ТАК ЗВАНИЙ РЕФЕРЕНДУМ: ВОЛЕВИЯВЛЕННЯ ЧИ ПРИМУС?

Референдум — інструмент прямої демократії, волевиявлення з приводу тих чи інших проблем шляхом загального голосування усіх громадян.

— Я в такі справи не втручаюся. З такими справами хай мене кожний поцілує в дупу, — чемно відповів пан Палівець, запалюючи люльку. — Бо встрявати в наші часи у такі справи це однаковісінько, що в петлю лізти.

Ярослав Гашек
“Пригоди бравого вояка Швейка”

Відомо, що знання — це влада. Хто володіє інформацією, той, образно кажучи, володіє світом. Але інформація може виконувати й “забійницьку” роль. Саме так у розмові зі мною якось висловився високопоставлений працівник Служби Безпеки. Він підкреслив, що одним із найефективніших методів відучити людей думати — це закидати їх величезним обсягом інформації, яка не має державних орієнтирів, або ж під виглядом наявності їх в інформаційному потоці маскувати інші ціл, ставити зовсім іншу мету. І тоді інформація стає своєрідною довбнею в руках зацікавлених груп та організацій, що й було більш ніж ефективно продемонстровано під час недавніх президентських виборів.

Існує ще таке поняття, як “інформаційна втома” — закономірний, наперед продуманий наслідок цілеспрямованого зомбування людського мозку стереотипними повідомленнями, відповідно підібраною музикою, кінофільмами, рекламними відеороликами, вуличним телебаченням, фахово зробленою наочною агітацією. Людська психіка від такого брутального (контрольованого ззовні) інформаційного натиску страждає. Мозок гомо сапієнса попервах противиться цьому насильству, але через певний час перестає критично аналізувати навколишні події, ситуації (безумовно, це не стосується геть усіх людей, частина з них таки спроможна вистояти під зливою дезінформації й прийняти правильне рішення) і врешті-решт займає позицію, до якої її підштовхують сценаристи.

Особливо ефективною інформаційна агресія є у випадку, коли люди перебувають у стані невизначеності — неспроможності прийняти правильне рішення через дефіцит інформації, необхідної для цього.

Невизначеність (вибори Президента її так і не ліквідували) у прийнятті рішення супроводжується появою страху. Страх — це насамперед неможливість прийняти рішення у доленосних ситуаціях.

Звернімося до класики. Пригадуєте, як перелякався Робінзон Крузо, який, ідучи берегом моря, несподівано зауважив на піску відбиток босої людської ноги? Розгублений і перестрашений, славетний самітник втратив сон — він наполегливо аналізував факт появи загадкового сліду на безлюдному острові і ніяк не знаходив прийнятного пояснення. Неспроможність збудувати більш-менш вірогідну гіпотезу вкрай налякала Робінзона, і він був змушений констатувати:

“Страх небезпеки жахає нас у десять тисяч разів більше, ніж сама небезпека, коли вона стоїть перед очима. І тягар страху для нас набагато важчий, ніж зло, якого ми боїмось”.

Нині українці виснажені невизначеністю, втомлені психологічно від неможливості побачити якусь привабливу перспективу для себе, своєї сім’ї, держави. За свідченням відомого соціолога, доктора економічних наук Юрія Саєнка, для близько 3/4 громадян України майбутнього не існує. Перед майбутнім залишається тільки страх — страх перед проблемою працевлаштування, заробітку, пенсійного забезпечення, лікування, житла тощо.

“Гадаю, читачеві не здасться дивним, коли я признаюсь, що усвідомлення небезпеки, яка завжди загрожувала мені, усвідомлення, під гнітом якого я жив останні роки, і страх та тривога, що ніколи не покидали мене, знищили в мені всяку винахідливість і припинили всі мої плани щодо поліпшення свого добробуту та своїх хатніх вигод” (Даніель Дефо, “Життя і незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо”).

Нинішня влада добре усвідомлює, що більшість громадян усе ще не намагалася самотужки розв’язувати свої проблеми. Влада добре знає, що в масовій свідомості все ще не закріпився “стереотип активності” (за влучним висловом уже згадуваного Юрія Саєнка), і тому вона (влада), по суті, чинить насильство над громадською думкою, всіляко заграючи з населенням, занурюючи його в глибочезні інформаційні потоки — належним чином відфільтровані, відрежисеровані, оплачені. Але говоримо зараз навіть не про тих житомирських “братанів”, авторів “народної ініціативи”. Ми про інше.

Народ перетворюється на натовп, коли вдається відучити його думати. Одним із найважливіших методів управління натовпом, методом, що містить у собі одночасно крайній примітивізм і підступність, є лестощі, які він завжди прихильно сприймає: “Народ мудрий, народ має рацію”.

