Леонід КРАВЧУК, президент Українського товариства “Інтелект нації”

ПОГЛЯД У ХХІ СТОЛІТТЯ
Майбутнє державного і національного становища України в глобальній економіці

Людині одвічно притаманне прагнення зазирнути в майбутнє. Врівень із шекспірівським “бути чи не бути?” бентежить її розум і душу питання: яким буде завтрашній день, як житимуть нащадки, якими будуть суспільство, держава, світ за її межами.

Економісти, соціологи, політологи, футурологи і астрологи на межі двох тисячоліть висувають чимало прогнозів майбутнього людства, принаймні в прийдешньому столітті. Вони різні, суперечливі і навіть взаємовиключні.

Але ясно одне - це вже не буде світ минулого століття, світ суперництва двох блоків: комунізму й антикомунізму, коли дві сили могли досить точно визначити ефект своїх дій стосовно одна одної. Не буде він і таким, яким був у попередніх століттях, коли в гонитві за лідерство, зверхність у світі боролися чотири-п’ять країн Європи, а потім до цієї боротьби долучилися нові індустріальні велетні - США і Японія.

Можливо, відійдуть у минуле і криваві війни, які терзали людство впродовж двох тисячоліть. Але чи зникне суперництво між народами, як і між окремими людьми? Безперечно, ні, позаяк таке суперництво - в самій природі людини. І народи, нації, раси робитимуть свій вибір - шукатимуть і добиватимуться гідного місця для себе в світовій системі ХХI століття. Проте важливо, щоб суперництво не виходило за межі цивілізованих форм життя, а стосовно Європи - вимог християнської моралі. “Обери собі життя, щоб жити”, - ці слова Біблії звернені до кожного народу. Нас очікують не тільки нові досягнення людей в розробці техніки і технологій, а й розвиток та поширення нових форм співробітництва й суперництва націй і держав. Це форми інформаційного, ідеологічного, психологічного впливу, ефективність яких цілком залежить від рівня сукупного інтелекту тієї чи іншої нації, усіх визначальних його компонентів (науки, освіти, інформаційних систем і технологій управління). Головне, що слід наголосити: провідну роль у самовизначенні націй відіграватимуть не лише матеріальні чинники та силові засоби, а й нетрадиційні і, на жаль, мало вивчені й мало опановані чинники нематеріальної природи: інтелектуальні, ментальні, духовні.

Серед них, звичайно, визначальна роль належить інформаційним ресурсам суспільства, нарощування яких пов’язане не тільки зі зміцненням наукового потенціалу, а й засобів інформаційної революції, телекомунікаційної техніки. Для нашої молодої держави історичне завдання - досягти в цьому напрямі переведення всієї суспільної системи на якісно вищий рівень функціонування.

Нині у світі нова ситуація. Бурхливо йде глобалізація багатьох процесів: банківської справи, проблем з цінами на ринку - вони одразу “перекочуються”, відлунюють з одного регіону до іншого. Те саме стосується формування ринкових відносин, зокрема управління ринками, певними економічними процесами. І все це здійснюється, насамперед, через глобалізацію інформаційних систем у сфері економіки.

Якщо говорити про економічний розвиток у глобальному аспекті, він проходить такі головні етапи: перший - поширення товарів; другий - удосконалення засобів виробництва; третій - удосконалення і рух технологій; четвертий - глобалізація фінансової системи; і, нарешті, нинішній етап - інформаційна революція. Скажімо, чи можна зараз уявити світ без Інтернету в глобальному масштабі? А 10-15 років тому про нього навіть не було й згадки.

Процеси глобалізації у новому, третьому тисячолітті і все, що з цим пов’язане, змушують по-іншому поглянути на критерії оцінки світових процесів, зокрема й у сфері економіки. Питання стоїть так: які нові тенденції, процеси треба взяти до уваги, аби визначитися щодо прогресу людської цивілізації і України зокрема?

