Василь ЛИЗАНЧУК, доктор філологічних наук

“ПОМИСЕЛ ЧИСТИЙ МАТИ”

Кожний із нас, шановний читачу, перебуваючи у морі найрізноманітнішої інформації, витримує нині своєрідний іспит на вміння розпізнати, якою вістю наповнене слово, яка його глибинна суть. Дуже важливо з’ясувати, яке слово несе правду, а в якому прихована неправда, дезинформація.

Ознайомлююся з двома новими підручниками “История России”: один підготували Ш. М. Мунчаєв та В. М. Устинов, він побачив світ у Москві 2000 р. Другий, авторами якого є А. С. Орлов, В. А. Георгієв, Н. Г. Георгієва і Т. А. Сивохіна, вийшов з друку також у Москві 2001 р. Читаю публікації у пресі, Інтернеті О. Г. Свистунова — голови партії “За Русь единую”, голови Російського руху України і члена Ради співвітчизників при Державній Думі Росії, М. О. Бахарєва — головного редактора “Крымской правды”, делегата Конгресу співвітчизників у Москві. Можна назвати ще десятки книжок, сотні статей інших авторів, які живуть у Росії і в Україні, але після ознайомлення з ними виникає одне й те ж запитання: чому не припиняється всеосяжна інформаційна агресія проти українців і України?

Президенти Росії та України під час кожної зустрічі обіймаються, випивають, можливо, на брудершафт, запевнюють один одного у сердечній дружбі, оголошують роки України в Росії і Росії в Україні, В. Путін безугавно твердить, що росіяни дуже люблять Україну… Водночас з високомовністю, помпезністю про щирі сестринсько-братерські економічні, культурні, політичні взаємовідносини Росії та України інформаційний простір нестримно наповнюється антиукраїнською інформацією, пофарбовані в економічне, соціальне доброчинство московські пазурі влізають, вгризаються в усі найважливіші життєві сфери України, підпорядковують їх Росії.

Представники високої влади України (законодавчої, виконавчої, судової і гарант Конституції України — Президент), мабуть, і гадки не мають стати на перепоні оновленому економічному поневоленню, посприяти, створити умови для очищення інформаційного середовища від дезинформації, допомогти усунути “негативний фактор імперіалізму слова” (С.Вовканич), захистити українців від чужого, ворожого впливу, дати можливість тим, кого підступно, насильно зросійщували і позбавили розуміння національного “Я”, повернутися до українського життєдайного джерела, прилучитися до творення новітньої української України.

Зрозуміло, що деяким представникам зросійщеного старшого покоління важко себе психологічно “переробити”, морально налаштуватися на повнокровну українську державотворчість, духовно відчути, збагнути потребу в українськості. До того ж українськість навіть в Україні під постійним ворожим обстрілом. У той же час ніхто ж не відкидає природнього права на національну сутність грека, німця, італійця, француза, єврея, поляка, росіянина, не заперечує вихованню їхніх дітей у національному дусі, створенню національного життєвого середовища. Отож не слід зросійщеним дідусям і бабусям ставати на перепоні онукам, правнукам, які хочуть усім своїм єством бути українцями, вірними дочками і синами України, продовжувачами родів своїх, коріння яких сягає у минулі тисячоліття, у давньокиївські витоки Руси-України.

Великий, неспокутний гріх беруть на свої душі ті історики, політики, журналісти (російські, в тому числі згадані автори підручників “История России”, а також так звані українські науковці), які й тепер обрізують, обшарпують, обкрадають, свідомо перекручують українську історію, оббріхують Україну, заперечують окремішність, автентичність українців на споконвічно русько-українській землі. Реакційні антиукраїнські ідеї, підходи, постулати М. Погодіна, М. Карамзіна, В. Бєлінського та інших російських дослідників, публіцистів безцеремонно, настирливо пропагують, нав’язують нині, наприклад, Михайло Бахарєв, Олександр Свистунов. Не переповідатиму всієї статті О. Свистунова “Русский вопрос” (газета “Русский мир”, № 2 (вересень-жовтень) за 2001 р., яка виходить у Києві). Процитую мовою оригіналу лише окремі вислови О. Свистунова: “Всеукраинская перепись для нас — нелегкое испытание, и мы должны его преодолеть, доказав свою принадлежность к русским людям…

Необходимо создавать ячейки и организации Русского движения, смело входить в политическую и общественную жизнь страны, отстаивать свою культуру, язык, русские школы, воспитывать в русском духе своих детей, не забывая никогда, что мы — граждане Украины и ее патриоты.

Именно эти задачи ставит перед собой РДУ, партия “За Русь единую” и “Русско-украинский Союз”, создав 21 июля 2001 г. “Русский блок — за русский язык и единство”.

Мы представляем интересы не русских “по паспорту”, а всех, кому дороги русский язык, русская культура, кто осознает себя частью Русского мира — цивилизации, берущей свое начало в Древней Руси. Быть русским на Украине — это не национальность, это жизненная ориентация. Ведь предки современных украинцев считали себя тоже русскими. Поэтому мы будем защищать интересы всех, кто отвергает бандеровскую идеологию разделения братских народов и признает себя в первую очередь русским, а уже потом украинцем, россиянином или белорусом. Все они составляют многомиллионный единый народ, живущий на своей исконной земле.

