Микола ЖУЛИНСЬКИЙ
“ЧИ СТАНЕ НАША МЕЖОВІСТЬ НАШОЮ СИЛОЮ?”

Але ж, як істинні українці, ми будемо таки оптимістами: від усвідомлення необхідності врешті-решт прийдемо до практичних напрацювань, а відтак — і до узагальнень. Та й зараз слід віддати належне окремим ентузіастам, котрі таки вже мають деякі уявлення й деякі напрацювання з цієї проблематики. От хоч би й Ви, Миколо Григоровичу, бо ж, наскільки мені відомо, ці теми Ви почали розробляти ще в ранзі Державного радника України з питань гуманітарної політики, згодом — віце-прем’єр-міністра України з питань гуманітарної політики, а зараз, очевидно, вони Вас цікавлять не тільки як члена Комісії Верховної Ради з питань культури та духовного відродження, але й як науковця, котрий від літературознавчих розвідок органічно прийшов до ширших спроб на ниві національно-культурної проблематики, що виступає на одне з чільних місць в умовах формування нового політичного устрою України. Але дозволю собі ще одне застереження: у нашій розмові послуговуватися не тими спірними уявленнями, яким — соціалістичним чи капіталістичним — має бути українське суспільство, а засадничо виходити з того, що це має бути суспільство вільної людини, побудоване на демократичних та правових підвалинах.

— Справді, мене ще тоді, в 1992 році, захопила можливість розробити концептуальні принципи й методологічні засади гуманітарної політики для молодої Української держави — власне те, на чому має базуватись розвиток нашого суспільства. Як виявилось, починати треба було мало не від нуля: відшукати якісь подібні програми чи наукові розробки з досвіду інших країн, принаймні, не вдалося. Але поштовхом для осмислення цієї проблематики стала праця лауреата Нобелівської премії Фрідріха Хайєка “Суспільство вільних”, зокрема, епілоґ “Три джерела гуманітарних цінностей”. Його проста думка, що “...будь-який прогрес повинен ґрунтуватися на традиції”, давала можливість включити в систему нових ціннісних орієнтацій суспільства культурні, духовні традиції. Адже побудова демократичної правової держави немислима без культури, культура ж, у свою чергу, ефективно стимулює розвиток економіки.

Годі доводити, що для України демократія — пекуча необхідність, оскільки тільки вона забезпечує мирний характер суспільно-політичних змін, дотримання прав людини. Закріпити ж молоді пагони демократії можна лише розвитком демократичної культури в суспільстві, формуванням таких переконань, в основі яких — усвідомлення необхідності, розумного вибору, готовність до досягнення компромісу в ім’я спільної мети. Я часто згадую визначення демократії, яке дав польський католицький філософ Стефан Вільканович: “Демократія — це не лише метод здійснення влади з допомогою парламентських закладів, але й певний тип культури, який охоплює суспільні установки, систему, цінності, звичаї і закони”. Отже, не тільки закони, ідеологічні установки, але й цінності, звичаї, а це вже закорінено в тій традиції, яку має на увазі Хайєк.

Але хіба можна розраховувати на вироблення демократичної культури в нашому суспільстві, якщо у свідомості, чи, сказати б точніше, у підсвідомості людей усталився десятиліттями цілеспрямовано формований і вміло впроваджуваний державним механізмом цілий комплекс політичних стереотипів та ідеологічних установок? Ситуація ускладнюється тим, що на суспільство ще не “працюють” ефективно національні базові цінності, які виробляли протягом віків традиційні системи світосприйняття, не задіяний ще величезний внутрішній потенціал української культури. Планомірно здійснювана люмпенізація масової свідомості, насаджувані архетипи...

