альянсом необхідність врахування його в ході реалізації власної стратегічної концепції. Україна давно очікувала бути серед тих, хто визначив свою стратегію щодо членства в НАТО, і мала право розраховувати на розуміння і підтримку з огляду на її конструктивну позицію в питанні розширення. Цього не сталося ні 1997 року, коли, отримавши статус партнера, відмінного від інших, Україна задовольнилася ним і фактично законсервувала свої стосунки з Альянсом на цьому рівні, ні 1999 року, коли три країни, її сусіди, стали новими його союзниками, а дев’ять інших прийняли до виконання державні плани дій щодо набуття в ньому членства. Всі ці роки наша позиція щодо НАТО визначалася позицією Росії, і саме вона була причиною фактичного відходу України 2000 року від проголошеного нею ж курсу на євроатлантичну інтеграцію. Тепер, коли Росія своїм новим статусом партнера НАТО у “двадцятці” дала черговий поштовх нашим амбіціям, Україна рішенням РНБО від 23 травня підтвердила свою попередню програму інтеграції, надавши їй нового звучання словами щодо майбутнього членства в НАТО. Але тепер, у 2002-му ми несподівано відчули, що ці слова не справили майже ніякого враження ні у Вашингтоні, ні в Брюсселі, ні в Москві.

Реакція США і НАТО на нову ініціативу України свідчить про їхню адаптацію (упродовж п’яти років) до української задоволеності своїм “відмінним” від інших статусом партнера, який, на відміну від Росії, не маючи власних амбіцій, не є й перешкодою на шляху подальшого розширення. Москва ж не поспішала з оцінками, очевидно покладаючись на свої нові можливості зробити їх під час обговорення ситуації в НАТО у форматі “двадцяти” (про цю позицію цікаво було б дізнатися). У будь-якому разі все виглядає так, що нібито підтвердилися застереження тих противників наближення України до Альянсу, які повторювали відоме “нас там ніхто не чекає”. Категорично відкидаючи цей штамп, шукаю для себе відповідь, чому так сталося. Ну, по-перше, кожна країна, яка набула членства або готується до цього, сама заявляє про свої наміри, наполегливо працює над виконанням плану щодо приєднання — ми цього ще не зробили. По-друге, проголошення нашої ініціативи відбулося із запізненням (років на п’ять), в час, коли цього вже дійсно не чекали. А по-третє, і це, мабуть, найважливіше, — до нашої непослідовності звикли.

Але як би там не було, таке рішення є необхідним, бо саме з ним пов’язані всі наші розрахунки на зміцнення безпеки України і зрештою гарантування її незалежності. Далі світ обов’язково очікуватиме зростання популярності цього урядового рішення в українському суспільстві, прийняття державної програми (плану) дій щодо набуття членства і, безумовно, подачі офіційної заявки на членство в НАТО вже цього листопада під час саміту РЄАП у Празі, заявки як міжнародного зобов’язання бути відданими своєму вибору.

Іншим штампом, який використовують ті, хто не здатний до наполегливої роботи, є теза про “неготовність нашого суспільства”. Дійсно, чи можна сьогодні розраховувати на підтримку в суспільстві курсу на союз України з НАТО? Чи можна сподіватися на позитивні наслідки всенародного референдуму, який одного дня Україні доведеться проводити з цього питання? Я вважаю, що відповідь на ці запитання є позитивною, а основним завданням для наших політиків є активна робота на передовій інформаційного простору. У той же час слід пам’ятати, що суцільної злагоди у цьому не існує навіть у суспільствах країн-членів Альянсу з багаторічним стажем. Баланс сил “за” і “проти” на користь членства в таких країнах забезпечує надійна демократична система обрання влади. Ця система гарантує людям, що до влади приходять саме ті, за кого вони голосують. Люди вірять владі, вважають її національною елітою, яка розуміється на справі ефективного забезпечення національної безпеки, довіряють її рішенням. За цих умов люди в своїй більшості не переймаються питаннями стратегії, їх більше цікавлять ближчі до них проблеми права, зайнятості, соціального забезпечення, культури. Але для такого балансу в суспільстві на основі довіри потрібні дві невеличкі речі: чесні вибори і авторитетна влада.

