ГРИГОРІЙ ОМЕЛЬЧЕНКО:
“УКРАЇНСЬКИЙ НАРОД, УКРАЇНА – ПОНАД УСЕ!”

За оцінками міжнародних експертів, Україна стала однією з найкорумпованіших країн світу, а її національні багатства незаконно привласнені, розкрадені невеликою купкою посадових осіб-корупціонерів з президентського оточення. Наприклад, в аналітичній довідці США, підготовленій до економічного форуму в Давосі, підкреслювалося, що Україна входить до числа лідерів серед країн з найбільшим рівнем хабарництва, корупції в політиці та ухилення від сплати податків.

За даними соціологічних досліджень, 64 відсотки опитаних громадян вважають, що Україною керують “мафія і олігархи”, і на думку лише семи відсотків респондентів державою управляє Президент Кучма.

Останні події, які мають місце в нашій державі, на моє глибоке переконання, засвідчують параліч виконавчої влади, виконавчої вертикалі та політичний параліч самого Президента України. Я стверджую, що сьогодні Леонід Кучма в силу своїх психологічних, морально-етичних і вольових якостей не спроможний керувати державою і приймати самостійно управлінські й політичні рішення. За нього приймають рішення впливові особи з його найближчого оточення, яких у народі називають олігархами, а я їх називаю фінансово-політичними групами. Ці політичні сили, політичні партії, підкріплені потужними фінансовими структурами, перебувають в тісних стосунках з Президентом і по суті саме вони керують країною. Представники фінансово-політичних груп з цього оточення володіють значним капіталом сумнівного походження. Практично все це відомо спецслужбам західних країн, насамперед спецслужбам Сполучених Штатів Америки. Тож політики Заходу, завдяки інформації, яка покладена їм на стіл спецслужбами, використовують у своїх цілях осіб з найближчого оточення Леоніда Кучми і таким чином впливають на політику України, забезпечуючи тим самим свої національні інтереси.

Ситуація, яка виникла протягом останнього тижня (18-24 вересня. – Ред.), яскраво підтверджує правоту моїх слів. Коли 21 вересня ми почули через засоби масової інформації повідомлення, що Служба безпеки України викрила спробу антидержавного заколоту, який готувала група осіб, що активно діяла протягом певного часу на території трьох областей, то це, як кажуть, приїхали. Мені, офіцеру служби безпеки, колишньому начальнику відділу військової контррозвідки, соромно за своїх колег, за допомогою яких влада безвідповідально вдається до таких політичних інсинуацій, аби якимось чином продемонструвати свій вплив на процеси, котрі відбуваються в Україні. Гадаю, що якби зараз у Президента Кучми була така особа, як Путін у Бориса Єльцина (так званий наступник) і була стовідсоткова гарантія перемоги такого наступника на дострокових президентських виборах в Україні, першим указом якого був би аналогічний указ (як у Росії по Борису Єльцину), який гарантував би недоторканність Кучми і членів його сім’ї, то Леонід Данилович, не вагаючись, подав би у відставку. Мотиви, напевно, знайшлись би. Але цього Президент зробити не може, оскільки такого наступника ще немає. Кучмою сьогодні керує страх відповідальності, причому не з якихось політичних мотивів, а виключно з юридичних - за корупцію, хабарництво, розкрадання державних коштів. Цей страх примушує Леоніда Кучму разом із своїм найближчим оточенням вигадувати що завгодно, аби продовжити своє перебування при владі й створити видимість, що вона ще на щось спроможна. Я не виключаю навіть того, що питання про свого спадкоємця Леонід Кучма у своєму найближчому оточенні вже обговорював, але не знайшов серед них достойного, який міг би гарантувати йому юридичну недоторканність і особисту безпеку після обрання когось з них Президентом. І це одночасно лякає і його і представників цих фінансово-політичних груп. Тому ми перебуваємо на порозі глибокої управлінської й політичної кризи. Не виключено, що зовнішні фактори можуть призвести до дострокових президентських виборів в Україні.

