Тетяна МЕТЕЛЬОВА, кандидат філософських наук

НЕДІЄЗДАТНА ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА: СПАДЩИНА МИНУЛОГО ЧИ СУЧАСНИЙ ВИТВІР?

До звинувачень законодавчої влади — незалежно від порядкового номера її скликання та персонального складу — в усіх смертних гріхах, провинах, озвучуваних спочатку Прем’єром Кучмою, а далі — й Президентом Кучмою, ми звикли давно. До тиражування звинувачувальних кліше засобами масової інформації, замаскованого ними під власну позицію, яка лише “випадково” збігається з президентською, теж звикаємо швидко. Таке не дивує, і це симптоматично.

НАЙТОВСТІША ГІЛКА ТОТАЛІТАРНОЇ ВЛАДИ

Пересічна радянська людина формувалася в специфічному політичному просторі, для якого законодавча гілка влади виконувала виключно декоративно-прикладну функцію. Царина владних стосунків, хоч і була формально структурована на законодавчу (ради) та виконавчу (інститут Ради міністрів плюс виконкоми відповідних рад) частини, однак закладені до її правового фундаменту принципи не передбачали самого поділу влади на гілки з чітко окресленими функціями й механізмом взаємоконтролю та рівноваг. Злиття законодавчої й виконавчої влад забезпечувалося на всіх рівнях політичної структури суспільства існуванням партійних органів.

Найменший партійний функціонер, що за сумісництвом міг бути й керівником “органу місцевого самоврядування”, за соціальним статусом і політичною вагою був незрівнянно вищий за будь-кого з “законодавчого органу” відповідного рівня. І недарма КПРС темінологічно окреслювала свою суспільну роль словосполученням “керівна та спрямовуюча”. За характером своєї діяльності вона й насправді була керівним (не законодавчим) утвором, що розрісся до розмірів соціального тіла й поглинув усі інші структури. За такої ситуації законодавча діяльність була цілком підпорядкованою потребам централізованого управління, обслуговувала його запити і забаганки.

У діяльності парторганів тоталітарного суспільства поєднано завдання стратегічного проектування, формування моделі бажаного майбутнього вкупі з її ідеологічним забезпеченням та здійснення поточного керівництва державним і суспільним життям. У суспільствах, зорганізованих на демократичних засадах з обов’язковим поділом влад, перша функція є прерогативою законодавчої влади, друга — виконавчої. Симбіоз обох владних функцій в утворі під назвою “партія” перетворював інші структурні складові державної влади на підпорядковані й другорядні.

На долю позірно окремого “законодавчого” органу припадала нормотворча діяльність “на замовлення” — задля уніфікації на певному часовому проміжку довільно обраних партією “правил гри” в державі й суспільстві. Факт, гідний подиву й захоплення: неправова, позаправова ситуація, за якої до рангу закону підносилася воля, сваволя єдиного суб’єкта — партії-держави, не виключала, однак, існування окремого законодавчого органу.

ВІДСУТНІСТЬ СУБ’ЄКТА — ГРУНТ “ПОГАНОЇ ДЕРЖАВИ”

Назагал феномен права виникає там, де суб’єкти взаємостосунків (джерела волі) існують у повсякденному житті — практично, дієво, наприклад, в акції обміну. Коли ж єдиним носієм активності, суб’єктом, що воліє, визнається лише одна сторона взаємодії (у випадку з тоталітарним утвором таким суб’єктом є держава), а інша (громадянин) є лише “гвинтиком”, цілковито тотожним іншим “гвинтикам”, то, за всієї розгалуженості законодавчої бази, така ситуація перебуває за межами сфери права, є неправовою.

Великий дослідник феномена права Гегель, більш відомий радянській людині як творець діалектики, у своїй фундаментальній праці “Філософія права” волю, що прагне знищити міжсуб’єктну різницо, звести одиничне до несамостійного й нікчемного носія загального, а отже — знищити суб’єктність, справедливо називав фанатизмом. А держави, побудовані за таким принципом, — недійсними, “поганими державами”. “Фанатизм, — пише Гегель, — у тому й полягає, щоб не допускати особливих відмінностей”. У такій ситуації “ми б викинули всі закони за борт, і законодавцем стало б суб’єктивне почуття. Це почуття може бути голою сваволею...”.

Недарма впродовж усього існування радянської системи навіть “недоторканні” ідеологічні догми час від часу піддавалися перегляду, здійснюваному через інше тлумачення священних формул — у тоталітарному (читай — фанатичному) суспільстві саме СВАВОЛЯ “ВИКОНАВЧОЇ гілки” СТАВАЛА ЗАКОНОМ суспільного життя. А формулювання того закону випадало на долю створюваного з цією метою органу, що й фігурував як законодавчий.

