Леонід СОТНИК

ПРОЩАННЯ З XX СТОЛІТТЯМ
Роздуми небайдужого

У кожної людини як автономного суб’єкта буття своє ставлення і до минулого, і до майбутнього. Одна святкує перемоги, інша оплакує поразки, одна прославляє Всевишнього за те, що зігрів її своїм теплом, оточив турботою, а інша кляне долю. Одна зустрічає майбутнє з оптимізмом і надією, а інша бачить у ньому лише сутінки, які поступово перетворюються на повну пітьму. Та й хіба може бути інакше? Адже всі ми різні, несхожі, з відмінними уподобаннями та устремліннями. І це добре.

Уявляєте, яким би нудним був світ, якби в ньому жили виключно патентовані праведники або патентовані грішники?

Людство існує, шукає відповіді на вічні запитання. Одні звертаються до Бога, інші до філософів-мислителів, але відповіді звучать якось плутано, непереконливо. Ми прийшли у цей світ, щоб творити добро? А чому ж тоді стільки зла? Людина — цар природи... А що ж цей цар робить з тією бідною природою? Які ще “чорнобилі” він їй готує? Людина виокремилася з тваринного світу? А чому ж вона поводиться інколи гірше від тварини? Чому вбиває собі подібних?

І таких питань безліч. Вони стояли перед людством у XX столітті, яке вже відійшло у вічність, деякі стоять і донині. Але не всі. Дещо нам все-таки вдалося з’ясувати, краще пізнати самих себе, визначити деякі шляхи існування та розвитку світової спільноти. От про це і піде мова у моїх дуже суб’єктивних нотатках, які я свідомо не хотів і не хочу пристосовувати до жодної філософської чи політичної концепції, бо поки живе вільна думка — має шанс вижити і людство.

ВІЙНИ І РЕВОЛЮЦІЇ

Якщо ми спробуємо із загального масиву історичної науки виділити сегмент, присвячений історії війн, то переконаємося, що він, сегмент, непомірно роздутий. І це не дивно, бо людство, скільки воно існує, весь час перебуває у стані малих і великих війн. Їх причини? Причин безліч, і всі вони у подробицях добре виписані істориками, починаючи від переказів міфів про Троянську війну і кінчаючи “пактом Молотова—Ріббентропа”.

Але не треба йняти віри історикам, бо за деталями вони, умисно чи неумисно, ховають головну причину — суть людського єства. Людина хоче ЖИТИ КРАЩЕ, ЗАМОЖНІШЕ. Народ (етнос) хоче ЖИТИ КРАЩЕ, ЗАМОЖНІШЕ. Народ, що здобув державність, втілює це прагнення в ієрархічній державній еліті, яка формує політику . Отже, ідею “світлого майбутнього” придумали не марксисти, не більшовики. Вона органічна для людини, як потяг до їжі чи сну. І перед кожним поколінням стовбичило одне й те ж питання: як зробити так, щоб жилося краще і заможніше? І кожне покоління відповідало на нього з тупою послідовністю: та треба захопити у сусідів їхні землі, багатства, самих сусідів перетворити на рабів, і нехай вони на нас працюють. Як це вчинити? Та відомо як: з допомогою воєнної сили, з допомогою насильства... А привід? О, привід завжди знайдуть наші зверхники, політики, а потім виправдають придворні історики.

Так створювались величезні колоніальні імперії — Іспанська. Португальська, Британська, Російська... Та на кінець XIX століття склалася патова ситуація: багатьом хотілося жити краще, а земель, які б можна було безкарно загарбати, майже не лишилось. Особливо цим були неприємно вражені німці, що й знайшло відображення у знаменитій промові “залізного канцлера” Бісмарка: “Були часи, коли народи світу ділили між собою землі і води, а ми, німці, задовольнялися лише крихтами. Але минули ті часи, і тепер ми, німці, вимагаємо собі місця під сонцем.”

Цим самим Бісмарк проголосив концепцію вже не поділу, але ПЕРЕДІЛУ СВІТУ, яка й була панівною всю першу половину XX століття. Наслідком цієї концепції стали Перша і Друга світові війни.

У 1914 році Німеччина у союзі з Австро-Угорщиною розпочала війну за відторгнення британських і французьких колоній на свою користь. Росія воювала за утвердження на Балканах, захоплення Константинополя, чорноморських проток. Англія — за зміцнення своєї колоніальної імперії і т.д. І всім хотілося жити краще, заможніше.

Німеччина, як відомо, вийшла з тієї війни переможеною. Але нічого не навчилась, її тягнуло до “світлого майбутнього” з якоюсь сатанинською силою. А це світле майбутнє, на думку Гітлера і його кліки, могло забезпечити світове панування “вищої раси”, “юберменшів” над “недорозвинутими”.

Тим же шляхом пішли й японці, не тільки захопивши низку островів у Тихому океані, урвавши значну частку материкового Китаю, а й ставши на відкриту прю з таким гігантом, як Сполучені Штати. Напад японців на Пірл-Харбор — вершина політичного безумства у гонитві за “кращим життям”.

Щоб “жить стадо лучше, жить стало вєсєлєй”, Совєтський Союз в кінці 30-х років окупував країни Прибалтики, розділив у змові з німцями Польщу.

Це відомі факти, тому не варто на них довго зупинятись. Для нас важливе інше: чи зробило людство якісь висновки з уроків Першої і Другої світових війн? Ви знаєте, я за характером більше песиміст, ніж оптиміст, але маю надію, що деякі висновки зроблено. Не шляхом теоретизувань, не шляхом створення якихось миротворчих механізмів типу ООН, ОБСЄ та ін. Але шляхом вивчення конкретного досвіду двох держав: Німеччини й Японії, вивчення того самого “економічного дива”, яке сталося у цих двох державах.

