Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

НАЦІОНАЛЬНЕ ВІДРОДЖЕННЯ: В ПОШУКАХ НАСТУПАЛЬНОЇ ДОКТРИНИ

Відколи незалежність України почала перетворюватися з божевільної мрії на доконаний факт, у середовищі виконавців “українського проекту” не вщухає боротьба між прихильниками його національної та “космополітичної” версій. Йдеться про речі принципові: чи матиме найбільша країна Європи виразне національне обличчя, чи стане формою самовизначення самобутньої української нації — а чи залишиться денаціоналізованою територією з конгломератним, переважно русифікованим населенням, “другою Росією”, що шукає способів злиття з “першою”, “матірною” (в обох значеннях цього слова), поборюючи вияви “націоналізму” та “мазепинства”. Мусимо визнати, що друга версія реалізується набагато успішніше, ніж перша. Настільки успішніше, що в нашій славній Україні вже прямо постало питання про виживання етнічного українства на її теренах.

Дошукуючись причин такого стану справ, висловімо кілька гірких зауважень на адресу тих національно-патріотичних сил, які, власне, вирішальною мірою спричинилися до здобуття свободи й незалежності. На жаль, їх нібито висока національна свідомість виявилася заслабким антибіотиком проти вірусів “булавоманії” та “портфелеманії”. На жаль, новоздобутий державний статус української ідеї та української мови спонукав лідерів національного руху до різкого послаблення націотворчої активності, основний тягар якої буцімто спочивав тепер на плечах владних структур. (Відкритим текстом озвучили свого часу таку позицію П. Мовчан та ін.). На жаль, “офіційні” патріоти своїми амбіціями, непослідовною поведінкою, елементарними черствістю й байдужістю відштовхнули від української справи тисячі її ентузіастів та уболівальників” На жаль...

Але всі суб’єктивні вади та прорахунки націонал-патріотів відступають на другий план перед тією об’єктивною гіркою обставиною, що національне відродження не потрібне більшості населення сучасної України. Ідеологи сучасних національних змагань тривалий час уперто ігнорували ознаки глибини російщення, вважаючи (чи вдаючи, що вважають) панування російської мови, церкви, культури чимось накинутим, таким, що не має власного коріння в українській землі й тримається виключно силою зовнішнього тиску. Вони надміру переоцінили ментальні наслідки здобуття незалежності, та й у тлумаченні “першогрудневого феномена” бажане видавали за дійсне. (Сьогодні ми вже знаємо, що українці просто не спроможні дати негативну відповідь на будь-яке питання, поставлене чинною владою). Ми продовжуємо уникати визнання того факту, що агресивні вихватки неукраїнських чинників є лише індикатором нашої неспроможності подолати внутрішньоукраїнський спротив відродженню мови та культури, а зовсім не першопричиною невдалих дій в цій царині.

Десятиліття тому українські патріоти висували завдання повномасштабної реукраїнізації на всій території молодої держави. (Понад те, дехто вважав її кордони затісними для цього процесу, з місіонерською пожадливістю поглядаючи на Берестейщину, Вороніжчину, Кубань). “Уголос” ніхто дотепер не зрікався таких планів. Проте погодьмося, що в реальному житті питання про масову реукраінізацію Півдня й Сходу України на порядку денному нині не стоїть і що фактично з цим погодилися навіть найпалкіші прихильники української справи. Жодна, здається, з національно орієнтованих політичних партій не має розробленої та дієвої “південно-східної” політики; на львівських вічах останніх років не чути колись популярних закликів про “допомогу братам-східнякам”, а дух загальноукраїнського наступу змінився на дух місцевої галицької самооборони українства. Отже, спостерігаємо не лише наступ русифікаторів, а, що важливіше, ще й відступ патріотів. При тому, як зазначає Т. Возняк, “не було проведено громадської дискусії з цього питання, суспільство не відрефлектувало реального стану справ”.

Відтак мусимо відмовитися від доктрини “Все або нічого!” як універсальної та єдино правильної й поставити натомість питання: в яких формах та масштабах узагалі можна втримати українство при житті. Єдина стратегія фронтального наступу має поступитися місцем наборові стратегом, у відносно автономних режимах здійснюваних різними загонами українських патріотів.

