Ярослав ДАШКЕВИЧ, член-кореспондент НАН України

СОЦІОПОЛІСИ В УКРАЇНІ: ЕФЕКТИ ТА ДЕФЕКТИ

Неодноразово мені доводилося говорити і писати про те, що протягом десяти, а то й більше років, Україна є — в різних ділянках життя — полігоном для запровадження таких ідей із Заходу, які не лише не мають нічого спільного із національними традиціями, ментальністю, способом життя українців, а й суперечать справжній політико-економічній дійсності. Такі ідеї, що їх — переважно платні пропагандисти — поширюють з наполегливістю, вартою кращого застосування, через деякий час виявляються блефом, самі доводять свою нежиттєздатність на практиці. А дуже часто діють на шкоду Україні. Не можна позбутися враження, що деколи це були прояви не лише ідеологічної, а й політико-економічної диверсії.

У ділянці економіки це були — шокова терапія, монетаристська теорія.

У ділянці внутрішньої політики — громадянське суспільство, відкрите суспільство, а в ділянці зовнішньої політики — багатовекторність, відхід від концепції нейтралітету,

У військовій ділянці — стратегічні рішення спрямовані на обеззброєння України: передача ракет ворогові (під натиском Заходу), надання баз чужим державам, деукраїнізація армії, наймані збройні сили.

У релігійній сфері — поширення “нових релігій” і т. п.

До таких двозначних (користь — шкода) належить ідея соціополісу, яку тепер, некритично запозичивши від зовнішніх чинників, прокручують в Україні,

Над ідеєю соціополісу ведуться дискусії в різних місцях, хочу, однак, звернути увагу на два активні середовища, які віддають пропаганді та (в їхньому розумінні) розробці ідеї соціополісу багато зусиль. Це група, що виникла довкола генерала армії, секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука¹, та інша, що діє в складі Всеукраїнської партії “Нова сила” (Юрій Збітнєв — великий підприємець, лікар за освітою, в минулому діяч СДПУ, СДПУ(о), а також партії “Молода Україна”; Ігор Каганець — головний редактор журналу нової еліти, як сказано в підзаголовку, “Перехід-IV”)².

Коротко про суть справи. Сучасні економісти, аналізуючи розвиток народного господарства окремих країн по макролінії, визначають два типи рухів на піднесення занедбаної чи відсталої економіки: рух навздогін (пригадаю популярне в СССР гасло: “Доженемо та переженемо Америку!”) та рух на випередження. Є, правда, ще рух нульовий — з консервуванням стабільного становища розвиненої економіки; стагнація та рух назад. Два останні типи рухів Україна вже переживала і, частково, переживає досі. Але це явно не рухи на піднесення економіки.

Прихильники ідеї соціополісу твердять, що звичайним еволюційним рухом навздогін — виходячи із сучасного неблискучого етану економіки, Україна лише за 20-30 років може наздогнати середньорозвинені європейські держави з “соціалістичним” минулим, наприклад, Польщу. Та й то лише у випадку, якщо економіка цієї держави не буде розвиватися надто швидкими темпами.

Україну з її економічного провалля (при цьому ентузіасти соціополісу уникають пояснення причин його виникнення) може вивести лише рух на випередження. Оскільки примусити державу в цілому здійснювати рух на випередження неможливо, допомогти вилізти з провалля може лише інтенсивний та надінтенсивний розвиток економіки в територіальне обмежених високопривілейованих зонах, яким присвоюють назву “соціополіс”.

В який спосіб ці зони — соціополіси — мають, незважаючи на обмежену територію (проектодавці уявляють собі таку зону як частину певного регіону, як місто чи навіть частину міста або лише групу спеціалістів), швидко витягнути державу з економічноого провалля? Відповідь звучить: за допомогою опрацьованих спеціально дібраними науковцями винаходів у галузі найпередовіших технологій, які, після продажу продукції (інтелектуальної чи матеріальної), виготовленої в цих зонах, мають дати великі надприбутки всім інвесторам, власним і чужоземним, з державою включно. Державі — якщо вона вкладає кошти в утворення соціополісу; в іншому ж випадку (при приватних інвесторах) держава має отримати прибутки від податків, які, правда, в привілейованій зоні повинні знижуватися до мінімуму.