Україна має могутній національний інтелект, входить в систему комунікацій, в систему найрозвиненіших інформаційних технологій, не повторюючи будь-яких зарубіжних. Ми вже куди сучасні зараз, бо одразу засвоюємо найефективніші технології. Це одна із особливостей, яка вирізняє і надає для динаміки нашого державного і національного становища новий імпульс. Але це тільки можливість, яку ще треба перетворити на реальність.

Україна, як і кожна країна, яка піклується про майбутнє свого державного і національного становища в глобальній економіці, має, насамперед, чітко уявити собі, що входження її в світове співтовариство буде своїм, неповторним, зважаючи на ті можливості та переваги, якими вона користується, й передусім, чисто природні, історичні, географічні, транзитні. Це, так би мовити, очевидна річ. І тут Україні поталанило з її реальним геополітичним становищем: вона розташована в центрі Європи на перетині численних шляхів, що дуже раціонально можна використати в різноманітних глобальних економічних, комунікаційних та інших подібних процесах.

Але при цьому є й інше питання, важливе для нас, як і для кожної країни, що включається зараз в світовий процес, у світову економіку. Не треба бути наївними - у світовій економіці, яка вже реально склалася і де кожна розвинена держава має свою певну нішу, нас не чекають з розкритими обіймами. Нам з готовністю може бути відведена роль сировинного придатка або ринку, куди скидаються другорядні, застарілі товари, часто-густо ще й екологічно небезпечні. І така тенденція вже досить помітна.

Ми чітко заявили про свою європейську орієнтацію, про прагнення включитися в європейську економіку, але перешкодою цьому є подвійний стандарт вимог співтовариства до України. Насамперед, від неї вимагають відкрити шлюзи для товарів із Заходу, а це не сприяє розвитку діяльності вітчизняних виробників. Політика подвійних стандартів негативно впливає на зростання нашої економіки й утруднює входження України в світовий економічний простір. А нашій державі за сучасного стану її економіки потрібна підтримка світового співтовариства. Власне, ця підтримка і допомога працюватимуть на безпеку в Європі й у світі. А коли економіка України прогресуватиме, тоді до неї повною мірою можна буде застосувати європейські стандарти. Та й сама вона буде в цьому зацікавлена.

Тому за нинішніх умов для конкретнішого визначення місця і ролі України в процесах глобалізації дуже важливим є вибір пріоритетів, які б виводили нас у світ широкий. Ми маємо могутню базу, яка вже зараз дозволяє визначити ці пріоритети. Це - космічні розробки, програмне забезпечення, інформаційна революція, літако- і суднобудування, деякі різновиди військової техніки.

На пострадянському просторі й у багатьох країнах світу є попит на сільськогосподарську продукцію з України. Відродження села на новій основі, безперечно, вможливить не тільки задоволення власних потреб, а й ширший вихід з цією продукцією на світовий ринок.

Величезним капіталом України є її інтелектуальний потенціал. Він накопичувався століттями, має глибоке коріння в нації. І Україна може і має увійти в глобальну економіку як держава високих наукових досягнень. Звичайно, коли економіка країни в надзвичайно тяжкому становищі, страждає, на жаль, і наука. Але це той пріоритетний напрям у державі, який слід підтримувати будь-що. “Наука необхідна народу, - писав Фредерік Жоліо-Кюрі. - Країна, яка її не розвиває, неминуче перетвориться на колонію”.

Відмова, посилаючись на вкрай складні економічні умови, від наукових, особливо фундаментальних досліджень або різке, в кілька разів, скорочення їх кількості, призведе до трагічних наслідків. У сучасній науці надолужити прогаяне дуже важко. Якщо ми відстанемо від високорозвинених країн (а без фундаментальних досліджень це неминуче), знадобляться десятиріччя, аби наздогнати їх.

Необхідно відпрацьовувати й інші нові нетрадиційні проекти, нові напрями розвитку економіки, науки, технологій, які дозволятимуть увійти в світове загальноекономічне річище, прискорюватимуть процес входження.

Одначе, тут є проблема, на яку треба подивитися з іншої точки зору. Суспільний розвиток, магістральна глобалізація йде різними напрямами, але вони мають десь зімкнутися. Проте, одна справа - це глобалізація Західної Європи, де вводиться єдина валюта, уніфікується законодавство тощо, інша - в країнах Африки або Південної Америки і зовсім інша справа - глобалізація країн пострадянського суспільства.