В соглашении о создании “Русского блока” изложены одиннадцать основных программных принципов… Это, прежде всего, присоединение Украины к Союзу России и Белоруссии, восстановление и укрепление единого экономического, информационного и культурного пространства. Мы будем добиваться придания русскому языку статуса государственного наравне с украинским языком. “Русский блок” намерен поддерживать Украинскую Православную Церковь, находящуюся в каноническом единстве с Русской Православной Церковью”.

Не знаю, шановний читачу, яке у вас враження від процитованих уривків із статті О. Свистунова “Русский вопрос”. Мене ж вони, як і вся стаття, приголомшили своїм блюзнірством, знавіснілістю до незалежної України. Кожне речення, кожну фразу, кожне слово О. Свистунов розташував, використав так, щоб воно нівечило, паскудило гуманістичну національну ідею українського державотворення, перекручувало, паскудило українську історію, натомість звеличувало, утверджувало московську імперську, шовіністичну політику та ідеологію.

Чому публікації Олександра Свистунова насичені такою чорною ненавистю до України, до тієї землі, на якій живе?! Це що: усвідомлена позиція? Чи, може, темні сили його полонили і нацьковують? Чи щось інше: духовна бідність, інтелектуальна безголовість, національне звиродніння. Чи, може?.. Прости, Господи, що так подумав. Вибач, шановний читачу, за надмірну експресію.

Вгамовуючи емоції, звертаюся за підтвердженням, підтримкою свого розуміння, думок, знань до найновіших книжок, які мені майже одночасно подарували: “Українська нація: шлях до самовизначення” (К., Вища школа, 2001. — 287 с.), автори — Вівчарик М.М., Панченко П.П., Чмихова В.І., “Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея” (Львів, вид-во ЛБА, 2001. — 540 с.) — Вовканич С.Й., “Імператив Володимира Мономаха. Непретензійні нотатки” (Львів, 2000. — 332 с.) — Гринів О.І. Автори — об’єктивні, поважні, сумлінні, чесні вчені, для яких істина, високі національні й загальнолюдські ідеали, права нації і права людини — понад усе.

Уважно, прискіпливо прочитав, більше того, вивчив ці актуальні, дуже потрібні громадськості України книжки. Вони дещо різні за тематикою, використаним фактичним матеріалом, манерою аргументації, стилістикою письма, оригінальністю. Об’єднує ж ці монографії щире вболівання за долю України, утвердження у державі українськості, оптимізм, віра у щасливе майбутнє її жителів, висока культура полеміки і доказовості, глибока повага до будь-якої нації, обґрунтована, справедлива критика жорстокої політики московських та інших агресорів, колонізаторів, асиміляторів, гнобителів.

О. Свистунов у статті “Русский вопрос” твердить, що суттю політики українського суспільства впродовж десяти років є “презрение, вражда и откровенная ненависть ко всему русскому, к русским людям…” Не можу уявити тієї ситуації, душевного стану, коли О. Свистунов надряпав ці слова. Вони ж бо — суцільна вигадка, неправда, брехня, олжа, інсинуація, повне дезинформування читачів газети “Русский мир”. Навіть під найпотужнішим мікроскопом О. Свистунов та його однодумці не знайдуть у Конституції, українських законах, програмах політичних партій, у книжках М. Вівчарика, П. Панченка і В. Чмихової, С. Вовканича, О. Гриніва та інших виданнях українських учених, публіцистів, зокрема й моїх публікаціях, жодного слова презирства, ворожості, ненависті до росіянина чи представників іншої національної меншини^*, які неволею (жорстока міграційна політика московського — царського, а особливо комуністичного режимів) чи своєю волею колись поселилися в Україні, а нині їх тут уже декілька поколінь, і Україна для порядних росіян, доброзичливих представників інших націй стала рідною Батьківщиною.

Зовсім інша, діаметрально протилежна оцінка людиноненависницької московської імперської політики, наслідок якої — декілька десятків мільйонів знищених українців, а також мільйони духовно, морально покалічених як українців, так і росіян. Нівечення душ російських юнаків триває і тепер у Чеченії, народ якої має природне право на таку ж незалежність, державність, волю, свободу, яка є у росіян, американців, румунів, чехів, словаків, угорців.

О. Свистунову, М. Бахарєву, мабуть, дуже важко вирватися з ідеологічного полону російської загарбницької політики. Адже О. Свистунов наполегливо популяризує стару, як московський імперіалізм, тезу, що “предки современных украинцев считали себя тоже русскими”, мовляв, вони себе й тепер усвідомлюють “частью Русского мира — цивилизации, берущей свое начало в Древней Руси”. Тут, зрозуміло, не лише плутанина з термінами “руський”, тобто “українець” і “русский”, тобто “московит”, “росіянин”. Може, О. Свистунов не знає правдивої давньоруської, тобто давньоукраїнської історіїї, історії Московії, а після злодійського вчинку Петра I, тобто найменування Московії давньоукраїнською назвою Русь, історії справжніх взаємин України і Росії? А, може, свідомо все перекручує, підтримуючи у нашому суспільстві таке явище, як інтелектуальний антиукраїнізм. С. Вовканич у книзі “Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея” підкреслює, що інтелектуальний актиукраїнізм вирізняється потужною руйнівною дією проімперськи налаштованих сил в усіх сферах суспільного життя, починаючи від прямих депутатських закликів у Верховній Раді “возродить Советский Союз” до саботажу положень Конституції України щодо впровадження української мови як державної, до лавиноподібного зростання російськомовних ЗМІ, безпардонного заперечення права на життя українців взагалі, мовляв, “нации такой в природе не существует, як пише М. Бахарєв у статті “Мы вернемся к тебе, Родина!” (“Крымская правда”, 2001, 27 жовт.). Украинцы — это часть русского народа, говорящая на одном из диалектов русского языка”.