До тих технологій, які мають забезпечити високі надприбутки, відносять, наприклад, комп’ютерні програми, ліки, продукти біотехнології, технологію з космічної, авіаційної ділянок, ракетобудування. “Проривний” характер такої найновочаснішої продукції визначається її конкурентоздатністю або навіть безконкуренційністю. Конкуренцію можна ліквідувати найвищим рівнем технології.

Гарантією виготовлення саме такої продукції має стати високий інтелектуальний рівень учених, що працюватимуть у найрентабільніших ділянках. Очевидно, вартість інтелектуальної праці, вкладеної у виробництво, здійснене в соціополісі, є сьогодні (принаймні від 2000 р.) вищою від затрат на технологію виготовлення матеріального продукту, що й віддзеркалюється в цінах на продукцію, яка має потрапляти на ринок.

За теорією соціополісу на сьогодні в Україні спостерігається недооцінка знань з інтелектуальної сфери, хоча саме їх використання, згідно з “економікою знань”, забезпечує дальший економічний прогрес і великі надприбутки. Зважаючи на це, держава та приватні інвестори повинні б інтенсивніше фінансувати “економіку знань”, ніж “економіку технологій”, зрештою, залежну від рівня теоретичних і практичних знань. Щоб якнайкраще використовувати (експлуатувати) інтелектуалів потрібних профілів, треба творити соціополіси з комфортними умовами життя для тих носіїв інтелекту, що входять в прагматичне поняття “економіка знань”.

Досить спрощено я намагався викласти генезу та основну суть ідеї соціополісу, а перед тим, як перейти до аналізу окремих вузлових питань ідеї та їх критики, хочеться навести висловлювання ентузіастів ідеї. Їхні погляди збігаються, хоча й відбивають певні відмінності в трактуванні, що вагаються між утилітарною конкретикою та заромантизованим прожектерством. Цитати досить довгі, але краще ознайомитися з оригінальними текстами, ніж переказувати їх іншими словами.

Є. Марчук вважає, що потрібна “структура пріоритетного розвитку нового типу — так званих соціополісів. Соціополіс — це територія або орга-нізаційна структура, що працює в принципово но-вій соціалізованій економіці, має особливий правовий статус, поєднує в собі всі економічні переваги вільної економічної зони інтелектуального типу а комплексною стратегією випереджального гуманітарного і соціального розвитку. Соціополіс — це конденсатор інтелектуального потенціалу суспільства, застосованого в процесі економічного розвитку на базі органічної сучасної високоефективної індустрії інформаційних технологій, орієнтованої на участь у світовому розподілі праці”³.

У коментуванні І. Каганця “Соціополіси — це ті напівзакриті точки росту, де етичне ставлення до людини і природи буде соціальною нормою, де безпринципність політиків і корупція будуть вважатися не загальноприйнятим явищем, а небезпечним збоченням. Соціополіси — це здорові зони, де можна буде жити повноцінним життям і виховувати здорових дітей. Соціополіси — це расотворчі “казани” Нової України, зародки нового суспільства з природовідповідною соціальною організацією, передовими технологіями і праведним способом життя […] Соціополіс — це постіндустріальна Січ, самоврядна, відкрита для інновацій територія, звільнена від корупції, злочинності, правового і морального нігілізму, бідності і безробіття, в якій формується нова людина, нова Українська нація”⁴.

Здається, ці фрагменти не потребують особливого коментування. Не зупиняючись на ясних, в принципі, методах добору кадрів для майбутніх соціополісів, варто зупинитися на генеалогії ідеї. Чомусь ще середньовічними попередниками соціополісів вважають ті українські міста, які мали т. зв. магдебурзьке право, що забезпечувало громадянам міста адміністративно-судове самоврядування, цеховий устрій і підпорядкування виключно сюзеренові — власникові міста (королеві, магнатові), а не посереднім між ними ланкам бюрократів, зокрема старостам, іншим урядовцям. Треба сказати, що таке трактування генеалогії концептуально слабке, бо магдебурзьке право не могло забезпечити економічної надефективності міста, хоча й в дечому стимулювало його господарчий розвиток. Сюди можна долучити ще селянські слободи, створювані на неосвоєних землях, з пільгами в повинностях на 20-30 років, але це також інша категорія явищ.

