Олександр МОРОЗ, народний депутат України, Голова СПУ

ГОЛОВНА ПРОБЛЕМА СУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

Кожна країна в своєму розвитку переживає визначальні етапи, що з точки зору діалектики характеризуються як скачки. Суттю їх є розв’язання головних суперечностей, котрі мають об’єктивну і суб’єктивну природу. Справою науковців є аналіз співвідношень суб’єктивних та об’єктивних факторів, їх причинно-наслідкового зв’язку. Ми ж торкнемося цих факторів як таких, без попереднього ґрунтовного аналізу, з огляду на обсяг журнальної замітки і зважаючи на те, що такий аналіз уже робився неодноразово соціалістами, особливо під час підготовки та після проведення останніх двох з’їздів СПУ, зокрема, в проекті засад внутрішньої і зовнішньої політики, запропонованому від фракції СПУ парламенту.

Маємо всі підстави вважати, що саме тепер Україна підійшла до етапу розв’язання головної суперечності — між тенденцією до демократії і тенденцією до диктатури. Ці тенденції формувалися тривалий час, їх боротьба фіксувалася різними за якістю компромісами: Конституційним договором, Конституцією України, виборами, спікеріадами, псевдореферендумом, програмами приватизації, формуваннями “більшостей” у парламенті. Знову ж таки, оцінок цим компромісам не даємо, хоч загалом після прийняття Конституції вони мали регресивний характер і прискорювали розвиток недемократичної тенденції.

Здійснювалися такі переміни насамперед у владному трикутнику, — президент, парламент, уряд. Однак паралельно відбувалися і певні процеси в суспільстві: вибудовувалися нові взаємини в економіці і соціальній сфері, розвивалися партії і громадські організації, з’являлися нові засоби масової інформації, практичний досвід людей впливав на їх свідомість (пам’ятаємо, “бытие определяет сознание”), що закономірно відбивалося на діяльності всіх суб’єктів суспільного життя. Характерно, що незважаючи на стимулювання цих процесів регресивними перемінами ”зверху”, їх сумарний вектор “знизу” виявився прогресивним, що теж мало би стати предметом окремого політологічного аналізу, принаймні, для підтвердження ймовірного висновку про випереджаючу роль загальносуспільних процесів у демократичному розвитку країни.

Відслідковувати ці процеси та аналізувати динаміку їхнього розвитку, — функція політиків, але для широкого загалу їх сукупність найкраще проявляється в знакових подіях і явищах, як правило, резонансних, публічних, контраверсійних. Такі події і відбуваються якраз тепер, вони найбільше пов’язані з акцією “Повстань, Україно!”.

Власне, інакше і бути не могло, бо і сама акція, і навіть назва її є відображенням об’єктивної потреби у втручанні всього громадянства в розв’язання головної суперечності. Потреби актуальної саме на цей час, оскільки суперечність визначається станом нестійкої рівноваги, і від того, в який бік вона хитнеться, залежить дуже багато для долі держави, народу, кожної людини.

16-17 і 24-25 вересня цього року відбулися події, які найкраще ілюструють і підтверджують усе сказане раніше. 16 вересня на Європейську площу міста Києва прийшли представники різних політичних сил, прихильники різних ідеологічних течій. Розмаїтість їх поглядів, часом ідеологічно протилежних, не заважала їм чути одне одного, не викликала несприйняття іншої позиції, що проявлялося навіть у тому, що люди не зважали на те, хто і з яким прапором чи транспарантом прийшов на більш як стотисячне дійство. Трапилося так тому, що реально, в житті до завершення наблизився процес консолідації суспільства, формування політичної нації. Значення того факту не можна переоцінити, його вплив, сподіваюсь (і вірю в те), буде визначальним на всю подальшу історію України.

