ІНТЕЛЕКТ УКРАЇНИ НА КОНВЕЄРІ?
Роздуми над новою книжкою членів редакційної колегії журналу “Універсум”

Незадіяність потужного потенціалу національного інтелекту — ось головна причина негараздів молодої незалежної держави. Наскільки зрозуміла та прозора ця думка? Чи викликає вона, ніби вдалий образ, потік асоціацій, всю гаму проблем з мозковим штурмом, так необхідним країнам з перехідною економікою? Автори книжки “Час інтелекту: сукупний український розум” два доктори наук Осип Мороз та Юрій Саєнко, перш ніж засісти за написання праці, перейнялися складним завданням. Говорити про такі складні речі, як нація, її генеза, суспільна свідомість, зв’язок модерної нації та інтелекту, інформаційне суспільство тощо просто, дохідливе. Просто, але не спрощено, уточнюють вони.

Скажемо відверто, що завдання складне не стільки в своїй постановці (підняти такий пласт, зробити спробу ув’язати сукупний інтелект суспільства зі становленням, розвитком нації, трансформацією національного та планетарного рівнів свідомості, появою та впровадженням моделей виживання тощо), скільки в суті, у виборі об’єкта дослідження. Досі ми підходили до теми суспільного розуму за принципом “говорили-балакали”. Складається враження, що на шляху до ринкової економіки, парламентської демократії, прав людини нам високоосвічені, професійно підготовлені люди з державним мисленням потрібні не зараз, а потім, колись. Надто оманлива думка, що до науки завжди можна повернутися. Ось лишень наростимо ВВП, а там інвестуємо інтелектуальну галузь на повну потужність. За великим рахунком, наростити ВВП настільки, наскільки нам потрібно, здатні лише ті, до кого ми ставимося нині за залишковим принципом. Як у моральному, так і фінансовому плані.

Автори добилися того, чого хотіли. Довели, що в латанні дірок ні за яких часів і народів великого сенсу не було. Латали ті дірки під прапорами величної патріотики чи під посвист батога — результат був завжди однаковий. Невтішний. А ефектним він виявлявся у тих націй, які зважувалися ткати власне полотно. Завважте, власними ж розумом і силами.

В усякому разі, аналіз того, яких трансформацій зазнав національний інтелект, автори книжки зробили. Дохідливо. І доказово. На етапах цієї трансформації варто, бодай коротко, зупинитися. Отож випустивши на авансцену демократизації країни у перші роки незалежності купку інтелектуалів зі стану гуманітаріїв, номенклатура якийсь час дозволила їм порядкувати “палким словом та гнівно-вразливими емоціями”. І ця мізерна частка інтелектуального потенціалу так захопилася “викривальною місією”, що забула про своє покликання — на гаслах єднання не сформувала нової управлінської структури з інноваційних інтелектуалів. Нове мислення, острівці якого з’явилися, не оформилося в міцну суспільну силу.

А як же основна частина інтелекту нації? Він столикий, переконують автори. Одна частина, зваживши “за” і “проти”, вдалася до заробітчанства у “нових колонізаторів”. Про мораль та державні інтереси тут, певна річ, не йдеться. Інша частина, хоч і на людях імітує “діяльність”, перетворилася на незатребуваний прошарок, розпорошений у своїй неорганізованості, політичній і громадській безпорадності. Ще одна категорія — ті, хто зовсім не знайшов себе, а отже зневірився і скніє під тягарем безперспективного життя.

Автори далі не ведуть мови про те, що поза справами залишилося ядро інтелекту. Продуктивна сила. Це вчені численних академічних установ, науковці не менш численних прикладних інститутів, а осібно стоїть колишній ВПК. Сила, що дрімає, це вже не реальний рушій, а потенціал. Знайоме слово, чи не так? Науковці, і того ж колишнього надпотужного ВПК, піддані тому явищу, що разом із втратою практики розгублюють і свій професіоналізм. Адже інтелект — це не продуктове “ензе” на випадок непередбачуваних подій. Він може зберігатися лише в дії, в розвитку. Грубо кажучи, в постійному користуванні.