Авторові цих рядків украй нелегко дався такий висновок. По-перше, через те, що будь-яка зміна орієнтирів здатна внести розлад у середовище українських патріотів, активність яких і без того не є високою (такі вже ми патріоти?). Однак надто загальна й, вочевидь, малореальна стратегія фронтального наступу теж не сприяє виявленню активності. Адже більшість людей радше погоджується працювати задля скромної мети, яку добре розуміють і вважають досяжною, ніж задля “перемоги комунізму”, “розбудови державності”, “ринкових реформ” тощо. По-друге, багатовекторність, як відомо, призводить до розпорошення сил та засобів. Але остання небезпека є реальною лише за умови попередньої концентрації цих сил та засобів. Тим часом сьогодні галицькі націоналісти майже нічого не знають про українських патріотів Криму та Донбасу, чиновний “українізатор” відверто зневажає волонтера національної справи, а “проукраїнські” партії запекло чубляться між собою. Яка вже тут концентрація!

Пригадаємо собі, що на зміну бурхливому злетові національного відродження в перші роки демократизації прийшов затяжний його занепад у добу незалежності. Парадокс? Але зважмо, що українські патріоти успішно діяли за одних обставин і цілком бездарно — за інших, як на тривіальний розум — більш сприятливих. Цікаву аналогію такої ситуації знайшов автор у воєнній історії. З-поміж великих європейських націй лише, здається, в італійців найславетніший войовник останніх двох століть був (маємо на увазі, звичайно ж, Дж. Гарібальді) не командувачем кадрових з’єднань, а, по суті, партизансько-ополченським ватажком. Це не випадковість: на бойовищах епохи регулярні італійські війська показали себе ледве не “хлопчиками для побиття” (їх громили навіть ефіопи), зате найкращим чином діяли іррегулярні формування — партизани, волонтери, диверсійні групи тощо. Певна річ, силою якихось особливостей національної ментальності військові таланти італійців потребують для свого розкриття радше “свободи творчості” (хоча б і в екстремальних умовах ворожого тилу), ніж суворої дисципліни та централізованої команди. Тож чи не варто українським патріотам, зважаючи на дотеперішню безуспішність доктрини повномасштабного відродження, пошукати інших, ментально прийнятніших стратегем? Хай, може, окремі загони й верстви національно свідомого українства пошукають свої відповіді на спільне питання про способи виживання й поступування нації в XXI ст., хай висунуть та спробують реалізувати власні, прийнятні для них доктрини. Основні “позитиви” й “негативи” трьох можливих доктрин такого роду ми спробуємо розглянути.

а) Доктрина повномасштабного національного відродження, згідно з якою на теренах цілої держави українські мова, культура, ментальність, політичні та громадські інституції, медіа-засоби тощо мають запанувати так само природно й неподільно, як, скажімо, французькі мова й культура панують у Франції чи польські інституції й медіа — в Польщі… Нею офіційно керуються як державні інстанції України, так і майже всі партії та громадські організації “проукраїнського” спрямування. З філософських, етичних, історичних, правових та інших обґрунтувань такої доктрини можна скласти грубі томи; автор щирим серцем не сприймає більшості цих доказів, однак… при тому не годен уникнути прикрого обов’язку викриття деяких вад “повномасштабної” стратегії.

Зазначимо передовсім, що національні змагання народів у загальному випадку зовсім не “приречені на перемогу”, надто в епоху глобалізації. Історія знає приклади безрезультатності навіть значних зусиль, докладених до збереження національної мови та самобутності (Ірландія, Прованс). Можливо, в царині національно-мовного розвитку існують ще не вивчені закони об’єктивної незворотності деяких процесів, етнічної ентропії...