Як так вийшло, що зруйновані, майже розбиті вщент (а Японія ще й витримала атомне бомбардування) держави швидко підвелися з колін і забезпечили своїм громадянам такий рівень життя, про який не мріяли деякі країни-переможниці? Що в цьому феномені відіграло вирішальну роль? Може, “план Маршалла” для Німеччини? Може, конституція для Японії, сконструйована американцями? Гадаю, як і всі інші, що ці дійства позитивно позначились на виході з економічної й політичної кризи зазначених країн. Але не це головне! Головне, що народи Німеччини й Японії глибоко усвідомили таку просту і таку незвичну (в історичному плані) для себе істину: ЖИТИ КРАЩЕ, ЗАМОЖНІШЕ МОЖНА І ТРЕБА БЕЗ ВІЙН, БЕЗ ЗАГАРБАНЬ ЧУЖИХ ТЕРИТОРІЙ, А ЛИШЕ СПИРАЮЧИСЬ НА ВЛАСНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИЙ, ТРУДОВИЙ, НАУКОВИЙ РЕСУРС, ЯКИЙ Є ЧАСТИНОЮ СВІТОВОГО РЕСУРСУ Й ІНТЕГРУЄТЬСЯ З НИМ! І ЦЕ Є НАЙБІЛЬШИМ, НАЙГЕНІАЛЬНІШИМ ВІДКРИТТЯМ XX СТОЛІТТЯ. І от коли цю істину усвідомлять усі народи світу, всі політики, тоді людство назавжди відмовиться від війн як абсолютно безглуздих і НЕРЕНТАБЕЛЬНИХ засобів збільшення народного багатства. Тоді можна буде говорити про справжнє роззброєння, ліквідацію ядерних арсеналів, реальну, а не удавану конверсію. І коли те все відбудеться, то людство, не втягнуте у виробництво зброї, вже не буде бідкатись, чим годувати бідняків й у що їх одягати. Добра вистачить на всіх, ХТО ХОЧЕ І ВМІЄ ПРАЦЮВАТИ.

У підзаголовку до цього розділу, крім слова “війни”, є ще й слово “революції”. Це ж абсолютно різні речі, скажете ви. І чому це автор насмілився поставити їх в один ряд? Поясню: як не дивно, глибинна природа війн і революцій однакова: ЖАГУЧЕ БАЖАННЯ ЖИТИ КРАЩЕ, ЗАМОЖНІШЕ. А різниця полягає лише в тому, що для здійснення цього бажання шляхом війн треба спочатку захопити територію сусіда, а потім присвоїти його багатства. У другому ж випадку треба захопити свою власну територію, відібрати майно у тих, в кого воно є, потім це майно поділити і… Теоретикам марксизму-ленінізму здавалося, що саме після такого “справедливого” акту трудівники (пролетарі) почнуть жити заможно і щасливо.

Як відомо, у жовтні 1917 року був проведений глобальний експеримент, у якому взяли участь (прямо і опосередковано) близько 200 мільйонів людей. Власність відібрали. Почали ділити. Добробут не зростав. Передумали і зробили власником державу. Добробут не зростав. Винищили кільканадцять мільйонів “ворогів народу”. Народові від того легше не стало. Люди, втративши мотивацію до праці, активно розкрадали державне (колгоспне) майно, а світле майбутнє — комунізм все кудись відсувався і відсувався, навіть не за гори, а у якусь незбагненну далечінь... Довелося визнати, що шлях з позначками “революція” — “диктатура пролетаріату” — “загальнонародна держава” не є дорогою до зростання добробуту, а шляхом в нікуди. ГЛОБАЛЬНИЙ СОЦІАЛІСТИЧНИЙ (КОМУНІСТИЧНИЙ) ЕКСПЕРИМЕНТ З ГУРКОТОМ ПРОВАЛИВСЯ, І ЛЮДСТВО МАЛО НАГОДУ ПЕРЕКОНАТИСЬ, ЩО РЕВОЛЮЦІЇ Й ГРОМАДЯНСЬКІ ВІЙНИ НЕ ПРИНЕСУТЬ СВІТЛОГО МАЙБУТНЬОГО НА СВОЇХ КРИВАВИХ КРИЛАХ. І ЦЯ ПЕРЕКОНАНІСТЬ, ЯКЩО ВОНА УТВЕРДИТЬСЯ В МАСОВІЙ СВІДОМОСТІ, ТЕЖ Є ВЕЛИЧЕЗНИМ ЗАВОЮВАННЯМ XX СТОЛІТТЯ.

Але, як мені здається, не варто так вже гудити соціалізм і співати осанну капіталізмові. Обидва ці “ізми” — лише якісь експериментальні віхи (або виплодки експериментів) на довгому і звивистому шляху еволюції людства. На сьогодні немає нічого довершеного, нічого ідеального. І тут, мабуть, слід прислухатись до думки видатного німецького письменника, лауреата Нобелівської премії Гюнтера Грасса:

“Ми з почуттям жаху бачимо, що капіталізм з того часу, як його брат соціалізм оголошений мертвим, одержимий манією величі й почав впадати у безумство. Він повторює помилки свого покійного брата, коли заводить себе в догму, підносить вільну ринкову економіку як єдину істину, самовпевнено мліє від своїх майже не обмежених можливостей. Не дивно, що капіталізм демонструє сьогодні, як нещодавно комунізм, який себе знищив, нездатність до реформ. Його диктат — злиття і глобалізація. І знову з апломбом безгрішності стверджується, що цьому, мовляв, немає альтернативи.

Виходить, історія підійшла до кінця. Не варто з напруженою увагою чекати ніякого “Далі буде...” Або все ж варто сподіватись, що якщо не політиці, котра безвільно передала правління світом економіці, то хоч би літературі стукне в голову ідея, як розхитати цей новий догматизм?”

Чудово, що в цьому висловлюванні Гюнтер Грасс суперечить сам собі. Бачте, з одного боку він твердить, що історія скінчилась і “далі” нічого не буде, а з іншого — висловлює надію, що паличку естафети пошуків більш досконалої організації суспільства хтось все-таки підхопить, ну хоча б літератори.

Ні, людство ніколи не зупиниться в своєму розвитку, у пошуках ідеалу. У розумінні ідеалу в нього вже є певні досягнення, здобуті у минулому, ХХ столітті. От якби ще людство навчилося втілювати з такими муками знайдений ідеал у повсякденне життя!