Понад 70 років ці країни жили за умов жорсткої планової економіки. За ці роки спотворено свідомість людини як господаря, ініціативного, сміливого, творчого, який би мав можливість спілкуватися з міжнародним загалом, порівнювати, прагнути зробити краще, ніж це робилося за кордоном, освоювати нові стандарти життя. Комуністична система у величезній імперії вирішувала за трудівника все і вся, ізолювала його від світу, забивала його голову тим, що ми наймогутніші в світі, що він нас боїться. І змінити свідомість, психологію людини, сформовані десятиріччями, досить не просто.

Україна - це нова, молода держава, яка щойно здобула незалежність, починає розвиватись. І ми не можемо допустити домінування таких процесів, аби переважала лише глобалізація. Це суперечить нашим національним інтересам. Ми повинні закріпитися як нація, політична нація. І одночасно брати участь в єдиному світовому процесі, процесі глобалізації.

Тому ставити знак рівності між тими процесами, що відбуваються у високорозвинених країнах, і тими, що відбуваються в нових молодих країнах, а це не тільки Україна, а й Росія, Казахстан та ін., не можна. Є особливість, дуже важлива для нас, - це національний чинник, національна ідея. Формування національної ідеї, або, скажімо, панівної ідеологічної думки, ба й навіть якоїсь тенденції, що регулює певні процеси, виникає не апріорі, не так, щоб потім підганяти під надумане саме життя. Хоча приклади такого підходу ще свіжі в пам’яті. Скажімо, чого варте твердження про утворення на території СРСР єдиної історичної спільності - радянського народу. Воно розсипалося при перших поштовхах демократизації суспільства.

Національна ідея народжується з історичних потреб нації. Вона не є щось статичне, незмінне на десятки і сотні років, а стає найвищою метою на кожному етапі розвитку нації, держави. Змінюються потреби нації, змінюються тактичні завдання, видозмінюється, доповнюється національна ідея. Вона має бути конкретизованою, зрозумілою людям, аби об’єднувати їх.

Національна ідея українського народу впродовж багатьох століть - мати свою державу. Ця мета досягнута. Але сама нація ще не усвідомила себе нацією, не піднялася з колін, не згуртувалася, щоб розбудувати державу. Постає питання: яку ми хочемо державу - просто українську чи державу багату, демократичну? Безперечно, українську, багату, демократичну.

Національна ідея в Україні зараз набуває економічного характеру. Від того, як поліпшиться життя в країні, залежатиме виживання України як самостійної держави і просування вперед. І національна ідея нині формується саме в економічному просторі.

Важливо зважити на те, що в світі відбуваються певні суперечливі процеси у світлі глобалізації. З одного боку, глобалізація багато в чому породжує ренесанс етносу, відродження інтелекту нації. А глобалізація, яка супроводжується інформатизацією, є найкращим способом поширення передових ідей, найліпшим способом переконання людей у тому, що жити треба інакше, творити умови життя, гідні людини. Все це - якнайвагоміший чинник створення самостійних держав. І останнє десятиріччя ХХ століття ознаменоване швидкими змінами політичної карти світу.

Водночас і сама глобалізація породжує прямо протилежні процеси, бо вона має не тільки свої інформаційні аспекти, а й свої економічні та владні аспекти, і саме вони протистоять аспектам її реалізації.

Економічні аспекти - це насамперед наростаюче панування в світовому економічному просторі транснаціональних компаній. Причому, ці компанії, більшість яких базується у США і має там надійне прикриття, відриваються, як правило, від пуповини національних держав і поводяться як самостійна сила, яка за своєю величиною та могутністю подеколи перевищує середні європейські держави. Ці транснаціональні компанії нетерпимі до національних особливостей, а, отже, й до суверенітету. Вони зацікавлені в тому, щоб капітал міг вільно обертатися за якусь добу, а то й за годину з одного пункту світу до будь-якого іншого, де з’явилася чимала вигода.