РОЗУМ, ЗІБРАНИЙ В ОДНЕ

Шанованих і знаних докторів наук, певна річ, іноді заносить в царину теорії. Однак, ніби пам’ятаючи про обіцянку писати просто, вони вміло віражують і з честю фундаментальну безодню обходять. Хоча як у такому складному матеріалі обійтися без принципу дедукції, себто виокремляння певних частковостей із загального положення. Приклад. Під інтелектуальним потенціалом, поняттям, яким полюбляють маніпулювати всі, кому не ліньки, науковці розуміють сукупність високопрофесійних кадрів у всіх сферах життєдіяльності країни, які здатні ефективно розв’язувати інноваційні проблеми і практично-повсякденні завдання за сучасними методиками і технологіями. В цьому теоретичному положенні важливі всі складові, однак нам цікаво зупинитися на понятті “сукупність”. Воно трапляється в обширі тексту часто. І не випадково. Адже ще частіше експерти почали вживати і такий імператив, як “настання доби інтелекту”.

Автори пояснюють його суть гранично просто. На межі тисячоліть у житті цивілізації сталася знаменна подія — сумарна (ще одне об’єднавче слово в лексиконі) вартість інтелектуального продукту в міжнародному економічному обміні зрівнялася з вартістю товарної маси.

Чим це “загрожує” нашій країні, на бідну голову якої новації сиплються, як груші в урожайний рік? Тим же, чим і для інших: необхідністю поєднати економічні стимули із концентрованим високопродуктивним інтелектуальним капіталом. Найпоказовіший приклад такої зв’язки — Силіконова Долина в Каліфорнії, яка є одним із символів технологічного лідерства США, світовим центром комп’ютерного, програмного та інтернет-бізнесу. Бліда тінь цього центру — національні технопарки, однак вони поки що в зародковому стані. Дехто з радикальних критиків вважає, що вони з того стану ніколи не вийдуть, доки не отримають масованих інвестицій.

Певна річ, інтелект не можна формально поставити на конвеєр, де шляхом спеціалізації добитися найвищих показників. Кажучи про сукупний український розум, автори мають на увазі насамперед об’єднання багатоликого інтелекту навколо ідеї. Ідея наша зрозуміла і очевидна: стати високорозвинутою самодостатньою нацією з високим рівнем демократизації. В цій установці, як бачимо, закладене завдання для інтелекту в усіх сферах.

Ці сфери, як нам відомо, мають справді широке розмаїття, однак нині поле впливу інтелекту номінально звужене. Поясню цю думку, посилаючись на авторів книжки. Вони слушно зауважують, що за умов інформаційної революції XXI століття вирішальним стає знаковий простір — “розуміння”, “ідеї”, “торгові марки”, “смисли”. Етап холодної війни переконливо довів, що нині суперництво світових “центрів сили” триває не менш напружено і визначається вже не в царині матеріальних виробництв, а в сфері інформаційних здобутків. Адже світ дедалі відчутніше поділятиметься на країни, що виробляють змісти (інформацію), та країни, які переважно споживатимуть чужі змісти, отже будуть залежними.

Проста і ясна думка? Авжеж. І зрозуміло, в якому напрямі нам рухатися. І куди спрямовувати дію сукупного українського розуму.

Осип Мороз, відповідаючи на запитання радіостанції “Голос Америки” щодо ідеї нової книжки, сказав, зокрема, що нація справляє певну творчу дію лише тоді, коли вона об’єднана. В минулому ми були об’єднані селянством. Нині, в модерний час повинна бути й модерна нація — тобто така, яка насамперед має науку світового рівня і соціально орієнтований менеджмент. Іншими словами, сукупний український розум має працювати в руслі українських інтересів.

Для вироблення нової економічної стратегії для України нам пора відійти од голих декларацій та політики латання дірок. Посилання на чужий досвід завжди у чомусь хибує, однак загальні положення можна і потрібно сприймати. Для нас нині показовим може стати досвід Індії, яка донедавна у всьому світі асоціювалася з країною “третього світу”, а нині, як її оцінюють відомі західні аналітики, перетворюється на ще одного “економічного тигра”. А почалася нова економічна стратегія Індії зі створення 1986 року концепції програмно-технологічних парків сприяння розвиткові інтелектуального капіталу.

