Сергій ГРАБОВСЬКИЙ, кандидат філософських наук, головний редактор журналу “Генеза”

“СОВЄТСЬКА ЛЮДИНА” ЯК КУЛЬТУРНО-АНТРОПОЛОГІЧНИЙ ТИП

Процеси віднайдення національної української тожсамості на теренах України наразилися на якийсь “чинник X”, що заважає їм просуватися вперед настільки ж успішно, як це було наприкінці 80 — на початку 90 років. Звісно, можна все списати на недолугість владної політики чи на економічні негаразди, проте, мабуть, ідеться про щось істотніше, “буттєвіше”, ніж тактичні операційні помилки владних структур. Проблеми ж опору змінам у соціальному бутті, як правило, вказують на існування масового, усталеного культурно-антропологічного персонажа соціальної драми, буттєвість якого й зупиняє найрадикальніші проекти перевлаштування світу.

Соціологічні дослідження з дивовижною впертістю протягом десятиліття засвідчують незмінність певного, на перший погляд, алогічного сплетіння інтересів та настанов значної кількості українського населення, яке ототожнює себе насамперед з “громадянами СССР” і прагне до відновлення стану, який був перед перебудовою, до піклування держави про кожного громадянина. Це — близько третини всіх дорослих громадян України, отже, певний тип масової людини. Якщо виокремити головні, інтегруючи риси цього типу масової людини, то неважко буде впізнати “совєтську людину”, чи, користуючись сленгом, “совка”.

Щодо терміна. Чим зумовлене вживання слова “совєтський” замість “радянський”?

По-перше, його інтернаціональним звучанням (Soviet). По-друге, наявністю низки споріднених із ним слів, не останнє місце серед яких займає “совок”. По-третє, авторитетним й афористичним розрізненням совєтcького і радянського, здійсненим ще Л.Кагановичем (“Що це Рильський пише: “Я син Країни Рад? Яких “рад”? Адже була Центральна Рада!”). По-четверте, як зазначає Г. Грабович, “ради” і “радянське” в Україні були феноменами автохтонними, тоді як “cовєт” став привнесеним феноменом — якраз у війні проти “рад”. Пізніше “радянське” виконувало чи не магічну місію щодо “совєтського”, так би мовити, “коренізувало” його.

Про формування “совєтської людини” та “нової історичної спільноти” вперше сказав ще Сталін з офіційної трибуни. Проте ще в середині 30-х років Олександр Копиленко в одній з повістей на молодіжну тему виголошує вустами своєї героїні: “Моя національність — совєтська!” Йшлося про певну ознаку часу, дещо притлумлену потім під час війни й оновлену у період “розгорненого будівництва комунізму” й “розвиненого соціалізму”. Тезу Сталіна розвивали по-своєму всі кремлівські лідери. Апогею квазітеоретичні розмови щодо “совєтської людини” й “совєтського народу” досягли за часів правління Брєжнєва. Як, очевидно, й сам культурно-антропологічний розвиток феномена “совка” (термін вигаданий рок-музикантом Олександром Градським).

Видається, дослідження надзвичайної швидкості постання феномена “совєтської людини” (“совка”) й усталеності, незламності цього феномена під впливами тектонічних історичних змін ще привертатиме увагу дослідників.

Найперше варто відзначити, що “совєтська людина” начебто має всі ознаки національного типу, якщо брати до уваги сталінське визначення нації. “Совєтські люди” — це спільнота, об’єднана найперше економікою (яку Г.Попов назвав “адміністративно-командною”), певною територією (“От Москвы до самых до окраин”), мовою (соціолектом російської), традиціями і звичаями (Галина Вишневська образно схопила це: “Їдять макарони з хлібом”), соціокультурними настановами, міфологією. Міфологія, в тому числі й квазіісторична, у “совєтської людини” надзвичайно потужна, і вона успішно заміщає те, що Д. Лихачов називав “історичною пам’яттю”. Ще в середині 20-х років кінорежисер Перестіані створив фільм “Червоні дияволята”, де вивів повстанського отамана Нестора Махна в образі дрібного бандита, з яким легко впоралися юні герої фільму, заарештувавши його й доправивши до ЧК. І хоча фільм було створено у часи, коли спогади про діяльність Нестора Махна були живі у десятків мільйонів (без перебільшення!) людей, фільм “проковтнули”, і він став надзвичайно популярним. Інший приклад. Зі спогадів Надії Мандельштам (середина 30-х років, час воронезького заслання Осипа Мандельштама). Жінка, у якої вони винаймали квартиру, із захопленням говорила: ось як партія та уряд дбають про нас — то оселедців підкинуть, то гасу. А як там живуть, скніють нещасні трудящі на капіталістичному Заході. Зауважмо, що це говорить жінка, яка мала досвід дореволюційного життя, коли не треба було чекати “турботи партії та уряду”, щоб купити гасу та оселедців — але цей досвід був заміщений “совковою” міфореальністю.