Перед виборами Кучма запевняв усіх нас, що протягом 5 років він учився бути президентом і тепер після його переобрання ми побачимо нового Президента, який виконає навіть ті обіцянки, які були дані ще перед достроковими виборами 1994 року. А рік тому (в жовтні 1999-го) ряд газет надрукував мою статтю “Патрон”, він же “Папа” (див. зокрема, книжку Віктора Гонти “Український полковник і українська мафія: компромісу бути не може”- Київ, “Бумеранг”, 1999, с.193-202), де я розповів про учня у президенти пана Кучму і зробив детальний аналіз найрізноманітніших його заяв з економічних, політичних, фінансових питань, а також питань боротьби з корупцією та організованою злочинністю. І на фактах довів його неспроможність керувати Україною - європейською країною з населенням 50 мільйонів чоловік. На превеликий жаль, сьогодні українців уже значно менше, за час керівництва державою Леонідом Даниловичем населення зменшилось більш ніж на три з половиною мільйони чоловік. До речі, це одна з причин, чому не проводиться перепис населення. При цьому ми не враховуємо сотень тисяч, а, можливо, й кількох мільйонів людей, які виїхали з України на заробітки.

Леонід Кучма став Президентом вдруге. Підкреслюю, не був обраний, а став Президентом вдруге. Зробили його Президентом представники фінансово-політичних сил, які прекрасно розуміли, що якщо буде інший Президент, вони сядуть на лаву підсудних. Тому, ставлячи Леоніда Даниловича Президентом на новий строк, вони рятували себе. Вони не думали ні про Кучму, ні про Україну та український народ. Вони насамперед рятували себе.

В силу об’єктивних причин Кучма ніколи не був політиком, ніколи не був партійним діячем, ніколи не був громадським лідером. В силу об’єктивних причин він не може бути й Президентом такої держави, як Україна. Він лише озвучує те, що йому вкладають у вуха, що дають на підпис - укази чи розпорядження інших людей, які, підкреслюю, думають насамперед про власні інтереси. Якщо уявити ситуацію, що Кучма вирішить зачитати заяву (згідно з Конституцією) у Верховній Раді, що він добровільно йде у відставку, то його найближче оточення, довідавшись про це, коли Леонід Данилович ще перебуватиме в своєму службовому кабінеті, зробить все, аби перешкодити озвученню цієї заяви в українському парламенті. Президента, приміром, покладуть в лікарню і якомога довше розтягуватимуть процес лікування, щоб не було підстав для усунення Кучми з високого державного поста. Якщо ж олігархи довідаються, що Кучма вже у Верховній Раді, і вже ніхто не може зупинити його дійти до трибуни і зачитати цю заяву, то я переконаний, що поки Леонід Данилович виступатиме, десятки людей з його найближчого оточення чартерними рейсами, а можливо навіть на велосипедах, покинуть Україну - вони добре знають, що як тільки Кучма подасть у відставку, а за Конституцією виконуючим обов’язки Президента буде прем’єр-міністр (у даному разі Віктор Ющенко), то дуже швидко їм буде непереливки: тут же полетять з посад керівники правоохоронних органів, які покривають злочинну діяльність людей з найближчого оточення Президента.

Найстрашніше навіть не те, що крадуть сотні мільйонів доларів, а те, що розкрадають наші душі. Спустошують українську душу і таким чином убивають найцінніше, що є в українського народу - його віру в щасливе майбутнє, його доброту, вбивають сподівання, що може бути поліпшене життя, руйнують надію на те, що Україна може піднятися з колін і стати цивілізованою, справді демократичною державою, перетворившись у високоморальне громадянське суспільство.

Ті мільярди, які викрадено і сховано за кордоном, ми своєю працею поновимо. Але це можливо при одній умові, коли в українського народу буде віра в те, що керівник держави відстоює національні інтереси України.

Коли Президент держави каже, що в Україні не спрацювала національна ідея, то він тим самим бере гріх на душу. Такого приниження української нації я ще не чув з уст навіть найвідвертіших політичних опонентів незалежної української держави.