Якби ця теза була клоунадою блазня, то вона не заслуговувала б на увагу. Але ж М. Бахарєв — головний редактор “Крымской правды”, член Національної спілки журналістів України (?!!). На жаль, всупереч фундаментальним науковим дослідженням, до яких також належать монографії “Українська нація: шлях до самовизначення”, “Імператив Володимира Мономаха” та “Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея”, проімперські, шовіністично налаштовані автори, серед яких не останнє місце займає М. Бахарєв, тиражують протинаукові, антиукраїнські міфологеми, збиваючи з пантелику пересічних людей. Тому ще й ще раз потрібно нагадувати, що “українська нація — це реальність, яку не треба заперечувати, а з якою слід рахуватися, як з іншими самобутніми світовими етносами”. Закликаючи до цього, М. Вівчарик, П. Панченко і В. Чмихова на основі поглибленого комплексного аналітико-синтезуючого аналізу розкрили основні чинники й етапи у формуванні української нації, аргументовано довели, що Київська Русь є першим етапом буття саме українського народу. Київську Русь як державу консолідував не міфічний “русский” етнос, а праукраїнці на давньоруському етапі свого історичного розвитку. Про це неспростовно свідчать руські та іноземні писемні джерела, дані археології, мовознавства, етнографії, антропології та інших наук. Вони переконливо заперечують перерву в культурно-історичному розвитку між Київською Руссю та козацькою Україною. Державна традиція княжої Русі обривається в Галичині 1340 р., а у Києві — лише 1471 р. зі скасуванням Литвою Київського князівства. А вже у 1490 р. маємо першу письмову згадку про українських козаків на Нижньому Дніпрі. Головні культурні, політичні, духовні, економічні осередки Русі — Київ, Чернігів, Переяслав, Володимир, Галич, Львів та інші міста стали центром козацької України, міцно з’єднавши два послідовні періоди української історії.

З княжих часів до сьогодні в Україні розвивається єдиний руський етнос, який з пізнього середньовіччя відомий під назвою українців. Слово “Україна” вперше зафіксоване у літописі стосовно Переяславської землі у 1187 році від Різдва Христового. Через два роки цю назву застосовано до Галицького Пониззя (межиріччя Дністра і Південного Бугу). У 1213 р. літописець називає Україною Холмщину і Підлісся (тепер Підляшшя у Польщі). Татарський літопис згадує український край у 1240 р., а Галицько-Волинський літопис вживає цю назву в тексті, де йдеться про Льва Даниловича, який “захотів частини в землі Лядській — города на Вкраїні” (очевидно, в Люблінській землі).

Територія, яка стала потім етнічним ядром, де сформувався московський (російський) народ, спершу була землею угро-фінських (чудських) племен. Згодом ці племена зникли в процесі слов’янізації. Численні свідчення літописів доводять, що ні Новгородська земля, ні Смоленська, ні Суздальська (Залісся) до ХIII століття Руссю не називалися. Видатний історик В. Ключевський так охарактеризував етнічну своєрідність Залісся: “Це була країна, яка лежала поза старою, корінною Руссю і в ХI ст. була скорше чужорідною, ніж руською країною”.

Не поділяв царистського поняття “триединой Руси” академік В. Покровський. “Він борониться від усякого зв’язку з Україною (Києвом) і взагалі Європою, — зазначав Ю. Липа. — Він гордий з історії своїх москалів, він вихваляє їх вищість над Європою, бо Москва (він блискуче це довів) у своїй політиці, організації й тенденціях є спадкоємницею Золотої Орди, улусу потужних монголів над Волгою. Це прообраз і праджерело її розмаху, і до того праджерела провадить правильно зрозуміла історія Росії. Дуже багато в цьому допоміг Покровському розвій археології, синтетичної і дослідної (напр., розкопи Баллодом руїн столиці Золотої Орди). Вона дала виразну органічну, духовну традицію Московщини”¹.

Заслуговують на серйозну увагу думки Емілії Ільїної, яка з болем у серці написала у 1987 р.: “Ми, росіяни, російська імперська сила, приєднали Україну, і ось уже четверте століття цупко тримаємося за неї, випомповуючи з неї всі національні цінності українського народу. Розграбували українську історію, витоптали, перетворили її в пустелю. Та одночасно опустошили й свою власну історію. Якщо б Карамзін почав шукати історичні документи, що стосуються нашої історії до ХIV століття, то скільки б він і його послідовники могли б знайти й зберегти їх у своїх записах. Але ми цікавились Київською Руссю…

Чомусь російським історикам більше цікава історія українського народу, і вони “привносять” ці чужі сторінки в історію російського народу… Чи задумуються російські вчені над російською історією: а що ж було в нас до ХIV століття? Архітектура була — церкви і живопис були, є ікони, фрески. А література, літописи? А життя народу? Де наша історія до ХIV століття? Невже ж і далі нам рахувати існування нашого народу з Урарту на озері Ван, потім — Київська Русь, потім — Велике Князівство Литовське, а тільки тоді — Московське царство? Якщо у нас до ХIV століття не було ні історії, ні літератури — то не так страшно, ми ж бо за ХVII, XVIII, XIX століття стільки всього придбали, так розбагатіли на історію, літературу! Навіщо ж присвоювати чуже?