До речі, думка наслідувати чиїсь кроки, запозичати чужий досвід (той же індійський) в українському суспільстві зустрічає спротив. Критики засуджують тактику, коли керуються принципом “рух навздогін”. Вони, певно, мали б рацію, якби країна перебувала на дещо іншому етапі соціально-економічного розвитку. Забігти наперед країні, вочевидь, поки що не вдасться у жодній сфері, тому слід наздоганяти. В усякому разі, це краще, ніж нічого не робити чи просто займатися “обломовщиною”.

Загалом, переконані О. Мороз та Ю. Саєнко, не варто займатися справами сукупного інтелекту заради того, щоб його вип’ятити. Не слід (зрештою, аби не стати звичайнісіньким посміховиськом) показувати, що ми ліпші за інших. Створити умови для того, щоб сукупний інтелект справив свою продуктивну дію. Це — найнасущніше завдання.

СПЕЦКУРС 3 ПИТАНЬ ІНТЕЛЕКТУ

“Наявність каст з числа носіїв високого розуму та професіоналізму не завжди означає продуктивну силу в сучасному розумінні, — переконаний один з авторів нової книжки Юрій Саєнко. — Коли ведемо мову про сукупний український розум, слід це розуміти дослівно. Певні осередки інтелекту, а їх у нас і нині вдосталь, хоч вони і “холодні”, не діючі, можуть концентруватися на чомусь і виносити на загал певні ідеї-проекти. Однак інтелектуальна продуктивна діяльність має набрати масовості.

Наше суспільство звинувачують у низькому рівні дискусійності. А, як давно вже відомо, в суперечці народжується істина. Відсутність дискусій призводить до того, що коли навіть до виконання певних програм і залучаються носії високого інтелекту, то вони ніби потрапляють у вузьке коло реалізаторів. Погляньте на нашу Академію наук. Усі свої проблеми вона пояснює переважно браком коштів. Так воно, безперечно, й є. Але буває, що низький рівень фінансування до проблеми не має стосунку. Маю на увазі, що певна науково-інформаційна база перебуває у віданні адміністрації інститутів, шанованих академіків із числа еліти. А чому про це не мають знати молодші наукові співробітники? Адже саме вони здатні внести в дискусії свіжий погляд, певне практичне бачення. До речі, саме науковці нового покоління пристосовані до нових умов краще за представників старшого покоління. Однак нова зміна у більшості випадків перебуває в певному інформаційному вакуумі”.

Те ж саме стосується і “спеціалізацій” інтелекту. Кажуть так: кому говорити, а кому й діяти. Мається на увазі, що філософа з соціологом завжди хочуть поставити осторонь певних менеджерських проектів чи схем. Однак, вважають автори, це помилка. До стартового обговорення, а потім і до всіх етапів реалізації конкретних державних програм мають залучатися всі розумні голови — як природничого, так і гуманітарного характеру.

Думку Юрія Івановича про широку дискусійність щодо питань державотворення можна продовжити. Адже тим самим учений вершить свою думку про всезагальність питань інтелектуалізації країни. В усній розмові щодо обговорюваних у книжці питань автори висунули цікаву і слушну ідею про те, що у вищих навчальних установах (а, може, ще й трохи нижчих) запровадити спеціальні курси з питань інтелекту. Ми, певна річ, на бідну студентську голову останнім часом звалили безліч усіляких предметів та курсів. Кажуть, що можна їх безболісно переполовинити. Однак, на переконання авторів, про інтелект слід говорити, починаючи мало не з дитячого садка. Виховувати молодь у дусі поваги до цієї найвищої сфери людської діяльності. А носіїв інтелекту, як завше у всіх суспільствах, зробити найшанованішими членами суспільства. Втім, це вже справа держави.

Закон збереження суспільства такий: воно повинно продукувати інтелект. Десь закладена енергетика соціуму на своє відродження. Ми приречені на творення. У нас високий інтелектуальний потенціал. Можна сказати — невичерпний.

Настільки правильні ці слова, що вже здаються декларативним штампом. Узагалі ми так довго говоримо про проблеми національного інтелекту, що кожне мовлене слово видається банальністю і прожектерством.

Час діяти.

Андрій ЧИРВА, “Урядовий кур’єр”