Що ж нам, українцям, робити? Вихід лише один - конституційним шляхом, шляхом демократичного волевиявлення народу обрати нового, справді українського Президента. Як зробити, щоб в Україні відбулися дострокові президентські вибори – реальний вихід із ситуації, що склалася? Конституцією це передбачено. Але коли я бачу, як вимирає нація і ця ж нація мовчить, мені боляче, мені робиться соромно і страшно. Не за себе. Я вже на цьому світі трохи прожив, дещо зробив, чогось зробити не встиг. Маю двох дорослих синів. Старший вже має власну сім’ю. Дай, Боже, дочекаюся онуків. Але коли я бачу, як нація фізично вимирає і при цьому мовчить і терпить таку наругу над собою, то мені стає соромно і страшно. І я сам себе запитую: а чи доросли ми до нації? Чи, може, ми ще тільки населення, яке проживає на території, яка юридично стала незалежною державою? Я усвідомлюю свою відповідальність за те, в якій державі житимуть мої діти й онуки. Я хотів би, щоб жили в справжньому громадянському суспільстві діти й онуки та правнуки пана Кучми, діти й онуки і правнуки нинішнього його оточення. Якщо ми усвідомимо, що ми нація, то можна дуже спокійно, як це і передбачено в Конституції, шляхом мітингів, маніфестацій, без будь-яких насильницьких дій вийти на вулицю в один прекрасний день, як це роблять тисячі вболівальників “Динамо-Київ”, йдучи на футбольний матч з “Баварією”, або взятися за руки від заходу до сходу, від півночі до півдня нашої держави з одним політичним лозунгом - “Пане Кучма, ідіть, будь ласка, на відпочинок. Ми вас прощаємо. І відпускаємо вам усі гріхи, але дайте нам можливість обрати свого українського Президента, який наведе порядок у державі конституційними і законними методами. Разом вийдемо із соціально-економічної кризи, відродимо національний дух, реально започаткуймо духовне своє відродження, відчуймо себе українцями з великої літери, незалежно від етнічного походження”.

Повірте, якби люди отак масово вийшли на вулиці, через три місяці в Україні відбулися б дострокові президентські вибори.

Коли я спостерігаю за лідерами національно-демократичних сил, які в найрізноманітніших формах куплені (хто посадами, а хто фінансово) і впроваджують таку ідеологію в суспільстві, що хто проти Кучми, то той з комуністами, а хто не проти Кучми, той проти комуністів, проти червоного реваншу, той за реформи, - мені стає соромно за наші національно-демократичні партії. Зверніть увагу, де зараз ті партії, в якому вони стані, під ким вони, ті які починали національно-визвольний рух і на своїх знаменах несли лозунг незалежності України, національного відродження. Що трапилося з Рухом? Що трапилося з УРП, що трапилося з Демократичною партією? Сьогодні національно-демократичну ідею, ідею національного відродження України осідлали партії олігархів, партії із тіньовим кримінальним капіталом. І виходить, що саме вони є борцями за національну ідею України. Це вже все, дійшли, як мовиться, до ручки.

У нашого народу терпіння велике, але ж не безмежне. Я б не хотів, щоб в Україні події розгорталися за румунським варіантом. Треба замислитися і керівникам національно-демократичних сил, що у людей врешті-решт може увірватися терпець.

В липні 1995 року (про це писалося в пресі) хтось запустив мульку, що полковник Омельченко збирається робити військовий переворот. І вклали цю нісенітницю у вуха Президента. І що дивно, він у це повірив.