Без великої крові і непомірних жертв.

КРАХ КОЛОНІАЛЬНОЇ СИСТЕМИ

XX століття розпочалося величезною бійкою (Перша світова війна) за перерозподіл колоній та прирощення нових територій до світових держав. Бійка закінчилася. Апетити залишились. І це не могло не привести до Другої світової війни. А з неї переможцями вийшли найбільші колоніальні імперії— Великобританія, Росія, Франція.

Здавалося б, що це зміцнить їх статус, внутрішню політичну й економічну систему, утвердить колоніалізм як невід’ємну складову людської цивілізації. Та вийшло навпаки. Починаючи з кінця сорокових років, радикально змінюється політична карта світу — колонії набувають статусу незалежних держав. І ось що характерне: процес деколонізації відбувається без великої крові, збройна національно-визвольна боротьба відіграє не головну, а лише допоміжну роль. Особливо яскраво це видно на прикладі Індії, що здобула свою незалежність не зі зброєю в руках, а спираючись на непротивленські постулати Махатми Ганді та Джавахарлала Неру. Жодного пострілу не пролунало у таких британських домініонах, як Австралія і Канада, коли вони проголосили суверенітет. Складнішим було “прощання” Алжиру з Францією, Конго з Бельгією, але воно не переросло у затяжні, масштабні війни. Про Росію й говорити нічого — імперія розкололося, мов горіх, за одну ніч... То що ж сталося і чому сталося саме так?

“Винні” у всьому не тільки природа колоніалізму, а й механізми його творення.

Як ми вже відзначали, суть загарбання чужих територій дуже проста: загарбник хоче жити краще, заможніше за рахунок експлуатації поневолених ним народів та багатств, у цих народів відібраних. Класичним прикладом подібного підходу слугують колоніальні рейди португальських та іспанських завойовників. Монархи інструктували своїх колумбів і магелланів: шукайте золото, дорогоцінності, прянощі і переправляйте їх у метрополію. Не зупиняйтеся ні перед чим, навіть перед повним винищенням місцевого населення. А ті так і робили. І пливли каравели від берегів американських до берегів європейських, навантажені золотом, дрогоцінностями, прянощами... А тим часом зникали з лиця землі цілі стародавні цивілізації — держави інків, ацтеків. ... Але от яка дивина: незважаючи на колосальний приплив багатств, ні Іспанія, ні Португалія не стали передовими європейськими державами. Вони тривалий час перебували на задвірках світової політики та економіки і лише останнім часом почали трохи вибиватися в люди.

Чому так сталося? Мабуть, тому, що ЗОЛОТО (ГРОШІ) МОЖЕ СТАТИ ОПОРОЮ БАГАТСТВА ЛИШЕ ТОДІ, КОЛИ ВОНО ПРАЦЮЄ НА ЕКОНОМІКУ, ІНВЕСТУЄТЬСЯ В НЕЇ. Іспанські ж та португальські гранди використали колоніальне золото на купівлю маєтків, предметів розкоші, з часом його розтринькали, і в цілому країни-метрополії не стали багатшими за країни-колонії. Утворився такий собі баланс сил, баланс економічних можливостей — прямий шлях до розпаду колоніальних імперій.

Але не скрізь процес колонізації й деколонізації відбувався за такою схемою. Є інші моделі, і найяскравіша з них — північноамериканська. Коли “отці-засновники” прибули на територію нинішніх Сполучених Штатів, то вони зовсім не мали на меті добувати багатства для метрополії. Вони припливли сюди назавжди, щоб тут жити, щоб пустити глибоке коріння для себе і своїх дітей. Таким чином, на перше місце висувалася потреба не грабунку, а налагодження нормальної господарки. І як тільки інтереси колоністів вступали у суперечність з інтересами метрополії, вони бралися за зброю і давали прочухана імперським чиновникам. Яскравий приклад — знамените “Бостонське чаєпиття” 1773 року, з якого фактично й почалася війна британських колоній в Америці за незалежність. Суть події? Чисто економічна. Британці ввезли в Бостон велику партію безмитного чаю, що шкодило економіці колоній. Тоді бостонці викинули той чай у море. Далі? Війна за незалежність і проголошення суверенних Сполучених Штатів Америки.

Колоніалізм, як кожне насильницьке дійство, що враховує інтереси тільки однієї, агресивної сторони, несе в собі прихований символ смерті. Колонізатор, захоплюючи чужу територію, сам не розуміючи того, змушений закладати таку собі міну під той насильницький лад, який він утверджує на щойно здобутій території. Як це відбувається?

Після зняття вершків і пінок, тобто прямого пограбування, завжди виникає купа проблем, і перша з них — як територією управляти? Скільки потрібно військової сили, скільки — чиновництва? Які галузі економіки розвивати? Який встановити територіальний поділ? Як забезпечити нових підданих мінімумом продовольства, медичним обслуговуванням та ін. Минає дуже мало часу, і колонізатор пересвідчується: військової сили не вистачає, чиновництва з метрополії замало, економіка не розвивається, бо немає шляхів, чиновники не розуміють місцевого населення (і навпаки), бо не знають їхньої мови, історії, звичаїв... Що робити? А те, що й робили британці у своїх колоніях протягом сотень років: залучали до війська місцеве населення (сипаї, гурки), відкривали в колоніях учбові заклади, формували з туземців чиновницький прошарок, будували шляхи, підприємства, стимулюючи тим самим зародження місцевої буржуазії... Таким чином, з часом колонія, маючи свою місцеву національну еліту, перетворювалась на цілком достатній економічний організм, що розвивався сам собою, а не за вказівками з метрополії. І от сукупність цих факторів призводила до того, що колонія без особливого гуркоту і стрілянини тихо відчалювала від метрополії, перетворюючись на цілком незалежну державу, а якщо й залишалися зв’язки з мачухою-імперією, то вони мали скоріш економічний, ніж політичний інтерес.

Спостережливий Антон Павлович Чехов, повертаючись з Сахаліну, потрапив до Гонконгу, подивився на життя цієї “жахливої” британської колонії й у листі до свого друга Погодіна змушений був з сумом констатувати: британці у своїх колоніях будують залізниці, а росіяни — тюрми та остроги.