Олег, Ігор, Ольга, Володимир, Ярослав Мудрий, Мономах, “Повість временних літ”, Нестор, Київська Русь, Київ — усе це належить Україні. Добровільно відмовитись від цих скарбів, пограбованих нашою розбійницькою російською силою, — наш обов’язок”¹.

Нині вже є можливість розгорнути також книжки М. Грушевького, Д. Дорошенка, Д. Багалія, Д. Яворницького, І. Крип’якевича, М. Аркаса, П. Голубенка, Н. Полонської-Василенко та багатьох інших учених, які обґрунтовано доводять, що період Київської держави перейшов не у володимиро-московський, а в галицько-волинський (ХIII ст.), потім — у литовсько-польський (ХIV—ХVI ст.) “Київське правительство пересадило в великоруські землі форми суспільно-політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності, — писав М. Грушевський. — Етнографічна й історична близькість народности української до великоруської не повинна служити причиною до їх перемішувань, — вони жили своїм життям поза своїми історичними стичностями і стрічами”². Отже, окремішність українців є наскрізною ідеєю багатьох етно-генетичних теорій — від Грушевського до сучасних. Український історик Я. Дашкевич обґрунтував теорію незалежного розвитку окремих східнослов’янських народів.

Офіційна радянська історіографія, продовжуючи традиції російської імперської історичної науки, вперто заперечувала право українців розглядати Київську Русь як перший етап державного буття українського народу. І зрозуміло чому. Положення, що Київська Русь є найдавнішою стадією розвитку московської, а потім російської держави було і є нині головним ідеологічним виправданням експансії Московської імперії на землі України, Білорусі, Східної Балтії. Упродовж майже 500 років московські правителі заявляли свої династичні права на землі нібито найдавнішої російської держави — Київської Русі й наполегливо добивалися здійснення цього права шляхом агресії на землі західних сусідів. Щоб не визнати Київської Русі праукраїнською державою, офіційна радянська наука висунула концепцію давньоруської народності, яка нібито лише у ХIII ст. під ударами татар розпалась на українську, російську та білоруську гілки. Цей лженауковий постулат підтримує нині О. Свистунов, який вважає, що українці, росіяни, білоруси “составляют многомиллионный единый народ”. Тому, мовляв, одним із головних програмних принципів “Русского блока” є “присоединение Украины к Союзу России и Белоруссии, восстановление и укрепление единого экономического, информационного и культурного пространства”. М. Бахарєв тішиться, що у Державній Думі Росії розробляють законопроект “о русском народе — едином народе, волею обстоятельств оказавшемся разъединенным. С его принятием у России появится соответствующая законодательная база не только для более эффективной защиты своих соотечественников, но и для постановки вопроса о воссоединении единого русского народа”.

Мабуть, конкретніше, прозоріше, ясніше не можна пояснити, розтлумачити антиукраїнську, промосковську позицію М. Бахарєва, як це він зробив сам, запевнивши: “Мы обязательно вернемся к тебе, Россия. И вернемся не одни. Вместе с нами вернутся твои исконные земли, населенные не только русскими, но и людьми других национальностей…”. Правда, технології остаточного припасування оновленого московського “братерського” ярма на українську шию М. Бахарєв не розкриває. Але його імперська позиція органічно переплітається з “жизненной ориентацией” О. Свистунова, який на весь голос закликає створювати в Україні “ячейки и организации Русского Движения, смело входить в политическую и общественную жизнь страны, отстаивать свою культуру, язык, русские школы, воспитывать в русском духе своих детей, не забывая никогда, что мы—граждане Украины и ее патриоты”. У зв’язку з цим виникає кілька думок: якщо осередки і організації Російського Руху України будуть зорієнтовані на вироблення й утвердження високих моральних, духовних цінностей, суттю яких є не лише любов до російської, але й щира повага до людей інших національностей, розуміння їхніх природніх потреб мати національні держави, гідно жити, розвивати свої культури, мови, традиції, звичаї, то я за те, щоб росіяни саме у такому російському дусі виховували своїх дітей. Якщо ж “жизненная ориентация” О. Свистунова, його співвітчизників спрямована на збереження і розвиток російської імперської, чорносотенської психології, загарбницької ідеології і політики, людиноненависницької моралі приниження, зневаги до “інородців”, підтримки звироднілого шовінізму, який зазіхає на право українців жити вільно, самостійно, у незалежній державі, то не лише я, автори рецензованих книг М. Вівчарик, П. Панченко і В. Чмихова, С.Вовканич, О. Гринів, але й усі національно свідомі українці проти виховання дітей у такому російському дусі, бо воно не дає підґрунтя стати справжнім громадянином України та її патріотом.