Ми - я і Анатолій Єрмак були в Кучми у справах і він підняв це питання. Я засміявся і в присутності Анатолія Єрмака, народного депутата, полковника служби безпеки, сказав: Леоніде Даниловичу, з урахуванням нашої з Єрмаком спецпідготовки і проходження служби, це зробити доволі просто. Але, кажу, ви знаєте, в Адміністрації Президента, крім відер і віників, нічого перевертати. Але сьогодні, як виявилось, Служба безпеки розкрила спробу заколоту, великомасштабного, глибоко законспірованого, спрямованого на повалення конституційного ладу в Україні. Мушу констатувати - це один із хворобливих проявів паралічу влади. Я полковник Служби безпеки, колишній начальник відділу військової контррозвідки СБУ. Абсолютна більшість працівників Служби безпеки - це чесні, порядні офіцери. А от на керівництво їм не пощастило. Ось лише кілька епізодів. Червень минулого року - Служба безпеки України не дозволяє Вадиму Зиновієвичу Рабиновичу в’їзд в Україну, мотивуючи це тим, що його діяльність завдає економічній безпеці України страшенних збитків. Крім того, були задокументовані тісні зв’язки Рабиновича з громадянином Ізраїлю, який підозрювався у в замовлені декількох вбивств. Здавалось, що після такого звинувачення Вадима Рабиновича треба було впустити в Україну, порушити кримінальну справу, тим паче, що він уже був судимий, зокрема за економічні злочини. Що ж ми бачимо? Через пару місяців Рабинович, як ні в чому не бувало, повертається в Україну, продовжує займатись бізнесом. Виникає запитання: а як же рішення СБУ про заборону в’їзду?.. До речі, за повідомленням ізраїльської сторони громадянин Ізраїлю, який Службою безпеки України підозрювався в замовленні декількох убивств і з яким у Вадима Рабиновича були тісні стосунки, був арештований в Ізраїлі за звинуваченням у замовленні вбивств і відмиванні брудних грошей. Вадим Зиновійович й далі успішно займається бізнесом. В Ізраїлі. За повідомленнями ЗМІ, він подарував одній з тамтешніх синагог 700-кілограмову менору – ритуальний підсвічник, виготовлений з чистого золота...

Але повернімося до сенсаційної заяви СБУ про розкриття суперорганізованої, законспірованої групи зловмисників, яка діяла на території трьох областей, готуючи повалення конституційного ладу. Давайте оцінимо цю інформацію професійно. Якщо й справді існувала якась законспірована організація, котра й справді готувала державний переворот в Україні і з цією метою розробила детальні плани по захопленню арсеналів зброї, військових частин, банків, телебачення, планувала висадити в повітря Чорнобильську атомну електростанцію, Київську ГЕС, мала у своєму розпорядженні надруковані листівки із закликом до збройного повстання тощо, то це означає, що в Службу безпеки України протягом певного часу – місяць чи два надходила інформація специфічними каналам СБУ. В таких випадках починається перевірка цієї інформації. Якщо вона частково знаходить якесь підтвердження, заводиться згідно із законом про оперативно-розшукову діяльність справа оперативної розробки під відповідним шифром. У разі, коли мова йде про повалення конституційного ладу, що є найтяжчим державним злочином, передбаченим статтею 56 Кримінального кодексу, Служба безпеки України застосовує, згідно із законом, а, можливо, й порушуючи його (як правило, на такі речі можуть не звертати уваги), всі оперативно-технічні заходи - зовнішнє спостереження (так звана “наружка”), прослухування телефонів, візуальне спостереження, фіксація на відеокамери і таке інше з арсеналу спецслужб. У певний момент справу оперативної розробки треба реалізувати в кримінальну, слід брати всю організацію, накривати з доказами, порушувати кримінальну справу.

Ми чуємо, що порушена кримінальна справа, підозрювані особи заарештовані. Що в таких випадках треба було б зробити з метою збереження таємниці слідства? Взагалі про це не повідомляти, завершити розслідування кримінальної справи, направити її до суду і коли справа вже в суді, розповісти про неї громадськості або ж дочекатися вироку суду і лише тоді поінформувати суспільство. Ось як професійно повинна була б вчинити СБУ. А тут не сказано навіть про кількість людей, не сказано навіть про соціальний стан цих людей - чи це пенсіонери, чи якісь бомжі, чи безробітні, чи студенти, чи група військових.

