Кирило КАРАБИЦЬ:
“МУЗИКА ДЛЯ МЕНЕ — ТЕ, БЕЗ ЧОГО НЕ МОЖУ ЖИТИ”

Він народився в стихії музики. Вона його колисала і ростила, а тепер веде по життю. І то не лише тому, що його батько славетний український композитор Іван, а мати — музикознавець Марина Карабиці вклали в сина свою душу, а головно через те, що Господь роздає такі таланти вибраним.

— Конкурс відбувався з 6 по 12 квітня в Парижі. Його зорганізувала державна радіокомпанія Франції — Радіо Франс. Це конкурс на посаду другого постійного диригента. На Заході ця посада відрізняється від нашої. Там дещо інші музичні порядки: є головний диригент, який диригує, скажімо, чотири концерти на рік, а є диригент, який має бути завжди в оркестрі, проводить репетиції, узгоджує концертні програми та проекти з головним диригентом та диригентами-гастролерами, а також має свої концерти, записи в сезоні.

Головного диригента на Радіо Франс звуть Мунг Чунг. Він кореєць. П’ять чи шість років був головним музичним директором Опери Бастіль в Парижі — це друга опера після Гранд-Опера. Окрім цього він вже багато років головний диригент дуже відомого симфонічного оркестру Італії — Академія Санта Чесілія, що біля Ватикану в Римі. Тепер розпочинає свій сезон на Радіо Франс і оголосив конкурс на постійного диригента.

Радіокомпанія Франції має два симфонічні оркестри: один національний, в якому головним диригентом є Курт Мазур — дуже відомий в музичному світі, адже багато літ був директором в Нью-Йоркському філармонійному оркестрі; другий — на тому ж філармонійному рівні. Єдина різниця полягає в тім, що національний оркестр грає більше класичну музику, а цей як — класику, так і сучасні твори.

Отже, я буду працювати у філармонійному оркестрі.

Щодо конкурсу, то потрібно було надіслати автобіографію та інші документи. Журі з великої кількості відібрало 25 диригентів, яких запросили до Парижа. З них до другого туру було допущено шістьох, до третього — трьох. В результаті обрано одного, котрий перед вами.

На першому і другому турі грав оркестр Паризької вищої консерваторії, а третій відбувався в центральній залі Парижа — Плєєль, вже з оркестром радіо. Виконувалися такі твори: на першому турі увертюра “Леонора” номер 3 Бетховена; на другому — Друга симфонія Брамса; на третьому — твір сучасного французького композитора та “Картинки з виставки” Мусоргського в оркеструванні Равеля.

— У Відні я мешкаю вже п’ять років, відколи склав іспити і став студентом Віденської музичної академії — вищої школи, яка нині знана як університет музики і виконавського мистецтва. Там я закінчив факультет симфонічного диригування і нині навчаюся в доктораті, де працюю над музичними творами синів Баха.

Хоча це інша історія, але ви, може, чули про архів Баха, врятований в роки Другої світової війни українськими солдатами і привезений в Україну? 55 років він зберігався в Києві.

— Повернення архіву — то інше питання. Але я знайшов собі тему, яку він дає можливість розкрити, яка мені дуже подобається. Вона присвячена сім’ї Баха і особливо творчості одного з синів Йогана Себастіана Баха — Карлу Філіпу. Нині я працюю над цією дисертацією.

— Мені важко сказати. Гадаю, що громадянин світу — це людина, яка знає дуже багато мов, ментальність і системи різних держав та народів і вільно орієнтується в них. Я за роки, відколи поїхав до Відня, мав практику диригування з оркестрами різних країн. На той час українську, російську та англійську мови я вже знав, довелося вивчити ще й німецьку та італійську. Нині почав працювати над французькою, бо у Франції спілкуватися англійською тяжко. Почував себе дуже незручно, адже на конкурсі був єдиним з кандидатів, який не знав французької мови. Те, що мені вдалося цей конкурс виграти, це — неймовірне. Я не вірив до останньої хвилини, що переміг.

Громадянин світу... Я не знаю як моє життя складеться далі, можу сказати одне — вся наука, яку здобув у Києві з дитинства, завжди буде в мені, зі мною. Де б я не жив, не працював, вона буде головною; принципи, які склалися тут, в Україні, завжди будуть важливими для мене.

