ПОПІЛ МИНУЛОГО СТУКАЄ У ГРУДИ СЬОГОДЕННЯ
16 листопада совєтські війська зайняли Кам’янець-Подільський;
18 листопада 8-ма червонокозача дивізія разом з частинами 60-ї дивізії вибили війська Директорії з Деражні, частини 45 дивізії, в тому числі і кавбригада Котовського, захопили Проскурів;
21 листопада червоні козаки і котовці вдерлися у Волочиськ, було захоплено багато полонених і великі трофеї — два бронепоїзди, 14 гармат, 120 кулеметів, 3 ешелони з різним військовим майном.
Рештки Армії УНР відійшли за Збруч, де й були інтерновані поляками. Директорія втратила владу на теренах України, а це означало: повний крах Української державності.
З хроніки подій 1920 року.
80 років минуло від тих часів, а наші історики, політологи знай сперечаються на тему: чому так сталося, чи можна було уникнути поразки, хто винен? Одні лають Винниченка, інші клянуть Грушевського, треті дорікають Петлюрі... Дістається, звичайно ж, і гетьманові Скоропадському — “не втримав булаву”, “не догледів”, “не згуртував націю”... І у всіх цих полемічних писаннях, як і годиться, наводяться рецепти уявних дій, сценічних мізансцен для акторів тодішнього політичного театру: от якби отой зробив так, то було б оте... А як на мене, то сталося те, що й мусило статися: як Росія ніколи не була готовою до війни, так і Україна ніколи не була готовою до незалежності. Різниця лише в тому, що Росія, одержавши на початкових етапах певну кількість синців, відмобілізовувала всі свої сили, в той час як Україна продовжувала розмірковувати на одвічну тему: а може, не треба тієї повної незалежності? може, досить федерації чи конфедерації зі старшим братом? Ми — слов’яни і вони — слов’яни, ми — православні і вони — православні, ми — демократи і вони — демократи... То, може, не задушать нас? Може, будемо жити у мирі і злагоді?
Ось як описує стан українського суспільства в 1917–1920 роках учасник тих подій історик Д. Куликовський в своїй праці “Як ми будували державу?”:
“Статичний стан української провідної верстви в момент лютневої революції 1917 року був, приблизно, такий: кількісно взагалі та стосовно до свого національного масиву зокрема, вона була зникаюче мала, отже й невистачальна, політично й національно була малограмотна, із справами власного державного будівництва майже неознайомлена та мало знала й мало розуміла потреби й мету свого народу взагалі, а в революційний час зокрема, назагал— малоорганізована, а частина її була ще й поділена між кількома, тоді ж утвореними, українськими політичними партіями, які ворогували між собою, хоч, правду кажучи, ні одна з них навіть гаразд не знала, чого вона хоче, який її політичний ідеал, і, нарешті, треба вказати й на те, що між тією провідною верствою та національною масою не існував тоді жодний зв’язок, — та й звідкіля він міг узятися?”
Блискуче!
А тепер візьмемо цю цитату і “накладемо” її на події не 1917, а 1990 року. Наклали? Ну і як? Ідентично! Навіть не треба вносити якихось поправок на час!
Оцінка тих далеких подій, дана доктором Куликовським, перегукується з оцінкою ще одного ветерана національно-визвольних змагань— Дмитра Донцова:
“...Коли в 1917 році в царській імперії вибухнула революція, нарід знав, чого він не хоче. Але не знав, чого треба хотіти, щоб не було того, чого він не хотів. Це йому має сказати провід, який і поведе його добрим шляхом, якщо провід добрий, або облудним — коли провід злий. Нарід в 1917 році не хотів війни, не хотів слабого царя, ні дворянської касти, ні армії, ні поліції. Але що треба було поставити натомість, — він не знав. Провідна група, яка йому витовмачила це, — були большевики, які пояснили, що замість поліції — треба міліції, замість царської армії — треба червоної армії, замість війни — “нахабний мір”, замість царя — Леніна, а замість скрахованого дворянства як правлячої касти — “народних комісарів”. Нездисциплінований, некультурний, дикий в жадобі помсти й стремлінні до добробуту й вигоди московський нарід повірив облудному рецепту більшовиків і пішов за ним, що з того вийшло, бачимо. Але про інше йде: про те, що нарід не формулює позитивних цілей революції, це робить за нього та чи інша партія чи група, за якою піде активніша частина народу і пасивно — пасивніша. В боротьбі між собою кількох претенденток на національний провід у Росії перемогли ленінці, розбивши не тільки сили царистів, але й лібералів, “есерів” та інших лівих”.
