Леонід КАПЕЛЮШНИЙ, політичний оглядач газети “Свобода”

МОСКОВСЬКИЙ СИНДРОМ

Все скінчилось! Терористи знешкоджені! Заручників звільнено! Росія продемонструвала світові твердість характеру! Видатна перемога російського спецназу — число жертв становить всього 10—11 відсотків загальної кількості полонених! Прийшов час додушити чеченську гадину у власному лігві! Діалог з терористами має вестися тільки в одному форматі — кулю в лоб! 56 годин боротьби з терористами змінили Росію — почався новий відлік часу в її історії!

Такими за змістом були телевізійні коментарі після пічного штурму палацу культури на московській Дубровці. Хто не знає географії нашої колишньої столиці — це майже поруч з Кремлем. Після зухвалого приземлення за Красною площею (1989 рік) літачка Руста Москва ше ніколи не почувалася такою незахищеною й приниженою... Нікому досі невідомий бойовик Мовсар Бараєв трусонув Росією так, що на кремлівських вежах перехнябилися двоголові орли. Проте хоч увага всього світу 56 годин і була прикута до цієї драми, значимішими за сам теракт є його наслідки, їх осмислення й тлумачення.

Істина на два боки

Під час утримання заручників репортери настирливо нагадували про “стокгольмський синдром” — психологічно суперечливу, навіть загадкову ситуацію, коли полонені проймаються симпатіями до своїх захоплювачів, співчувають і допомагають їм, знаходять пояснення їхнім діям. Щось подібне почало відбуватися й у “Норд-Ості” — терористи напрочуд швидко порозумілися із заручниками й використали їх для організації в столиці акцій протесту проти війни в Чечні. Не знаю, чи були вони масштабними. Але судячи з того, що заступник міністра МВС РФ попередив москвичів про жорсткі, хай і “в рамках закону”, дії проти демонстрантів, ці виступи боляче жалили владу, ламали її пропагандистську концепцію про одностайність оцінок у суспільстві щодо чеченської проблеми.

І тут ми одразу спотикаємося об камінь неоднозначності...

Варто нагадати, що в першу чеченську війну російське суспільство — у всякому разі його демократична частина — засуджувало агресію. Це був парадокс — Єльцин посилав своїх солдатів “при-умножать Россию Кавказом”, а народ, плоттю від плоті якого були ці солдати, бажав перемоги їхнім противникам, себто чеченцям. Розкол суспільства був настільки очевидний і небезпечний, що Кремль проковтнув Хасавюртівську угоду.

У мене й досі перед очима Грозний осені 1996-го — зруйнований вщент артвогнем та бомбардуваннями, з обрубаними осколками деревами, які нагадували безногих інвалідів на візках після тої, священної Вітчизняної, з горами потрощеного залізобетону, яким колись були багатоповерхівки, й величезними пустирями. На одному з них колись стояв так званий Дудаєвський палац — колишній обком партії, його після захоплення Грозного, як символ непокори, доруйнували динамітом і вивезли геть. Щоб і духу!.. Такий вигляд в Росії за всю її історію мало тільки одне місто — знищений фашистами Сталінград.

Стояв жовтень, федеральні війська залишали Чечню — без слави, але з миром. За танками й бронемашинами військові чіпляли віники. Така традиція — замести за собою слід, щоб більше ніколи не повертатися туди, куди не кликали. Обвішані зброєю чеченські бойовики проводжали їх веселими жартами, й що мене вражало — доброзичливо. Це був якийсь фантастичний, неймовірний фінал безглуздої й кривавої дворічної бойні — воюючі сторони розходилися не ворогами. Більш сприятливих умов для діалогу, мирного вирішення чеченської проблеми просто бути не могло. Але — не склалося.

Через два роки федеральні війська пішли на Чечню в новий наступ. Тепер уже вся Росія бажала своїм солдатам перемоги, демократичні симпатії перебродили, як виноградне сусло, і домінував хміль патріотизму. Ніхто більше не згадував про суверенітет та право націй на самовизначення. Понад усе стояли геополітичні інтереси Росії. Й що дуже важливо, пересічний росіянин вважав Чечню розплідником бандитизму й свавілля, работоргівлі. Російська журналістика, яка а першу війну під кулями, ризикуючи життям, передавала в свої видання репортажі про чеченський опір, підтримувала вояків Дудаєва морально, тепер мала інший погляд. Чому? Чеченські польові командири поставили гроші вище вдячності й благородства — після примирення 1996 року журналісти ставали для них легкою здобиччю, вони викрадали їх, кидали в зіндани й вимагали викупу. Захланність чеченців, печерна дикість їхніх звичаїв змусили увесь світ дивитися очима журналістів на ічкерійський національно-визвольний рух з підозрою й недовірою.