Особливо показовими в цьому відношенні є дії фінансово-спекулятивного капіталу, який перевищує національний капітал усіх країн, разом узятих, включаючи США. Цей спекулятивний капітал - капітал миттєвої дії, раптового хвильового накату і відкату. Найменші ознаки перегрівання, а перегрівання обов’язково буває, - і він відкочується, але вже тягне за собою не тільки те, що приніс, а й те, що було в країні, крім фундаментальних вкладень. Це - величезна небезпека. З фінансово-спекулятивним капіталом, до речі, пов’язана недавня фінансова криза, яка прокотилася планетою.

Особливо реагує такий капітал на національні спроби підтримати бідні верстви населення соціальними програмами. І тут у найтяжчому становищі опиняються країни, які мають соціально зорієнтовану економіку. Адже соціально зорієнтована економіка - це економіка за рахунок оподаткування капіталу. Чим сильніша соціальна орієнтація, тим більше оподатковується капітал, щоб із прибутку перекачати гроші на науку, культуру, бідне населення, безробітних тощо.

Характерний приклад. Кілька років тому суспільство Швеції було радикальним чином підірване саме транснаціональними компаніями. Коли міцно працюючий у Швеції механізм оподаткування капіталу (там високі податки поширюються і на транснаціональні компанії) заторкнув інтереси цих компаній, вони відкотилися. Але Швеція належить до сильних країн, і вона витримала удар, завданий її економіці транснаціональними компаніями.

Україна, Росія, інші держави на пострадянському просторі, як економічно слабкі, зазнали б у подібній ситуації цілковитого краху. Якщо можна так сказати, Україну від кризових потрясінь “врятувало” те, що вона не дуже включена в світовий фінансово-економічний простір.

Тож, подальша економічна, міжнародна політика України має бути мудрою, гнучкою, враховувати тенденції і процеси, що відбуваються у світі. Змінити їх ми не зможемо, отже потрібно пристосуватися, щоб зазнати найменших втрат.

Україна, як і кожна країна, прагне економічного суверенітету, який є найважливішою складовою всього суверенітету. Для досягнення цього є, принаймні, два шляхи, випробувані іншими країнами.

Перший - повна відкритість. Звичайно, для сильної країни така відкритість - це благо. Слабка країна, коли вона ще не має конкурентоспроможної продукції і відкрита всім вітрам, за повної відкритості стає здобиччю транснаціональних компаній. Вона затоварюється дешевим ширужитком, не може піднести й захистити свого товаровиробника, розвивати й зміцнювати власну економіку. З подання транснаціональних компаній з’являються політичні доктрини про необхідність світу під спільним дахом і без стін, доктрини, згідно з якими суверенітет - це те, чому слід покласти край як чомусь архаїчному, відсталому. Треба сказати, що всесвітній ідеології відкритості, тотальної лібералізації піддалися країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону й одразу перетворилися на здобич транснаціональних компаній, сферу спекулятивного відкату капіталу в цьому регіоні. За ними пішли Бразилія, Росія. Чим це закінчилося, добре відомо.

Майбутнє України як цивілізованої, високорозвиненої держави - у відкритості. Але обов’язково з відпрацьованими методами і механізмами захисту свого економічного суверенітету, із завойованими позиціями на світовому ринку.

Другий шлях - це шлях закритості, різних обмежень: митних, фінансових тощо. У зв’язку з цим зародилася нова концепція, концепція регіональної (не архаїчної, як Куба чи Північна Корея), міждержавної, вибіркової закритості. Ці держави вже приймають рішення, щоб ставити перепони на шляху тотального завалювання країни будь-якими імпортними товарами. Ставиться питання про проведення макрорегіональної політики. І Європейський Союз – це багато в чому захисна реакція Європи на атаки глобального транснаціонального капіталу.

Що стосується України, то нам необхідна повноцінна концепція участі в блоках із захисту від транснаціональних розбоїв. Звичайно, понад усе хотілося б до Європейського Союзу, але чимало перепон для вступу. Тому треба шукати нові шляхи, нові міждержавні об’єднання, в яких міг би проявити себе інтелектуальний, науково-технічний, ресурсний потенціал України. Нам потрібні ринки, енергоносії. Україна ж може дати технології.