Такою, на думку Донцова, була ситуація у 1917 році. А якою вона була у році 1990-му? Використавши наведену вище схему, доходимо такого висновку. Совєтський народ у 1990 році не хотів влади ні генсеків, ні партноменклатури, ні КДБ. Він не хотів стояти в чергах за “суповими наборами”, отримувати на талони пайку вершкового масла, цукру, шмат ковбаси, пачку прального порошку або пляшку горілки... Але як позбутися цього всього, народ не знав. І от націонал-більшовики (частина більшовиків на той час вже трансформувалась у націонал-більшовиків) разом з націонал-демократами роз’яснили йому, що замість генсеків будуть президенти, замість номенклатурників — народні обранці, замість кадебешників— есбеушники, замість черг і талонів — повні прилавки, замість тоталітаризму — демократія... Але все це можна здобути лише в незалежній Українській державі, з якої москалі вже не будуть висмоктувати всі соки. Окрилений цими ідеями, наш народ дружно повалив на референдум і дружно висловився за незалежність!
А потім ми пересвідчились, що вийшло трохи не те, що бажалось. Мабуть, тому, що проводирі розповіли народу не все. Вони, зокрема, приховали від нього, що партноменклатурники нікуди не дінуться, а лише перефарбуються у народних обранців. Президенти будуть дуже нагадувати генсеків, а деякі, у жадобі влади, навіть перевершать їх. Не розповіли вони й про те, що новий, тобто трохи перефарбований, клас чиновництва поб’є всі рекорди корупції з розкрадання державної власності в особливо великих розмірах, і все те, як колись висмоктувала Москва, він годен смоктати сам у подвійному розмірі. І в результаті, як висловився один з найвідоміших націонал-більшовиків (тепер він об’єднаний соціал-демократ) ми “маємо те, що маємо”.
Характеризуючи проводирів визвольних змагань 1917–1920 років, Дмитро Донцов стверджував:
“Їхній прапор не міг згуртувати коло себе масу. Не був він ні протисоціялістичний, ні протимосковський, ні протиімперський, ані не висував боротьбу як конечну засаду життя. Доба висунула завдання на місці старого й поваленого світу будувати світ новий власний. Соціялістичні Марати не знайшли гасла, в ім’я якого можна було успішно згуртувати націю — їхні половинчасті ідеї — це не був динаміт, якого потребувала революція. Не новий світ, а латання старого проповідували вони. Не всякий зайда був ворог, лише “пан”. Не всяка російська церква ворожа нам, але та, що не шанує нашої мови... Не всі російські партії ворожі нам, а тільки деякі. Не всяка імперія ворожа нам, а лише централістична. Щось попустимо ми, щось вони — і “якось то буде!” (Д. Донцов. Іспит історії і соціалістичні кастрати).
Господи, як все це схоже на сьогоднішнє “стратегічне партнерство” з північним сусідом і багатовекторний дипломатичний гопак у виконанні українських державців!
А що ми маємо сьогодні, тобто у році 2000-му? Як не боляче, але я б погодився з думкою відомої журналістки і політолога — Любові Ковалевської:
“…Наші сьогоднішні “вожді нації” — архаїчний зліпок із тих ідеалістів-самостійників початку століття, що пробазікали і час, і країну. Нездатність до створення ЯКІСНО нової єдиної політико-культурної системи (демократичної), яка б об’єднала людей не в суспільство міфічних українців (реальними і влада, і еліти гидують), а в суспільство громадян, — прикривається міркуваннями про велич українського етносу, який не припускає критики навіть його негативних рис чи перекручувань свідомості, а виходить, і правдивості, об’єктивності національної оцінки. Така міфічна велич потрібна насамперед самим “вождям”, щоб підвищувати власну самооцінку”.
До чого все це призвело? На думку Ковалевської, “Одержавши незалежність, українська держава, що називається — дірвалася... І перетворилася на самостійного політичного гравця, який не потребує самостійності іншого гравця — суспільства, тобто участі населення (окрім виборів).