Є, однак, ближчі в часі попередники типу закритих і дуже закритих зон, які не завжди хочуть рекламувати. Це спеціальні табори, т. зв. шараги, в системі ГУЛАГу, до яких запроторювали вчених, щоб вони, маючи трохи кращі від звичайних табірних побутові умови, інтенсивно працювали над потрібною “соціалістичній” державі військовою, технічною (в широкому розумінні), а навіть гуманітарною тематикою. Це також закриті міста з кодовими назвами і “ящиками” на території Росії, в яких працювали вчені, напіввільні й напівневільні, над подібною тематикою, перебуваючи у відносно комфортних умовах.

Покликаються ще на сучасні аналогії в Україні та за кордоном. Вільні економічні зони (зони франко) із спеціальним статусом, пільги в яких стосуються, перш за все, торговельних і фінансових відносин: сприятливе митне регулювання, полегшене оподаткування, привілейовані — ліцензування, візове оформлення, банківська діяльність, надання концесій і т.п. Та чи не основним вважають обмежене втручання держави в діяльність вільних економічних зон. Закордонні аналогії добирають із США, Індії, Японії. Стосовно США покликаються на Силіконову долину в Каліфорнії, в якій зайнято близько 1. млн осіб. Цей “поліс” перетворився в символ технологічної могутності Північної Америки. В Індії вказують на технопарки (програмно-технологічні парки), тобто на зони, зорієнтовані на високотехнологічне виробництво. За деякими даними, технопарки ще у 1999—2000 рр. давали 17 відсотків програмного забезпечення у світі. В Японії діє близько 20 технополісів, також зорієнтованих на високотехнічне виробництво. На технополісах Японії, однак, негативно позначається зарегламентованість статусу зон.

В адміністративному сенсі соціополіси України мали б користуватися правом екстериторіальності (саме так), мати самоврядування й підлягати лише президентові держави, перебуваючи під його патронатом. Це останнє мало б означати особливу привілейованість зони та її мешканців. Вважається, що організація соціополісів покликана стимулювати адміністративно-територіальні реформи в цілій Україні.

Фінансування, потрібне для утворення зони та для її початкового розвитку (бо пізніше соціополіс має стати самовистачальним і самоокупним), було б частково державним, а також значною мірою недержавним, тобто приватним українським та позаукраїнським. Підкреслюється, що утворення соціополісу не потребувало б великих (це поняття відносне) державних асигнувань, що в поєднанні з екстериторіальністю соціополісу може наводити на певні роздуми.

Завдання, що мало б стояти перед соціополісом, залежить від його інтелектуального потенціалу, який треба використовувати для високотехнологічного виробництва з максимально скороченим у часі інноваційним ланцюгом. Зрозуміло, що інтелектуальний потенціал повинен підпорядковуватися потребам ринку (фахівці з інформаційних технологій та інших “проривних”, для прикладу — біологічних), що, виходить, не створює стабільності, а, навпаки, помітну лабільність репертуару продукції. Соціополіс забезпечував би рух держави (це твердження не дуже ясне — може, лише зони) на випередження, що одночасно дорівнювало б рухові до точки чергового цивілізаційного переходу. Під час такого процесу (тут викладаю погляди І. Каганця) “реалізуються світоглядні, соціально-організаційні, екологічні і технологічні моделі цивілізації вищого рівня”⁵. Для того, щоб соціополіс розвивався виключно по висхідній до точки цивілізаційного переходу, необхідний контроль за рівнем творчого потенціалу зони, тому всі його носії включені до системи безперервної освіти. Для перевірки рівня застосовується “національний індекс людського розвитку”, опрацьований для загального (для всіх держав) вжитку, який складається з показників, що характеризують — тут з поправкою на обмежену територію зони — тривалість життя, рівень освіти, дохід на одну душу, рівень народжуваності.

Якщо говорити про українські соціополіси взагалі, то на початковому ступені розвитку вони мали б бути експериментальними, розташованими, як вже згадувалося, на обмежених територіях, в обраних містах, їх частинах чи охоплювати лише певні колективи (два останні види соціополісів не виглядають переконливо). Після експериментальної стадії виникали б великі чи менші стабільні соціополіси, в яких формувалися б “точки прориву” — інтелектуального і технологічного. Сукупність кількох “точок прориву” давала б підставу для здійснення цивілізаційного переходу. З іншого боку, такі міркування важко погодити з твердженням, що соціополіси України своїм інтелектуальним (“економіка знань”) та технологічним потенціалом повинні інтегруватися — це подається також як мета запровадження мережі соціополісів — у світові економічні процеси в умовах глобального ринку. Бо глобалізація не дає можливості здійснювати цивілізаційні переходи в масштабах держави — нації.