Брудні хвилі шовінізму, російського націоналізму, українофобії не перестають накочуватись на нас іззовні, але спінюються, збурюються, підживлюються всередині України. Дітище О. Свистунова “Русский блок” має намір підтримувати УПЦ Московського патріархату, яка перебуває у канонічній єдності з Російською Православною Церквою. Тому важливо осмислити думки О. Гриніва, який підкреслив у своїй науково-публіцистичній праці, що нерозуміння специфіки московського різновиду християнської релігії, ототожнення українського православ’я з московським вирішально вплинули на, як пізніше підтвердила історія, трагічний вибір 1654 року. У 1686 р. Українська Церква з допомогою турецького султана і підкупів константинопольського патріарха підпала під владу московського патріарха. Про наслідки цього докладно описали Іван Огієнко, Дмитро Степовик та інші автори. Вони справедливо підкреслювали, що замість пастирів, які б дбали про своє “стадо”, які були б невтомними працівниками на ниві духовної освіти ввірених їм Богом душ, Україна почала одержувати після “прісоєдінєнія” справжніх гнобителів і визискувачів у рясах і ризах, які одразу почали ганьбити місцеві християнські звичаї, називати все українське у Православній Церкві “богопротивним”, “неблагословенним”, нібито зараженим “латинською єрессю”. З церковного ужитку витіснялася українська мова; заборонялися книжки київського та львівського друку; цькувалося українське іконне малярство; а “святєйшій” Санкт-Петербурзький синод, який очолювали цинічні світські оберпрокурори, наклав заборону на українську храмову архітектуру. Така історична правда — її не заперечити.

Нині так звана Українська Православна Церква Московського патріархату всілякими способами створює в Україні російське духовно-культурне середовище. Захист інтересів свого патріархату рівнозначний захистові інтересів російської імперії — Російської Федерації, а не українських духовно-національних інтересів. Назва “УПЦ” з маленьким додатком “МП” є лише ширмою, намаганням показати, що РПЦ під назвою УПЦ (МП) є українською церквою.

Десятки, сотні фактів і документів висвітлюють справжню суть УПЦ (МП), яка виконує в Україні насамперед політичне замовлення Москви. Наприклад, Галина Кривенко у статті “Немає нічого потаємного, що не стало би явним” (Молодь України, 1998, 5 листоп.) аналізує листівки, які у Печерській Лаврі поширюють “активісти” — прибічники УПЦ (МП). Одна з листівок закликає: “настало время для православных неотложного всеобщего покаяния”. Звісно, кожному віруючому є в чому каятися, кожний народ і його уряд мають свої гріхи, свої скверни — особистісні і на рівні масової свідомості також.

“Каяться о предательстве и убиении Царя и семьи, измене Самодержавию. Это наш грех и наших отцов и дедов. Нарушение русским народом соборной присяги, клятвы о верности Царю и России. Это главная причина всех бед народа и России в прошлом и настоящем”. Зрозуміло, що ніхто не заважає Росії та її народові каятися в тому, що вони вважають за свої гріхи у себе. Час вимагає покаятися за колонізацію, поневолення, зросійщення України. Однак листівка насичена імперсько-загарбницькою ідеєю, вона закликає “каяться о розвале России и отделении Украины — тела Христова Российской Православной Церкви”. Замість покаяння православні одного народу зазіхають на державність іншого православного народу: “Нам должно к утренним и вечерним молитвам прибавить… прошение о соединении Украины с Россией”.

Патріарх Московский Алексій II 19 лютого 1999 р. у відповіді на привітання з нагоди його 70-річчя підкреслив, що православна церква завжди “защищала и будет защищать интересы Российского государства”. Безперечно, у коло цих інтересів входить насамперед Україна. Російська Православна Церква через УПЦ (МП) володіє великими багатствами в Україні, серед них 7911 церков, 140 монастирів, з яких значна частина свого часу з допомогою офіційної влади була насильно відібрана в Української Греко-Католицької Церкви та Української Автокефальної Православної Церкви. “Чи збирається Московський патріархат віддати ці багатства їхнім справжнім власникам, тобто українському народові? — запитує Тимофій Бордуляк у газеті “За вільну Україну” 25 лютого 1999 р. і тут же відповідає. — Сумнівно, тим паче, що УПЦ (МП) здобула особливу прихильність нинішнього Президента України та його дружини. Хто може сьогодні заперечити, що УПЦ (МП) не виконує активної ролі п’ятої колони в Україні, продовжуючи політику російщення? Чи в семи духовних семінаріях, духовній академії, 29 церковних училищах, 20 регентських школах і 5000 церковно-парафіяльних школах навчання відбувається українського мовою? Може, там виховують священиків, регентів і молодь взагалі в дусі українського патріотизму, любові до України? Чи, може, їм розповідають, яку Голгофу українському народові чинив “старший” брат впродовж століть? Можливо, УПЦ (МП) скасувала анафему гетьману І. Мазепі або ініціювала таку акцію в Московському патріархаті? Про таке ніхто не чув”.

Антиукраїнська спрямованість Російської Православної Церкви не змінилася. Вона також активно працює нині над реалізацією імпершовіністичної концепції російського філософа Г. Федотова, який закликав працювати над тим, щоб самосвідомість українців утверджувала себе як особлива форма російської свідомості. Думаю, що про все це відомо О. Свистунову, членам “Русского блока”, який на боці УПЦ (МП).

