Михайло ПАВЛОВСЬКИЙ:
“ВІЛЬНИЙ РИНОК БЕЗ ДЕРЖАВНОГО ВТРУЧАННЯ В ЕКОНОМІКУ — ЦЕ ШЛЯХ ДО ЕКОНОМІЧНОГО ТА ПОЛІТИЧНОГО КРАХУ ДЕРЖАВИ І НАЦІЇ”

— Неупереджений аналіз засвідчує, що надбанням за 10 років реформ в Україні є лише політичні здобутки: визнання світом нашої суверенної держави, неможливість повернення до тоталітарного режиму в межах адміністративно-командної економіки, неможливість відновлення російської імперії. Щодо економічних здобутків, то про них говорити важко. Розпочавши реформи у десятці найрозвиненіших країн світу, Україна на порозі ХXI ст. опинилась далеко за сотим місцем. За роки так званих реформ вона втратила понад 75% свого економічного потенціалу (за роки Другої світової війни ці втрати становили 40%). Життєвий рівень населення знизився більш ніж у 10 разів, 82% людей опинилися за межею бідності, що призвело до скорочення тривалості життя чоловіків на 16 років, жінок — на 13. Загострилися проблеми працевлаштування, особливо для молоді… Приклади можна нанизувати й далі, але висновок буде один: стан економіки України вимагає негайного припинення дії механізмів її руйнації. За 10 років реформ ВВП скоротився з 157,9 млрд. дол. США (1990 р.) до 30 млрд. дол. (2000 р.), тобто на 74%.

Відсутність науково обґрунтованої програми реформ, бездумне впровадження “шокової терапії” МВФ і СБ відтворили в Україні основні руйнівні чинники кризи США 1929—1933 років. Гіперінфляція, криза платежів, зниження якості робочої сили і, нарешті, фінансовий крах (стан, коли заощадження не трансформуються в інвестиції, а комерційні банки не кредитують виробництво) — закономірний наслідок хибно обраної стратегії розвитку.

Натомість Банкова твердить, що головне наше досягнення — це стабілізація гривні. То, може, піти по цьому шляху ще далі? Бо абсолютна стабілізація гривні буде тоді, коли все виробництво зупиниться, і все населення вимре.

— Банк покликаний кредитувати вітчизняне виробництво, захищати національний ринок від спекулятивного вітчизняного та іноземного капіталу. Замість цього наш Національний банк заохочував спекулятивні операції, роздмухував кризу платежів за допомогою жорсткої кредитної політики та політики “дорогих грошей”, маса яких постійно стискалася (1999 року в Україні було лише 13,2% маси грошей стосовно до ВВП, США при виході з кризи мали 109% , Китай нині має 108%).

Унаслідок цього в реальному секторі економіки склалася ситуація, коли понад 80% всіх операцій (а в енергетиці понад 95%) здійснювали без участі грошей як засобу платежу. Таким чином, наша грошово-фінансова система стала обслуговувати тіньову економіку.

При цьому кризі найбільших українських банків — “Україна” та “Слов’янський” сприяли вказівки із Банкової.

— У цьому немає нічого дивного. В уряді Віктора Ющенка віце-прем’єр-міністр з питань паливно-енергетичного комплексу Юлія Тимошенко скерувала зусилля на першочергове збільшення обсягу розрахунків на енергоринку грішми, і вже в першій половині 2000 року кількість живих грошей, що надійшли на електростанції й шахти, зросла майже в 10 разів.

— Це справді так. Після того, як Юлія Тимошенко вилучила із тіньової економіки 9 млрд. гривень, шахтарі й енергетики почали регулярно отримувати заробітну плату у гривнях. Почалося погашення заборгованості по пенсіях і зарплатах освітянам, лікарям, військовослужбовцям. Але вже через півроку після відставки Юлії Тимошенко широкі верстви населення відчули, ЩО вони втратили, а кримінальні олігархи відчули, ЩО вони виграли. Якщо наприкінці минулого року на енергоринку майже не залишилось заборгованості, були повністю призупинені відключення електроенергії, то вже в кінці нинішнього борг лише по Енергоатому (атомні електростанції) становить понад 5,5 млрд. гривень, знову почалися відключення енергопостачання окремих територій. А в проекті бюджету, запропонованому урядом на 2002 рік, йому забракло 11 млрд. гривень, із них 2 млрд. гривень на автодорожнє господарство і 9 млрд. гривень на соціальні виплати. Отже, Юлія Тимошенко відстоювала інтереси широких верств населення і фінансово знекровлювала кримінальних олігархів, їхні сім’ї-клани. Цього влада простити їй не змогла. Більше того, розробивши програму “Українське вугілля”, Юлія Тимошенко мала намір вилучити до бюджету ще 10-20 млрд. гривень із наскрізь корумпованої галузі, але цього досягнути не вдалося, бо новий уряд і Президент України не сприйняли її програми.