Протилежного змісту процес завершився також у цей час. В ніч з 16 на 17 вересня влада продемонструвала що: по-перше, вона боїться народу і від його інтересів безмежно далека; по-друге, що вона живе винятково власними інтересами і, їх відстоюючи, сподівається лише на власні ж правоохоронні структури; по-третє, що опора на “силовиків” і використання їх “у роботі” проти власного народу стало винятково єдиним інструментом — жандармерією. В сукупності ці ознаки дозволяють аргументовано прийти до висновку, — українська влада, насамперед верхівка виконавчої гілки, перетворилася в ХУНТУ.

Ще один доказ “хунтизації” влади було продемонстровано в адміністрації президента, куди 24-25 вересня близько півсотні народних депутатів понесли звернення до гаранта дотримання Конституції, ухвалене Всеукраїнськими народними зборами. Переконаний, в жодній країні, котра хоч би називається демократичною, виконавча влада не посміла би виставити проти депутатів озброєних до зубів правоохоронців. Виставити не фігурально, а буквально, наставивши на депутатів автомати. В жодній країні, навіть в тій, що до демократичних не належить, міністр внутрішніх справ і генеральний прокурор не посміли б цинічно брехати (вибачте, не знаходжу делікатнішого слова) з найвищої трибуни держави. Брехати в очі тим, хто достеменно знає суть справи і її першопричину, котру уособлює сам президент. Тому говорити про перетворення правлячого нині режиму в хунту є не лише всі підстави, а й потреба, бо слово “хунта” змістом своїм правильно і глибоко засвоєне в суспільстві і, застосоване як оцінка української влади, скоріше будитиме свідомість громадян.

Отже, дві тенденції засвідчили суперечність. На чий бік мали б стати громадяни, зрозумівши причини і характер такого явища? Очевидно, це б залежало від розуміння ними якості обох складових суперечності, від розуміння мотивів поведінки протилежних його сторін. Врешті-решт, від того, наскільки громадяни усвідомлюють, котра із сторін відображає їхні сутнісні інтереси. В чому ж вони полягають? В тому, що, з одного боку, консолідація громадянства (всупереч ідеологічним та політичним розбіжностям всередині його) відбулася перед лицем усвідомленої загрози остаточного розграбування держави, втрати її суверенних ознак, а з ним і перспектив для кожної окремої людини. В тому, з іншого боку, що влада збагнула масштаб згаданого усвідомлення. Отож, одних поєднав протест, інших — на іншому боці — страх. Одні стали на бік правди, інші — на бік зла. Ось чому справа опозиції справедлива, власне, свята і тому вона неминуче переможе!

Антагоністична суперечність внаслідок названих ознак стала свідченням глибокої суспільної кризи і набула ознак соціально-політичного конфлікту. Тут годилося б охарактеризувати сутність кризи в економічній, політичній, соціальній, духовній та інших сферах. З цього приводу опозиція, соціалісти зокрема, висловлювалися не раз. Проте важливіше з’ясувати способи розв’язання цього конфлікту. Відповідь на цей виклик напрошується сама, — діалог, пошук компромісу і форма його реалізації — політична реформа, зміна системи влади. Така очевидна відповідь в Україні, тим не менше, наштовхується на страшенні перепони. Вони полягають у тому, що у нас заблокований правовий механізм розв’язання подібних конфліктів. Механізм, властивий усім демократіям, передбачений і Конституцією України, суть якого, — баланс влад, законодавчі процедури противаг і стримувань у вигляді імпічменту, функціонуванні парламентських слідчих комісій, взаємозалежності гілок влади і незалежності судової гілки тощо.