Так, утворення, розростання і крах Російської колоніальної імперії мають дуже характерні, специфічні особливості. Власне, цілком можна погодитись а такою думкою видатного російського філософа Федора Степуна, яку він висловив ще в 1923 році:

“Чотириста років підряд, з самого визволення від татарського ярма, російський народ жив, кажучи дещо парадоксально, нездійсненною мрією включення горизонту, що охоплює російську рівнину, до складу Держави Російської. Від царювання до царювання все ширше й ширше розливалася Росія на північ, на схід, на південь і, нарешті, на захід, шукаючи і не знаходячи природних перешкод своєму запаморочливому швидкому зростанню. За чотириста років територія Росії збільшилася у 36 разів. Факт цей, що лежить в основі російської історії, докорінним чином визначив не тільки стиль російського земельного господарювання, а й у певному сенсі і стиль усього російського діяння і творчості.

Труд, покладений російським народом на створення Держави Російської, був, звичайно, величезним, і все ж він ніколи не був тим, що під словом “труд” розуміє працелюбна Європа, що під ним нині розуміємо вже ми: він не був наполегливою, повільною роботою, систематичним доланням матеріалу спеціально винайденими для цього засобами. Читаючи будь-яку російську історію, дістаєш враження, що російський народ не стільки завойовував землю, скільки без бою забирав її у полон. Ця військовополонена земля і працювала на російський народ, працювала без того, щоб він сам на ній по-справжньому працював. Так постійний колонізаційний розлив Росії, безупинний приплив хлібородних рівнин, які доводилося поспіхом заселяти і засівати, позбавляв російський народ не лише необхідності, але й можливості турботливої та старанної праці на землі. Так сторіччями створювався в Росії стиль малокультурного, варварського господарювання, психологія безлюбовного ставлення до улюбленої землі… У специфічній російській релігійній філософії є та сама неохайність, що і в російському земельному господарюванні”.

А ось думка ще одного російського філософа, Георгія Федотова:

“...Весь процес історичного розвитку на Русі став протилежним західноєвропейському: це був розвиток від свободи до рабства. Рабство диктувалося не капризом володаря, а новим національним завданням: створення імперії на мізерній економічній базі. Тільки граничним і загальним напруженням, залізною дисціпліною, страшними жертвами могла існувати ця злидарська, варварська держава, що безконечно розросталась”.

Це розростання продовжувалось і в совєтські часи, хоча й з іншою іделогічною базою. Відвертий імперіалізм був замінений пролетарським інтернаціоналізмом, але загальне напруження, залізна дисціпліна, страшні жертви залишалися підмурком новітньої імперії. Замість підвищення культури землеробства, інтенсифікації виробничих процесів чітко витримувався курс на освоєння цілини, нікому не потрібні “величні будови комунізму”, БАМи, розростання до гігантських розмірів військово-промислового комплексу... Совєтська колоніальна система, не маючи змоги хоч якось саморегулюватись, втратила залишки життєздатності. Колос на глиняних ногах мусив розвалитись. І хоч ми лаємо сьогодні Леніна, та мусимо визнати, що деякі його думки, пророцтва були на межі геніальності. Ну хоч би така: “У кінцевому підсумку переможе той суспільний лад, який забезпечить вищу продуктивність праці”. Соціалістичний лад вищої продуктивності праці не забезпечив, тому й був приречений на загибель. І багатомільйонні жертви в їм’я соціалізму виявилися марними.

XX століття ознаменувало собою повний крах світової колоніальної системи. Це його родова ознака і його окраса. Але те саме століття залишило нам у спадок ідеї неоколоніалізму. Вони не дуже виразні, обгорнуті в дрантя словоблуддя, але якийсь час будуть не тільки тяжіти над суспільною свідомістю, а й завдавати конкретної шкоди окремим народам і світовому співтовариству в цілому. Сьогодні продуктом неоколоніалізму можна вважати події на Балканах, де ідея самовизначення народів Югославії наштовхнулась на “великосербську” ідею. Неоколоніалісти спровокували криваву війну, яка жевріє ще й досі, вимагаючи все нових і нових жертв.

Дещо подібне відбувається і в Росії. І це зрозуміло, бо там, на жаль, процес деколонізації встиг пройти лише свою першу фазу, і замість розпаду відбувся напіврозпад. Правляча верхівка Росії (при абсолютній підтримці більшості населення) не мислить повернення Росії у свої географічні рамки, тобто в межі тієї рівнини, про яку писав Степун. Замість того вона веде затяжну колоніальну війну у Чечні, поволі ліквідовує залишки білоруської незалежності і, спираючись на механізми СНД, чинить певний тиск на колишні республіки СРСР, в першу чергу на Україну .

Можна вважати доконаним фактом, що у XXI столітті Росія не “скулиться” до розмірів колишнього Московського великого князівства, бо до й сьогоднішньої території увійшли переважно землі народів, які не мали власної державності, писаної історії, а отже й історичної пам’яті. Це мері, весь, мордва, чуваші, удмурти, ненці, комі, чукчі, якути, коряки і десятки інших. Вони приречені на асиміляцію. Дещо інша перспектива відкривається перед казанськими татарами, башкирами, калмиками, бурятами, тувинцями... Цим народам у боротьбі за свій суверенітет доведеться витратити чимало сил. А от чи захочуть вони ті сили витрачати— поки що не відомо.

Стосовно Росії слід враховувати і такий фактор, як ПРИРОДНЕ СКОРОЧЕННЯ ТЕРИТОРІЇ ІМПЕРІЇ. І цей фактор може стати феноменом XXI століття. Що то таке, спитаєте? Відповім коротко. Хто стежить за демографічними процесами в Росії, не може не відзначити, що з кожним роком зменшується кількість населення в її північних і східних регіонах. Економічний занепад штовхає людей на міграцію з Камчатки, Колими, Сахаліну, Якутії... Народ-колонізатор відступає по всьому фронту, корінні народи залишаються, і якщо ця тенденція обезлюднення збережеться, то корінним народам треба буде давати відповідь на непросте запитання: чи готові вони до державотворення, чи воліють під високу руку яких-небудь американців чи японців?