Не такий вже й довгий шлях

Ми всі звернули увагу, як відразу після оголошення рішення РНБО наше керівництво розпочало “роз’яснення” порядку його реалізації, які знайомо нагадували ті прояви непослідовності, що спостерігалися щодо НАТО протягом років нашого співробітництва. Ми вже є достатньо інформованими і самі можемо оцінювати часові рамки нашого поступу, спираючись на досвід інших країн. Країни, які є вірогідними кандидатами на запрошення до членства в НАТО вже цього року, працюють над планами дій лише протягом трьох років (план прийнято на саміті у квітні 1999 року), отже не “десятиліття”, як дехто говорить сьогодні, віддаляють нас від такого ж стану, а роки, з урахуванням всіх наших вагань, вважаю, що їх не більше п’яти. Україні вкрай необхідно якомога скоріше офіційно заявити про свої наміри — цього листопада на Саміті РЄАП у Празі подати заявку, започаткувати відлік часу підготовки, маючи міжнародні зобов’язання. Народ обов’язково підтримає такий курс, формування суспільної позиції, як показують опитування останніх років, відбувається значно скоріше, ніж позиції влади з цих питань.

Завершуючи, хотів би конкретизувати запитання, відповіді на які так чи інакше випливають з цієї розмови. Отже, чим є і чим не є оця невідома Організація Північноатлантичного Договору? На основі вивчення інформації і практичної співпраці з її структурами стверджую, що НАТО є міжнародною політичною організацією з інтегрованими військовими силами, яка функціонує у політичній сфері й сфері міжнародної безпеки. НАТО є демократичною організацією, діяльність якої регламентується нормами міжнародного права і принципами суверенності країн — її членів. Призначенням НАТО є забезпечення мирного розвитку країн — її членів шляхом створення політичного клімату довіри і миру в Європі. НАТО є відкритою для співробітництва і діалогу організацією, яка має широкий спектр напрямів співробітництва і потрібні механізми й інструменти його здійснення. НАТО постійно трансформується у політичну організацію відповідно до змін політичної ситуації в Європі та зменшує свої військові сили адекватно зменшенню загрози міжнародній безпеці. Розвиваючи співробітництво у невійськових сферах і здійснюючи миротворчі операції й інші акції, НАТО є лідером у процесах переходу людства до цивілізованих методів зміцнення політичної стабільності та безпеки без застосування сили і загрози силою.

На тих же підставах я також стверджую, що НАТО не є “агресивним військовим блоком”, оскільки її військові сили ані за складом, ані за озброєннями не перевищують оборонної достатності. НАТО є єдиною міжнародною організацією з чітко організованою системою надійного цивільного контролю над військовими силами. НАТО не “нав’язує своїх стандартів”, оскільки те, що ми називаємо стандартами НАТО, насправді є STANAGS (Standardization agreements), домовленостями про застосування національних стандартів країн у виробництві військової і окремих видів цивільної техніки та обладнання з метою їхньої взаємосумісності. Виходячи з цього, НАТО не створює “загрози миру і стабільності”, не збирається “топтати чужі землі”, нікого до себе не “затягує”, у тому числі й Україну, а, навпаки, підтримує прагнення самих народів Європи розширювати простір миру, стабільності, демократії і свободи; спільно гарантувати безпеку в ньому.

На моє переконання, принципи, на яких організовано і функціонує Організація Північноатлантичного Договору, призначення її військової організації і режим управління нею близькі за духом і змістом до Основного Закону України, до Основних напрямів зовнішньої політики України, до світосприйняття і ментальності українців. Нам по дорозі, і ставати на цей шлях треба якомога скоріше.

Серпень 2002 року