Банкрутство найбільших банків “Україна” і “Слов’янський” є наслідком наступу влади кримінальних олігархів на інтереси широких верств населення і своїх ворогів — насамперед Юлії Тимошенко. Банк “Україна” збанкрутував після того, як за півроку до виборів Президента України до наглядової ради банку увійшов Олександр Волков — радник Леоніда Кучми. Велика група “своїх” людей отримала кредити і їх не повернула. В результаті постраждало близько 8 млн. рядових вкладників банку “Україна”.

Успішно діючий комерційний банк “Слов’янський” за декілька місяців став банкрутом — як випливає із плівок майора Мельниченка, Банкова дала вказівку податківцям, а ті, заблокувавши рахунки банку “Слов’янський”, ефективно виконали завдання по припиненню його діяльності.

Вибір Банкової впав на банк “Слов’янський” тому, що колись він співпрацював із ЄЕСУ, очолюваними Юлією Тимошенко. І знову через ініціативу Банкової постраджали ні в чому не винні рядові вкладники банку “Слов’янський”.

— Якби було інакше, то Україна б не втратила 92% ринку товарів народного споживання і наукоємної продукції, вона б не переживала кризи платежів, вона не скоротила б електронну промисловість більше ніж у 100 разів. Створивши піраміду кредитів і боргів із запозичень у МВФ та СБ, потрапивши в тенета умов міжнародних фінансових організацій і цілковиту залежність від зовнішніх запозичень, уряд України втратив можливість розробляти реальні програми економічного розвитку і приймати самостійні рішення в галузі економіки. Тому й спостерігаємо, як нашу кризу повертають на користь собі розвинуті країни, які дбають про власну вигоду, борються за розширення власних ринків. Тепер їм вигідно, щоб Україна негайно вступила у світову організацію торгівлі (СОТ). У них є перевиробництво товарів, а нам нічим торгувати, а “правила торгівлі для всіх однакові”.

Ще одне підтвердження цьому: за роки реформ Китай створив 15 нових галузей народного господарства, а Україна — жодної. До того ж у нас на межі зникнення близько 8 галузей, серед яких машинобудування, хімічна, електронна промисловості та інші.

Може, пригадуєте, як один з українських прем’єрів активно творив об’єднання демократичних сил “Злагода”? Реформи, які перетворили два з половиною мільйони інженерів, вчителів, шахтарів, військовослужбовців, професорів на “човників” і посередників, — це основа не для злагоди в Україні, а для злиднів, безнадії. Бо кожен з цих мільйонів підтримує в середньому три робочі місця на Заході і одночасно нищить три робочі місця в нашій державі. І ось результат: Україна втратила 10 млн. (із 23,1 млн.) робочих місць високої кваліфікації, провівши “рундучкову революцію” замість науково-технічної і технологічної.

Світова статистика свідчить, що за ринкових відносин розвиток підприємства і держави можливий лише тоді, коли процентні ставки довгострокових кредитів у виробництво менші 20%. У США, коли вони виходили з кризи 1929-33 рр., упродовж 10 років процентні ставки пребували в межах 0,1-0,8%, а всі кредитні ресурси скеровувались у виробництво. В цьому і полягала суть нового курсу Ф. Рузвельта. Після терористичного акту 11 вересня 2001 року США знизили процентні ставки у виробництво із 4% до 0,2%, а у нас менше 35% не було. 1993 року, коли Леонід Кучма був Прем’єр-міністром, вони сягали 300%.