Наша еліта так і не запропонувала ніяких об’єднавчих ідей, а енергія розпаду, якщо можна так висловитись, майже цілком вичерпана, тому всілякі заклики за принципом “або-або” (“своє-чуже”) не знаходять масового відгуку. Не висунула еліта й ідею розвитку, загрузнувши в можливості забороняти (насолода диктаторства), а також підсвідомо відчуваючи, що ідея розвитку входить в суперечність із традиційно-національним. Такого протиріччя немає в російському суспільстві: спрацювало імперське мислення про велич Росії, що може бути досягнуте в результаті якісних змін, тобто розвитку. Це єдиний справжній зв’язок між “верхами” і “низами”. Велика країна (не держава) — вища цінність росіян, що обумовлено дійсно великою територією” (“День”, ч. 206, 2000р.).
Феноменом визвольних змагань початку століття слід вважати те, що матінка-історія, немовби переконавшись у недолугості соціалістичних зверхників Центральної Ради, почала пропонувати варіанти: ну, добре, немовби підказувала вона, у демократів державницькі потуги вичерпались, то чому б не спробувати інший варіант — монархічний? І “підкинула” нам гетьманщину...
Звідки вона взялася? На якому грунті проросла? Невже ожив дух козацької волі? Невже “правнуки погані” вирішили повернутись до традицій своїх “прадідів великих”? Та ні, щось не схоже... Погортайте лишень сторінки щоденника Павла Скоропадського, гетьмана нашого, який він вів у 1919 році на вигнанні:
“Я люблю російську мову, українці її терпіти не можуть; у всякому разі роблять вигляд, що не люблять її; я люблю середню Росію, Московщину — вони вважають, що ця країна гидотна; я вірю у велике майбутнє Росії, якщо тільки вона перебудується на нових початках, де б усі частини її у вирішенні питань мали однаковий голос і де б не було того, як, наприклад, коли в Москві в відомих колах дивляться на Україну, як господар дивиться на наймита; українці цьому майбутньому не вірять і т.д. і т.д. Немає жодного пункту, у якому б я в цих питаннях з ними сходився.
З іншого боку, великоруські кола на Україні нестерпні, особливо зараз, коли за час мого гетьманства туди зібралась мало не вся інтелігенція Росії: все ховалось під моє крило і, до комічності, жаль, що ці ж самі люди рубали сук, на котрому сиділи. Це особливо ясно буде видно при подальшому викладі фактів: великоруські інтелігентські кола були одним із головних факторів мого скинення”. (Переклад з російського оригіналу — Л. С.).
Отака філософія... її можна аналізувати, розкладати по поличках, вітати чи засуджувати, але при будь-якій позиції висновок буде один: Україна не мала українського гетьмана.
Як так сталося? Звернемось знову до Д. Куликовського:
“Наповнивши Україну аж “по самі вінця”, московський, єдинонеділимський, з’єднаний елемент (а не забуваймо, що в Україні й до революції вже було “своїх” кілька мільйонів москалів) утворив у ній величезний масив...
...Добре зрозумівши ситуацію в Україні в 1917–18 роках, москалі в Україні відразу зміркували, що їм не по дорозі з Українською Центральною Радою, в якій, будь-що-будь, у грунті було панівним українське, нехай і спримітизоване, національне почування. Так ось цей московський елемент, використовуючи недосвідченість і непрактичність Української Центральної Ради, а також невдоволення українського заможного селянства занархізованим загальним станом життя, як і його гаряче бажання запровадити в Україні добрий лад, а також, нарешті, використовуючи велике невдоволення і німецько-австрійською владою — отой скупчений тоді в Україні московський елемент хитромудро всегеровував думку про потребу зміни влади в Україні. Коротко кажучи, всі ці обставини й спричинилися до того, що 29 квітня 1918 року відбувся в Києві державний переворот: у Педагогічному музеї, де засідала Центральна Рада, німецьке військо брутально розігнало її, а одночасно, в іншім місці Києва, відкрився Хліборобський З’їзд (дехто тоді його назвав “хлібоїдським”), який проголосив в Україні владу гетьмана, обравши на цей пост генерала Павла Скоропадського.
Все це було б (хоч і недосконале) бодай приблизно нормальне і за певних умов могло закінчитись корисно для Української держави, якби не те, що за кулісами тодішнього українського дійства сидів схований московський “суфлер”. (Д. Куликовський. Відповідь на “Спростування”).
Як не дивно, але інколи складається враження, що нинішній гетьманат заглиблений своїм корінням у часи скоропадщини. Обидва гетьмани так і не оволоділи у повній мірі державною мовою. Обидва орієнтовані на Москву і завдячують своїми посадами московській підтримці. Найближче оточення обох — московський люд. Під час виборчих кампаній нинішнього гетьмана величезну роль відігравав “московський “суфлер” — всі російські ЗМІ працювали на нинішнього гетьмана.