Щось схоже можна спостерігати у дебатах щодо голодомору в Україні, коли свідки й учасники подій твердять, що ніякого голоду не було. Жодні раціональні аргументи, жодні емоційні апеляції не мають наслідків. “Не було”.

У політичному плані сьогоднішня “совєтська людина” найбільше занепокоєна тим, що “ОУН-УПА рветься до влади”. Знов-таки, всі посилання на те, що ніякої “ОУН-УПА” в реальності не існує, а радикальні українські націоналісти не мають істотної підтримки навіть у Галичині, не діють.

Таким чином, спільна міфологічна картина світу, спільне міфологічне казання про “богів” (Ленін, Сталін) та “героїв” (Ворошилов, Щорс, Жуков тощо), спільний міфологічний поділ світу на “людей” (“своїх”) і “нелюдей” (“імперіалісти”, “жиди”, “чурки”, “чучмеки”, “бандери”) — ось чи не головний чинник, який визначає життя “совєтської людини”. Це — істота, яка є продуктом і носієм одного з варіантів “міфу XX столітття”. Розпад цілісності міфу під дією зовнішніх чинників спричиняє болючий дискомфорт для “совєтської людини” і прагнення до повернення звичних усталеностей.

Та чи належить “совєтська людина” до новосформованого національного типу, “совєтського народу”? Видається, ні. Адже будь-яка нація в її сучасному розумінні (і в сучасній практиці національного буття) є насамперед спільнотою вільних громадян. Тим часом “совєтська людина” (як і “арійська людина”) належить до культурно-антропологічного типу, притаманного тоталітарному суспільству, де вільний громадянин як такий офіційно відсутній. Отож “совєтську людину” комуністичний лад створив, але однойменну націю — ні, лише “народ”, тобто суто соціальну спільноту, іншими словами, “соціоетнос”.

Саме “тотальну соціальність” як властиву рису “совєтської людини” відзначають численні дослідники. Б. Кочубей увів в обіг поняття С-особи, для якої всі життєві вартості, настанови зійшлися саме у соціальному вимірі. Життєвий успіх, кохання, індивідуальні стосунки, ставлення до здобутків світової культури — все виявляється “розчиненим у совціальності”. Внаслідок цього “совєтська людина” виявляється надзвичайно сугестивна (власне, це планували й її творці з числа “нереволюційних неромантиків” НКВД -МГБ). Своїми рисами вона дещо нагадує сакраментального “ідеального виконавця”, якого формували наглядачі нацистсько-більшовицьких концтаборів. “Ідеальний виконавець” конче потребував поштовхів іззовні для здійснення навіть елементарних життєвих функцій, іншими словами, він потребував “соціального програмування”. Так само і “совєтська людина” потребувала впливу “сильного суб’єкта” — парткому, директора, командира. Не випадково М. Мамардашвілі вважав чільною рисою “совєтської людини” саме “атрофію м’яза самостійності”.

Ця атрофія, до речі, зумовила як масовий успіх під час перебудови Кашпіровського, Алана Чумака, “Білого братства” та схожих феноменів, так, зокрема, і результати самої перебудови. Вплив мас-медіа, очолених “виконробами перебудови”, парадоксальним чином призвів до руйнації механізмів, які підтримували життєдіяльність “совєтської людини”, значною мірою її власними руками. Адже були використані ті ж настанови, схеми, спонуки до дії, що і раніше, тільки “герої” та “демони” в них стали іншими (а то й помінялися місцями). Втім, поки справа не дійшла до “верховного бога” (Леніна), така десовєтизація рухалася успішно. Але замах на центр світогляду, на “верховного творця сущого совєтського світу” мав наслідком відновлення сукупності традиційного світобачення і суспільної поведінки значної кількості “совєтських людей”. І хоча СССР впав, масова людина, витворена системою, залишилася, хоча й з певними модифікаціями в настановах та поведінкових реакціях, і, зрештою, втративши абсолютне кількісне домінування у суспільстві.

Таким чином, “совєтська людина” має усталену, структуровану, чітку й ефективну пояснювальну схему для всього, що існує на білому світі. Ця схема, як і належить міфові, побудована на граничній опозиції “свого” й “чужого”, “білого” й “чорного”.