До того ж українські гроші не працюють на українське виробництво, що порушує основну формулу ринку Т-Г-Т. Вони ідуть на фінансування іноземних фірм (3 млрд. дол. США на рік — такі “інвестиції” України в західну економіку) і, отже, роблять українську економічну систему нестійкою. А нестійка економічна система завжди є кризовою. Все це разом робить українську банківську систему антиринковою за своєю суттю.

Незважаючи на те, що широковідома послідовна трифазна стратегія економічного розвитку (перший етап — фінансова стабілізація, другий — розбудова ринкових структур, третій — структурна зміна виробництва) закономірно призводить до деградації ринку, саме вона покладена в основу розробки програми діяльності Кабінету міністрів України багатьох попередніх урядів. Лише в “Програмі дій” уряду 2000 року ця стратегія була змінена на стратегію зростання добробуту народу.

— Так, на відміну від партій, які очолюють, або за якими стоять олігархи — представники компрадорської буржуазії, які наполягають на незмінності курсу реформ, партія “Батьківщина” бачить вихід у новій економічній стратегії, що ставить за мету зростання добробуту народу на основі економічного піднесення, відродження конкурентоздатного національного виробництва, тобто у зміні курсу реформ.

Нинішні реформи не мають під собою жодного наукового підґрунтя, це псевдореформи, тому народ не має підстав їм вірити. Справжні економічні реформи — це значні комплексні перетворення, це зміни в системі ведення господарства , організації виробництва і управління економікою, грошово-фінансовою, соціальною і екологічною сферами, що стосуються співвідношення між формами власності, лібералізацією і протекціонізмом, між глобалізацією і самодостатністю економіки, між інтеграцією і національними інтересами. Реформи проводяться тоді, коли виявляється низька ефективність економічної системи, виникають економічні кризи, економіка недостатньо задовольняє потреби людей, країна відстає в своєму розвитку від інших країн. Очевидно, що жодна із цілей справжніх реформ в Україні не досягається. Бо, на превеликий жаль, мають місце псевдореформи. Натомість потрібно здійснювати справжні реформи еволюційного розвитку, які пропонують партія “Батьківщина” і Блок Юлії Тимошенко. Саме ці реформи дуже швидко (за 2—3 роки) виведуть Україну з кризи і повернуть її в лоно розвинутих держав.

— Фракція “Батьківщина” виступає на боці не селян всього світу, а лише українських селян. Ми не голосували за цей Земельний кодекс, бо в ньому закладений механізм продажу землі іноземцям, а ми пропонували врахувати досвід саме розвинутих країн, які не дозволяють свою землю сільськогосподарського призначення продавати іноземцям. Нас хвилює те, що через недосконалість цього Земельного кодексу кримінальні олігархи дуже швидко стануть латифундистами, а більшість селян кріпаками, а то й рабами нібито на своїй рідній землі.

Цей Земельний кодекс відображає всі недоліки “прихватизації” в промисловості. Тому фракція “Батьківщина” вноситиме свій Земельний кодекс, який відображає досвід саме розвинутих країн, а не латиноамериканських.

— Цей термін належить Джорджу Соросу, на якого моляться наші псевдореформатори, але його праці “Криза світового капіталізму”, схоже, не читали. Інакше б побачили там застереження, котре звучить як присуд: “Саме ринковий фундаменталізм зробив систему світового капіталізму ненадійною”.

Система світового ринкового фундаменталізму, що склалася в ХІХ ст., значно потерпіла під час Першої світової війни. Спроби реконструювати її у повоєнні роки виявились невдалими. Ця система зазнала остаточного краху під час “великої депресії” (1929 — 1933 рр.).

А вже в 60-і центр (країни “золотого мільярда”) почав наполегливо нав’язувати периферії світового господарства, а згодом і постсоціалістичним країнам, саме ринковий фундаменталізм. При цьому нехтуються політико-економічні аспекти розвитку суспільства, що відображає співвідношення матеріального і нематеріального в економічній теорії. Неоконсерватори “чиказької школи” нав’язали периферії через умови МВФ та СБ однофакторну модель максимілізації прибутку.