Людина змінюється, стає дорослою, має багато контактів, але те, що вона отримала до двадцяти років, думаю, залишається на все життя.

Коли я поїхав до Відня, про який часто згадую, не минуло й трьох місяців австрійського життя, як я взяв участь у конкурсі в Будапешті і здобув на ньому перемогу, отримавши посаду асистента Будапештського фестивального оркестру, яким керує відомий у світі диригент Іван Фішер. І от настав такий час, коли я навчався одночасно у Віденському університеті музики, Київській консерваторії і працював у Будапешті. Так тривало приблизно два роки. І коли я жив у Будапешті, відчував якийсь дискомфорт, мені було постійно тяжко на душі, я не міг зрозуміти, що мене непокоїть, що зі мною діється. Коли розповів кільком близьким людям, один сказав мені: “Такий стан від того, що ти не знаєш, де твій дім, звідки ти, де живеш”.

Психологічно це тяжкий момент для людини. Вона мусить знати, де її місце на землі. Я в той час не мав постійного осідку, розривався між трьома столицями, не задумувався особливо, де Батьківщина, а де — місце тимчасового перебування. З усвідомленням цього все владналося, я позбувся того неприємного душевного тягаря.

— Так, пішов до Київської консерваторії і не жалкую. Тому, що вона дала найцікавішу і найважливішу для мене освіту. Без навчання тут я взагалі не бачу себе. Все, що було після Києва, це вже додаток. Основну освіту я здобув у консерваторії на факультетах симфонічного диригування в Романа Кофмана та хорового диригування в класі Левка Венедиктова — головного хормейстера Національної опери України.

— Все моє дитинство пройшло в музичному середовищі. Мої спогади з перших свідомих років — це спогади про якісь концерти, пленуми Спілки композиторів, куди мене брали з собою батьки і де я знайомився з дітьми інших музикантів та співаків. Пригадую фестиваль у Ялті “Кримські зорі”, бо саме там я познайомився з сином Кобзона. Батьки робили щось своє, а паралельно було наше, котре йшло своїм дитячим ходом.

Згадую себе на якихось зборах, конференціях, яких я іноді не розумів, але завжди там був, бо залишити мене батьки не мали на кого, то брали з собою. Тож я з малих літ крутився в тому музичному світі, знав прізвища всіх музикантів та хто що в Києві грає. Все це залишило свій слід, іноді зринає в спогадах і досить суттєво допомагає.

Я навчався у восьмому класі 57-ї школи неподалік театру, захоплювався мовами, щось мені більше подобалося, щось не дуже. Якось ми із знайомими були в Будинку творчості композиторів у Ворзелі, і я грав на фортепіано. Раптом хтось запитав, чому я з такими здібностями не йду до музичної десятирічки — так чомусь називали музичну школу ім. М. В. Лисенка, хоча вона мала 11 класів. Я знав, що там викладають відомі музиканти, але багатьох предметів, як у нас в студії при консерваторії, не вивчають. Тому ніколи не думав про такий хід.

Але після того вечора, після несподіваного запитання, довго не спав — відчув якусь мету, бажання її здійснити. І таки пішов до десятирічки на рік раніше, аби ввійти в її систему, підігнати сольфеджіо й теорію музики, яких до того не вивчав. Отак моя мрія почала здійснюватися.

— Так. Ще коли навчався в студії при Київській консерваторії, співав у хорі хлопчиків, яким керувала Елеонора Виноградова. Це — хоровий диригент, блискучий спеціаліст, котра вміє і знає, як працювати з дитячими колективами. Вона тоді диригувала одночасно хором музичної десятирічки і хором нашої студії і завжди переконувала мене й моїх батьків у тому, що мені потрібно перейти до хору десятирічки. А для мене це було щось велике, я мусив працювати над собою, щоб удостоїтися честі співати в такому престижному колективі.

Хор тоді багато подорожував. І вже в десятирічці перед вступом до нього Елеонора Олексіївна поставила мені таку вимогу: “Через три місяці у нас будуть гастролі до Франції — ти поїдеш, якщо вивчиш напам’ять всі партії, які наш хор співає”. А це 3—4 години музики. І я за один місяць вивчив все і заспівав їй. Звичайно, до Франції тоді я поїхав, і саме це стало своєрідним, дуже важливим для мене поштовхом.