У цілому ж можна зробити висновок, що розпад колоніальних імперій призвів до подальшої дезінтеграції людства, уособлення націй, народів, держав. Але такий висновок буде правильним тільки наполовину, бо насправді інтеграційні процеси ніколи не припинялись. ПРОСТО ЗМІНИВСЯ ХАРАКТЕР ІНТЕГРАЦІЇ. З СУТО НАСИЛЬНИЦЬКОЇ ВОНА ПЕРЕТВОРИЛАСЬ НА ЕКОНОМІЧНУ, ПОЛІТИЧНУ, КУЛЬТУРНУ.

У народів, держав з’явилось право вибору. Отже, як кажуть поляки: нєх жиє кто з кім хце!

ЛЮДСТВО

Що є історія людства? Про що вона? Хто залишив у ній найбільший слід? Кого ми шануємо? Ким захоплюємось? Може, мислителями? Може, піонерами технічного прогресу? Може, політиками? Може, полководцями?

Американський журнал “Тайм” провів соціологічне опитування серед своїх читачів з одного питання: “Кого б ви назвали людиною XX століття?” і одержав таку трійку “призерів”: Гітлер, Сталін, Солженіцин... У першу десятку увійшли Ленін, Рузвельт, хтось із “Бітлів”... Оце й усе. За століття на Землі змінилося кілька поколінь, мільярди людських істот мали можливість продемонструвати свої найкращі якості, але чомусь того не сталося. Людей, як і колись, багато, а от справжніх геніїв чомусь мало. І частіше згадуємо ми не визначних гуманістів, не велетів духу, а носіїв насильства і жаху.

Військові історики твердять, що історія людства— то історія війн, марксисти-ленінці розглядають її як історію класової боротьби, суспільствознавці виставляють на перший план історію філософських і політичних течій. І всі мають рацію. Але як на мене, то наша історія перш за все є історія боротьби людства за виокремлення із тваринного світу, тобто саме за свою ЛЮДСЬКУ ідентичність.

Усім відома апріорна істина: людина відрізняється від тварини тим, що має розум. Це так. Але ж Творець, наділивши людину розумом, не позбавив її й чисто тваринних інстинктів. І у своїх вчинках, діяннях вона керується і першим, і другим. Інколи гору бере розум, інколи — інстинкти, інколи інстинкти слугують розумові, а інколи розум слугує інстинктам. І в останному випадку людина перетворюється вже не на тварину, а на щось набагато страшніше. І саме тоді з’являються Гітлери, Сталіни, а потім психоз вождів трансформується у масовий психоз, і люди починають мільйонами нищити собі подібних. А на це не здатна жодна популяція тварин.

Кращі з представників гомо сапієнс, десь на рівні підсвідомості, розуміли цю недосконалість, а тому намагалися віднайти якісь рамки, щоб обмежити людські пристрасті, зробити цю двоногу тварину більш сумирною і передбачуваною. І як тільки людство вийшло з печерно-первісного стану, розпочалася багаторічна доба законотворення.

Перші відомі нам писані закони належать цареві Вавилону Хаммурапі, що жив аж у XVII столітті до нової ери. На ниві законотворчості пізніше прославились єгипетські фараони і жерці, грек Солон і тисячі інших самодіяльних і владних юристів. Ефект від тієї діяльності виявився незначним. Людство продовжувало шаленіти. І тоді своє вагоме слово вирішала сказати релігія.

Вас це дивує? Не дивуйтесь, краще придивіться уважніше до текстів священних книг, і тоді переконаєтесь у тому, що однією з визначних функцій релігії була ФУНКЦІЯ ЗАКОНОТВОРЧА. До речі, Тора (перші п’ять книг Біблії) так і називалась— Закон. Вона регламентувала певні норми поведінки, взаємовідносин у суспільстві.

А десять заповідей Ісуса Христа? Хіба це не закон, отриманий нами від Бога?!

Вніс свою дещицю у законотворення й іслам, подарувавши своїм вірним шаріат. Що то таке? Подаю енциклопедичну довідку: “Шаріат (араб. шаріа буквально — належний шлях) — кодекс мусульманських правових і теологічних нормативів, проголошений ісламом “вічним і незмінним” плодом божественних установлень”.

Тим же шляхом йшли й інші релігії, але жодна з них так і не досягла якихось значних перемог у творенні гармонійного, миролюбного світу. І так мусило бути, бо навіть найсвітліша ідея, потрапляючи до рук конкретних виконавців і тлумачів, може перетворитись на свою повну протилежність.

“Не вбивай!”, заповідав Христос, а церковники розпочинали релігійні війни і роздмухували багаття інквізиції. Заради чого? Та заради ж виконання заповідей Христових! Так релігія трансформувалась у святотатство, в інструмент заземленої, корисливої політики.

Ви скажете, що все те відійшло в минуле, що церква визнала свої помилки і більше їх не повторює. Хотілося б вірити у те, але чомусь бере сумнів, особливо коли бачиш, як патріарх московський благословляє “христове воїнство” на вбивства у Чечні, або якийсь ісламський аятола погрожує християнам газаватом — священною війною.

Все XX століття людство, підсвідомо, шукало форми самоорганізації, співжиття, новий і праведний закон, про який так мріяв Тарас Шевченко. Більшовики, здійснивши жовтневий переворот 1917 року, розпочали будівництво нового, комуністичного суспільства буквально з чистого аркуша. Були відкинуті всі давно вже напрацьовані форми демократії — парламентаризм, багатопартійність, розподіл влади між різними гілками. Для побудови раю на землі вони були абсолютно не потрібними, бо державні справи, як вважав Ілліч, може розв’язувати будь-яка кухарка. На зміну так званій буржуазній демократії прийшла демократія совєтська, яка швидко виродилася спочатку в диктатуру однієї, правлячої партії, а потім і в одноосібну диктатуру. Молох комуністичного експерименту пожер мільйони людей і завершився абсолютним крахом.