— ... тотальна міфолоґізація й некритичність мислення, прищеплення та культивування страху, який, за словами Гайдеґґера, єднає людей, перетворює їх у масу, знеособлюючи, розчиняючи у ній індивіда, — вся ця тяжка спадщина недалекого минулого дає підстави для усвідомлення того, що переорієнтація суспільства, вироблення нової ієрархії вартостей на іншому, новому етапі розвитку суспільства — це важкий і тривалий процес.

— Ви, пані Людмило, маєте рацію. В тому-то й повинен полягати концептуальний підхід до ідеї національно-культурного самовизначення української нації в умовах формування нового політичного устрою України — справді, не будемо, забігаючи вперед, означувати його якимись усталеними термінами, — що виходити слід із особливостей національного характеру, менталітету, але враховувати й деформації у людській свідомості, до яких спричинилися десятиліття тоталітаризму.

Але головне — я особливо підкреслюю це — формування духовного фундаменту нашої держави слід здійснювати на правовій основі, на забезпеченні правових інтересів особи. Я вже, здається, десь цитував слова нашого земляка, видатного ученого в галузі права Бориса Кістяківського, котрий обстоював ідеал правової особи: “Право тільки там, де є свобода особи”. Тільки забезпечивши правові умови для самовитворення індивідуальності, становлення суверенності мислення, органічного відчуття свободи, можемо сподіватися на формування національної свідомості як необхідного чинника самоорганізації індивіда через систему національних базових цінностей, через (і завдяки) розвиток культури, створення необхідних інституційних можливостей реагування на світові культурні цінності та запити нашого сучасника. А оскільки таких передумов ще не створено, ми й маємо несформовану націю, а сам процес творення держави, відповідно, ускладнений.

Тобто, якою є наша реальність? Суспільні відносини не розвинуті, немає самої системи цих відносин. Не введені інституції громадянського суспільства, перервана (і чи була вона?) традиція демократичного мислення, де ще ті ринкові відносини?!

Але ж зміна умонастроїв, переформування суспільної свідомості головне на сьогодні. Не погляд назад — у такому разі суспільство може застигнути соляним стовпом, який обов’язково впаде під роз’їдаючим дощем нових ідей, що їх повсякчасно продукує цивілізація. Та це була б велика трагедія для України. І є ж прагнення перебороти свою ідеологічну одномірність. Залишається тільки творити основу для цього “переборення”.

А чи осмислені культурні базові цінності? А тим часом культурна національна традиція повинна відігравати чи не основну роль у формуванні національної ідеї, нової суспільної солідарності. Особливо хочу звернути увагу на останнє — суспільну солідарність — проблему, архіважливу для українського суспільства, без якої взагалі неможливий його розвиток на засадах демократії. І саме довкола національної ідеї може солідаризуватися наше суспільство...

— Якщо ми уникнемо спокуси замінити розвінчану більшовицьку ідеологію “рівності бідних” державною ідеологією, ідеологією національною, але директивною, “спущеною згори”, а подбаємо, щоб вона оволоділа умами людей на рівні усвідомлення, якщо ми не допустимо домінанти цієї національної ідеї над правами людини, загальнолюдськими цінностями, а забезпечимо пріоритет прав і свобод особистості, тоді, я переконаний, консолідація довкола ідеї державотворення (та це уже й зараз засвідчують статистичні дані) і сформує у громадян почуття національної гідності та патріотизму. Почуття, яке ставало рушійною силою суспільного прогресу в багатьох народів світу. Хоча, можливо, аби не відлякувати людей ідеологізацією суспільства, краще таки говорити не про ідеологію, а про національну ідею, яка могла би об’єднувати всіх, незалежно від національності, хто живе в Україні і сприймає її державні інтереси. Сильна, демократична, правова, незалежна Україна — ось ідеал для всіх соціальних груп, етносів, партій, громадських організацій, конфесій. Саме він є об’єктивним виразником волі українського народу і тих національних меншин, які пов’язали з ним свою долю.