— Пам’ятаю лише декілька моментів, коли я сидів разом з батьком, а він мене чогось вчив. Він цього уникав тому, що я ніколи не слухав. Коли мені казали: “Зроби так” — я чомусь робив усе навпаки. Я не можу того пояснити, це риса характеру. Тому зі мною не можна було сидіти і розмовляти на серйозні теми, тим більше повчати чи вимагати. На кожне “Роби так” я відразу запитував: “Чому так, а не інакше?”, і в результаті робив якусь третю версію.

Хоча вплив батька на всьому, що я вивчив, що я диригував — повний, стовідсотковий, але він не виявлявся зовнішньо. Ми не сиділи і не розмовляли — це був вплив на рівні відчуття, розуміння без слів. Коли в 12—15 років я трохи займався композицією, то просив батька послухати, що я написав, і сказати, добре це чи ні.

Гадаю, що цю рису я успадкував від нього. Він був дуже відвертою людиною, аж до того, що міг цим когось образити. Та деяких речей він не казав, носив у собі, якось їх переживав. Коли його запрошували на виконання власних творів до Америки, Фінляндії або Франції, він сидів на репетиції і ніколи не говорив, що йому щось не подобається. Він ніколи не знав, що сказати, бо з повагою ставився до того, що роблять інші, і завжди ставив під сумнів свою думку.

Таку рису я починаю помічати і за собою. В багатьох ситуаціях відчуваю утруднення у розв’язанні тих чи інших питань. Не раз виникали складні завдання, і я виробив принцип, як їх розв’язувати — аніяк! Я нині в такому періоді життя, що коли переді мною постають складні питання, я їх відкладаю, тому що деякі з них вирішити просто неможливо. Коли збереться все докупи, проаналізується, то згодом розв’яжеться саме.

Багато дало мені навчання в музичній десятирічці, особливо у Віталія Романовича Лисенка — гарного диригента і викладача консерваторії. Він брав собі всього двох-трьох учнів, і я став одним з них. Заняття в його класі я згадую як щось фантастичне. Він дозволяв мені диригувати вже в 9-му класі “Реквієм” Верді. Він розповідав легенди про опери, диригентів минулого і сучасності. В нас склалися теплі стосунки. Саме цей педагог дав мені впевненість у собі, бажання діяти всупереч складеним невідомо ким і коли системам у школі, в житті. Якщо я пропонував щось таке, чого ще не робили до мене, то він не вагаючись дозволяв. Там, де заведено диригувати учневі 15 хвилин, він дозволяв мені робити це годину й більше. Його принцип полягав у тому, щоб дати можливість випробувати себе, підтримати ініціативу.Чому цього не можна робити, коли в тебе гарно виходить? Чому ти повинен робити так, а не інакше?

В 11-му класі я поїхав вчитися до США на один рік. Це був мій перший такий тривалий виїзд. Тоді якраз всі бажали виїхати назовсім або навчатися за кордон, хоч не всім це вдавалось. Я хотів вчитися диригувати. А в Америці така система, що людина може вчитися цього, якщо вона вже піаніст, скрипаль... Я ж не мав закінченої освіти, окрім того, мене не могли прийняти на диригента з тієї простої причини, що мені було лише 16 років.

І тоді я вирішив піти на композицію. Саме тоді й написав свій твір “Кончертато”, який виконав оркестр Українського радіо, і я надіслав три касети до трьох американських університетів.

Поки складав іспити в музичній школі в Києві, надійшли три відповіді з Америки із запрошеннями на оплачене навчання — один університет виділяв навіть 25 тисяч доларів на рік. Але мене привабило диригування тут, я мав свої мрії, з якими було жаль розлучатися, і тому склав іспит в нашу столичну консерваторію, де з усіх абітурієнтів набрав найбільшу кількість балів.

Тут також своя система — на симфонічне диригування можна йти після вивчення хорового або закінчення якогось іншого факультету. Тож я й розпочав з хорового, а на другому курсі для мене зробили виняток і дозволили навчатися паралельно і на сифонічному і на хоровому диригуванні.

Та мені й того було мало. В цей час вдалося отримати стипендію і двічі побувати в міжнародній академії Баха в Штутгарті. Там я пройшов майстер-класи з німецьким оркестром і хором. Першого року ми виконували “Реквієм” Моцарта, наступного — “Реквієм” Брамса.