Все записано у нашій Конституції, але відсутнє насправді через узурпацію влади президентом. Тому його декларації про політичну реформу є всього-навсього демагогією, бо замість проголошення правильних намірів потрібно підписати і оприлюднити закони про вибори на пропорційній основі, про тимчасові слідчі комісії, про процедуру імпічменту, спеціального слідчого і спеціального прокурора, про Кабінет Міністрів і т.д., які вже давно прийняті Верховною Радою ще минулих скликань. Тобто, треба зняти перешкоди на шляху до демократизації суспільного життя. Ця перешкода в Україні персоніфікована і має статус Президента. Усунути цю перешкоду — об’єктивна необхідність, а не забаганка опозиції чи особиста неприязнь до конкретного чоловіка. Цього не хочуть збагнути, або навмисне не помічають ті, хто виставляє надумані претензії то до різновекторності опозиції, то до потреби “сталої більшості” в парламенті, то до посягань на устрій, на саму державність, закликів до революції та до інших нісенітниць. Ті, хто свідомо видає позитивні зрушення в суспільстві (єднання, не дивлячись на ідеологічні розбіжності тощо) за вкрай негативні явища.

Застосування згаданих механізмів стримувань і противаг є передумовою пошуку компромісу в ході діалогу. В розмові з польським прем’єром Лешиком Міллером, на його пораду щодо проведення так званого круглого столу, доводилось говорити про передумови у вигляді процедури імпічменту. Це особливість саме української ситуації, бо за круглий стіл треба сідати, маючи відкриті карти, щоб не вести діалог глухого з німим. Спроба короткого діалогу в ході витребуваної (з допомогою вулиці, а не заблокованого закону) зустрічі ще раз підтвердила безперспективність обміну аргументами, оскільки вони тонуть в атмосфері нещирості і неправди. Знаючи достеменно джерело такої атмосфери, припустимо, що воно обопільне. Але і тоді прозорість намірів і дій настане лише після проведення процедури імпічменту, внаслідок якої (а інших способів просто не існує!) президент має змогу відвести від себе підозри, захистити своє реноме і честь державної влади, власне, авторитет держави. Ще раз підкреслю, імпічмент — це не інструмент для зведення рахунків, а цивілізований, демократичний, конституційний спосіб встановлення істини (читай: єдиного способу відновлення авторитету влади), за яким обидві сторони конфлікту рівноправні і відповідальні. Блокування такої можливості свідчить, на мій погляд, не про нерозуміння такої потреби, а якраз про усвідомлення результатів цієї процедури. Звідси і потуги до створення надійної (для кого?) більшості, і адмінресурс на виборах, і тотальна цензура в ЗМІ, і удавано наївне, специфічне трактування принципу пропорційності для виборчого закону, і загравання з обивателем щодо статусу недоторканості і щодо чисельності парламенту, і крокодилячі сльози з приводу блокування роботи парламенту та цинічне бідкання про доход сімей з інвалідами, про відмивання брудних коштів та інші приплакування, прихлипування та прибрехеньки. Все це не політична лінія державних мужів, а звичайнісіньке політичне фарисейство.

Зміст політичної реформи, зокрема, зміна системи влади (якої нібито добивається і сам президент) за багато років відстоювання такої потреби соціалістами (і не лише нами) добре відомий тим, хто цікавиться політикою. Цей зміст зводиться загалом до підконтрольності влади народу через призначення уряду парламентом на основі демократичних прозорих процедур обрання депутатів до вищого законодавчого органу, виборність керівників виконавчих структур влади у районах та областях, через розширення повноважень місцевих органів самоврядування, виведення судів з-під залежності від виконавчої влади, посилення функцій парламенту щодо формування органів прокуратури, контролю за формуванням доходної та виконанням видаткової частин бюджету, підпорядкування Кабінету Міністрів податкової служби, міністерства внутрішніх справ тощо. Йдеться про запровадження системи державного управління, характерної для європейських країн, де вона пройшла випробування часом і довела свою ефективність.