Друга чеченська війна, як і перша, не стала тріумфом для російських військових. Проголошена над Чечнею вікторія є чистим піаром, бо насправді війна продовжується. Чечня є військовим промислом для тої частини чоловічого населення Росії, яка вже нічого не вміє й не хоче вміти, крім воювати. Таким само промислом вона є й для найманців-ісламістів, які злітаються на Кавказ з усього світу. Не менш хлібна вона для корумпованої верхівки російської армії, яка продає чеченським партизанам зброю, техніку, обмундирування й боєприпаси. Така “узгодженість інтересів” насправді стала нагноєнням у суспільному організмі, який рано чи пізно мусив дати небезпечне й очевидне запалення. Ним стало захоплення заручників на Дубровці.

Росіяни мали тепер чесно відповісти на питання — хочуть вони з Чечнею миру? Чи війни — до повної й остаточної перемоги? Чи готові поступатися амбіціями й принципами? Чи не стоятимуть за ціною задля відродження “Великої” Росії?

Засуджуючи варварські дії терористів, росіяни водночас прозріли й для розуміння очевидної істини — причиною захоплення людей є війна, знущання над мирним населенням Чечні. Припинення її відповідає інтересам як росіян, так і чеченців — однаково мирних чи немирних. Але чи могла Росія як держава в цих умовах піти на поступки терористам? Думка росіянина двоїлася.

Мавпа прийшла за своїм черепом...

Проклинаючи тероризм, називаючи його найстрашнішим злом нового часу, офіційна Росія найперше мала б упасти перед світом па коліна й покаятися за породження цього зла. Протягом сторіччя (XIX—XX) Росія культивувала терор як прояв громадянської мужності і як державну політику. Жодна європейська країна, крім Росії, не дійшла до того, шоб оголосити терор часткою своєї політичної культури й політичної традиції. До 90-х років, до самого краху тоталітарного режиму, теракти народовольців, більшовиків та есерів були зразком самовідданого служіння народу. Червоний терор Леніна — виявом політичної волі. Терор Сталіна — закономірністю класової боротьби. Революційний пантеон був гімном терористам. Радянській молоді не треба було ламати голову над питанням “жизнь делать с кого?”. Звичайно ж, з товаришів Желябова, Кибальчича, Перовської, Дзержинського і т.д. — аж до Меркадера.

Сталінський НКВД пишався, що не визнає кордонів і “возмездие” знаходить політичних противників у будь-якому куточку світу. КҐБ був його талановитим спадкоємцем. Вихованці чекістського терористичного університету (офіційно — Курсы усовершенствования офицерского состава) не знали слова “неможливо”. Державні перевороти, знищення “незручних” політиків, перекинчиків, організація на чужих територіях баз підготовки терористів були для них буденною справою. Радянські спецслужби благословили головний біль сучасного світу — Оджалана та Арафата. Тож чеченський тероризм, лідерами якого стали колишні комсомольські ватажки та радянські офіцери, проріс на плідному ґрунті комуністичної ідеології.

Є притча про мавпу, яка стала людиною. Але схожість з хвостатими родичами лишилася очевидною. Людині ж хотілося благородного походження. І щоб ніхто не міг прослідкувати мавпячий родовід, вона вирішила викрасти в антропологічному музеї череп своїх предків... Прокльони російських чекістів та політиків чекістського походження на адресу тероризму нагадують мені мавпу, яка прийшла викрадати свій череп...

Гра у вибір, якого не було

Першим проханням заручників до влади було — не йдіть на штурм. Нещасних попередили — за кожного вбитого терориста будуть розстрілювати 10 заручників. Зважте: погрожували не висадити палац у повітря й поховати під руїною “Норд-Осту” близько 800 душ, не вбити всіх. Встановили “пропорцію”.