На третьому році навчання в Київській консерваторії я відчув потребу в ознайомленні з якоюсь музичною столицею світу. Поїхав до Відня, і так вдало склалося, що вступив на навчання там, не маючи для того ні грошей, ні знання німецької мови.

— Перший свій концерт я продиригував у 19 років у Будинку вчителя в Києві. Програма була досить важка. Грав ансамбль солістів “Київська камерата”. Я вибрав твори від класики до сучасності. Мій викладач в консерваторії Р. Кофман навіть вагався, чи можна студентові таку програму довірити, і лише побувавши на репетиції дав дозвіл. То був успіх, після якого з’явилися пропозиції. Та Відень пересилив усе. І ось настає час, коли ти мусиш показати, що сам надбав у житті, що вмієш. Перед тобою сидить оркестр з 80 осіб, стоїть хор на сцені — ще 140, і 8 солістів, з яких кожен вважає, що він найліпший в світі. І треба знайти спосіб ненав’язливо, непрямолінійно таки примусити їх робити те, що ти хочеш для здійснення свого творчого задуму, а вони щоб у цей час думали, що дійшли до цього самі.

Диригент мусить все те бачити, розуміти, контролювати, а це важко. Цього навіть навчитися неможливо. Це якесь відчуття, воно або є, або його немає. Якщо є — то є й диригент. Римський-Корсаков казав, що диригентство — найтемніша професія. Руками махати можна навчити кого завгодно за тиждень. Але чому є добрі диригенти і погані? Пояснити цього ніхто не може.

— На самому початку заснування Міжнародного конкурсу юних піаністів пам’яті Володимира Горовиця я брав у ньому участь як молодий диригент, який на останній фінальний тур мав підготувати концерти кандидатів з оркестром. Стрічалися різні діти — одні з них вже знали, що таке оркестр, інші не знали. Хтось вже грав з оркестром, хтось — ні.

Пам’ятаю дівчинку років одинадцяти, для якої це було вперше, вона ніколи з оркестром не грала, бо в їхньому маленькому українському містечку його не було. Хоча сама вона грала чудово. І от ми репетирували концерт Баха для фортепіано і струнного оркестру “Фа — мінор”, а вона ніяк не могла зрозуміти тієї специфіки, що солістові потрібно вступати трохи пізніше, на якусь секунду, яку потрібно відчути.

Я ніяк не міг їй пояснити, що таке пізніше, коли пізніше. І от задумався, як порятувати ситуацію, щоб така здібна юна піаністка не втратила здобутого в двох попередніх турах. На одній з репетицій я, на здивування зрілих музикантів, сам сів до фортепіано, а її попросив стати за диригентський пульт і показати мені вступ. Через 5—6 спроб вона все збагнула, сіла, зіграла ідеально і на конкурсі отримала першу премію.

Доводиться вдаватися до різних експериментів, щоб досягти мети.

— Музика для мене — те, без чого я не можу жити. Немає нічого такого в житті, що б мало на мене такий вплив. Якщо репетиція йде добре, я щасливий. Якщо погано — я не розумію, що зі мною діється. Коли все виходить, відчуваєш щастя. Музика для мене -необхідність.

— Я виріс на українській музиці. Я знаю її добре. Все, що я намагаюся зробити за останні 5—6 років, які мешкаю у Відні, — це втілити свій задум, записати компактдиск з українською музикою.

В Україні ще не всі до цього звикли, але нині світ живе тим, що все потрібно вміти продати. Музичний твір також. Скажімо, в Західній Європі людина піде на концерт, якщо вона вже щось про це чула і тепер хоче подивитися, послухати, яке воно в реальності. Україна сьогодні, на жаль, не має нічого такого, що можна продати.

Якщо якийсь мадяр приїздить і каже слово “Барток”, то чоловік собі думає: “Ага, то ж вони грають найліпше в світі, треба піти купити квиток”. А якщо продається квиток, — значить є менеджер, концертне агентство, котрі про це подбали.

Україну сьогодні знають як країну Чорнобиля. Хтось вже знає, що вона незалежна,, а хтось і досі вважає її частиною Росії. Нема нічого такого в Україні, що б можна було продавати, сказати, що ми вміємо це робити ліпше від усіх на світі. Коли такий час настане, тоді й в людей асоціюватиметься з Україною щось специфічне.

— Україна має говорити, навіть голосно кричати про те, що наші співаки співають у Віденській, Паризькій опері.