— Виходить, що так. Бо під диктовку “чиказьців” у країнах третього світу та в постсоціалістичних країнах почали займатися не економікою, не економічними реформами, скерованими на забезпечення добробуту людини, а хриматистикою (за Аристотелем) — діяльністю заради збагачення. Вона супроводжується нехтуванням, приниженням ролі моралі, етики, працелюбства, духовності, суспільних цінностей та ідеалів, менталітету народу і, зрештою, національних інтересів у процесі виробничої діяльності. Тобто, прибічники ринкового фундаменталізму нехтують соціально-економічним середовищем, у якому діє господарський об’єкт — індивідуум — і котре визначає його мотивацію та поведінку.

Ринковий фундаменталізм формує своє соціально-економічне середовище лише на одному інституті, якому соціальна сфера нецікава — інституті вільного ринку, з абсолютною свободою індивідууму.

Всяке соціально-економічне середовище формується такими чотирма елементами: 1) світоглядом, що мотивує рішення та поведінку людини; 2) існуючими інститутами як сукупністю норм права в будь-якій галузі суспільних відносин; 3) системою заохочень індивідуума, що проявляється через відносні ціни та доходи; 4) політичними діями, які впливають на три попередні елементи.

Соціально-економічне середовище, що формується в межах моделі розвинутих країн, — це соціально орієнтоване регульоване державою ринкове середовище, це сукупність таких базових інститутів, як ринок, гроші та кредити, котрі інтегровані у сукупність інших інститутів — громадянського суспільства, національних інтересів, культури, менталітету, сфери управління тощо, і за допомогою політичних заходів, державного регулювання скеровуються в суспільно прийнятне русло.

Для периферійного капіталізму характерними є такі риси курсу реформ, що проводився в попередні роки і в Україні:

1. Запозичення західного варіанту моделі ринкового реформування для слаборозвинутих країн або країн, що розвиваються, так званого периферійного капіталізму. Суть цієї моделі полягає в задоволенні потреб тільки найбагатших при злиденності основної маси населення і обмежується лише імітацією ринкових реформ.

2. Проведення політики відкритості та суцільної, беззастережної лібералізації економіки. В умовах жорсткої конкуренції це призводить до витіснення вітчизняних товарів, отже, і капіталів, до зміни структури виробництва в напрямку сировини та товарів з низьким ступенем технологічної переробки та низькою питомою вагою доданої вартості. На цьому тлі співвідношення експорту та імпорту стає на користь розвинутих країн, що спричиняє ускладення у задоволенні потреб в енергоресурсах, сучасних технологіях і навіть в продовольчих товарах.

3. Спроба вирішити проблему хронічного дефіциту фінансових ресурсів за допомогою зарубіжних запозичень, в першу чергу в МВФ та СБ.

4. Запровадження нав’язаної МВФ банківської системи “периферійного капіталізму”, яка штучно підтримує і поглиблює кризу платежів, знецінює заощадження населення, основний капітал підприємств та організацій, вимиває обігові кошти підприємств.

Таким чином, складаються вигідні умови для приватизації стратегічно важливих підприємств та галузей за мізерні кошти, чого з нетерпінням чекають ті кримінальні олігархи, яким треба відмити брудні гроші.

— Не вдаватимусь до трюїзмів на кшталт того, що надія помирає останньою. Для того й існує наука, яка, на переконання наших предків, веде не в ліс, а з лісу виводить. В історії людської цивілізації можна виділити кілька типів розвитку суспільства: азійський, або східний; периферійний капіталізм; елітаризм, або європейський лібералізм; гуманістичний. Про решту я сьогодні не поширюватимуся, зупинюся на третьому, який є важливим для нас. Цей тип розвитку суспільства об’єднує свободу економічної діяльності громадян, повагу до творчості, визнання за індивідуумом широкого комплексу прав і свобод, обмеження свавілля державної влади, але й розробку державної стратегії розвитку і захист свого ринку і свого виробника, вирішення соціальних проблем, а не “виживай хто як може”.

— Як я вже сказав, пішовши на поводі в міжнародних фінансових організацій, великої і холодної сусідки зі сходу, через несамостійність в прийнятті рішень, напівбарську психологію перших урядів України, дилетантизм “реформаторів”, за порадами другорядних іноземних експертів-консультантів Україна започаткувала шлях до вільної конкуренції за моделлю ринкового фундаменталізму, яка відображається в ідеології неоконсервативної школи і визнає за базову монетаристську економічну політику М.Фрідмена.