Дещо мною прогнозувалося. 5 вересня я виступив з трибуни Верховної Ради України і заявив про те, що депутатська група “Соборність” - народні депутати, члени української народної партії “Собор” і депутатське об’єднання “Антимафія” пропонують включити до порядку денного питання про усунення Президента України Леоніда Кучми з поста Президента в порядку імпічменту. Я виклав конкретні факти, які, на нашу думку, в діях Президента мають ознаку злочину. Повідомлення викликало шок. Як би там не було, про це не говорили по українських загальнонаціональних каналах ні радіо, ні телебачення, але в пресу воно все-таки просочилося. За кордоном хтось надрукував, що Омельченко виступив з такою ініціативою. Через тиждень я кладу на стіл народним депутатам України і в законному порядку вношу проект про порядок процедури імпічменту і до проекту постанови на 12 сторінках пояснювальну записку, де виписані факти діяльності Кучми, які, на думку членів слідчої комісії, членів депутатського об’єднання “Антимафія” мають ознаки тяжких злочинів - співучасть у розкраданні державних коштів, покривання злочинної діяльності Павла Лазаренка, відкриття за кордоном валютних рахунків, отримання від Лазаренка хабарів в особливо великих розмірах за його нагородження, злочинна халатність тощо. Були викладені не політичні звинувачення, а конкретні факти. Почали все це друкувати в Сполучених Штатах Америки, в Західній Європі, передавати різні радіоголоси, по телебаченню в Канаді, в Росії і т.д. У четвер іде голосування, і хоч 226 голосів не вистачало для включення до порядку денного, але, що цікаво, “за” включення цього питання проголосувало 140 депутатів, а “проти” було лише 64 депутати. “Утрималося” 4, зокрема “утримався” сам спікер Іван Плющ, 129 депутатів взагалі не голосували. Але все ж удвічі більше проголосувало “за” включення до порядку денного, ніж “проти”. На телеканалі “Інтер” було повідомлено, що голосували, але не проголосували. Сказано тільки, що проголосувало 140, але не сказано співвідношення, напівправду сказано. І пішло. Про імпічмент Президента Кучми став говорити весь світ. І Україна почула, що є матеріали, і деякі засоби масової інформації надрукували повністю ці матеріали, зокрема газета “Свобода”. Після цього вона вже не вийшла. Її відмовились друкувати в Житомирі, але текст нашої пояснювальної записки передрукували деякі регіональні газети.

Виникає запитання: що потрібно владі терміново зробити, щоб перемістити акценти, відірвати увагу від цього скандалу, щоб журналісти говорили про щось інше? Московські засоби масової інформації, газета “Аргументи і Факти”, тираж якої понад 2 млн., двічі про це друкує матеріал. При цьому в одній з газет на першій сторінці зверху величезними літерами - “Антимафія” і “Собор” проти Кучми”. І далі на третій сторінці надруковані матеріали, чому висувається імпічмент. Отож владі треба було негайно перемкнути увагу людей на щось інше.

Голосування іде в четвер, 14 вересня, а в суботу весь світ облітає звістка, що зник Георгій Гонгадзе, який у своїй інтернетівській “Українській правді” друкував матеріали про імпічмент. У понеділок я даю інтерв’ю, виступаю на сесії Верховної Ради і вношу пропозицію у вівторок зранку заслухати інформацію керівників правоохоронних органів – СБУ, МВС, генеральної прокуратури про обставини зникнення Гонгадзе. У вівторок до мене підходять близько десяти журналістів, на мене направлено 5 чи 6 телекамер, готових фіксувати всі мої слова. Журналісти просять мене дати якесь пояснення. Я показую свій депутатський запит, розповідаю, як відмовляються його заслуховувати, не хочуть включати в порядок денний. Відтак журналісти наполягають розповісти про мою версію щодо зникнення Георгія Гонгадзе. Я кажу, що спеціально не називатиму жодної версії, поки офіцерська організація “Антимафія” не вияснить всі обставини. Тут, кажу, є й особисте. У мене з Георгієм Гонгадзе дружні, приятельські стосунки. Це був єдиний журналіст, з яким я був у прямому ефірі і говорив про Президента. Він друкував мої матеріали у засобах масової інформації, зокрема і в “Українській правді”. Тому, кажу, не даватиму жодного коментаря. Вони мені говорять: ми вас бачили з Гонгадзе в той четвер. Так, відповідаю. У Верховній Раді, в кулуарах, на третьому поверсі, де перебувають журналісти. Після голосування по включенню до порядку денного питання про імпічмент я близько 15С20 хвилин розмовляв з Георгієм Гонгадзе, передав йому матеріали про імпічмент, а також деякі документи, яких іншим журналістам не давав. Вони запитують: що це за документи? Кажу, я не можу зараз вам нічого про це говорити. А потім уже сам запитую в журналістів: скажіть, будь ласка, як ви гадаєте, чи достатньо зникнення Гонгадзе для того, щоб ввести в Україні надзвичайний стан? Журналісти відповідають, та ні, цього не достатньо. Я продовжую цікавитись: а якщо відвернути увагу на інше, цього достатньо? Погоджуються, що достатньо. Це було сказано для 5 чи 6 телекомпаній, і жодна з них цього в ефір не дала. Виступаю на сесії. Прошу депутатів підтримати мій депутатський запит. Звертаюся до керівництва Верховної Ради України: “Давайте заслухаємо керівників правоохоронних органів після 12-ї години, після першої перерви”. Відкидають, слухати не хочуть. Виходжу в перерві в кулуари, знову журналісти ініціативно підходять до мене і починають розпитувати про Георгія Гонгадзе, обурюються, що керівництво Верховної Ради України не підтримує мій запит. “А чи не пов’язане зникнення Георгія з тими документами?”- запитують мене. Відповідаю, що не даю жодних версій, але даю політичні оцінки цій ситуації: “Знаєте, зараз відбувається щось таке, чого ми ще, можливо, навіть не розуміємо. Рятуючи себе, влада може вдатися до непередбачуваного. Не виключаю введення надзвичайного стану. Але так чи інакше, для цього необхідний привід. Це може бути або якийсь терористичний акт, або розкритий якийсь державний заколот, або ще щось надзвичайне”. В ефірі ці фрази якраз і відсутні. Знову розмовляю з журналістами. Звертається до мене Марина Сорока - кореспондент “Новин” з “Інтеру”. Я висловлюю свою думку стосовно Президента і з приводу того, що відбувається в нашій державі, зокрема, що зникнення Георгія Гонгадзе - це наслідки його політичної діяльності. Розумію, що це теж не покажуть. Кажу їй про це і прошу передати цю касету Кучмі, щоб подивився і почув.