Якісь дивні це були смертники... Я вірю жіночому чуттю Ірини Хакамади, яка казала, що вони бояться смерті й насправді не хочуть вмирати. Погрози й вимоги шахі-дів не збігались з їх-ньою поведінкою — відпускали дітей, жі-нок, йшлося про зві-льнення іноземців, серед яких було й 39 українських громадян. Але тут виникла перепона, яку в той час зрозуміти було важко. Оперативний штаб жорстко заявив, що не можна ділити заручників за національністю, що всі, мовляв, рівні й терористи так чинять, аби посіяти міжнаціональну ворожнечу. Це суперечило глузду і світовому досвіду. Загальновизнано — треба використовувати будь-яку можливість для зменшення числа заручників... Тепер очевидно — штаб хотів зв’язати усіх тугим вузлом, штаб моделював ситуацію “Чечня проти всього людства”. Хоч насправді акцію було спрямовано тільки проти Росії.

Народні депутати України Рефат Чубаров, Тарас Чорновіл та Андрій Шкіль, беручись за визволення з “Норд-Осту” наших співвітчизників, чинили благородно. Була логіка й справедливість у судженні, що як Україна не є воюючою стороною з Чечнею, більш того, підтримувала її устремління до незалежності, то українських громадян справедливо звільнити. Проте пан Марчук, як офіційний представник Києва, закидав, шо в таких перемовах дилетантам робити нічого, це справа “філігранна, вищий пілотаж”, чим виводив депутатів з гри. А насправді саме “дилетанти” у спілкуванні з керів-никами терористичної групи тільки й досягли успіху.

Власне, є два шляхи розв’язання ситуації, яка виникла у Москві 26 жовтня. Перший — гуманітарний. Коли життя людей визнається вищою цінністю й робиться все, щоб врятувати заручників. Другий — військово-політичний. Коли на перше місце ставляться престиж держави, амбіції політиків, амбіції військових та спецслужб. І хоча президент Росії та таємничий оперативний штаб жували слова про збереження людей, вже й тоді було видно — лукавлять. Заручники недаремно боялися штурму, недаремно близькі та рідні нещасних зверталися до президента Путіна з благанням не брати палац культури приступом — люди надто добре знають країну, в якій живуть.

Тепер увесь світ знає, що вибрала Москва...

Росія хоче Піночета. А Україна?

Я не вигадую — саме так висловився відомий російський діяч Леонід Радзіховський: “Нам нужен Піночєт!”. Сказати у XXI столітті, що потрібен Сталін, не випадає. А ось Піночет як евфемізм диктатора, сильної руки, міцної авторитарної влади — можна. Схоже, для росіян ця думка не дика. І це їх суверенне право обирати собі форму правління державою, вирішувати долю Чечні й водночас свою долю, визначати пріоритети в ситуаціях, подібних до трагедії 26 жовтня. І якби Україна не була залежною від російської політики, від російської економіки, якби кожне кремлівське “апчхи” не віддавалося нам у печінках, то хай би собі жили як знають. Але ще не захололи 116 заручників, убитих не терористами, а російським спецназом, як і в Україні почалася “роз’яснювальна робота”. Відомий кучмівський соловей пан Піховшек на “плюсах” заявляє, що терористам не можна поступатися і “людські жертви не мають значення”. Офіційна пропаганда тримається приблизно такої ж позиції — вибору не було, спецназ діяв правильно, якби не вбили 116 людей (а ця цифра, боюсь, не остаточна), то терористи могли б підірвати “Норд-Ост” і тоді загинули б усі.

А якби не підірвали? Якби замість смертельно небезпечного газу в палац впустили розумних та авторитетних людей, які схилили б Бараєва до компромісу? Якби екс-імам Кадиров віддався в руки своїх непримиренних земляків за 50 заручників? Якби депутати Державної думи справді вирішили помінятися долею з заручниками, хай не всі, хай одиниці? Чи насмілився б спецназ і тоді на вбивчу операцію?

Історія знає випадки, коли й не такі амбітні країни, як Росія, між престижем і людьми обирали поступки терористам. Так вчинив американський президент Картер, коли в Тегерані радикальні ісламісти захопили амбасаду США. Кілька місяців, жертвуючи власною передвиборною кампанією, Картер крок за кроком вів справу по визволенню своїх співвітчизників. І обійшлося без жертв. Свіжий приклад — захоплення в заручники акредитованих у Лімі дипломатів. Кілька місяців спецназ готував операцію й звільнив усіх до одного заручників, жодного “випадково” не вбили. І що цікаво — без газу.

Найсміливіші російські гуманісти зітхали — Путін на такий крок не піде. “Єво нє паймут...” І справді — не пішов.

26 жовтня: куди пішла Росія?