Фальшива версія “общерусского народа”, “малорусской ветви Великороссии”, “общерусского языка”, як і московський неославізм, є лише позолотою для імперської пастки, яка одурманює і винищує українство. Отже, активно підживлюваний антиукраїнізм — небезпечна, складна хвороба. На думку С. Вовканича, його можна побороти лише інтелектом і високою духовністю. “Хвороба недержавності гангренізувала нашу духовність, але не вбила нас як націю, бо в найтяжчі часи невелика жменька українців йшла на Голгофу проти “малоросіянізації” і “малопольщизації” України”, — слушно зазначив О. Гринів у книзі “Імператив Володимира Мономаха”… Але втрати українського народу за часів комуністичного тоталітарного режиму в духовній сфері й нині гальмують процес національного державотворення і радикального оновлення суспільства. Наполегливий, доскіпливий, цілеспрямований вчений-публіцист О. Гринів на цікавому, важливому фактажі своєрідно розкрив дві правди української історії, розвінчав малоросійських каракуртів (отруйних павуків) в Україні, оголив метастази національного самознищення, охарактеризував доморощені хвороби державотворення (народоманія, лідероманія, відьмоманія, п’ємонтоманія, універсаломанія), накреслив шляхи очищення української нації. Осердям книжки є переконаність автора в тому, що духовне, моральне оздоровлення нації вимагає її світоглядного очищення від чужих нашарувань, на християнських засадах порозуміння і злагоди. Повернувшись до першоснов національної традиційної духовності, коріння якої ще у руських великокняжих часах, українці зможуть подолати накинений чужинцями комплекс національної меншовартості, перебороти хворобу “малоросійства”, звільнитися від нав’язаних більшовицьких стереотипів, утвердити національну історичну пам’ять.

Олег Гринів привертає увагу до дуже важливого суспільно-політичного явища: наша молодь не виховувалася на лицарському ідеалі, який подарував нам славетний Володимир Мономах, самовідданості героїв Крут і Базару. А що знало молоде покоління про українські звитяги над московськими загарбниками під Конотопом, Мотовилівкою чи на горі Маківці? Ми вивчали нашу історію як кілька епізодів історії російського народу, найголовнішим серед яких було “возз’єднання” України з Росією. У школах прославляли душителів нашого народу Петра I, Катерину II та інших самодержців і водночас опльовували борців за волю України Івана Мазепу, Євгена Коновальця, Симона Петлюру та ін. Літературу обмежували кількома письменниками, бо інших оголошували “буржуазними націоналістами”. Ідейна суть Шевченкової поезії вихолощувалася і зводилася до осуду паничівських елегій і захисту сирітки на соломі. Козацький епос знеславлювався “шедевром”, в якому глорифікувався мародер і п’яниця козак Голота.

Психологічне російщення залишило глибокий слід у ментальності мільйонів українців. Його й нині дуже важко долати, адже в Україні досі не утвердилася уніфікована національна освітянська і гуманітарна політика. Спаплюжений Москвою образ українця досі тиражується у пресі, кіно, на телебаченні. Національно-визвольний рух в Україні подається у специфічній російській, тобто негативній, ворожій моделі тлумачення, в істерично-звинувачувальному тоні. “…Мы будем защищать интересы всех, кто отвергает бандеровскую идеологию разделения братских народов и признает себя в первую очередь русским, а уже потом украинцем, россиянином или белорусом”, — волає О. Свистунов. Судячи з процитованої фрази, він належить до тих росіян, яким “важко признатися самим собі, що “бандєровщина” була звичайнісіньким національно-визвольним рухом. Адже таке визнання вимагатиме й визначення місця та ролі росіян у цьому процесі. Таке визначення може бути тільки вельми некомпліментарним, — зазначив Ігор Лосєв. — “Бандєровец” сприймається багатьма росіянами як метафізична загроза з боку синів темряви. Проте участь реальних бандерівців у формуванні таких уявлень була мінімальною, решту зробила сама російська свідомість із її специфічними, створеними такою ж специфічною історією, особливостями… Росіяни схильні приписувати “бандєровцам” ту ворожість до себе, яку вони самі відчувають до свідомих у національному сенсі українців, і тоді теза “ми їх ненавидимо” міняється на зручнішу й психологічно виграшнішу — “вони нас ненавидять”¹.

Олег Гринів у науково-публіцистичному виданні “Імператив Володимира Мономаха” підкреслив, що політик-реаліст Степан Бандера не лише осуджував імперіалізм, який репрезентувала більшовицька Москва, а й “нібиімперіалізм” Польщі, Румунії, Угорщини, Чехословаччини на українських землях у міжвоєнний період. Він також чітко висловив своє ставлення до національних меншин після відродження Української держави. Росіянам, які підтвердили “повну лояльність супроти України і її національної боротьби”, за переконанням С. Бандери, “треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку, відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин. Це саме стосується інших національних груп в Україні” (с. 63).

Позиція Степана Бандери ще раз підтвердила одну з визначальних рис українців — толерантне ставлення до інших народів, які живуть на українській землі. Про це також яскраво свідчить чинний закон “Про національні меншини в Україні”, прийнятий в добу державної незалежності, яким сповна застережено мовні права меншин і який відповідає внутрішнім потребам країни. Міжнародна спільнота визнала цей закон одним з найкращих і найдемократичніших у галузі міжнаціональних взаємин. Даремно О. Свистунов здіймає галас, що “русские Украины, которые оказались на обочине общественной жизни, подобно бесформенной массе, позволяют делать с собой что угодно”, а М. Бахарєва “примеры “дикой” украинизации… вгоняют в состояние какого-то ступора”.