Іншу модель самоорганізації людства запропонували Муссоліні та Гітлер. Фашисти не грались у демократію, а відверто декларували тоталітарну систему, яка б слугувала “вищій, арійській” расі. Але й ця система виявилась нежиттєздатною, інакше фашизм панував би на планеті й досі.

Що було робити? Треба було повертатись до старого, “демократичного мотлоху”, витягати його на світ божий з історичної скрині, витрушувати, латати. І шукати нові форми співпраці між народами, державами. До того ж, як ми вже відзначали, досвід двох світових війн показав, що шляхом війни не можна здобути сталого багатства, утвердити стале, квітуче суспільство, розв’язати проблеми міждержавних і міжнаціональних стосунків. А тут ще “виявилось”, що Земля наша — не велет безмежний, а така собі маленька кулька у космічному просторі, яку на космічному кораблі можна облетіти за кілька годин. А далі “виявилось”, що людина — зовсім не “цар” природи, не її “перетворювач”, а шкідник і руйнівник. Вчені виявили “чорну діру” над Антарктикою — неспростовну ознаку нищення людиною озонового шару нашої планети, потім зафіксували підвищення планетарної температури — наслідок енергетичної діяльності людства, яка може призвести не тільки до кардинальної зміни клімату, а й до другого всесвітнього потопу... А тут ще “бабахнув” Чорнобиль... І гомо сапіенс, який ще не відокремив себе від тваринного світу, почав потрохи задумуватись і над сьогоденням, і над майбутнім, і над своєю роллю та місцем в екологічній системі планети. І той, хто задумався, зрозумів, що розв’язати посталі проблеми не може не тільки одна окремо взята людина, а й народ, яким би він не був великим, і навіть одна чи кілька держав, якими б могутніми та багатими вони не були.

Зараз дуже багато говорять про світову інтеграцію (глобалізацію) людства, висуваючи на перший план потребу запобігання війнам. Так, Організація Об’єднаних Націй створювалась саме для того, щоб відвернути загрозу нових світових війн, і зі своєю місією у XX столітті вона впоралась. Але, як ви помітили, сьогодні цього вже замало. Накопичення світових проблем вимагає їх розв’язання саме на СВІТОВОМУ РІВНІ. І коли я чую критику на адресу ООН — на її неповороткість, інертність, бюрократизм, то, підтримуючи цю критику, все ж мушу визнити, що ООН діє лише в межах тих повноважень, які надані їй Статутом. Вона досі не стала наддержавним органом, таким собі світовим урядом, хоча конкретна ситуація у світі вимагає саме такої її реорганізації.

А тепер про те, що чекає нас у XXI столітті.

Яка глобальна мета людства? Мабуть, та, яку дуже чітко сформулював хірург і філософ Микола Амосов:

“Глобальна мета — гуманізація суспільства з компромісом особистого і громадського”.

Що заважає втіленню її у життя? За тим же Амосовим це: “...все ті ж біологічні якості людини: лідерство, егоїзм, зажерливість. І нерозумність. Але це не безнадійно”.

Якщо людство дійсно порозумнішає, то ні ми, ні наші нащадки вже не стануть свідками й учасниками світових війн.

Локальні конфлікти будуть відбуватися, як і раніше, особливо в Африці, центральній і східній Азії, але завдяки ефективним діям міжнародного співтовариства не загрожуватимуть безпеці людства.

Триватимуть інтеграційні процеси як на регіональному, так і на всепланетному рівні. Завдяки Інтернету глобалізація почнеться в галузі інформатики, а потім захопить і економіку.

Втрата владними структурами монополії на ЗМІ створить перешкоду для утвердження тоталітарних, диктаторських режимів. За допомогою того ж таки Інтернету можна буде дізнатися все про все і про всіх, і ніхто вже не втовкмачить людині в голову, що який-небудь Сталін — геній всіх наук, а який-небудь Гітлер — вождь, посланий Всевишнім, щоб встановити на Землі єдино правильний новий порядок.

Десь на кінець століття людству, можливо, вдасться здолати три головні болячки сьогодення — СНІД, рак і наркоманію. Якщо вдасться відрегулювати народжуваність, то тоді кількість бідних країн зменшиться, а відповідно — зменшиться і база соціальних конфліктів.

Будуть нові наукові відкриття, нові джерела енергії, нові біотехнології. І від клонування нікуди ми не дінемось, бо наука, на жаль, завжди долає не тільки адміністративні, а й моральні бар’єри.

Зміниться також обличчя людства не тільки в переносному, а й в прямому значенні слова. І цьому посприяють міграційні процеси, які вже охопили половину планети. Десятки і сотні тисяч людей з бідних і перенаселених країн (Китай, Індія, Пакистан, Бангладеш, Афганістан, В’єтнам...) через території Росії та України проникають у Європу і осідають там спочатку на тимчасове, а потім і на постійне проживання. Інший потік до Європи — з Африки.

Європейці якось мляво протестують, бо зацікавлені в дешевій робочій силі. До того ж вони погано розмножуються, втратили смак до важкої фізичної роботи.

Що з того вийде? Мабуть, те, що ми спостерігаємо сьогодні у провідних європейських футбольних командах: вони наче німецькі, французькі, італійські, а грають за них такі собі чорняві й дуже чорняві хлопці, але вже з німецькими, французькими та італійськими прізвіщами. Боюсь, що років через сто Європу будуть населяти європейці абсолютно іншого антропологічного типу — монголоїдного і негроїдного. А Україну? Те ж саме. Якщо сьогодні міграційні потоки лише прорізають наші терени зі сходу на захід і зникають десь у “закерзонні”, то з часом, коли Україна стане більш привабливою для колоністів, ота пісенька, яку співає “чорна, я си чорна” дівчина про любов до “чорнявого Іванка”, набере абсолютно прямого, буквального сенсу.

А загалом у ХХI століття слід дивитись з оптимізмом.

Так, людська спільнота багато в чому ще нагадує збіговисько ну дуже недосконалих істот. Але ж еволюція не стоїть на місці. Вона триває.