Наприкінці 80 — на початку 90 схема дала тріщину, перестала працювати, коли раптом на перший план вийшли неохоплювані раніше совєтським міфом реальності. Але оскільки українство не змогло (власне, і не прагнуло до цього) нав’язати “совєтській людині” переконанням чи навіть певною силою нові пояснювальні схеми, не менш прості й зрозумілі, то старі злегка трансформувалися і відновили своє функціонування. Та й чи можливе було таке силове нав’язування?

Зробимо уявний експеримент: якби за президентства Леоніда Кравчука були розстріляні бодай декілька тисяч “ворогів народу”, якби українізація справді здійснювалася примусово, якби мас-медіа працювали в унісон на створення іміджу “України — батьківщини слонів”, то “совка”, принаймні, значну його частину, можна було б “українізувати”. Втовкмачивши у підсвідомість нові пояснювальні схеми на місце старих. Проте, зрозуміла річ, Україна все одно лишилася б, образно кажучи, “республікою совка”, таким собі “міні-СССР”.

Є низка засадничих рис, які характеризують “совєтську людину”. Традиційно відзначають “відокремлення думки від дії”, або ж “розрив між словом і ділом”. Слово виступає певним ритуальним жестом, покликаним магічним чином заспокоїти можливі збурення у соціальній дійсності; тим часом, “правильно” висловившись, можна діяти згідно з власними інтересами, які можуть докорінно розходитися зі словами. Власне, таку розбіжність може зафіксувати тільки людина з раціональними настановами. Для особи ж, що перебуває “всередині” відповідного міфу, розбіжності немає.

У зв’язку з цим Г. Грабович називає “публічну безвідповідальність” як властиву рису “совєтської людини”. Проте ця людина і не може мати публічної відповідальності, бо виступає як представник спільноти, на боці якої правота вже через сам факт її існування. “Бути відповідальним” у межах тоталітарної спільноти — це звітувати перед безпосереднім керівництвом в особі “паралельних структур” партії-держави, і головне — не результат праці, а грамотно, за всіма ритуалами виконаний звіт (найчастіше це паперовий артефакт, на якому стоять так звані “грифи втаємниченості”, покликані якраз і вберегти відповідальність “совєтської людини” від публічності.

“Совєтська людина” живе у дуже своєрідному часі-просторі. Усі совєтські календарі зазначали, крім всесвітнього ліку літ, ще й те, який рік триває з часу “Великої Жовтневої революції”. Саме ця дата виконувала

роль міфологічної “дати заснування світу”. Все, що було до неї, вважалося “злом”, “іншим світом” (не випадково совєтська статистика оперувала сакраментальним поняттям “у порівнянні з 1913 роком”). Проте для нинішньої “совєтської людини” 1917 рік став віддаленим, слабо забарвленим чуттєво, втім, все одно дещо містичним поняттям: саме тоді відбулося повалення “буржуазної влади” (хоча насправді більшовики звалили суто соціалістичний уряд); саме тоді перемогли “українських буржуазних націоналістів” (хоча головною вадою Центральної Ради, з позиції сьогоднішнього дня, якраз і було невизнання національної буржуазії); саме тоді “відкрилися нові горизонти розвитку людства” (людство, втім, і не помітило цього). Більшого значення набувають хронологічно ближчі дати, серед яких особливе місце посідає міфологія, пов’язана з “Великою Вітчизняною війною”. Цей сегмент совєтської міфології потребує спеціального дослідження, надто вже він показовий.

Взяти хоча б те, що часово-просторові межі і змістова наповненість “Великої Вітчизняної” і “передвоєнного періоду” не збігаються ні з дослідженими історичною наукою фактами реальної історії, ні з елементарною побутовою логікою. Як узгоджується “раптовий” напад Німеччини з щоденною готовністю до ворожого нападу впродовж усієї попередньої совєтської історії (“загроза з боку капіталістичного оточення”)? Ніяк. Як узгоджується теза, що “у нас було мало танків”, з тим, що реально СССР мав їх уп’ятеро більше, ніж Німеччина? Теж ніяк.

А теза про “перемогу совєтського ладу” з удесятеро більшими втратами Червоної армії, ніж Вермахту? Теж ніяк. І ніколи не буде узгоджена в межах міфологічних настанов “совєтської людини”, яка має навіть своє, відмінне від усього іншого світу свято перемоги: світ здолав нацистів 8 травня, “совєтська людина” — 9 травня.