От і лунають звідусіль заклики: “Збудуймо майбутнє разом!”, “Якщо хочеш сказати “так”, закресли “ні”, “Хай голос, відданий на референдумі, стане голосом вашого сумління і вболівання за майбутнє дітей та онуків, збереження незалежності та подальшу розбудову Української держави”, “Референдум для того, щоб зробити владу більш стабільною і ефективнішою” (останні два вислови належать високим достойникам, отож від коментарів утримаємось). Сам Президент рекомендує учасникам референдуму дати позитивну відповідь на питання бюлетеня.

Але ж референдум — це інструмент демократії, волевиявлення народу (див. епіграф до статті). Йдеться вже не про технологію житомирської “народної ініціативи”. Нема на те, як мовиться, ради. Про інше йдеться. Якщо влада ХОЧЕ довідатися про СПРАВДІ ОБ’ЄКТИВНУ думку народу, то навіщо ж закликати народ відповісти лише “ТАК”? Навіщо позбавляти його можливості сказати “НІ”? Влада мусила б лише турбуватись, аби якомога більше громадян узяло участь у голосуванні. Але ж чиниться цілком протилежне. На громадян ТИСНУТЬ усіма можливими інформаційними методами, вимагаючи від них лише позитивної відповіді. Це й насторожує. Не може не насторожувати. З якою метою стіни будинків, стовпи ліхтарів невідомці обклеюють листівками із закликом голосувати на референдумі тільки “ТАК”? Чому влада нав’язує народові безальтернативність? Адже народ мудрий, він у всьому сам розбереться. Народові навіть пропонувалося, щоб саме він (а не Верховна Рада) у майбутньому прийняв нову Конституцію (щоправда, в Конституційного Суду таки вистачило глузду прийняти політичне рішення і зняти шосте питання про прийняття нової Конституції народом; а це було головним — недарма ж бо в інтерв’ю, яке Леонід Кучма дав газеті “Факти” у Трускавці, сказано: “Моя мета — прийняти Конституцію народом”). Тим часом журналісти, мов за помахом чарівної палички, проводять незграбні теле- й радіо-опитування людей на вулицях міст і сіл. І чуємо у відповідь такі ж незграбні відповіді: “Я йду на референдум, щоб вирішити проблеми, які накопичились у державі”. Помовчимо. Літня жінка на запитання, чого вона чекає від референдуму, довго розповідає про злиденну пенсію, про своє животіння в Українській державі. До болю знайомі картини. Тільки до чого тут референдум? Подібні мізансцени під час недавніх президентських перегонів ЗМІ тиражували у кількостях, про які відали тільки іміджмейкери кандидатів на найвищий державний пост...

Нині середньостатистичний громадянин бадьоро погоджується з тим, що число народних депутатів слід скоротити до 300. Стоп! А чому не до 301 чи, скажімо, до 350 або 400? Є якесь мотивоване об∂рунтування авторами “народної ініціативи” такої цифри? Я, наприклад, не знаю, якою має бути оптимальна кількість. Мо’, 299?

Людям, судячи з наших рідних ЗМІ, дуже імпонує можливість суттєво обмежити недоторканність народних депутатів. А чи замислюються ті, хто вважає, що конче слід обмежити недоторканність парламентаріїв, до чого це може призвести? Депутатська недоторканність — це велике завоювання демократії XIX століття.

Натомість громадянам України пропонують дати згоду (йдеться не про те, як сформульовані можливі відповіді у бюлетені — “так” і “ні”, а про те, як влада підказує вчинити, яка відповідь їй бажана) на виключення частини 3 статті 80 Конституції: “Народні депутати не можуть бути без згоди Верховної Ради України притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані або арештовані”.

Але ж позбавлений депутатського імунітету народний обранець, по суті, втрачає право відкрито висловлювати думки відмінні, від тих, які намагаються канонізувати політичні супротивники. Відтепер депутат-опозиціонер, прибувши на зустріч зі своїми виборцями, може бути затриманий навіть дільничним за наказом начальства, якому, зрозуміло, підкажуть зробити це зацікавлені можновладці. Є питання?

Усе сказане (а сказано далеко не все) лише зайвий раз підтверджує, що квітневий референдум — і справді “так званий”, який нічого спільного зі справжнім волевиявленням українського народу не має, а є лише незграбно замаскованою політичною акцією. Діагноз, поставлений цьому “референдумові за народною ініціативою” у Раді Європи, точний. І ображатися на цей діагноз українським політичним олігархам не слід. А виявити активну громадянську позицію українському народу, звісна річ, треба: або не брати участі в таких політичних фарсах, або ж розумно відповідати на поставлені питання. РОЗУМНО.