У “Словнику іншомовних слів” зазначено, що ступор у перекладі з латинської означає заціпеніння, стан нечутливості, отупіння, нерухомості. Спостерігається при деяких психічних захворюваннях (напр., шизофренії). Нікому не бажаю опинитися у стані ступору. А Михайлові Бахарєву раджу якнайшвидше звернутися по допомогу до книжок “Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея”, “Імператив Володимира Мономаха”, “Українська нація: шлях до самовизначення”, у яких обґрунтовано зазначено, що росіяни в Україні мають сприятливі умови для культурно-освітнього розвитку і найширшого використання рідної мови в усіх сферах суспільного життя. М. Вівчарик, П. Панченко, В. Чмихова ознайомлюють нас з промовистими цифрами. У 1994/95 навчальному році в Україні працювали 2973 російські школи, в яких навчалися 2945924 учні, що становило майже 42,77% усіх школярів країни (у містах цей показник дорівнював 55%); 2367 змішаних шкіл, у тому числі українсько-російських — 2338 (1944432 учні), російсько-угорських — 4 (1608), російсько-румунських — 3(1900), російсько-молдавських — 7 (3146), російсько-кримськотатарських — 10 (5416), українсько-російсько-угорських — 3, українсько-російсько-польських — 2.

У 1998/99 навчальному році в державі працювали 2561 російська школа, де навчалося 1333,8 тис. учнів. У цілому по Україні 2313,9 тис. учнів (34%) навчаються російською мовою. Ще 94,4 тис. учнів вивчають російську мову факультативно. А от українці, що проживають у Росії, навчатись рідною мовою не можуть, оскільки там немає українських шкіл.

Підготовка фахівців з російської мови та літератури здійснюється в 11 університетах і 20 педуніверситетах та інститутах країни. Російською мовою навчаються 466120 студентів ВНЗ (56,2% усіх студентів України), а також 379839 учнів системи підготовки молодших спеціалістів (55,7% всіх учнів цієї категорії).

Ю. Сиротюк у замітці “Мовна ситуація” (“Українське слово”, 2002, 3-9 січ.) підкреслив, що жодної критики не витримує й твердження про неможливість здобуття освіти російською мовою. Зокрема, у вищих навчальних закладах I-II рівня акредитації російською мовою навчаються 28% студентів по Україні, тоді як в Автономній Республіці Крим вони становлять 100%. У ВНЗ III-IV рівнів акредитації в Україні російською навчаються 34,9% студентів, а в Криму — 100%.

В Україні по 12 годин на добу транслюються програми російських телекомпаній ОРТ та ТВ-6, по вісім — веде мовлення РТР. На території всієї України транслюється радіостанція “Голос Росії”.

Тож, оголошуючи рік України, Росія могла б створити хоча б паритетні умови функціонування української мови. Однак на це не сподіваються навіть найнаївніші українці з мільйонів тих, які проживають в Російській Федерації.

Культурно-мистецькі традиції росіян продовжують 30 російських театрів різного жанру, 36 — українсько-російських, 1 — українсько-російсько-єврейський. До послуг росіян 24382 масові та універсальні бібліотеки, сукупний фонд яких налічує понад 387 млн. примірників книжок і журналів, у тому числі російською мовою — понад 240 млн. примірників (62%).

В Україні на тисячу осіб у віці 15 років і більше мають вищу освіту 201 росіянин, середню спеціальну — 266, середню загальну — 355. В українців ці показники, окрім загальносереднього, значно нижчі й становлять відповідно — 117,228,417. Степан Вовканич у своїй книзі привертає увагу до таких цифр: українців—науковців на початок 1988 р. на тисячу жителів української національності припадало в середньому 39 чоловік, тоді як вірмен — 71, грузинів — 68, росіян — 71, естонців — 62, латишів — 51, литовців — 44, а євреїв — 430. Науковців з ученим ступенем доктора або кандидата наук української національності на тисячу жителів-українців припадає в середньому 14,6 чоловік, в той час як грузинів — 32, вірмен — 28, росіян — 22, естонців — 31, латишів — 23, литовців — 21, азербайджанців — 16, євреїв — 219. Якщо взяти кількість докторів і кандидатів наук у народному господарстві України на 10 тисяч зайнятих, то тут їх припадає 34, тоді як у Вірменії — 56, Грузії — 53, Росії — 49, Латвії — 40, Азербайджані — 39.

У 2000—2001 роках в Україні на одну людину випущено лише 0,36 книжки, в Росії — 3,9, Польщі — 9,5, Німеччині — 12. У 2000 р. на ринку України припадало на одну людину 47 книжок російською мовою і лише одна — українською. Там, де сьогодні українці становлять 3/4 всього населення, на сто корінних мешканців припадає лише 7 газет українською мовою, а на сто росіян — 54 російськомовні газети, не говорячи вже про потужну дію щедро виплеканих імперією зла російськомовних (і російських за духом) електронних ЗМІ.