Сьогодні ми вже говоримо про Всесвітній розум. Навіть починаємо вірити в нього.

Отже, є на що рівнятись, є з чим звіряти свої розумовії потуги.

То, може, здолаємо дурість, порозумнішаємо?

УКРАЇНА

Не можна твердити, що XX століття було до України зовсім не прихильне. Так, наша земля пережила дві найстрашніші світові війни, дві революції, два голодомори, але й отримала два шанси утвердити свою незалежність, перетворитися з малоруської території на справді суверенну державу. Як наші предки та ми самі скористалися цими шансами?

Перший шанс, як відомо, історія “підкинула” нам у 1917 році. Сформувалася Центральна Рада. Потім настала доба гетьманату. На зміну їй прийшла доба директорії. Та всі ці владні інституції виявились ненадійними, хиткими. Попри всі помилки, вони прагнули утвердити державність, але палке бажання не змогло спертися на силу — масову і свідому підтримку населення. Якась частина того населення, заколисана більшовицькими гаслами, ділила поміщицькі землі, грабувала фабрики, цукроварні, інша — подалася в загони Нестора Махна утверджувати анархістське безвладдя, а ще інша — у лави Червоної армії... А тому невеликі збройні сили УНР не мали ніякої можливості вести успішні бойові дії зразу на три фронти — проти червоних, проти білогвардійців і проти поляків. УНР припинила своє існування. Перший шанс, наданий Україні історією, було втрачено.

І досі історики задають собі сакраментальне запитання: хто винен? Питання одне, а відповідей багато. Винні більшовики? Так. Лідери УНР? Безперечно. Гетьман? Авжеж... Населення? І населення винне, бо виявило себе лише населенням, а не народом, об’єднаним навколо національних лідерів та національної ідеї. А чому так сталося? Та тому, що процес формування української нації був загальмований. І не стільки русифікацією, як змалоросійщенням, тобто постійною культивацією синдрому меншовартості. І “глупому хахлу” ну дуже не хотілося бути “глупим хахлом”, а Голохвостому ну так вже хотілося стати Галахвастовим!

От у таких умовах і відбувалося те, що ми сьогодні називаємо процесом формування національної еліти. І вона сформувалася за образом і подобою самої нації, тобто яка нація — така й еліта.

Так було на початку століття. А що в кінці століття? Ті ж самі проблеми, тільки помножені на 70 років “соціалізації”, “комунізації”, “інтернаціоналізації”, “совєтизації”... І це далося взнаки: Галахвастових порівняно з 1917 роком побільшало на кілька порядків. І ми знову вритул підійшли до проблеми НАЦІОТВОРЕННЯ. І тут я цілком поділяю погляд професора Анатолія Свідзинського:

“... актуальним для нас є сучасний процес українського націотворення. Вже сама постановка питання виходить з того, що формування української нації ще не закінчилось. Констатація цього факту зачіпає самолюбство деяких національно свідомих українців, хоч насправді мало б лише підживлювати енергію державного будівництва, культурного розвитку, мобілізувати на дерусифікацію в усіх сферах нашого життя. Нація без держави, як і держава без нації, неможлива. Лише проголошення державної незалежності врятувало українців як етнос”.

Так, врятувало... На якийсь час. А тепер потрібен рух. Ні, не партії під такою назвою, а саме рух на шляху національної ідентифікації, державотворення, розвитку культури, поглиблення духовних процесів. А от буде той рух чи ні — залежить від національної еліти, національне свідомої інтелігенції. І от з цим, як кажуть росіяни, у нас “напряжонка”. Навіть гірша, ніж у 1917 році.

Тоді, на початку століття, молодій українській державі явно не вистачало досвідчених управлінських кадрів, тому від багатьох рішень тодішніх зверхників віяло не професіоналізмом, а такою собі сільською самодіяльністю. Але які претензії можна висувати до історика Грушевського, журналіста Петлюри чи письменника Винниченка? Так, вони не мали досвіду управління державою і частенько керувалися у своїх діях не здоровим глуздом, а лише емоціями. Так, вони сповідували соціалістичні ідеї у найромантичнішому їх виразі. Так, вони наробили купу трагічних помилок. Але ці діячі ЛЮБИЛИ УКРАЇНУ. Вони знали і поважали її історію. Вони вірили в її майбутнє. А головне, ВОНИ БУЛИ ЧЕСНИМИ — перед собою, перед Богом, перед людьми, їм ніхто не може закинути, що вони брали хабарі, проштовхували на високі посади своїх клевретів або підпільно торгували державною власністю. І хоч вони були абсолютно несхожі характерами, ідейними і політичними уподобаннями, але ВСІ ВОНИ БУЛИ ІДЕАЛІСТАМИ. Вони намагалися вибудувати ідеалістичне суспільство, ідеалістичну державу і тому не могли не зазнати нищівної поразки.

А от тепер все не так. Хоча на початковому етепі визвольних змагань кінця XX століття ми бачимо тих же ідеалістів, більше відомих як дисиденти. Тоді маховик української державності розкручували такі люди, як В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, Іван Дзюба, Валентин Мороз, брати Горині та багато інших інтелігентів-ідеалістів, що хоч і пройшли через школу репресій, але не пройшли через школу державного управління. Вони всім нам грудьми прокладали шлях до незалежності, а за ними сунула вже торованим шляхом велика юрба жадібної до влади номенклатури. Галахвастови швиденько перефарбовувались у Голохвостих. І тепер саме вони на постсовєтському українському просторі взяли на себе відповідальність іменуватися національною елітою.

І от що цікаво: в оцінці сучасної української еліти інтелектуали (із різним світоглядом!) не сперечаються між собою, а лише доповнюють одне одного:

Володимир Малинкович, політолог:

“Саме вони — наскрізь корумпована влада й злодійкуваті “грошові мішки” — і визначають (за підказкою тих, хто їх обслуговує), кому бути нашою елітою. Ось і потрапляють туди люди, цілком позбавлені тих рис, що звичайно властиві інтелігенту. Ні громадянської доблесті у них не повинно бути, ні етичних пріоритетів, ні вільного незалежного погляду на те, що відбувається в країні й світі. Де удачливі бізнесмени з колишніх комсомольсько-партійних діячів, співробітників КДБ і кримінальних злочинців, котрі не дуже-то шалують закон, це вчорашні марксисти, котрі сьогодні не пропускають слушної нагоди облаяти Маркса, це інтернаціоналісти, котрі несподівано більше за все полюбили національну ідею, це продажні журналісти, котрі живуть за рахунок статей “на замовлення”. .. Коротше, пробачте за грубе слово, пройдисвіти. Навряд чи порядна людина захотіла б потрапити до такої компанії”.