Багатозначні сентенції, що як після 11 вересня світ став іншим, так і Росія не може не змінитися після 26 жовтня, як на мене, є примітивним пропагандистським кліше. Америка стала переляканою й агресивнішою, це факт, але вона завжди була такою. Погрози бомбити Багдад не намір, а політична лінія й традиція. По-перше, його вже не раз бомбили, а по-друге, яка це несподіванка після атомного удару по Хіросімі та Нагасакі?

Росія не віддасть чеченцям Чечню, бо вся її історія — це “пріращиіваніє зємєль”. Навіть таких, які їй ніколи не були потрібні. А втрата Чечні загрожує витісненням з Кавказу, що значно впливає на геополітичпе становище нашої сусідки. Росія давно й серйозно слабує — вона не хоче бути багатою чи демократичною, для неї головне — Великою. 120 отруєних газом для її історії не найстрашніша сторінка. Вона ніколи не цінувала людину та людське життя, офірувала “на алтарь Отечества” тисячі, десятки й сотні тисяч людей, а треба було — не спинялася і перед мільйонними гекатомбами.

Світова громадськість ремствує, що Кремль затято не видає таємницю, яким газом труїли заручників і терористів. Західний світ просто чманіє — як можна мовчати, коли в реанімації в критичному стані знаходяться десятки людей, котрі можуть не витримати, вмерти? Цьому світу ніяк не зрозуміти, що нещасних давно вже скинули з рахунку. Яка промовиста обмовка путінського помічника Ястржембського: “Штаб расчітивал, что удастся спасті значітельно мєньше людєй”! Тобто штаб, застосовуючи газову атаку, знав: люди вмиратимуть.

Типовою для даної ситуації була не тільки жорстокість. Газова атака — це продовження зневаги до свого народу, яка проявлялася в Тбілісі, коли спецназ рубав жінок і дітей саперними лопатками, коли вбивали людей у Вільнюсі під час штурму телецентру, коли стріляли у беззбройних в Ризі, коли смалили з гармат по Білому дому в Москві, коли солдатський молодняк кидали під чеченські кулі. Рідною сестрою жорстокості є брехня, яка супроводжує всі надзвичайні події в Росії. Брехали, коли трапилася біда з АПК “Курськ”. Брехали, заявляючи, що газ зовсім не шкідливий, це просто заручник трапився якийсь дохлякуватий. Брехали, що дбатимуть про спасіння людей, і т.д., і т.д. Брехливість нашої, української влади є дзеркальним відображенням російської традиції. У нас також поки не вхоплять не те що за руку, а за горлянку, викручуватимуться та клястимуться у невинуватості. хай це чи вбивство Гії Гонгадзе, чи плівки Мельниченка, чи влучення ракетою в житловий будинок або пасажирський літак, чи створення газового консорціуму...

Брехня на державному рівні є проявом найбільшої зневаги до народу. І спорідненість на цьому грунті Банкової з Кремлем є великою національною небезпекою. Більшою за тероризм...

Жорстокість до мирних людей і брехня — це московський синдром, який уже став головною характеристикою трагедії 26 жовтня. Не російський, а саме московський, бо у Росії є досить людей, які важко переживають нещастя і розуміють головне — ніхто не гарантує, що завтра щось схоже не трапиться знову. Бо війна продовжується. Ресурс партизанської боротьби не невичерпний. А терор — то зброя слабких і вражених відчаєм...

Оголошуючи намір “мочить террористов в сортире” не тільки на теренах Росії, а в усьому світі, застосовувати зброю проти держав, де дають притулок чи фінансову підтримку терористам, Росія легалізує давню й таємну діяльність спецслужб за кордоном. Це також грань московського синдрому. Біда лише, що російське бачення є вельми специфічним. Наприклад, Данія вже могла б стати жертвою російської зброї, бо дозволила провести в Копенгагені з’їзд вайнахів. Посилання даньських дипломатів на Конституцію своєї країни росій-ським політикам здалося дивним і недоречним. “Резолюція ООН про боротьбу з тероризмом є вищою за будь-яку конституцію!” — щиро вирішив один думський політик. І якби свині роги, то вже півсвіту стояли б навколішки перед ядерною палицею Москви. Завтра під підозрою Луб’янки може опинитися Україна, бо, Господь помилував, наші діти не воюють у Чечні, а ми не ворогуємо з чеченцями. Московський синдром може проявитися у несподіваній формі й уразити наші національні інтереси чи національну гідність. Зрештою, загиблі під час штурму “Норд-Осту” громадяни України є підтвердженням цієї сумної істини. Якщо, звичайно, вважати життя людини найвищою цінністю.