Руйнація радянської системи не внесла, як не дивно, істотних коректив у структуру владних стосунків. Найдивовижніше те, що збереженню юридично стверджуваної кволості законодавчої влади сприяв підсвідомо відчутий потяг звільненої від тоталітарних пут людини до самочинного, “суб’єктного” життя, на руйнацію навіть підмурків можливості якого було спрямовано всі зусилля Системи. Найбільше ж нищенню особистість піддавалася через механізм уніфікації у так званому “колективі”. Колективістська анонімність вчинку й відповідальності була тим фактом повсякденного буття радянської людини, який вона наочно бачила й відчувала на власній шкурі. Отож її відраза до рабського минулого вихлюпнулася передусім на структури, діяльність яких будувалася на колегіальних, колективістських засадах.

У перші роки державницького існування жах демократів перед анонімністю влади примушував їх схвально ставитися до формування таких правових засад державності, які б якомога менше повноважень залишали саме за колегіальним органом — Верховною Радою, що до всього іншого виглядала таким собі “бастіоном колишніх” і владним знаряддям лівої більшості. Виконавча влада, представлена конкретними, одноосібними фігурами, у поєднанні зі сподіваннями на “правильного” президента-реформатора, відчувалася як менш загрозлива, більше змінювана і, відтак, контрольована. Ірраціональна відраза до анонімності влади стала у пригоді хранителям “компартійних” традицій владарювання, дозволивши їм безперешкодно за кілька років майже відновити зруйновану розпадом СРСР і нищенням його ідеологічного ∂рунту систему владних стосунків. Сьогодні ми пожинаємо плоди сліпого, реактивного тяжіння “вільновідпущеників” до президентсько-парламентського устрою.

ПРЕЗИДЕНТСЬКЕ РЕФОРМУВАННЯ ВЛАДНИХ СТОСУНКІВ

Формування раз за разом усе більш несамостійних, недієздатних урядів, розширення обсягів та асортименту засобів владного впливу глави держави, переведення силових структур чи не в одноосібне його підпорядкування, поступово і замасковано здійснюване впродовж 1995 — 1997 рр., надзвичайно посилювало позиції Президента або, коректніше, президентської посади незалежно від якостей особистості, що її обіймає. Для прикладу згадаймо лише кілька кроків Леоніда Кучми, спрямованих на посилення контролю над різними гілками влади.

Під час дії Конституційного Договору, за яким повноваження Президента і так були майже безмежними, побачив світ грудневий 1995 року Указ, згідно з яким функціонерам виконавчої влади по суті заборонялося робити офіційні заяви(!) без узгодження з Адміністрацією; через місяць по тому здійснено чергову спробу злиття гілок влади на місцевому рівні, ясна річ, за пріоритету виконавчої: черговим Указом головам та очолюваним ними виконкомам місцевих рад делеговано повноваження державної виконавчої влади.

Після прийняття Конституції боротьба Президента за “розширення повноважень”, а власне — за відтворення радянської системи владно-політичного устрою лише загострюється. Укази “Про склад Кабінету Міністрів” та “Про Адміністрацію Президента” фактично перепідпорядковують Кабмін одноосібно главі держави. У цей же час під його контроль переведено ключові структури держвлади: призначення керівників податкової та митної служби стає його прерогативою, йому ж безпосередньо підпорядковано міністрів внутрішніх та закордонних справ, інфоромації та оборони. Тоді ж головам місцевих адміністрацій, що теж призначаються безпосередньо Президентом, підпорядковано керівників територіальних підрозділів центральних органів держвлади, раніше підзвітних Кабміну. Водночас зі складу підпорядкованих органів виведено Службу безпеки, що надає їй можливість контролювати дії керівників територіальних підрозділів.

Операцію з опанування Президентом інформаційного простору взагалі проведено блискуче. За Конституцією контроль над ним здійснюється парламентом завдяки праву надавати згоду на призначення та звільнення Голови Держкомітету телебачення і радіомовлення. Керуючись президентським повноваженням утворювати міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Кучма перетворює підконтрольний парламенту комітет на непридатну для використання річ: він (усього лише!) створює нову структуру — міністерство інформації, що належить’до складу урядових, ВИКОНАВЧИХ. Звісно, що призначення відповідного міністра вже не входить до повноважень ВР.

ДОБРИМИ НАМІРАМИ ТОРОВАНО ДОРОГУ...

Результатом кількарічних зусиль з відновлення симбіозу виконавчої й законодавчої влади, фактичного перетворення другої на обслугу першої стало реальне безсилля парламенту перед сваволею “президентської команди”.

Цікаво, що все це відбувалося під акомпанемент зойків про недостатність повноважень Президента. У рік президентських виборів прагнення зосередити всі владні можливості у своїх руках виявилося відверто і брутально. Ще наприкінці минулорічної зими Леонід Данилович почав висловлювати незадоволення самостійністю третьої влади — судової, оприлюднюючи претензії до позиції Верховного Суду. У березні, черговий раз заявляючи про недостатність повноважень глави держави і безвідповідальність парламенту, він усе ж запевнив, що не вдаватиметься до його розпуску.