Є привабливі історичні аналогії, які можуть слугувати взірцем для України в пошуках свого місця у глобальній економіці. Скажімо, коли Японія утвердилась як центр Сходу, цьому сприяв економічний ефект, який здобув назву “зграя гусей”. У чому його суть? Як високорозвинена індустріальна держава Японія послідовно проходила різні стадії орієнтації на той чи інший експорт продукції. Почала з текстилю, металургійних виробів, далі пішло автомобілебудування, електроніка. Але те, через що вона переступала, не залишала в себе, не руйнувала, а передавала іншим країнам.

Свої досягнення в текстильній, суднобудівній промисловості передавала Південній Кореї та іншим країнам. Це було підтягування за собою в освоєнні нових технологій інших держав регіону. Звідси й порівняння зі “зграєю гусей” - Японія як вожак у зграї тягнула за собою всю зграю сходинками піднесення.

Для України в нинішньому світі є партнери, активне співробітництво з якими може дати добрі плоди. Це Балкани, Середня Азія, Грузія. Слід уважно вивчити наші можливості на Африканському континенті. Україна з її могутнім інтелектом нації, науково-технічним потенціалом, створюваним багатьма поколіннями, може чимало зробити для розвитку цих країн і спільного утвердження у світовому економічному просторі.

Таким чином, цивілізаційні процеси в Україні, які відбуваються в річищі глобалізації, набувають дедалі динамічнішого характеру.

У цьому контексті доцільно розробити проект Програми інтелектуалізації нашого суспільства “Український інтелект-2010”.

Вона могла б містити такі складові:

Вступна частина. Громадському загалові пропонується до лексикону термін “інтелектуалізація”. Це - сукупність рівнів освіченості та культури, загальнолюдської свідомості, професіоналізму, здатності продукувати конструктивні ідеї, уміння власним прикладом спонукати до дії інших індивідів. Йдеться про створення родючого шару в суспільстві, розумового гумусу, який прислужиться грунтом проростання пагонів відродження та розвитку нації.

Це питання назріло настільки, що суперечки про потребу виокремлення інтелектуальної еліти в суспільстві вже видаються безглуздими. Хтось має взяти на себе ініціативу і роль тієї підойми, яка допоможе розв’язанню всього клубка проблем. Історія вчить, що такою верствою завжди була інтелектуальна еліта. Створення еліти - процес безперервний і чим інтенсивніший, тим продуктивніший.

Отже, пропонована програма має чітко спрямовуватися на розв’язання цієї важливої для суспільства проблеми, бути Програмою не декларацій, а конкретних дій, конкретних проектів, кожний з яких має спиратися на фінансову базу. Нехай ми реалізуємо кілька таких проектів, але видно буде реальну роботу. Не хапайся за все, а зроби щось одне, видиме. Розуміння цього, на жаль, бракує нашій нинішній еліті. А найголовніше, нашим державним мужам. Інтелект, за сучасним визначенням, це не лише розум, а й ідея.

Зміст програми. Вона може грунтуватися на двох основних напрямах: активізації, підтягуванні до нинішніх реалій існуючої, але “сплячої” інтелектуальної еліти, і створенні нової, за сучасними ефективними “гуманітарними” технологіями.

Перше завдання складніше за друге. Існуюча еліта втрачає віру в свою місію, а зневіра діє на неї, а відтак, і на суспільство, як пліснява. Є поодинокі випадки самовиходу інтелектуальних осередків з трясовини застою, але здебільшого ці незамінні осередки державною політикою практично не підтримуються. Втім, не підтримуються, на жаль, і згадані “поодинокі випадки”.

Отже зміст програми - це насамперед державна підтримка. Добрячу оскомину набило нагадування про цю підтримку, але в цьому основа. І не лише про фінансову підтримку мова. У справі активізації існуючої еліти конкретним і дієвим може бути залучення мозкових осередків до реалізації конкретних проектів в усіх сферах. Наголошуємо, в усіх сферах! Механізм може бути однаковим як для дипломатії чи законодавчої влади, так і для агропромислового комплексу.