Якщо навіть побіжно зіставити наведені вище цифри, то чи можна, шановний читачу, сказати, що росіяни в Україні проскрибовані, нещасні, опинилися “на обочине общественной жизни”, “позволяют делать с собой, что угодно” (О. Свистунов), що в Україні здійснюється “дикая” украинизация”, яка нібито доводить М. Бахарєва і його однодумців до “состояния какого-то ступора”? Чи, може, варто, шановні опоненти, розплющити очі, прочистити вуха, і ви побачите, почуєте, що багатовікове змосковщення України цілеспрямовано продовжується, і ви є учасниками цього ганебного процесу.

Кожен, зокрема О. Свистунов з “Русским блоком”, вимагаючи офіційного визнання двох державних мов, добре розуміє, що двомовність, де вона тільки не була, закінчувалася одномовністю на користь панівної мови. Отже, борці за двомовність фактично виступають за Україну (“мы граждане Украины и ее патриоты” — О. Свистунов), але “без українського духовно-інтелектуального потенціалу, як несамостійну державу, донора низькокваліфікованої робочої сили і чужої системи творчості, за її подальшу колонізацію, зросійщення та духовне приниження української мови, а відтак приниження її функціонування та остаточне знищення, — роздумує С. Вовканич. — У такому випадку йдеться про інтелектуальний антиукраїнізм, який засмічує національний інформаційний простір патогенним ворожим текстом, ігнорує не лише українську мову як державну, а й виступає проти самої державності України, проти здійснення української національної ідеї, за яку український народ криваво заплатив представниками багатьох поколінь своїх співвітчизників (с. 37—38).

На мою думку, особливе змістове навантаження стосовно взаємин України і Росії несуть нині слова святого Євангелія “Пізнайте правду і правда визволить вас”. Саме історична правда, істина створює передумови для визволення від нав’язаної Москвою свідомості про винятковість “великоросів”, їх верховенство над “інородцями”, допоможе позбавитися рабської психології малоросійства, утвердити висотність національного духу. До живильних джерел формування здорових моральних якостей належать також книжки “Українська нація: шлях до самовизначення”, “Імператив Володимира Мономаха”, “Духовно-інтелектуальний потенціал України та її національна ідея”. Їх автори М. Вівчарик, П. Панченко і В. Чмихова, О.Гринів, С. Вовканич працею своєю допомагають людям у державотворенні. Одним з визначальних, магістральних напрямів творення української України Степан Вовканич вважає нову соціогуманістичну політику в світовому вимірі, до комплексної концепції якої він відносить такі ознаки ренаціоналізації: ідеологія етнодержавотворення та її духовно-інтелектуальне забезпечення; розвиток мови, культури, традицій, звичаїв, релігійної свободи титульного народу та національних меншин, що проживають в державі цього народу; національна освіта та виховання, стратегія розвитку науки та суспільного інтелекту як базових елементів інноваційної моделі української державності; інформаційний простір і комунікація з світовим співробітництвом; видавнича справа та свобода слова; охорона здоров’я населення, природи та здорового способу життя; розвиток демократичних процесів і створення інформаційного, громадянського суспільства; збереження національної ідентичності і ментальності народу, піднесення його духовності, гуманізація та елітаризація суспільних відносин; соціально-економічний, житлово-комунальний, матеріально-гуманітарний та інший соціальний захист.

Ця концепція порушує проблему прав не лише людини, але й націй, проблему приматів титульних народів, які відроджуються на своїх етнічних землях, стосовно великодержавних гнобителів. Йдеться про створення таких гуманних обставин в широкому сенсі, які сприяли б процесам ренаціоналізації світу, тобто розвитку мов, культур, національних систем освіти і науки та інших базових чинників підвищення духовно-інформаційної мобільності кожної нації (народності) з метою формування їх потенціалу для рівнопартнерської інтеграції в світове співтовариство.

Запропонований С. Вовканичем вектор нової соціогуманітарної політики — напрям дійсно соціальний, актуальний і універсальний, який не обмежується речовизмом і ринковою економікою, а поширюється на духовність і культуру, комунікацію і творчість кожного народу, на збереження традицій і творення суспільно нової інформації (знань), на темпи їх руху, на розвиток мови і, зрештою, державності. Мовиться про духовну, багатокультурну ренаціоналізацію світу, резерви якої шукаймо насамперед в інформаційній природі багатокультурності. Проте зростання глобалізації інформаційного простору нині діє проти саме цієї природи, завдаючи часто непоправних ударів інформаційному полю націй, що відроджуються, зводячи нанівець культурно-духовну, мовну та інші потуги.

Україна — не єдина в світі країна, яка потерпіла і терпить далі від імперіалізму чужого слова. Одвічна боротьба Правди і неправди, Добра і зла й нині ворохобить життям. З глибини століть закликає нас великий князь Володимир Мономах “не хулити розмовою, гнів подавляти, помисел чистий мати, спонукаючи себе на добрі діла Господа ради”. Дуже важливо повернути довіру до слова і побороти утвердження і руйнівний скепсис у суспільстві. “Бо принцип довіри до слова є зараз визначальним у розбудові України”, — підкреслив Віктор Ющенко у листі до керівників засобів масової інформації. Повноцінно жити і правильно будувати — значить користуватися правдивою інформацією. Державотворення повинно здійснюватися на фундаменті, який закладається правдивим словом у книжці, газетній статті, радіо- і телепередачі. З неправдивим словом можна боротися лише правдивим словом, гласністю.