Досвід показує, що суб’єктом національного відродження буває, як правило, лише громадянське суспільство: розвинене або принаймні таке, що формується. Не випадково поза колом цивілізацій європейського типу феномен національного відродження є майже не знаним або ж зводиться до спалахоподібних явищ у вузьких елітарних чи інтелігентських колах. В Україні ж громадянське суспільство існує хіба що у віртуальних формах, що з багатьох поглядів є гіршим (для національного відродження в тому числі), ніж його очевидна й визнана відсутність. На сторінках “Універсуму” я вже доводив ту гірку істину, що ми не Європа і, за великим рахунком, стати нею навіть не намагаємося. Радше відчуваючи, ніж осмислюючи цю обставину, адепти свідомого українства постійно й безплідно апелюють до держави. Над їхньою уявою вже тривалий час тяжіє утопічна мета: знайти спосіб народження високопатріотичної управлінської верстви з лона манкуртизованого соціуму.

Відродити, за визначенням, можна лише те, що вже було. Відповідно українське національне відродження передбачає обов’язкову апеляцію до “світлого українського минулого”. Однак значна частина теренів сучасної України такого українського минулого або ніколи не мала (як, приміром, великі міста Півдня), або не вбачає в ньому чогось світлого й гідного відтворення (як, скажімо, Слобожанщина). На значній частині українських земель національні форми та уклади життя цілковито знищені, традиції самодіяльності українства відсутні або втрачені, всі сучасні реалії від свого початку формувалися в російськомовному режимі. Насмілюся стверджувати, що, наприклад, запровадження української мови в морському флоті чи створення Союзу українок у Луганську є чим завгодно, тільки не відродженням. І питання про назву процесу тут є якраз принциповим. Адже відродження певної спільноти передбачає внутрішню мотивацію, внутрішні рушійні сили, власні активність та ресурсозабезпечення. Навпаки, українізація (як і русифікація, китаїзація тощо) означає зовнішній тиск, зовнішню роботу, витрату зовнішніх ресурсів. Тим часом левова частка ресурсів України зосереджена якраз у регіонах, “сумнівних” у сенсі “відродження”.

Зазначимо, зрештою, момент суто ментальний, але надзвичайно важливий. Ілюзія загальнонаціонального процесу відродження не спонукає нас із нашою традиційною зневагою до людського фактора дбайливо ставитися до кожного згромадження патріотів, кожного активіста чи симпатика української справи. Нас, мовляв, багато, ще й держава, Богу дякувати, нарешті своя. Але ж і наших бійців на цьому бойовищі трохи, і держава насправді радше за Суркіса… А отже, найвищий час настав, аби школити кожний загін і рахувати кожний багнет!

б) Що ж тоді здатне реально відстояти свідоме українство? Можливо, певну частину території держави, яка б стада нездоланною твердинею рідної мови та культури? Приміром, сучасна Вірменія обіймає заледве десяту частину історичних вірменських земель і, як не прикро це усвідомлювати вірменським патріотам, питання про повернення вірменства в Кілікію чи на береги озера Ван у практичному плані сьогодні не стоїть...

Ідея твердині не позбавлена сенсу. Чи, справді, не краще втримати частину, ніж утратити геть усе? Краще гарно обробити малий город, ніж сяк-так переорати великий лан, для якого бракує й доброго насіння, й землеробського натхнення. Та й повномасштабне відродження потребує надійного плацдарму для наступальних дій.

Надійним бастіоном українства прийнято вважати Галичину. Вже певний час ідеї галицького автономізму-сепаратизму розвиваються на сторінках львівської газети “Поступ”. Як стверджує, приміром, І. Мельник, “якщо не встигнемо в Україні здійснити мовний вибір, доведеться галичанам робити вибір державний і відмовитися від решти, щоб врятувати власну ідентичність”. Цікаво, що питання про територіальне розширення “бастіону” обговоренню майже не підлягає. Свого часу галичани активно опікувалися віртуальною українізацією Криму й Донбасу, не дбаючи про консолідацію з Волинню чи Буковиною, поширення галицьких впливів на Хмельниччину чи Вінниччину. Нема, нема в нас стратегії й стратегів!