Та вже у квітні в одному з виступів гаранта Конституції лунає теза, що в такому вигляді парламент в Україні не потрібний. Через півроку розпочався збір підписів за референдум, одним з пропонованих питань якого стане й перехід до двопалатного парламенту, що, зрозуміло, передбачає і дострокові парламентські вибори. А відразу ж після листопадового тріумфу у відповідь на небажання депутатського корпусу підтримати президентську забаганку провести інавгурацію пишніше, ніж будь-коли, і тим порушити традицію, що склалася, глава держави застеріг з турецького берега, що вдаватиметься до найрішучіших дій щодо неслухів. Застереження було почуте.

У парламенті почалося термінове формування пропрезидентської більшості, закликаної бути слухняною і старанно підтримувати всі ініціативи виконавчої влади.

Вибори спричинили також новий вибух пристрастей навколо інформаційного простору. Спроби законодавців засобами, що є в їхньому розпорядженні (законотворенням, формуванням слідчої комісії для розслідування ситуації в інформпросторі, призаченням належних йому за законом чотирьох членів нацради з телебачення й радіомовлення) відвоювати собі дещицю інформсвободи (і тим зберегти одне з головних надбань незалежної України — вільну пресу) зазнали нищівної поразки. Сама позбавлена ефіру від початку 1998 року, ВР марно щось там розслідувала — за відсутності закону про парламентські слідчі комісії, на який Президент регулярно накладав вето, результати їхньої діяльності не мали наслідків.

А Нацрада з ТБ та радіомовлення так і не стала життєздатною — Президент не призначив до неї своїх представників. Ось так просто.

Феномен долганових і лапікур, що глумляться над обраними народом депутатами, ігнорують закони і, з радістю плебея, що раптом отримав владу й безкарність через заступництво високого покровителя, вивищуються над законодавчим органом, демонстрація того, “хто в домі хазяїн” з найменшого приводу (хоч би й питання про місце проведення інавгурації) на тлі постійних президентських погроз розігнати парламент через його недієздатність — усе це виникло не сьогодні, основи закладалися від самого початку першого президентства Леоніда Кучми.

НОВЕ — ДОБРЕ ЗАБУТЕ СТАРЕ?

Президент Кучма ніколи не декларував мети повернутися до радянської системи владного устрою. Він просто робив це. На сьогодні парламент уже перетворено на несамодостатню, безсилу структуру — додаток президентської влади. Перетворено повільно й тому непомітно. Державний переворот уже здійснено, й ім’я узурпатора відоме. До повного відновлення тоталітарної системи — щоправда, під іншими гаслами і символікою — лишилося півкроку: розігнати парламент і провести вибори наступного під суцільним особистим контролем, забезпечивши, таким чином, його не лише функціональну, а й персональну кишеньковість.

Особливі, надзвичайно толерантні аж до люб’язності взаємостосунки кандидатів № 1 та № 2, продемонстровані у передвиборчий час, спричинені не лише таким любим для Головного Реформатора країни сценарієм російського розливу, а й тим, що проголошувані лідером “лівої загрози” програмові засади сам Реформатор втілює в життя без зайвого галасу і набагато успішніше, ніж зробив би його “супротивник”.

Той галас, що лунає з оточення Гаранта щодо недієздатності парламенту, потрібен лише для того, щоб думку про необхідність, невідворотність, природність власних неконституційних дій вкарбувати в колективну та індивідуальну підсвідомість кожного представника “народних мас”, оформити підпорядкування законодавчої влади виконавчій у вигляді соціального замовлення. Сумно, що це вдається. Я не кажу про бабусь, які слідом за доступною навіть їм жовтою пресою засуджують “базік-парламентаріїв”. Я про тих “протестних” працездатного віку з освітою не нижче середньої, які стогнуть від безробіття й зубожіння, плачуть від голоду й приниження, збираючи в кущах порожні пляшки, і при тому пишаються тим, що не працюють на капіталіста. Це вони, патологічно звиклі до обдурювання владою, потребують того вже на фізіологічному рівні і, вважаючи себе великими знавцями політики, радісно підхоплюють: “ату парламент, ату!”

Зворотним боком ефективного зомбування більшості, здійснюваного в найкращих традиціях радянської влади доперебудовчого часу, є зростання готовності до соціального вибуху. Коли навіяні формуванням нового уряду і парламентської більшості ілюзії і сподівання черговий раз розвіються, ця закономірність може датися взнаки. То хто це в нас ходить у борцях з лівою загрозою? Хто ж це пишається збереженням стабільності і громадянського спокою і застерігає від змін, що можуть цей спокій підірвати?