В основі цієї ідеології лежить концепція Адама Сміта та “чиказької школи” (ХVIII-ХIХ ст.), яка протиставляє людину світові, знецінює мораль та етику, виправдовує все заради багатства, розриває зв’язки з майбутніми поколіннями, залишає за державою тільки функцію “нічного сторожа” приватної власності та конкуренції. Саме вона породила в Україні могутні витоки організованої злочинності і корупції, призвела до нечуваного розшарування населення, до прірви між багатими і бідними.

Звернімося до історії України і проаналізуймо, чи здатен український народ сприйняти модель вільного ринку часів Адама Сміта? Чи потрібна нам модель периферійного капіталізму? Куди ведуть нас кримінальні олігархи?

Україна історично формувалася і розвивалася на стику світів та комунікацій “із варяг у греки”, Європи та Азії, землеробів та “дикого поля”, православ’я, католицизму й протестантизму, християнського і мусульманського світів, Заходу й Росії.

Отже, для України характерне перехрестя та рівномірний вплив різних гілок цивілізації, природний синтез духовних цінностей західноєвропейського лібералізму, азійського (східного) колективізму та американського індивідуалізму. Водночас Україна не може відмежуватися від сусіднього з нею мусульманського світу, забути про своє центральне місце в стародавньому, індоєвропейському ареалі. Це визначає потребу в багатовекторній геополітичній орієнтації та духоному розвитку України, які б мала надати їй роль міжцивілізаційного мосту, але в жодному разі не “порубіжжя”.

Основою розвитку України мала б стати історична спадщина трьох значних періодів її минувшини: духовних надбань часів Київської Русі, демократичних здобутків козацької доби та науково-технічних, технологічних і соціальних досягнень радянського періоду.

Перспектива України — в синтезі позитивів історичної спадщини з новітніми тенденціями розвитку сучасного суспільства. Але ця перспектива не має нічого спільного з моделлю ринкового фундаменталізму, з поглядами на розвиток світу прибічників неолібералізму та неоконсервативної школи з монетаристською економічною теорією, з програмою “шокової терапії” МВФ та СБ.

Ми повинні усвідомити і, як кажуть, і дітей своїх навчити, що Україна — це потенційний конкурент Європи, США, Росії. Всі вони мають намір насамперед поглинути український ринок, його дешеві сировинні та інтелектуальні ресурси. Заради цього вони підуть і на політичний, і на економічний шантаж. Тому нині, як ніколи, постає проблема захисту національних інтересів, вироблення національної ідеї.

— Це легко довести на будь-якому прикладі. Нас переконують, що в США медицина платна. Це брехня — на 75% вона там безплатна, а хто в нас може лікуватися за гроші, пояснювати не треба. Нас запевняють, що ось з’явиться інвестор, і економіка запрацює. І це брехня. Окрім держави в деяких життєво важливих галузях ніхто не може стати інвестором: наші олігархи, котрі звикли отримувати прибутки по 300 і більше відсотків річних, за 50% надривати пупа не будуть.

Пригляньмося до історії України. Як я вже зазначив, наша спадщина свідчить, що ми можемо вийти з кризи, але виходити потрібно не за компасом з-за океану.

— Е, ні! Інститут вільного ринку є. Але він для ринкових фундаменталістів єдиний і головний. І навпаки, він базовий, але не єдиний у соціально орієнтованих регульованих державою ринкових відносинах. Тому так важливо знати основні закони та положення ринку, сформульовані в процесі розвитку суспільства.

Ринкова економіка виникла тоді, коли на товар перетворились гроші, земля і людина як робоча сила, котрі в традиційному мисленні ніяк не могли бути товаром.

У ринковій економіці відсутній дуалізм “індивід—суспільство”, хоча людина завжди залучена до солідарних структур: родини, релігійної, наукової, спортивної громад, партій, трудового колективу, навіть корумпованої, організованої зграї злочинців.

Перетворення людини за ідеологією ринкової економіки А.Сміта, її індивідуалізація, атомізація змінили й ідею держави, головним завданням якої стає охорона приватної власності. Тільки така держава-охоронець, наділена поліцейськими функціями, може ввести в законні рамки головний механізм ринку — вільну конкуренцію, або війну всіх проти всіх.