Головна опора в цьому процесі формування нової, державницької свідомості нації лягає на мову, культуру. Особливо хочу наголосити: оскільки наше суспільство знаходиться нині на особливому, історично визначальному етапі свого розвитку, то нові соціально-економічні та етнокультурні фактори повинні забезпечувати розвиток значно вищого, ніж це було досі, рівня мовної спільності. Адже мова повсякчас пристосовується до суспільного устрою і розвитку, функції її соціальне обумовлені.

— Так, створюються, формуються ідейні та соціально-психологічні, науково виважені установки, з їх допомогою “вводяться” у свідомість мас певні ідейні кліше, постулати, міфолоґеми — у формах, максимально наближених до культурного рівня народу. Звичайно, вони мають бути цілком прогнозовані, а значить, враховувати і ті моменти нашої обтяженої історичними реаліями, до того ж деформованої тоталітаризмом ментальності, на які Ви, зокрема, й звертаєте увагу.

— Однак, пані Людмило, треба мати на увазі те, що та деструктивність духовної еліти була спрямована на поступ, на розвиток і, зрештою, мала конструктивне начало...

— ...хоч механізми її впливу на суспільство, по суті, залишалися такими ж. “Досі цивілізації завжди створювалися й спрямовувалися у своєму розвитку невеликими Групами інтелектуальної аристократії, а не юрбами. юрби є сильними лише у руйнуванні” — підкреслював французький філософ Лебон. А щодо маніпулювання свідомістю... Я веду мову лише про організацію свідомості певного класу, соціальної групи, якщо хочете — то й регіону. На моє переконання, національна ідея, на якій і базується державна ідеологія, має виступати своєрідним регулятором в організації знання та лінії поведінки. І її треба серйозно розробляти, творити з неї науково обґрунтований культурний міф. Але це — тільки механізм, розрахований на здатність людської свідомості насамперед сприймати клішовані поняття. До того ж міф аж ніяк не повинен перетворитися у єдиний засіб організації індивідуальної свідомості та колективної поведінки — потрібна ціла система комплексних заходів із урахуванням усіх соціально-психологічних, етнічних та інших моментів...

— Так, бо за умови перетворення національної ідеї у своєрідну ідеологему, та ще й за сприйняття народом як директивної, — це справді небезпечно. Бо ж громадяни колишнього СРСР, за визначенням Вітторіо Страді, й без того уражені “тотальним ідеологічним наркозом”.

— Авжеж, бо суспільство без внутрішньої гармонії, як правило, конфліктне, воно перманентно перебуває на грані вибуху. І я поділяю думку Володимира Черняка стосовно того, що національна ідея “інтегрує і гармонізує життєдіяльність населення певного ландшафтно-кліматичного простору і дає спільну орієнтацію на майбутнє”, що “національна ідея є ідеєю консолідації та інтеграції окремих етносів, що живуть в Україні, при збереженні їх національної своєрідності та неповторності”.

Національна ідея — це концентрація національної свідомості. “Оживлення”, введення в систему ціннісних орієнтацій суспільства норм і цінностей культури — за цієї умови відбувається самоідентифікація нації, цивілізаційне інтегрування в певну культурну та політичну єдність та цілість. Перший етап — це пробудження і піднесення національної самосвідомості (народні звичаї, традиції, мова, базові культурні цінності загалом). Йде відтворення основ буття нації чи їх формування через самоусвідомлення. Другий — вироблення механізмів реалізації системи інституцій громадянського суспільства. Але пріоритет маємо віддати в цьому процесі не державі, не висувати на перший план суто соціальних чинників, а формуванню громадянського суспільства, аби не перетворитися в націонал-соціалістичну форму. Тобто, виробити такі механізми, які передбачають, з одного боку, пріоритет особистості, а з другого — повагу з боку цієї особистості до владних інституцій та структур — це аби не звучали згадані Вами тичининські слова у новому соціально-політичному контексті.