“Інтер” справді нічого не показав. Після цього, як я й передбачав, ЗМІ повідомили про розкриття державного заколоту. Ця інформація вже накрила інформацію про Георгія Гонгадзе! А ці дві суперподії накрили інформацію, пов’язану з імпічментом. Знаєте, як це я називаю? Я це називаю “політичний наполеон”, своєрідний політичний торт, коли на одну інформацію накладають іншу, тим самим забиваючи попередню, і таким чином відвертається увага від головного й акцентується зовсім на іншому. Приміром, почне Служба безпеки України показувати по телебаченню, які арсенали зброї мали заколотники. До речі, під час передвиборчої президентської кампанії СБУ заявила, що затримана особа, яка готувала замах на Президента Кучму. Сказали - і нічого. Чи розслідувана та справа, чи направлена в суд, чи визнано нападника душевно хворим - невідомо. Коли такі речі робляться такою структурою, як Служба безпеки України, яка повинна бути морально кришталево чистою, духовною, суперконституційною, коли вона в черговий раз кудись встрягає і це поширюється на весь світ, то тут мені стає прикро й боляче за моїх колег, зокрема й моїх учнів, молодих лейтенантів і капітанів, яких я учив, чесних, порядних офіцерів, відданих Україні, але яких, даруйте, Господь Бог чи, скоріше, диявол нагородив таким вищим керівництвом і таким Верховним головнокомандувачем. Що повинна робити в цій ситуації Українська народна партія “Собор”? (Я є заступником голови партії, яка нині в своїх рядах налічує по всій Україні близько 10 тисяч партійців, котрі самі написали заяву із автобіографією і були офіційно прийняті у члени партії. Партійні осередки маємо в усіх областях, в Криму, Севастополі, Києві. В половині областей маємо районні та міські партійні осередки). Українська народна партія “Собор” сьогодні повинна взяти на себе політичну відповідальність, пробудити український народ, бо засоби масової інформації для нас перекриті. Слід будити і членів національно-демократичних партій. Їм слід сказати: давайте будемо разом, щоб нас не лякали якоюсь реставрацією червоного чи комуністичного реваншу. В нас це неможливо. Далі- брати найактивнішу участь в мітингах-маніфестаціях громадянського протесту. Виходити не з економічними лозунгами - дайте нам зарплату, збільшіть нам пенсію тощо. Ні, вимагати дострокових президентських виборів. У Верховній Раді треба створити правоцентристську коаліцію чи депутатське об’єднання. Хай це буде не 100 чоловік, хай це буде 50 чи 40, але на правому крилі повинна бути опозиційна Президентові правоцентристська депутатська група чи депутатське об’єднання. І через ініціювання різноманітних законопроектів, політичних заяв будити народ і добитися включення до порядку денного питання про імпічмент Президента. Набрати 226 голосів. Я буду виносити це питання на сесії щомісяця, і критична маса врешті-решт повинна дозріти. Ще одне - хоче того чи не хоче прем’єр-міністр України Віктор Ющенко, який є патріотом України і душею, серцем переживає за все, що відбувається в Україні, але йому треба стати політиком. І створити у парламенті не проурядову, а проющенківську депутатську групу, яка б підтримувала його і ті дії уряду, які йдуть на користь Україні. Настане час, і Віктору Ющенку треба буде зробити політичний вибір. Я думаю, що в жовтні в парламенті нам вдасться створити національно-демократичну групу чи коаліцію з декількох десятків депутатів, і не буде так званої пропрезидентської більшості. Ми не закликаємо Ющенка вступати в якусь політичну партію - чи в “Собор”, чи в “Реформи і порядок”, чи в Рух. Ні. Ми прагнемо сконцентрувати навколо нього національно-патріотичні демократичні сили. Ось у цьому напрямку повинна вестись партійно-політична робота.