Тому логічним є визначення ринкової системи, наведене в американському підручнику Макконелла і Брю “Економікс”: “Ринкова система — це така система, в якій панує власний інтерес, конкуренція і яка не має ні моралі, ні совісті”. Чи варто щось додавати?

Спрощене, на рівні ХVIII століття, розуміння ринкової економічної системи, яке нав’язує МВФ постсоціалістичним країнам, призводить до того, що лідери цих держав погоджуються будувати в своїх країнах модель вільного ринку, практично нехтуючи досягненнями економічної науки, розвитком самого ринку впродовж ХIХ — ХХ століть.

Щоб глибше зрозуміти значення втручання держави в економіку (державне регулювання), особливо в перехідний період, я сформулював кілька аксіом, принципів і законів ринкової системи. Серед них такі: головна ідеологія ринку — це стратегія розширення (поглинання, завоювання) ринку; наскільки уряд з периферії світового господарства зменшує керованість своїми фірмами, настільки збільшують цю керованість фірми країн елітаризму; основне прагнення фірм на ринку — уникнення вільної конкуренції, по можливості — знищення конкурента, уникнення від сплати податків, перехід в тіньову економіку; із системної кризи можна вийти тільки через системне втручання держави в економіку тощо.

Досвід багатьох країн світу підтвердив слушність законів розвитку і деградації ринку. Так, після розпаду СРСР Україна в спадщину отримала вкрай нераціональну структуру економіки, і в цю структуру було запущено механізм ринкової саморегуляції. Результат її відомий — Україна на грані національної катастрофи.

Неврахування першого правила дипломатії характерне для зовнішньоекономічної діяльності України — це й умови закриття ЧАЕС, що лягли великим тягарем на бюджет і принесуть ще багато страждань мешканцм міста Славутича, які до прийняття цього політичного рішення Л.Кучмою на вимогу “великої сімки” мали найвищий в Україні життєвий рівень; це й відмова від російського контракту на виготовлення турбін для АЕС, внаслідок чого Україна втратила 1 млрд. доларів США. Перелік втрат від неврахування цих аксіом виглядає ірреальним особливо в стосунках з Росією. Наприклад, уряди Є.Марчука і В.Пустовойтенка давали згоду на закупівлю газу в Росії за цінами, майже вдвічі вищими, ніж ціни на той же газ і в тому ж самому місці, але для Франції.

І насамкінець найголовніше — без державного втручання (регулювання) не можна в принципі забезпечити стійкість економічної системи через рефлексивність зворотного зв’язку як результат взаємодії мислячого суб’єкта із реальністю. Тому вільний ринок за рекомендаціями і вимогами МВФ без державного втручання в економіку — це шлях до економічного і політичного краху держави і нації.

Доктрина ж Заходу — глобалізації на засадах вільного ринку (ринкового фундаменталізму) тому і веде до глобальної кризи капіталізму, яку описує в своїй монографії Дж. Сорос, що в світі поки що немає такої держави, яка б компенсувала вади ринкового фундаменталізму, що й робить, за визначенням, геоекономіку нестійкою і, отже, схильною до криз.

— Помиляєтесь. Уряд 2000 року досяг певних успіхів настільки, наскільки він відступив саме від догм фанатиків монетаристів МВФ. Тож недаремно віце-президент світового банку Дж.Ю.Стігліц писав: “Сполучені Штати Америки не досягли би такого успіху, якби в них знайшло широке розповсюдження догм заангажованих фанатиків МВФ”.

Так, після міжнародної фінансової кризи кінця 1998 — початку 1999 рр. і бездарного смикання в усі боки, економічна ситуація в нашій країні почала повільно, але невпинно змінюватися на краще. Правильні і вчасні дії Національного банку щодо девальвації гривні дещо поліпшили умови експорту і пригальмували імпорт. А це дало поштовх для пожвавлення власного виробництва. Певну роль відіграв економічний експеримент у гірничо-металургійному комплексі. Позитивне значення мали і закони, ініційовані народними депутатами та урядом щодо помітного тарифного захисту внутрішнього ринку. Наприкінці 1999 року відбулися позитивні зміни і в фінансовій політиці. Під час передвиборної президентської кампанії спішно погашалася заборгованість із пенсій та зарплат працівникам бюджетної сфери. В цілому грошова маса зросла в 1999 р. на 41%, досягши на кінець року 17,1% ВВП.