Намагання поєднати соціополіси з глобалізаційною інтеграцією не зміцнює також положень проектантів, що стосуються соціополісів як моделі “майбутнього суспільства” України. Бо якщо говорити про попереднє моделювання “майбутнього суспільства” в межах соціополісу, то не так просто перескочити від обмеженої зони навіть до регіону, не кажучи про цілу державу. Й тому твердження, що соціополіс — це колиска “майбутнього суспільства” (як вважає Є. Марчук) звучить як велике і позбавлене ґрунту перебільшення. Особливо, якщо критично придивитися до певних параметрів соціополісу, про що говоритиму далі.

Так чи інакше, соціополіси мисляться як спеціальні зони для добровільного проживання і праці дібраних за високими якостями інтелектуалів та їх помічників (згідно з “економікою знань”), де вони матимуть всі можливості проявити свої творчі таланти. І саме в цю сторону теорії соціополісу вкладають чи не найбільше реклами. В зоні її мешканців чекатимуть матеріальні стимули (помітно вищі, ніж у довколазональному світі) та цікава інтелектуальна праця. Буде запроваджена система перманентної освіти для підвищення кваліфікації. Всі мешканці перебуватимуть в інтелектуальній атмосфері, а для їхніх дітей також передбачена високоякісна освіта (“школи геніїв”). Зона має бути позбавлена адміністративного засилля, корупції, інтелектуального злодійства. Діятиме орган самоврядування соціополісу під егідою самого президента. Гарантована свобода мислення без будь-якого догматизму і т. д.

* * *

Після ознайомлення з працями, присвяченими ідеям соціополісу, в мене виникли деякі скептичні думки. Натяки на них я вже робив у першій частині статті. Деякі пункти концепції соціополісу потребують докладнішого критичного розгляду. Вони, зрештою, можуть стати підставою наукової дискусії.

1. Насторожує сама назва “соціополіс” (трохи плагіована з терміна “мегаполіс”). “Поліс” — по-грецькому “місто”, в поширеному розумінні ж “місто-держава”, socius — по-латині “загальний, спільний”. Перекладаючи цей термін, отримуємо відому формулу “соціалістичне місто”. (Переклад на “соціальне місто” неправомірний, бо місто само собою вже є соціальним організмом).

Ідучи далі, доходимо до також давно відомої концепції про “соціалізм в окремо взятій країні”, отже й у регіоні. Не засуджуючи по суті саму ідею соціалізму, все ж таки треба відповісти на питання чи справді передбачається “соціалізм з людським обличчям”. Дальші критичні зауваження свідчать про щось протилежне.

2. Якщо йдеться про соціополіс як зону діяльності високопродуктивних інтелектуалів, що працюють над дуже важливою — з погляду технологічного процесу — проблематикою, то це означає місцевість, територію, зону, місто з режимом секретності, з посиленою зовнішньою (і внутрішньою) охороною, системою стеження, підслуху, перлюстрацією всіх способів зв’язку, обмеженим чи регламентованим пересуванням поза межами соціополісу, таким чи іншим способом відірваним від зовнішнього світу. Бо промисловий шпіонаж не спить. Закритість веде до відірваності від реального довколишнього життя, адже ні телевізор, ні інтернет не можуть його замінити. Не кажучи вже про те, що така високопродуктивна зона з певним режимом є порушенням громадянських прав, наданих конституцією держави, та прав людини, гарантованих міжнародною хартією. А що одночасно за згоду на все це мешканців зони приваблюють високою зарплатою та комфортом, тобто використовуючи злиденне становище, в якому опинилися кваліфіковані наукові кадри, то в результаті створюється клітка із золотими ґратами.