Володимир Войтенко, професор, лауреат Державної премії:

“У реальному суспільстві є й завжди будуть політичні, адміністративні, економічні, військові й технологічні менеджери. Це й є функціональні еліти. Конкуренція еліт і їхня динамічна рівновага є передумовами демократії. Якщо, звичайно, конкуренція не передбачає концтаборів, а рівновага — кладовища. Марксизм-більшовизм їх передбачає, бо наперед відомо, хто є “гегемон”, а хто — “ум, честь і совєсть”.

...Це вже звучить банально, але правди ніде діти: нинішня криза в Україні — це насамперед криза еліт. Від СРСР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще й страх. Від СРСР ми успадкували інтелігенцію, яка значною мірою втратила роль духовного стрижня нації, ставши лише посередником між номенклатурою і народом, а за роки незалежності взагалі перетворилася на зубожілих “бюджетників”... Їхній світогляд примітивний, як пісня Джамбула, і фальшивий, як рекорд Стаханова. У книжці, написаній півтора роки тому, я дав таке визначення: “Еліта — це погані, які оголосили себе найкращими, бо хороших немає”. Боюся, що ця дефініція не застаріла”.

Не менш цікавий погляд професора Войтенка на нашу парламентську еліту:

“Третина депутатів іде курсом національного відродження, третина цікавиться лише політичним курсом Кремля, а третина поглинута обмінним курсом американського долара”.

Ще більш критично ставиться до наших парламентарів відома письменниця Оксана Забужко:

“Один термін у парламенті — і людина повністю втрачає почуття реальності. Вони там весь час обговорюють, хто з ким проти кого дружить, хто про кого як що сказав, які де інтриги, і якщо ще додати, що їм треба колись перечитувати ті закони, за які вони голосували, то 25 годин на добу повної занятості забезпечено”.

А стан нашого суспільства, на думку Оксани Забужко, має приблизно такий вигляд:

“Там, де немає лицаря, там приходить пахан. Я не вірю в солідарність кримінальної зграї. Тут є ще одна проблема. Ми вийшли з кримінальної держави. “Союз нерушимий республік свободних” був побудований, починаючи із самого жовтневого перевороту, — акції, до речі, глибоко беззаконної, — як кримінальна держава. Ставка робилася на кримінальні елементи, структура правлячої партії імітувала “малину”. Сталін — “хазяїн”, як він любив себе називати, — це “хрещений батько” за всіма культурологічними розкладами. Згадайте Солженіцина: є “мала зона”, а є “велика зона” — на шосту частину земної кулі... Коли зараз починаються плачі — “что сєйчас дєлаєтся”, дивуюся — нічого ж нового не робиться. Просто те, що відбувалося в більш-менш завуальованих формах, вийшло на яв і розквітло пишним буйним цвітом”.

Ще більш рішучим у своїх оцінках виступає багаторічний в’зень сумління (23 роки таборів) Петро Рубан:

“Я гадаю, що великою помилкою Чорновола, Драча, великою помилкою Руху є саме те, що вони пішли на компроміс із цією владою, а влада їх просто цинічно використала для створення власного демократичного іміджу. Я все своє життя присвятив тому, щоб Україна стала незалежною державою. Але зараз є тільки фантом “незалежності”.

Сьогодні Україна сприймається в світі як злочинна тоталітарна, номенклатурна система, яка пожирає продукт праці не лише власного народу, але й гроші міжнародних фондів, економіки країн, що виділяються на розвиток. Ця система необхідна передусім главі держави, щоб створити клановий захист свого становища й свого статусу, викоренити вільнодумство точно так само, як у СРСР”.

Але всі ці й подібні міркування-“страшилки” чомусь не дуже лякають населення. Йому хочеться міцної, твердої, ОДНООСІБНОЇ влади. Раб, що звик до рабства, не хоче з рабством розлучатись. Він не вірить у демократію, він її не визнає. І це показав не тільки останній референдум “з народної ініціативи”, а й числені опитування громадської думки. Не так давно, наприклад, незалежна фірма “Юкрейніан соціолоджі сервіс” задала своїм респондентам питання: “Чи погоджуєтейсь ви з тим, що президент має бути главою уряду і взяти на себе всю повноту відповідальності за внутрішню і зовнішню політику, як у США?” І що? 61 відсоток опитаних підтримав цю ідею, і тільки 7 відсотків висловились за те, що президент мусить бути лише главою держави, “символом нації”.

Якщо ми не втратимо незалежності і сповна використаємо другий шанс, який нам подарувало XX століття, то у столітті ХХI нас чекає величезна, тяжка робота. Нам треба перебудувати не тільки економіку, суспільний лад, але й самих себе. Ми можемо і мусимо згуртуватись у політичну націю. І з оптимізмом дивитись у майбутнє. І тому ці нотатки я хочу закіниити словами Анатолія Свідзинського:

“На чому може ґрунтуватись наш оптимізм? Його джерелом є факт незнищенності українського духу, широкий і міцний вплив української культури — людяної, щедрої, здорової, життєдайної, культури, яка зберегла глибокий зв’язок з природними силами, землею, космосом. Вона породжує в кожному поколінні чимало людей з твердою поставою у житті, готових віддати свої здібності і таланти розбудові української нації. Очевидно, що кількість національно свідомих людей в Україні ще недостатньо велика, щоб можна було впевнено дивитись у майбутнє, але число їх збільшується і, попри всю дефектність нашої нинішньої держави, збільшуватиметься надалі. Однак все це потенції, які ще треба вміти реалізувати”.