Разом з тим зросли інфляція і ціни. З липня по жовтень 1999 р. ціни на метал збільшилися втричі, на нержавіючу сталь і бронзу — вдвічі, на верстати і обладнання — у 2—2,5 рази. Проте зріс збут, поліпшилася кон’юнктура, що підтверджує мої ідеї й формули про можливе зростання виробництва навіть при зростанні цін.

Але “твердолобі” прибічники монетаристської економічної політики знову стверджують, що посилення інфляції — це зростання грошової маси. Додаткові гроші — це ще не інфляція: це лише можливість, яка сприяє інфляції, коли значна частина їх знаходиться в комерційних банках. Додаткові ж гроші в комерційних банках — це завжди інфляція. Стримування цін випробуваним, деградативним методом — стисканням грошової маси — означає падіння в прірву.

Уряд 2000 року, завдяки правильним крокам віце-прем’єр-міністра Ю.Тимошенко в ПЕК, розпочав послідовну боротьбу із тіньовою економікою. Відповідними змінами до закону про електроенергетику впорядковано платежі на енергоринку. Впродовж минулого року вони зросли у грошовій формі вдесятеро. На потреби народного господарства України з офшорних зон було вилучено 9 млрд. гривень, що дозволило уряду значною мірою погасити борги із зарплат, пенсій, стипендій. Це позитивний приклад збільшення монетизації без нарощування інфляційної напруги.

Позитивний наслідок мали кроки уряду щодо кредитування агропромислового комплексу. Із бюджету було виділено 250 млн. гривень комерційним банкам на часткове зменшення процентних ставок для сільськогосподарських товаровиробників. Їх підтримала відповідними законами і Верховна Рада.

— Щоб ствердитись у тому, що в ринковій системі виробництво може існувати, а тим більше розвиватися лише маючи захист (протекціонізм) з боку держави потрібно добре затямити, що таке світовий ринок і світові ціни.

Світовий ринок — це ринок експортних товарів, виготовлених у сприятливих, кращих умовах найефективнішими виробниками, і таких, які реалізуються за прийнятними для виробника цінами. А світові ціни — це ціни на основі собівартості та граничної користі продукції, створеної в кращих умовах виробництва найбільш ефективними виробниками. Виробники, які працюють у гірших умовах або менш ефективними способами, мають вищу собівартість товарів і або не можуть конкурувати зі світовими цінами, або мусять опиратися на протекціоністські заходи з боку своєї держави.

Зазначу, що в Європейському Союзі налічується дванадцять типів субсидій фермерам: і це незважаючи на загалом сприятливі природні умови та високу технічну оснащеність. Рівень такого зовнішньоторговельного захисту становить майже 60%, що не дає реальних можливостей проникнення на цей ринок іноземних експортерів.

У США, країні з найкращими в світі природними умовами для сільськогосподарського виробництва, також широко застосовується пряма фінансова допомога фермерам, не кажучи вже про систему підтримки цін, стимулювання експорту й розвитку аграрної інфраструктури.

А Україні світові фінансові організації чомусь рекомендують такі шляхи розвитку сільського господарства, які неприйнятні для розвинутих країн. Для відродження нашого виробництва однією з головних умов має стати захист його і виробника. Україна має негайно розробити заходи щодо захисту свого виробника, зокрема, в галузі сільськогосподарського та енергетичного машинобудування, систем зв’язку та інформації, автоматики та керування технологічними процесами й рухомими об’єктами, складної побутової техніки, легкої та харчової промисловості тощо.

Тому те, що уряд 2000 року не орав, не сіяв і не жав, не гасав по світу в пошуках солярки та бензину, а дав змогу аграріям самим це робити, можна назвати протекціонізмом.