Тут мало нового. Це відблеиски совєтської “шараги”, спеціальних закритих конструкторських бюро, закодованих міст, організованих для талановитих спеціалістів, яким забезпечили більшу чи меншу дозу особистої привілейованості. Прикладів можна навести багато. Конкретно можу покликатися на два випадки. Московський винахідник професор Чижевський працював під час Другої світової війни та в роки після неї в Казахстані, в степах біля Караганди (Спаськ) над військовими винаходами (між іншим, над куленепробивними тонкими бетонними плитами). Після звільнення він став професором Карагандинського медичного інституту. Колишній секретар Михайла Грушевського, пізніше професор Микола Шраг, арештований у Харкові, працював у підмосковній “шаразі” над проектом сталінської конституції. Пізніше, у Львові, був професором Політехнічного інституту.

Та хоча декому пам’ять про такі табори і міста -“ящики” малює позитивні візії, історичний досвід свідчить про протилежне. “Шараги”, а вони були лише в’язницями, перестали існувати. Закриті міста не витримали проби на гласність і перебудову. Українські новочасні вільні економічні зони не виправдали сподівань, стали джерелом міжнародних конфліктів і нічого “проривного” не дали. Японські технополіси вичерпали себе через режимну регламентацію.

3. Для того, щоб рухатися на випередження, потрібні особливо суворі критерії добору кадрів. Це призводить до “висмоктування” інтелектуалів з позасоціополісних регіонів держави (тобто дренаж мізків проводиться не лише шляхом еміграції туди, де привабливіші умови праці), перетворення цих просторів на інтелектуальну пустиню. А з іншого боку, нагадує осучаснення середньовічного невільницького ринку. До того ж при розвинені в Україні системі корупції немає жодної гарантії, що до соціополісів не проникатимуть — в погоні за райськими умовами — цілком пересічні й сірі особистості, які зуміють пустити коріння в соціополісі, хоча вони насправді — непотрібний баласт.

У соціополісі має виникнути привілейована каста особливо здібних інтелектуалів, що житиме на фоні злиднів мешканців решти держави та протистоятиме непривілейованій частині українського суспільства. Розкішний оазис в голій пустині. Цю інтелектуальну кастовість має підтримувати система постійної високої освіти, яка, зрештою, може мати наслідком виникнення особливого суспіль-ного прошарку синтетичних, зазомбованих (по-інтелектуальному!) людей, для яких, при запровадженні режиму американської “нової економіки”, “національний індекс людського розвитку” перетвориться у фікцію, також з погляду тривалості життя.

4. Закомерціоналізованість мети існування соціополісу з наголосом на опрацюванні в прискореному темпі “пробивних” технологій, виключає, в принципі, “науку для науки”, дуже коштовну, з можливими (або й нездійсненними) далекими результатами. Незважаючи на те, що проектанти соціополісів дуже часто застосовують терміни “гуманізація”, “гуманітарні науки”, “гуманітарні проблеми” і т. п., вчені-гуманітарії потрібні для соціо-полісів у мінімальній кількості й, крім цього, лише для виконання специфічних завдань із специфічними підходами. Єдиний виняток — економісти, що розпрацьовують “економіку знань”, користь від неї, а також від “нової економіки”, зорієнтованих на отримання надприбутків. Економісти, очевидно, повинні розв’язувати й завдання на рівні конкретної мікроекономіки. Бо юристи будуть потрібні тільки для захисту статусу (антиконституційного, по суті) соціополісу та вирішування проблем місцевого самоврядування, а також для нагляду над контрактами. Історики й політологи — для глорифікації нової фази інтегрального глобального (а цілком не національного, українського) капіталізму. Лінгвісти — для комп’ютерної мови чи опрацювання нових проектів загальної світової мови. Перелік непотрібних або малопотрібних гуманітарних спеціальностей можна продовжити. В кожному разі, всебічною наукою і справжньою культурою тут не пахне.

5. Завдання соціополісу — якщо він справді має виправдати сподівання щодо руху на випередження, — мусять бути дуже прагматичні, з спеціалізацією, наприклад, по лінії електроніки, кібернетики, біоінженерії, фармації. Тут зразу ж виникає питання, чи при сучасному перенасиченні ринку (криза надпродукції), хоча б електронікою, такий напрям технологічних пошуків справді може стати “проривним” для економіки України та гарантувати їй надприбутки, потрібні для руху на випередження (не так давно говорили ще про “стрибок” — міняються терміни, але суть залишається та сама).