Одного разу йому здалося, що влади замало. “Чого ізволітє?” — спитав Олександр Волков і організував “народну ініціативу”, яка переросла у “народне волевиявлення”. Влади стало більше.
Будь-який тоталітарний режим не може існувати без винищення або залякування своїх супротивників. В старі часи це робилося просто і відверто, як кажуть, “без затєй”. Приміром, Павло Скоропадський в цьому плані нічого не винаходив, а використав досвід російських каральних загонів, які діяли в Україні в 1905–07 та 1912 роках.
Звичайно, в наші “цивілізовані” часи новітні гетьмани не кожен досвід минулого беруть на озброєння. Маючи совкове походження, зони намагаються експлуатувати деякі совкові “цінності” і методи політичних ігор. Чому розстріляли троцькістів і бухарінців? Та тому, що того вимагав народ на численних мітингах! І от “в отвєт на посланія трудящіхся” чинилися суд і розправа. Або згадаймо часи “культурної революції” в Китаї. Там маси вимагали “розбити собачі голови опортуністів”. І голови розбили.
А що сьогодні вимагають трудящі України? Через своїх повноважних представників — 26 героїв України (майже 26 бакинських комісарів!) вони звернулись до Верховної Ради, інших державних інституцій, політичних партій з вимогою: негайно припинити критичні випади на адресу гетьм…, пробачте, Президента, а то...! Що вони з того мають? Мабуть, щось таки мають, раз підписали скомбінований на Банковій документ. А що має їхній підзахисний? Має повне право знищити або розбити “собачу голову” будь-якому недолугому дисиденту-критикану. Не самотужки, звичайно, а руками своїх силовиків, які з кожним днем набирають все більшої ваги, і ні суди, ні парламентська більшість їх не захистять. Бо, як вважає оглядач тижневика “Дзеркало тижня” Юлія Мостова, “Насправді парламентську більшість об’єднують страх і жадібність. Переважна частина її представників є громадяни з поразкою у правах, і саме в тій частині прав, котра відноситься до свободи висловлювань і думок. Об’єднання цих громадян знаходиться під невсипущим наглядом тих, хто ходить по периметру. А саме — силовиків. Не олігархи, не лідери фракцій, але наявність таких персонажів, як глава податкової адміністрації, глава СБУ, глава МВО і генеральний прокурор, забезпечують існування більшості в парламенті і відсутність опозиції в країні” (“Дзеркало тижня”, ч. 44, 2000 р.).
Все в цій цитаті правильно, крім одного: пані Юлія применшує роль олігархів. І мені здається, що ближче до істини стоїть колишній заступник міністра фінансів, а тепер президент Першої інвестиційної групи Борис Соболєв:
“Україна скуповується зараз Росією. Більшість капіталів, які сьогодні надходять в Україну, мають російське походження. З одного боку — це добре. З іншого — ми повинні хоча б балансувати, не потрібно давати одним і тим же право скуповувати Україну. Наші так звані олігархи беруть свої проценти з цього, як швейцари чайові. І Росія має паростки олігархічного ладу. У нас, якщо олігархи переможуть — держава впаде. Якщо демократія — держава відбудеться”. (“День”, ч.202, 2000 р.).
До чиїх рук пливе власність українського народу? Хто нині володіє ЛІНосом, Миколаївським глиноземним, Кременчуцьким нафтопереробним і сотнями інших підприємств? Пояснювати не треба. Залишилося віддати старшому братові українські трубопроводи і тоді вже можна ставити крапку на нашій економічній незалежності.
Хто сьогодні у гетьмана в фаворі? У кого в руках віжки? Азарови, єрмілови, волкови... І несть їм числа. І якось дикувато на цьому благосному фоні виглядає пан-україніст Віктор Ющенко. Не в ту компанію ви потрапили, Вікторе Андрійовичу! Та він і сам те розуміє і вже рахує дні до своєї відставки. От тільки б вибити кредити у МВФ...
...Минуло багато років від краху гетьманщини і УНР. Історики все вивчили, все розписали, підсумували здобутки і прорахунки. Але ж біда в тому, що історики пишуть тільки один для одного. Політики їх не читають. Політикам начхати на минуле, бо вони — творці майбутнього. Якого? Та, мабуть, такого, про яке говорив Екклезіаст: “Що було — те й буде”.
Леонід СОТНИК