— Можна сказати, що Україна, та й українська діаспора світу, дізналися про цей конкурс тільки завдяки йому. Цю новину з подачі пана Новицького повідомили газети, телевізія і радіо. Він є одним з прикладів того, як треба діяти в ситуаціях, пов’язаних з українцями. Він у Відні знає про Україну більше, ніж багато українців тут, у Києві. Все своє життя він віддає на те, щоб підвищити престиж України. Таких людей одиниці. Коли я з ним спілкуюся, то переконуюсь, що Україна спроможна чогось досягти саме завдяки тому, що є такі люди як пан Новицький.

— Україна має свою музику, свою культуру. Треба більше її вивчати, більше писати про неї на Заході, сприяти поширенню. Я нині за це беруся.

А що стосується зарубіжних музикантів... Австрійська телекомпанія ОРФ зробила дуже добрий фільм про Україну завдяки архіву Баха. Нам вдалося влаштувати так, що цілий світ дізнався, що саме українці врятували документи. До Києва з Відня приватним літаком прилетіли хор і оркестр, дали концерт. В той же час приїхало 10 працівників Австрійського телебачення і зняли чудовий фільм. Коли у Відні його показали, люди телефонували і плакали від того, що Україну вперше по європейському телебаченню представлено в такому гарному, яскравому моменті. Адже до того з нею пов’язували голодомор, Чорнобиль, якісь темні фінансово-олігархічні скандали. А тут вперше показано, що українці врятували архів Баха, який коштує 10 мільярдів доларів.

Саме після цього приїхали німці до Києва і відразу забрали архів. Світ почав говорити про це, сперечатися, чи мають вони на те право, чи добре зробила Україна, 70% архівів якої розкрадено після війни, а їй ніхто нічого не поспішає повернути.

Я думаю, що треба й нам починати шукати свої речі. Чому ми маємо дарувати? Можна робити обмін. Україна сьогодні не в тому стані, щоб 10 мільярдів доларів дарувати далеко не бідній Німеччині.

— Відрізняється, і дуже. В Україні більш талановиті люди. Тільки поки що в них немає внутрішньої зорганізованості. Тому багато із задуманих ними гарних речей не вдається здійснити. А на Заході люди сильніше зорганізовані, вони знають, що роблять, коли, в якій годині. У нас же превалює масштаб: все величезне, всього багато, прошу — забирайте...

Тому я в цій опері (“Паяци” — М.Б.) хотів поєднати український талант і австрійську організованість. Для цього запросив на режисера Філіпа Арнонкура — сина відомого австрійського диригента. Він неймовірно пунктуальна людина. В нього репетиції розписані не по хвилинах, а навіть по півхвилині. Нашим музикантам, солістам і артистам хору — це ще незвичне.

— Про оперний театр я мрію вже два роки. І весь цей час стояв на порозі якогось проекту. Через багато обставин це було неможливо, тому що театр є дуже складний організм із своїм життям і своїми стосунками між людьми. І тому вхід до театру нелегкий, тим паче диригенту, якому лише 25.

Тому я підходив до ідеї два роки. Рік тому планували здійснити постановку “Жанни Д’Арк”, але це не вдалося. Так вже в житті ведеться, що то нічого не відбувається, то відбувається все відразу.

У січні цього року сталася трагедія в нашій родині — помер мій батько. І повернутися до Відня я зміг лише в лютому. І саме тоді до мене зателефонував директор Національної опери П. Чуприна і сказав: “Кириле — все! Досить чекати, ми запрошуємо тебе на постановку “Паяців”. 15 років тому ця вистава вже йшла в Києві і мала успіх. Це справді чудова музика, добра, люди гарно сприймають такі речі. Ми хочемо відновити цю виставу, маємо багато чудових молодих співаків, з якими мало хто працює в театрі”.

І справді, всі чомусь думають про гастролі, про своє, а з молоддю працювати ніхто не хоче. От у дирекції і визрів такий молодіжний проект, і з якихось причин до травня його потрібно втілити.

Мені запропонували знайти режисера, з яким слід негайно приступити в Києві до прослуховування співаків, братися до репетицій. Я вирішив порадитися з Філіпом, абсолютно не сподівався, що він буде вільний і погодиться взятися за постановку сам. Та він зацікавився Києвом, Україною, навіть терміном постановки і погодився. За допомоги Австрійського посольства в Україні через три тижні ми приступили до роботи.