— І має рацію. Але така модель доконче потрібна. Адже національно-культурна ідея тісно пов’язана з проблемою культурної ідентичності українського суспільства, а культурна національна традиція безпосередньо впливає на формування нової суспільної солідарності, про яку ми й вели мову. Треба мати на увазі, що кожна культура формує свій особливий культурний соціум, свою форму соціально-культурного спілкування. Недаремно ж комуністична система так цілеспрямовано проводила жорстоку репресивну селекцію духовно-інтелектуальних сил України, руйнувала людину шляхом витончених деформацій норм та ідеалів національної культури, в результаті чого й було перервано духовну традицію народу. Тепер же для того, щоб визріли умови для його національної та духовної самоідентифікації, необхідно провести комплекс цілеспрямованих державних заходів до створення повноцінного соціокультурного середовища, передусім для еволюційного вростання у європейську цивілізацію.

Зважте на те, що ми не можемо динамічно й своєчасно реагувати на культурні імпульси, які надходять спорадично, оскільки не маємо діючої системи сприйняття цих імпульсів і механізму творчої їх реалізації. До того ж, у нас не розвинена національна система комунікацій, тож ми не спроможні й транслювати наші духовні цінності світові. Отже, про якусь наддержаву, хоч би й у цьому контексті, говорити зарано. А от культурологічне завдання ставити перед собою можемо, очевидно, таки підносячи його в ранґ національної мети — хоча я би, звичайно, ставив питання ширше. Концепція національної культури як духовної цілості, називаймо її поки що так — необхідна нам ще й тому, щоб не відкривати уже відкритого, відновити структурну єдність усіх розірваних, насильницьки роз’єднаних компонентів культури.

— Це ще й результат того, що нам у спадок залишилася маргіналізована людина — роздвоєна між двома культурами, врешті-решт — між двома ідеологізованими культурними орієнтаціями, атрофованим почуттям приналежності до мовно-етнічної спільності, духовної пов’язаності з долею свого народу, його історичною спадщиною. По суті, наш сучасник опинився у межовій культурній ситуації — не тій, звичайно, яка має працювати на нашу силу. А якщо зважати ще й на активну трансплантацію чужорідної, як правило, американізованої культури, що не зустрічає належного опору у зв’язку з несформованістю духовної незалежності національної культури, то можна уявити, яке складне завдання постає перед нами.

— Так, тут ще має бути розвиненою культура індивідуальної свободи, моралі й відповідальності, необхідне витворення умов для внутрішньоособистісних, персоналістичних мотивацій. Можливо, якраз варто робити ставку на таку рису культурно-історичного типу свідомості, як “пафос самоствердження особи”, через культуру. Мене такий підхід уже цікавив, думки, співзвучні моїм, знаходив у Я.Бухгарта, Й.Хейзінги, М.Бахтіна, ОЛосєва... На цьому фунті можна напрацьовувати підвалини національної ідеї. А ще основою єднання ідеальної духовної спільності — можуть стати релігія, а також філософія — певна “культурна форма” (Е.Туссерль).

— Є, ще є можливість повернення до тоталітаризму в нових формах старої комуністичної ідеології. Це страшно. Але, на жаль, це реально, бо збережеш “матриці” у свідомості і суспільних настроях. І це особливо небезпечно за відсутності ідей та цінностей, які могли б політично консолідувати й соціально-психологічно інтегрувати суспільство. У такому разі з’являється ностальгія масової свідомості за будь-якою ідеологією, а за некритичності, інертності мислення — готовність піти за лідером-популістом чи критиканом. Оцей феномен “авторитарної особи” — спадщина від недалекого минулого — ще висить над нами зловісною тінню... І це — вагомий аргумент, що ми таки не повинні, як Ви справедливо застерігали на початку нашої розмови, ніяк не повинні потопати у мріях і віддалятися від дійсності...

Розмову вела Людмила ТАРНАШИНСЬКА
Березень, 1995 р.