6. І тут виникає проблема “проривного” економічного розвитку України та його фінансування. Проектанти запевняють, що державних коштів для соціополісів потрібно небагато, кошти даватиме український та позаукраїнський капітал. Це вже банальна істина, що хто тримав в руках контрольний пакет акцій, той диктує свої правила. Чи за таких умов Україна як держава, що вкладає мало коштів, і президент якої є лише вищою апеляційною і патронажною інстанцією, може ставити свої вимоги до соціополісу і добитися їх виконання? Дуже сумнівно. Диктуватиме правила гри інвестований, імовірно чужоземний або замаскований під український капітал. Саме такий капітал веде кампанію проти українських вільних економічних зон, бо в них не створено для нього режиму особливої привілейованості. А для чужого капіталу гаданий рух України на випередження є пустим звуком. Соціополіс з екстериторіальними правами в Україні має стати гвинтиком у тотальній глобалізації, при якій надприбутки потраплять майже виключно (бо зона є привілейованою для інвесторів) наднаціональним компаніям. Передбачені умови існування соціополісів в Україні лише цьому сприятимуть. Екстериторіальність соціополісів — це шлях до дезінтеграції держави. При цьому не приховуються наміри поширювати режим соціополісної зони на окремі регіони та висуваються вимоги переглянути адміністративно-територіальний лад у державі в плані її нової регіоналізації. В такому випадку екстериторіальними стають цілі регіони...

7. Не підлягає сумніву, що одночасно з розвитком соціополісів решта території України із зведеним до мінімуму інтелектуальним потенціалом, позбавлена будь-якого привілейованого статусу, нездатна рухатися економічно вперед, впадає в стан стагнації на рівні зруйнованої економіки. Соціополіси, таким чином, перетворюються на паразитів на живому, але поступово завмираючому тілі нації-держави. Соціополіси — це відверта відмова від гармонійного економічного розвитку держави. Незрозуміло, як за таких цілком вірогідних прогнозах можна твердити (як говорять пропагандисти ідеї) про зміцнення безпеки держави, яку дезінтегрують, або про модель майбутнього суспільства, що знову потрапляє під чужий контроль. Якщо ж далі розвивати тезу про безпеку держави, то соціополісам — з великою концентрацією інтелектуального потенціалу першорядного значення на обмеженій території — за сучасних методів ведення воєнних дій — загрожує знищення в одну мить.

А взагалі не дуже зрозуміло, навіщо придумувати черговий експеримент під назвою “соціополіс” з практичною ізоляцією висококваліфікованих інтелектуальних сил, коли економічні проблеми необхідно з усією наполегливістю розв’язувати нормальним способом з намаганням забезпечувати високий прожитковий рівень та гарантувати справедливу винагороду за працю у цілій державі. З поміркованим, але стабільним, а не гаданим стрибкоподібним рухом на випередження, Правда, для цього треба твердою рукою до кінця проводити політичні й економічні реформи (а не псевдореформи) з усуненням злочинних олігархічних структур разом з їхніми покровителями та з припиненням антиукраїнського господарювання. Але цього треба не лише бажати, а й проводити в життя законними силовими методами. Та декого тягне, щоб під новопридуманою екзотичною назвою штучно відроджувати відоме людству давно, і відоме з найгіршого боку. То, може, не треба втягувати Україну в чергову авантюру?

8. Врешті заключний психологічний акорд. Важко позбутися враження, що мешканці соціополісу перетворяться в нову генерацію високооплачуваних рабів, над якими пануватимуть безмежно багаті й малоінтелектуальні рабовласники. Якщо соціополісний експеримент можливий або його намагатимуться здійснити в Україні, незважаючи на її технологічну відсталість і втечу видатних умів за кордон, то інтелектуальні раби не лише у нас, а й в інших країнах з їхніми технополісами стануть найвибуховішою субстанцією в світі.

Може, треба відповісти на питання, чи потрібні взагалі соціополіси Україні. Так, потрібні, але за умови, що вони не будуть оазисами в пустині, а матимуть нормальне економічне й соціальне дов-кілля, не будуть відмежовані проваллям екстенсивного господарювання та злиднями населення; що не будуть екстериторіальними і забезпечать перевагу справді українського — державного і незавуальованого під український—капіталу.

ЛІТЕРАТУРА