— Чи потрібно це Україні?, — запитають передовсім ті, що вірять у доброго царя, або ж посилаються на, умовно кажучи, централістські традиції української держави, гетьманство та інші форми адміністративного управління, котрі нібито при вдалому персональному наповненні швидко забезпечують позитивні зрушення у державі. Потрібно, відповімо тим, хто сумнівається. Потрібно хоч би для того, щоб зруйнувати систему корупції, яка живиться від неприпустимого поєднання адміністрування в управлінні і ринкових, конкурентних намірів у економіці. Не маючи часу на обґрунтування в цьому матеріалі такого висновку, відішлемо читача до його власного досвіду, набутого при спробах відстояти свої конституційні права, тим паче при спробах організувати власну справу. Приватизація, обіг цінних паперів, інвестування, оренда майна, тендери, конкурси і ліцензування, відведення земельних ділянок, справляння податків та ієрархія пільг, експортна, цінова, тарифна і митна політика, акцизи, товарні схеми, демпінгування і т.д. і т.п., — все це в Україні, при формальному юридичному супроводі, насправді — фікція. Вище закону тут воля начальника або дрібного чиновника, частіше — мафіозного клану (що в багатьох випадках одне і те ж). Вище права в Україні — зелений чистоган у вигляді хабара, частки прибутку, різноманітної “дельти”, “отката”, подвійної бухгалтерії, можливостей офшору та інших, загалом кримінальних, понять.

В сукупності все це нищить власне виробництво і внутрішній ринок, руйнує бюджет, здорожчує собівартість робіт і послуг, краде зарплату, пенсії, стипендії, заощадження і страхові платежі. Все це доводить до абсурду субсидії, адресні допомоги, соціальні платежі, робить нестерпним життя середньостатистичного громадянина, якого влада просто не хоче бачити, не бере в розрахунок його життєві потреби, гарантовані, до речі, Конституцією: робота, зарплата, освіта і медична допомога за бюджетні кошти, надійне і справедливе пенсійне забезпечення. І над усім оцим бедламом височіє феодальна конструкція “виконавчої вертикалі” під патронатом її творця. Ось чому, коли опозиція закликає до “України без Кучми!”, то вона має на увазі не стільки претензії до громадянина Л. Кучми, скільки, найперше, нагальну потребу руйнування злочинної, злодійської системи кругової поруки, при якій нищаться конституційні права і свободи, умови для реалізації потенціалу кожної людини. В такій системі убивства журналістів, політиків і бізнесменів, не розкриття справжніх злочинів, криваві провокації, доноси, стеження, прослуховування, пишні букети адмінресурсу, техногенні катастрофи, падаючі ракети і літаки…, не кажучи про мільйони емігрантів, мільйони хворих, немічних, ненароджених і померлих, — все це не винятки з правил, а закономірні наслідки запровадження цих правил.

Опозиція говорить про це все відверто, використовуючи найбільше вулицю, бо інформаційна блокада не те, щоб жорстка, вона дика. Влада цим самим (як і блокуванням правового механізму розв’язання конфліктів) штовхає людей на вулицю, на протистояння, щоб скористатися тим для нових провокацій та інтриг. Вони — провокації, інтриги і неправда — інструменти нинішньої влади, породження недолугої, антиконституційної системи державного управління. Влада через них вважає себе могутньою, безкарною, але не помічає, що вся вона вибудована за принципом “доміно”.

Як аргументи, влада через залежні газети, радіо- і телепрограми (а вони майже всі залежні) висуває претензії до опозиції, — вона, мовляв, неконструктивна, нічого не пропонує, не бачить перспективи розвитку, не має кадрів. Неправда, усе це є. Наші пропозиції є в живих за змістом засадах внутрішньої і зовнішньої політики, в передвиборних платформах, проектах внесених нами законів, в політичній угоді, підписаній лідерами “трьох” і парафованої “четвертим”. Про все це можна детально і переконливо говорити, але без зміни системи влади, без усунення з посади нинішнього президента як ключової ланки реакційної її структури, ніяких позитивних перемін не буде. Цю істину мають усвідомити усі, хто здатен мислити.

Бо це і є головна проблема сучасної України, розв’язання якої — відкриває справжні перспективи.

8-9.10.2002