Чи в змозі український народ вибрати того Президента, який зможе навести порядок в Україні? Чинне законодавство “Вибори Президента” у принципі демократичне. За нормальної державної влади може гарантувати і забезпечити головне - волевиявлення народу. Але без підтасовок, без фінансово-адміністративного тиску.

Думаю, що минулі президентські вибори врешті-решт розкрили очі партійно-політичним лідерам наших національно-демократичних сил. І на цих виборах, які будуть, а вибори президентські будуть дострокові, я в цьому переконаний, зупиняться на одній кандидатурі. І ще одне. В Україні ні за яких обставин, і це об'єктивно, це аксіома, ніколи не переможе на президентських виборах представник Комуністичної партії України. Ніколи. Навіть якщо перейменують КПУ в Українську Комуністичну Партію і порвуть з усіма принципами так званого близькосхідного інтернаціоналізму - лідер КПУ ніколи в Україні не стане Президентом.

Українська народна партія “Собор” хоче, щоб було обрано якомога більше депутатів місцевого рівня від нашої партії. Що це дає? Ці ради формуватимуть виборчі комісії. Саме вони фактично забезпечуватимуть результати майбутніх президентських виборів. Чесних і демократичних. Якщо у Верховній Раді нас, скажімо, буде третина чи 25%, то це, звичайно, не контрольний пакет акцій, але коли на місцях у нас буде 30% чи 25% - то це вже влада. Тоді можна гарантувати демократичність майбутніх парламентських і президентських виборів. Над цим питанням сьогодні і працює Українська народна партія “Собор”.

Мені інколи хочеться піднятися на Говерлу і закричати на всю Україну: “Люди добрі! Та прокиньтеся, врешті-решт, розплющіть очі, подивіться, у що вас перетворили!”

Влітку цього року нами була організована регата “Собор 2000” - похід по Дніпру в Чорне море. Головною метою регати були зустрічі з людьми в містах і селах. Ми з собою везли різноманітну літературу, зразки заяв у партію, книжки, мої статті, статті Анатолія Єрмака, Анатолія Матвієнка. Коли заходиш в село, стає моторошно - мертве село, заросле бур’янами. Ферми стоять розбиті. Люди виживають переважно за рахунок ведення натурального господарства. Після наших розмов із селянами вони десятками писали заяви про вступ до нашої партії.

Необхідно проривати інформаційну блокаду і розказувати людям правду. Іншого виходу немає. У двох третинах України, особливо в сільській місцевості, працює переважно перший канал телебачення. Там, коли дивишся, благодать і все гарно. Люди не вимирають, і зарплата є, і пенсії є, і все є. Одне слово, на телеекрані панує суцільна благодать. Ми вже переконалися, як за допомогою телебачення можна з людей зробити болванчиків, напівзомбі. Дуже легко можна так перекрутити свідомість людині, що коли вона сьогодні, скажімо, вірить в одного бога, то через місяць повірить в іншого. Приклад- Росія, коли тамтешнє телебачення зробило таку розкрутку Владіміру Путіну, що він зумів перемогти в першому турі фактично без виборчої кампанії.