— Необхідною умовою виходу з кризи та переходу до стану економічного зростання є забезпечення стійкості економічної системи України. А це вимагає: змінити грошово-фінансову і банківські системи; відійти від глобальної інтеграції в ЄС на умовах ринкового фундаменталізму; ввести необхідний рівень державного регулювання для компенсації негативного впливу рефлексивності зворотного зв’язку на стійкість системи; змінити політику радикальної лібералізації на політику раціонального протекціонізму, знизити податковий тиск на виробника, скасувати податок на додану вартість (ПДВ), а найкраще ввести єдиний податок з обороту 5%, як це пропонували в своєму законопроекті Юлія Тимошенко та Олександр Турчинов; радикально (в 5-6 разів) відразу ж підвищити зарплату, пенсії і стипендії, аби забезпечити мінімальну купівельну спроможність населення, інакше виробництво не підняти.

Сьогодні Україна не має власної довгострокової стратегії економічного розвитку нації та держави. А вона конче необхідна. Наукове обґрунтування шляхів виходу з кризи, вирішення проблем перехідної економіки, породжених проблемами трансформації суспільства в Україні, потрібно шукати не в роботах, порадах та рекомендаціях іноземців, а насамперед у працях вітчизняних вчених-патріотів, яких у нас не бракує.

— Настрій людей визначається їх добробутом, благополуччям і станом демократії, бо найперший інстинкт — це інстинкт голоду, потім страху.

Далі я відповім словами Дж. Сороса, який в книжці “Криза світового капіталізму” (1998) пише про те, що для прогресивного розвитку світу “крайні праві несуть більшу небезпеку, ніж комунізм”, а “твердокамінні” прибічники, фанатики монетаризму діють, за його словами, “за принципом ідеологічного імперіалізму”. В моїх книжках показано, що суспільство має три стратегічні шляхи розвитку: два інволюційні — один повернення до державного соціалізму як однієї крайності, а інший до другої — “ринкового фундаменталізму” (термін Дж. Сороса) тобто вільного ринку моделі ХVIII-ХIХ століть, куди нас ведуть “незмінним курсом, що не має альтернатив”, і нарешті третій шлях — в коло розвинутих держав, який декларує, обґрунтовує і відстоює блок Юлії Тимошенко. Це єдиний блок, який науково обґрунтовує програму своїх реформ і опору робить не на монетаристську економічму політику як базову, а за прикладом розвинутих країн — на сукупність економічних теорій, серед яких базовою є українська інноваційна теорія Михайла Тугана-Барановського. Відповідно до економічної теорії і теорії суспільства, що викладена у вказаних моїх монографіях, партія “Батьківщина” і лідер передвиборчого блоку Юлія Тимошенко виходять з того, що з кризи можна вийти за 2—3 роки шляхом реалізації наукових рекомендацій щодо економічного зростання, серед яких однією із основних є зростання купівельної спроможності населення.

Навіть не нарощуючи обсягу виробництва, можливо і необхідно в 5—6 разів підвищити заробітну плату, пенсії і стипендії.

Де взяти гроші?

Юлія Тимошенко як віце-прем’єр-міністр із ПЕК довела на практиці, що з тіньовою економікою можна боротись, було б лише бажання зверху. На жаль, верхи поки що не реагують на політичний терор, який ведуть кримінальні олігархи проти таких патріотів України, як Юлія Тимошенко. За рахунок тіньової економіки, тобто коштів, що належать незаконно кримінальним олігархам та сім’ям-кланам, можна було б щонайменше вдвічі збільшити заробітну плату, пенсії і стипендії. Ще втричі можна збільшити вказані виплати, якщо збільшити у ВВП їх частку із 20% до 60-70% за прикладом США.

Отже, 2х3=6. Як бачимо, це реально. В подальшому — зростання виробництва через зниження процентних ставок до 5-6% на рік за кредити, зменшення податкового тиску, державна підтримка наукоємних галузей і доведення мінімальної зарплати до 1000 доларів США. Саме тоді в Україну підуть іноземні інвестиції, відтак наша держава увійде зі своєю конкурентоспроможною наукоємною продукцією, з рівнем добробуту в коло розвинутих країн світу.

Отже, Україні потрібні реформи, яким би довіряв народ, реформи, найвищою метою яких став би захист національних інтересів та розвитку нації. Бо лише за такої умови глобалізація не призведе до втрати Україною незалежності.

Вів інтерв’ю Микола БОСАК
м.Київ