У чому він полягає? У триєдиному підході: визначенні конкретного проекту, залученні конкретних виконавців, концентрації бюджетних та позабюджетних коштів саме на цьому проекті. Для наочності пошлемося на приклад української ракетно-космічної галузі, хоча в нашому визначенні він теж може бути лише напівпоказовим. І, насамперед, тому, що держава підтримує потуги галузі переважно деклараціями, а ті кошти, які можна було б спрямовувати на розвиток галузі, годують численну армію чиновників.

Однак розглянемо цей приклад і спробуємо пофантазувати на тему ефективнішої реалізації цього проекту. Шляхом залучення позабюджетних коштів Національне космічне агентство України за підтримки підприємств (насамперед КБ “Південне” на ВО “Південмаш”) реалізує три масштабні програми, які умовно назвемо “Зеніт” (Морський старт), “Дніпро” (конверсія ракет військового призначення) і “Циклон” (пошук космодрому для комерційних пусків космічних апаратів за допомогою легких ракет). Вивільнені або новозалучені кошти чітко спрямовуються на це, а не на державну підтримку національної бюрократії.

Реалізація цих програм автоматично тягне за собою затребуваність науково-технічної еліти - почали працювати інститути Києва, Харкова. Принагідно підприємства, які працюють над цими програмами, заговорили про випуск товарів народного вжитку, які вони колись випускали в широкому асортименті. Тут знову ж таки слово за науковцями, конструкторами та інженерами, адже продукція має бути конкурентоспроможною. Бачимо, як лише в одній галузі відбувається жадане відродження. От сюди держава і повинна цілеспрямовано виділяти певні кошти. Віддача їх очевидна.

Далі за аналогією. Завдання таке: визначити, приміром, три десятки подібних до космічної програм і взятися за їх реалізацію, довести їх до етапу логічного завершення. Але шляхом справжньої підтримки, без перекручування, накидання податкових та адмініструючих зашморгів. Вільний розвиток таких центрів упродовж 10 прогнозних років покаже, що саме таким чином науково-технічна еліта всіх спрямувань почне самовідтворюватись, себто, до реалізації цих проектів ми зможемо залучати молодь, оновлювати кров, яка застоялася. Реалізація кожного з визначених Президентом України проектів не обійдеться без інтелектуального супроводу; заперечивши це, ми знову потрапимо в глухий кут. Активізація існуючої еліти автоматично змусить її підвищувати свою кваліфікацію. Все дуте і декларативне відімре само по собі.

Друге завдання, яке полягає в підготовці інтелектуальної еліти, ширше і очевидніше. Якщо поставити його на добре спланований, фінансово достатній рівень, результати не примусять себе чекати. Щоб і тут не збитися на модні нині в суспільстві декларації (на жаль, і програма стратегічного розвитку “Україна-2010”, попри всю її масштабність, грішить декларативністю, наборами “правильних” фраз), слід визначити кілька реальних проектів і цілком реалізувати їх.

Одним із базових, на нашу думку, може бути широкомасштабний проект інформатизації (комп’ютеризації) українського суспільства. Це, зокрема, означає ширший доступ наших співгромадян різних верств, вікових груп і соціального становища до глобальної комп’ютерної мережі Інтернет. Розмежування тут поки що просто величезне. Хтось у нашому суспільстві вже широко використовує світові здобутки знань, а хтось не може пробитися до примітивного комп’ютера. Поставити завдання так, щоб навіть небайдужий комбайнер міг долучитися до Інтернету і вивчати передові технології збирання хліба, які накопичило людство.

Це не перебільшення, а необхідність. Можна критикувати глобальну систему, знаходити в ній всілякі жахи, але людство впроваджує її дедалі активніше і повсюдно. Ми знову окремо від усіх? Це, пам’ятається, було. Отже в загальній програмі комп’ютеризації програма “інтернетизації” має відіграти чи не провідну роль. Конкретизувати її, зробити калькуляцію фінансових витрат зможуть наші численні інституції, але це потребуватиме значного фінансування.