“Бастіонно-автономістська” доктрина має вельми істотні хиби. Хоча протиставлення мешканців “бастіону” решті українців йде від реального життя та тривких стереотипів (типу “хахли — западенці”), проте його ідеологічне та політичне оформлення несе в собі значний руйнівний потенціал. Це новий розлад — у лавах, головах і серцях українців, це зрада вчорашніх ідеалів та відхід зневірених патріотів. Доволі проблематично стоїть справа оборони майбутньої “твердині” (якою б не був її адміністративно-правовий статус) від русифікаторського тиску з боку Великої України. Не менш сумнівною здається внутрішня стійкість “бастіону”. На практиці сенс “високої національної свідомості” галичан зводиться до їхньої схильності русифікуватися із синьо-жовтими прапорами в руках та під звуки маршів УПА. Ця дивна манера неабияк дратує ортодоксальних “батюшок” московської церкви та компартійних “таваріщей із Данбаса”, однак для їхньої справи є майже не шкідливою, в чому можна легко переконатися коло першої-ліпшої газетної ятки у Львові чи на дискотеці в галицькому селі... Громадянське суспільство за Збручем відсутнє майже так само, як і будь-де в Україні.

Основна ж вада концепції “бастіону” полягає в її цілковитій соціально-економічній неузасадненості. Адже італійський П’ємонт, з яким так полюбляють порівнювати Галичину, став спочатку загальнонаціональною фабрикою, а вже відтак — локомотивом національної ідеї. В комуністичній імперії прибалти (як і словенці в колишній Югославії), обстоюючи свої мовно-національні відмінності, боронили в такий спосіб і свою відносну заможність, і комфортабельний побут, і культуру міжлюдських стосунків… Тим часом Галичина, в якій мешкає 10,5% українців, по десятьох роках національно-демократичного владарювання виробляє менше 6% загальноукраїнського ВВП. Тож галицькому вуйкові нема жодного сенсу відкопувати на городі дідівський “машингвер”, аби боронити свій бастіон україномовного хамства, “національних” злиднів, “демократичної” корупції.

в) Відтак мусимо винести на суд патріотичного загалу начерк ще однієї доктрини, яку всерйоз, здається, ніхто з “наших” ще не обговорював. Суть її полягає в тому, що національно свідомі українці, відкинувши “народницькі” ілюзії — як загальноукраїнські, так само й вузькогалицькі, — мають відверто проголосити себе меншиною, непотрібною русифікованому соціуму й дискримінованою всередині його. Проголосити, аби відразу ж розпочати боротьбу — справжню, жорстку, без профанацій і сантиментів — за свої законні права меншості.

Що це — заклик до капітуляції? Зрада вистражданої поколіннями мрії про свою правду в своїй хаті? Крок до перетворення українства на різновид рідкісного хобі типу колекціонування метеликів? Однак пригадаймо кілька прикладів досягнень етнічних меншин — і зіставмо з тим, що має “титульна нація” в незалежній Україні.

Австралійські аборигени, втративши переважну частину своїх племінних теренів, почали натомість купувати землю в приватну власність. Сьогодні, становлячи менше 1% населення країни, вони тільки в Західній Австралії володіють компактною територією завбільшки з Румунію, де живуть за власними законами. Білих на цю територію просто не допускають...

Покажіть же в Українській державі таке місце, куди б не мали доступу “Бульвар” і “Комсомолка”, “Інтер” і “Русское радио”, де б не почувалися повновладними господарями різного роду “канкретниє пацани” з кримінально-російськомовною “конкретикою”!

Інший приклад, з американського життя: у трудовому контракті з фірмою спеціаліст-негр обумовлює колір шкіри свого майбутнього співробітника... Присмерджує “чорним расизмом” — але я, власне, не про це. В якій українській фірмі працівник має змогу ось так, на контрактній основі вибрати собі україномовного напарника? Чи може солдат-українець наполягти на своєму переведенні під начало рідномовного офіцера, а, перепрошую, зек-українець — вимагати “свого” наглядача? Риторичні питання, чи не так?