Щодо часу-простору ще одна заувага: на території СССР з початку 30-х років годинникові стрілки були переведені на годину вперед. Без логічного об∂рунтування. До речі, нинішня Росія було повернулася до астрономічного часу, який був за Російської імперії, а потім — все ж таки до совєтського.

Найлегше міфологія “совєтської людини” сприймає трансформації, які відбуваються від імені “богів” та “героїв” цієї ж міфології та за визначеними ритуалами. Це призвело, наприклад, до фантастичного для Маркса з Енгельсом фактичного перетворення російської православної церкви за сталінських часів на один з державних інститутів, а згодом — на складову життєвого світу “совєтської людини” (довелося чути від одного білоруса, що він “русский, православный, коммунист”).

Сприймається як само собою зрозуміле, що газета “Комуніст” виступає на захист “канонічного православ’я” проти “розкольника Філарета”. “Совєтська людина” із задоволенням читає газети, де йдеться про західну (а то й мондіалістсько-масонську) змову проти світового слов’янства та православ’я. Всесвітня змова проти неї — те, що надає під∂рунтя для самопошани кожної совєтської людини.

Політична поведінка “совєтської людини” доволі проста. На референдумі 1991 року вона голосувала за незалежність України (бо пояснювальні схеми агітаторів з розпущеного ЦК КПУ, які працювали в команді Кравчука, були для неї переконливими) та за самого Леоніда Макаровича. 1994 року за Леоніда Кучму голосували саме найбільш “совєтизовані” регіони, включно з переважно україномовною Чернігівщиною. Ці регіони, які не отримали за час президентства Леоніда Кравчука жаданого заспокоєння, зрозумілості світу й тякої-сякої економічної стабільності, шукали лідера, який пообіцяє їм те, чого вони хочуть.

Мотиви голосування 1994 року видаються вельми прозорими. “Українізація” (тобто слабка і непослідовна, але відмова від совєтськості і заміна її якимись елементами української та європейської демократичної традиції) асоціювалася з владою, яка її проводила. Влада допустила не тільки різке падіння життєвого рівня, а й головне — вона не створили психологічної комфортності “совєтській людині”. Не змусила жити за загальнообов’язковими правилами, а кинула напризволяще, аби кожен виживав, як вміє сам. Життя в міфі є життям колективним, воно сприймає індивідуалізм (“буржуазний індивідуалізм”, коник совєтської пропаганди) як щось страхітливе й вороже. Що було робити? Російськомовні (совєтськомовні, точніше) регіони голосували за повернення до старих, простих, зрозумілих правил гри, власне, правил совєтських. Кучма обіцяв українсько-російську двомовність (тобто те, що було й за СССР), тісну інтеграцію з Росією, “порядок і порядність”, отже, був противником “українства”.

Далі почалися цікаві речі. Леонід Кучма дуже швидко почав публічно майже повсюдно говорити мовою, яке російськомовне населення сприймало як українську, демонструвати, що він — державник. А коли Леонід Данилович згадав Грушевського з Винниченком, а у Львові ще й Петлюру, справа була майже зроблена: “совєтська людина” відвернулася від президента. Хоча сам президент раз у раз робив широкі жести, запрошуючи “совєтську людину” до взаєморозуміння. Досить згадати, що у доповіді, присвяченій 8-й річниці незалежності, Леонід Кучма серед достойників, якими має гордитися Україна, не забув комуністичних прем’єрів Масола й Ляшка, але з якогось дива “випустив”, скажімо, Івана Дзюбу чи Левка Лук’яненка, не кажучи вже про представників радикальнішої до совєтського ладу опозиції.

На виборах же 1999 року “совєтська людина” вперше за існування незалежної України перестала бути вирішальною силою. Звісна річ, частина тих, хто голосував за чинного президента, також мала всі питомі ознаки “совєтськості”; проте політичні технологи знайшли і відпрацювали засоби вдалого маніпулювання настроями, скажімо так, “пасивно-совєтської” громади. При цьому президентська команда вела — досить фахово — активну антисовєтську й антикомуністичну пропаганду, яка в силу тих чи інших причин знайшла відгук більшості електорату.

Це доводить, що совєтський міф відходить у минуле (дуже поволі) разом з “совєтською людиною”. Проте вона ще довго лишатиметься одним із головних персонажів соціально-культурного буття України. І проведення будь-яких послідовних реформ має враховувати культурно-антропологічну визначеність “совєтської людини”, способи впливу на неї, методи щеплення нових поколінь від одного з найстрашніших міфів XX століття.