Ще одна з підпрограм - дистанційне навчання, особливо в сільській місцевості. Подекуди ми повторюємо долю племен, які живуть за своїми “законами” в оточенні цивілізації. Наші сільські діти, котрих полишають вчителі, нагадують тих дикунів. До речі, проект дистанційного навчання розроблено Українським товариством “Інтелект нації”, за умови фінансового сприяння його можна швидко і якісно реалізувати і зробити прикладом для наслідування в інших сферах.

Крім цього, термін (вірніше, процес) інтелектуалізації слід сміливіше вводити в навчальних закладах. За серйозного підходу можна розробити спеціальні навчальні програми. Нині предмети, які працюють саме на інтелектуалізацію молоді, розкидані, безсистемні, різнорівневі й різнопланові. Тут є над чим попрацювати нашим інститутам.

Загалом програма підготовки інтелектуальної еліти потребує розробки і спланованості. А ще - продуманості. Нині, приміром, нам бракує резерву висококваліфікованих кадрів управлінської ланки всіх рівнів, передусім найвищого. Ми мусолимо колоду старих карт і, розуміючи, що так далеко не зайдемо, здаємо собі справу й у тому, що поміняти цю колоду немає ким. Отже, підготовка таких кадрів. Починаючи з дитячого садка і аж до післявузівських спеціалізованих курсів. Чому ми досить серйозно ставимося до навчання керівників підприємств, а таку справу, як управління державою, залишаємо без чіткої організації?

Принципи реалізації програми. Кілька головних. Найперше – не допустити голого декларування бодай найменшого пункту, підвести під всі етапи реалізації чітке матеріально-технічне забезпечення, в тому числі фінансування. Якщо не державне, то з залученням позабюджетних та інших коштів. По-друге, запровадити принцип, який умовно можна назвати “а ви трохи зачекайте” (тобто принцип вирішальної ланки, пріоритетності, адресності тощо). На жаль, вельми тонке “розмазування” державної уваги і жалюгідних коштів на всіх нічого не дало, крім поглиблення загального зубожіння. Тому слід вирізнити основні напрями, проекти інтелектуалізації, решта може почекати кращих часів.

Держава, намагаючись фінансувати якомога ширше всі проекти, стежить за чітким виконанням їх, а не вдається до дріб’язкової опіки, адміністрування, полегшуючи долю проектів шляхом послаблення оподаткування чи взагалі скасуванням податків. Ця політика пільг має стосуватися й тих приватних інвесторів, хто вкладатиме кошти в реалізацію будь-якого проекту в загальній програмі інтелектуалізації українського суспільства.

До розробки і запровадження зазначеної Програми на загальнонаціональному рівні варто запросити всіх зацікавлених, мобілізувати інтелектуальний ресурс країни, надавши їй державної ваги.

Слід наголосити, що останні десять років європейської і світової історії без перебільшення були визначальними в новітній історії України: дев’ять років з них припали на становлення української державності, а у ширшому контексті - навіть на формування українського народу як політичної нації.

Україна постає перед світовою співдружністю як загальновизнана європейська держава, котра прямує шляхом демократії та ринкової економіки, яка не має територіальних суперечок із сусідами і, що особливо суттєво, - мирно залагодила гострі міжетнічні проблеми, успадковані від колишнього СРСР.

Особливо варто наголосити ту обставину, що на сесії Парламентської асамблеї Ради Європи Україну визнали зразком толерантності й розсудливості у справі залагодження відносин з національними спільнотами та етнічними меншинами.

Об’єктивні тенденції розвитку України свідчать, що попри всі труднощі і соціально-економічні колізії перехідного періоду, вона прямує шляхом формування відкритого демократичного суспільства. Незважаючи на всю суперечливу риторику, зумовлену внутрішніми партійними суперечками, повернення до тоталітарного режиму сьогодні для України неможливе за жодних політичних розкладів.

Свій історичний вибір Україна зробила остаточно і безповоротно.