У 12-мільйонному Нью-Йорку 30-тисячна японська громада має свою пресу, радіо, кабельний телеканал, які подають інформацію не лише японською мовою, але, що важливіше — саме в японському дусі. Про повноту та якість задоволення рідномовними ЗМІ інформаційних потреб нью-йоркських японців свідчить хоча б та обставина, що третина їх ніколи не читає англомовної преси…

Невже нас, затятих у любові до українського слова, в Україні вже менше ніж 30 тисяч? Але чи маємо ми хоч одну загальнодержавну щоденну газету українською мовою? Хоч один по-справжньому свій телеканал, до студії якого на гарматний постріл не підпускали б роднянських, сердючок, “джентльменов”, “кроликов” та іншу антиукраїнську нечисть? Або свою службу соціальної допомоги, подібну, приміром, до єврейського “Хеседу”? А де-небудь у Дніпропетровську чи Запоріжжі — свої спортивні товариства? А в Києві чи Полтаві — рідномовні автошколи чи комп’ютерні курси?

Якщо ми меншина, то “на нашій, не своїй землі” сподіватися можемо лише на себе. Звідси висновок — мусимо триматися одне одного. Навчитися розпізнавати своїх у чужинському натовпі — з виразу обличчя, деталі одягу, ледь помітного акценту тощо. Підтримувати своїх, захищати своїх, висувати своїх, протегувати своїм... Наразі національно свідомому українству зовсім не притаманний той дух общинної солідарності, завдяки якому виживають усі успішні меншини. Ви ніколи не замислювалися над тим, чому, приміром, в україномовній Галичині виникають російськомовні відділи, служби, фірми, комерційні структури, молодіжні гурти, й то не в малій кількості? Планомірна мовно-етнічна селекція тут майже відсутня, але свій інстинктивно шукає свого, свій підсвідомо тягнеться до своїх, свій стихійно добирає своїх — і сила цього неусвідомленого тяжіння набагато перевищує силу будь-яких указівок чи директив… У них перевищує — але не в нас.

Активна й спроможна розвиватися меншина приваблює неофітів, а відтак має шанс перетворитися згодом на більшість. Колись, приміром, християни були мізерною меншиною. Колись арабську мову, якою розмовляють нині 50 млн. єгиптян, принесли в цю країну лише 3000 воїнів ісламу, і вже майже на пам’яті деяких наших сучасників жменька “неправильних” євреїв розпочала, буквально на піску, відбудовувати національну державу... Якщо будемо сильною, дієвою, привабливою меншиною, то цілком може статися, що нащадки мойсеєнків, чародєєвих, табачників виявляться палкими патріотами українства. Але це якщо будемо…

“Меншинна” доктрина теж не позбавлена істотних вад. Визнання українства меншиною в Україні психологічно неймовірно важке для справжнього українця, саме собою не породжує висновків про потребу боротьби за права цієї меншини. З такої доктрини легко можна зробити капітулянтські висновки, побачити в ній привід для простого згортання всякої національної активності. Концепція обраної меншості містить елементи сектантської моралі з її загальновідомими етичними негативами. До того ж авторитарне й недемократичне українське суспільство не вміє й не прагне толерувати меншини.

Автор бачить мету цієї публікації не в обстоюванні якоїсь однієї доктрини національного відродження на противагу іншим, а передовсім у доведенні необхідності пошуку працездатних доктрин. Бо наразі українство стрімко відступає майже на всіх фронтах, допоки ми шукаємо універсальну формулу “національної ідеї”. Тож цілком може статися, що коли ця рятівна формула буде нарешті знайдена, вона стане хіба що епітафією на могилах останніх неасимільованих українців. Є у Великобританії могила останньої жінки, що розмовляла корнською мовою…

Література

1. Возняк Т. “Проект Україна”. Підсумки десятиріччя // Ї — № 20, 2001. — С. 99-124.

2. Вітковський В.М. Україна: трете тисячоліття — в “третьому світі”? // Універсум. — №№ З-4, 5-6, 7-8, 2000.

3. Мельник І. Час вибору мови // Поступ. — № 116 (774), 31.07-1.08.2001.

4. Цветов В.Я. Пятнадцатый камень сада Реандзи. — М.: Политиздат, 1986. — С. 40.