І ще одне. Наймасовіша україномовна газета “Сільські вісті” перебуває в опозиції до Президента. Так, вона лівого спрямування. А чому б не створити газету правого спрямування з таким же півмільйонним тиражем і також опозиційного характеру?..

На закінчення цього своєрідного монологу я хочу побажати своїм співвітчизникам, які живуть в Україні і за її межами - а нас порозкидало по всіх континентах, - віри в щасливу долю України, побажати Господнього благословення, віри в незламність сили духу і твердої переконаності в тому, що ми переможемо.

ЗАМІСТЬ ЕПІЛОГУ

“Все. Адже тепер мости спалено.

Вороття назад нема.

У принципі, коли вже так все далеко зайшло, то інакше бути не могло в ситуації, у якій впродовж років був задіяний Омельченко. Можливо, з іншим, “зручнішим”, “кишеньковішим” було б легше, а тут – не той варіант, як кажуть. Він ознайомив мене (Віктора Гонту. – Ред.) зі справами, точніш довідками, депутатськими запитами, які мали стати справами, і все запитував: “Ну, скажи, є совість у цих людей? Нема. А які посади вони посідають і які слова з трибун виголошують! Як в груди себе б’ють, як клянуться в любові до України, розтягаючи все, що лишилося ще! Негідники!”

Він і його колеги з Комітету не мали права вести слідчі справи, подавати їх до суду, вони, згідно з Конституцією, Законом могли вивчити лиш ту чи іншу заяву або матеріали, якими зацікавилися, проаналізувати всебічно, зробити належні висновки і подати до органів, яким належить довести їх до логічного кінця. Зі своїми обов’язками Комітет Омельченка, як засвідчують факти, впорувався успішно, а ось на ділі. Не треба бути аж надто поінформованим та прозірливим, щоб здогадуватися, який шалений опір просуванню, розслідуванню кримінальних справ чинили ті, хто встиг накрасти мішки доларів, хто мав височенні посади, хто мав одночасно і те, й друге і був пов’язаний з багатьма такими ж міцними злочинними путами, і від вирішення його справи залежала доля багатьох. Тут вже, звичайно, не позаздриш ні працівникам Генеральної прокуратури, ні Служби безпеки України, ні Міністерства внутрішніх справ, але що ж – у кожного своя робота, свої обов’язки, і їх слід виконувати сумлінно і чесно або ж іти ловити рибку чи вирощувати полуницю на присадибній ділянці розміром у шість соток, пам’ятаючи, що у того ж “скривдженого” полковником Омельченком генерала Толубка голова болить більше, адже у нього, бідного, “дачка” має півгектара.

– “Валять” багато справ, – говорив гірко. – Відкрито, неприховано, не надто шукаючи хоч ниток такого кольору, як справа, а не білих. – наводив конкретні справи, тих же Рудика, Боженара, Звягільського, Кудюкіна, тієї ж асоціації “Земля і люди” чи знаменитого “сліпого з Сумської області”, який, “прокрутивши” дані йому мільйони, зник, випарувався, і ніхто досі не знає, де він і де мільйони держави України. Погане це слово для юриста, я розумію, непрофесійне, можна сказати, але дуже точне – “валять”. І “валять” добре, дуже багатьом не хочеться, щоб про їхні справи дізналася держава, ось і “крутяться”, бідненькі. Нічого, рано чи пізно час все розставить на свої місця.

– Але ж є Президент. Гарант Конституції.

І тут він сказав фразу – можливо, крамольну та заборонену і нині, сказав, посміхнувшись, знову ж таки, втомлено:

– А що Президент? Невже одну справу клав йому на стіл? Невже ми не попереджали його, що на ту чи ту посаду не варто призначати такого-то й такого-то. Зокрема, Лазаренка, Шмарова, того ж Ворсінова, хоча б. Попереджали. І що ж? Послухав нас? Ні. На жаль, не в усьому нас слухали і слухають”.

Віктор ГОНТА
(з книжки “Український полковник і українська мафія: 
компромісу бути не може” –
Київ, “Бумеранг”, 1999).