Філіп, до речі, дуже задоволений роботою. Він говорить, що в Києві відкрив для себе багато такого, про що нічого не знав, таких талановитих людей, як тут, ніде не стрічав. Він навіть запрошує свою родину з Відня на прем”єру.

Оце й є той шлях, яким нам потрібно йти: запрошуючи людей, відкривати їм Україну. Адже, повернувшись до Австрії, Філіп кожному знайомому режисерові, музикантові говоритиме чудові речі про Україну, театр.

— Якщо ви запитаєте людину на вулиці, то я не думаю, що вона вам назве прізвище якогось українського композитора. Може, хтось скаже “Шевченко”. А з музики української... Тепер, може, хтось і скаже: “А, це ж у вас був той архів Баха”.

— Перспективи, звичайно, є. Треба лише працювати. Наприклад, твори В. Сильвестрова виконуються на Заході більше, ніж інших композиторів. Але його не порівняти з А. Шнітке чи іншими “росіянами”. Не тому, що він менш талановитий, а тому, що все впирається в рекламу, маркетинг.

— Як я вже згадав, нині готую проект запису компактдиску сучасної української музики на Австрійському радіо. Програма ще не складена. Я думаю, що це буде сучасна музика. А можливо, частково сучасна, а частково класична. Потрібно показати якомога цікавіше сучасну українську музику. В мене був задум розпочати її від часів бароко. Побачимо, що з цього вийде.

— Майбутнє є. Класична музика в усьому світі потребує особливої уваги. Бо легку легко продати. А класична мусить бути зосереджена в державних установах, таких як національна опера, музична академія, як це робить, наприклад, французька радіокомпанія, котра фінансує два оркестри. Такі державні проекти можуть утримувати рівень культури. Держава мусить про це не забувати. Хтось в ній від її імені повинен слідкувати, щоб театр працював, щоб на радіо класична музика звучала. Тобто, держава мусить виконувати функцію контролю.

— Мені дуже подобається подорожувати. Але так само подобається бути на одному місці. Ось такі крайнощі. Коли я десь в дорозі, то думаю, якби то було добре кілька днів відпочити. Коли відпочиваю — через 4—5 годин вже не знаю, що робити. На таких контрастах і живу.

Ще мені дуже подобається рибалити, на що вже давно немає часу. У нас на дачі є річка, і як тільки в мене є якийсь вільний день, я із задоволенням іду на рибу.

Мені подобається спостерігати контрасти у ментальности й культурі різних людей. Подобаються зміни в житті. Це додає сили.

Подобається багато всього, але в останні роки я ні на що не маю часу. Чим ще можу займатися, якщо кожного дня репетиції тривають з 10 до 17 години? А ввечері потрібно комусь зателефонувати, комусь надіслати емейл. Поки зробиш все це, вже й дев’ята година, а завтра — новий день, знову репетиція.

— Всі повинні робити себе самі під впливом того чи іншого чинника. Треба захоплюватися. Якщо в людини є захоплення, не слід себе обмежувати. Мені подобається о шостій годині ранку виходити на вулицю і спостерігати, як там гуляють люди. Якщо мені це подобається, чому я мушу цього не робити? Не зупинятися, давати волю своїм почуттям, своїм емоціям — тоді людина розвивається. Все інше залежить від обставин: в якому середовищі перебуває людина, чого вона хоче.

— Друзі є. А от ворогів кожна людина бачить по-своєму. Я ніколи не звертаю на це уваги. Завжди намагаюся робити максимум того, що від мене залежить. В людини лише одна голова, і думати нею про те, що хтось про тебе сказав, де, кому, про кого — це неможливо. Стає дедалі більше людей, з якими спілкуєшся. Візьмімо театр: скільки там працює, і подумати, що про мене хтось комусь щось сказав, неможливо. Є такі, хто заздрить, але це нормальне людське почуття. Бо якщо є п’ять співачок, а з них треба вибрати двох, то ясно, що три не будуть себе добре почувати. А що мені робити? Я все одно мушу вибирати двох.

Заздрість — це, по-моєму, про те, що не варто думати. Воно є. Але я працюю в напрямі, який для себе обрав, і вважаю його необхідним для свого особистого розвитку.

Вів інтерв’ю Микола БОСАК