Степан ВОВКАНИЧ, доктор економічних наук

ІНФОРМАЦІЯ В СИСТЕМІ НАЦІОТВОРЕННЯ

Чи не доводилось вам розмірковувати над тим, чому літера “М” в усіх алфавітах знаходиться посередині? Що більше: візуально ця літера за своєю формою — однаково, латина це чи кирилиця — ніби опирається ніжками на обидві частини абетки. Вона, закорінюючись у них, не роз’єднує цілісності абетки, а лише пікою середньої опори точно вказує лінію поділу, є водночас своєрідним мостом і центром поділу. Отже, об’єднує дві складові в одне ціле, тобто у цілісну знакову систему, за допомогою якої кожна нація закріплює свою мову, культуру, свій (і не лише свій) інтелект у матеріальних носіях інформації. Іншими словами, людина фіксує творчі набутки свого розвитку (знання, досвіду) в інформації, яку зручно і надійно можна зберегти та передати наступним поколінням, оскільки наша пам’ять не завжди є тривкою, а значить — достовірною. Лише завдяки вертикальному рухові інформації (від покоління до покоління), вивчивши досвід минулого і своїх безпосередніх попередників, сучасники здатні створити щось нове, прогресивніше, піднятися на вищий щабель розвитку. У цьому — наступність і новизна розвитку, безперервність традицій і активність новаторства по горизонталі, тобто примноження знань і досвіду на рівні одного покоління чи особи. Цю екзистенційну якість я називаю духовною інформаційною мобільністю (ДІМ) нації. Усі колонізатори саме через обмеження чи переривання процесів такої мобільності духовно збіднювали, а відтак асимілювали поневолені народи, інгібуючи насамперед їх мови і вивищуючи свої.

Таким чином, перманентне передавання чи непередавання інформації (а тим більше суворе переслідування і цілеспрямована заборона передач) рідною мовою як від предків до нащадків, так і всередині поколінь має доленосне значення для розвитку кожної нації, її суспільного інтелекту, для можливостей рівнопартнерської інтеграції тієї чи іншої країни в систему світового інформаційного, освітнього, наукового, мислительного простору. Звідси стає дедалі зрозумілішою життєва необхідність безперевного зв’язку поколінь, який зумовлює складну низку проблем взаємозалежності інформації і нації, мови і держави; проблем які часто формулюються так: є мова — є нація, а є нація — є держава. Отже, немає мови — немає держави.

Над цією актуальною для України проблемою я замислювався неодноразово. Не можу собі дорікнути, що з цієї проблематики мало написав і надрукував праць у різних наукових виданнях. Проте реакція — лише на рівні колег. Не спостерігається жодного інтересу до порушених проблем ні з боку урядових чиновників, ні громадсько-політичних організацій. То чи не слід наші, часом надто наукові, сентенції частіше переводити у площину більш популярного викладу, залучаючи традиційні для журналістів форми з доступною широкому загалу риторикою, розмаїттям гіпнотизуючих заголовків та підзаголовків, метафоричністю тощо.

У доцільності такого підходу до актуалізації доленосних для України проблем збереження національної ідентичності, духовного відродження та утвердження української мови як державної мене ще раз переконала стаття “Чи потрібна українцям українська мова?”, яку опублікував у газеті “Вечірній Київ” (15 січ. 1999 р. ) етнолог В. Балушок. Йдеться не про риторичність запитання у назві статті, не про ту буцімто більшість смертних українців східних областей, якою вельми часто спекулюють сьогоднішні українофоби, доводячи непотрібність української мови. Йдеться про надто серйозну і малодосліджену роль інформації у сучасних процесах націотворення, а значить — державотворення, якою, вочевидь, будуть спекулювати не лише під час президентських виборів.

У цьому контексті відзначимо намагання автора привернути увагу читачів до принаймні двох, на нашу думку, важливих аспектів суспільного життя. По-перше, етнолог акцентує увагу громадськості на тій сучасній закономірності, за якою, визнаємо ми її чи ні, каналами ЗМІ дедалі більше передається етнокультурної, етномовної, етноісторичної, етнорелігійної та іншої інформації. У той же час питома вага усної традиції у передачі інформації зійшла майже нанівець. Отже, ЗМІ виразно відіграють дедалі більшу роль у деформуванні села як споконвічної твердині української звичаєвості, свідомості традиційних носіїв української мови. По-друге, вчений відзначає наявність фактично двох мереж ЗМІ — україномовної і української за змістом на Заході та російськомовної і переважно семантично неукраїнської на Сході України. Це, на погляд науковця, практично спричиняє творення двох окремих етносів у межах України, тобто фактичне формування спочатку етнічної, а відтак — національної самосвідомості. Створення нового етносу в східних областях України викличе в майбутньому проблему етнічного, а потім — територіально-політичного розмежування із західноукраїнським етносом.

Усе це вказує на важливість Центру України, зокрема її столиці, не лише в збереженні соборності наших земель, а й у локалізації межовості в українському контексті, виходячи із нашої ментальності, характерологічних рис народу і впливу на нього геополітичних реалій. Саме ці реалії виводять сьогодні Україну на межу між НАТО і СНД, а останні події в Югославії вимагають від неї не лише посередництва — медіації, а і визначення власної чіткої проукраїнської політики, яка була б домінантною впродовж її історичного розвитку. Адже недарма зауважено, що усталені нації характеризуються словами, які починаються на літеру “М”, переважно повно узагальнюють ці основні їх риси (властивості) впродовж великого історичного часу і притаманні їм сьогодні.

Звернімося до досвіду стародавньої Греції. Усім відомо, що основу життєдіяльності греків становила гармонія (чи намагання її віднайти) між фізичною культурою тіла людини та її розумом, духовною культурою. Тобто панувала філософія “м’яза” як втілення гармонії тіла та інтелекту людини — творчої, гордої і сильної, як міра, що не стала крайністю. Для предків сьогоднішніх італійців об’єктом поклоніння та обожнення була музика. Щодо німців, то їх навіть народні пісні нагадують марші. А марші та марширування, як відомо, — атрибути людей войовничого духу, дисциплінованих, точних розрахунків і розмірених дій, які часом не лише уподібнюються до роботи машин, а й самі — талановиті механіки. Коли мова про французів, то, мабуть, про них можна говорити лише жартома. Кожній дорослій людині спадають на думку слова “мадам”, “мадемуазель”, адже переважно вони надто охочі до залицяння, веселого флірту і ніби немає в житті проблем, окрім жіноцтва. Більш серйозними виглядають англійці. Мабуть тому, що на холодність їхнього характеру вплинули два важливі фактори — статус їх країни як метрополії та строгі звичаї монархів. Тому важко сказати, чи ця риса відбиває “великобританськість”, чи “англійськість”.

У США, в Америці загалом європейці асимілювали і майже знищили тубільне населення. Перестали повнокровно функціонувати питомі мови, їх витіснило засилля англійської, іспанської, португальської мов. Їм перервали життєдайну нитку спадковості, яка зберігає ідентичність нації, її риси, так би мовити, у чистому вигляді. Американці, приміром, є синтетичною нацією, в певному сенсі — збірним суспільно-політичним утворенням, яке інтегрувало етнічні риси, культурні традиції багатьох народів, хоча англосакси домінують. Загальною американською мрією на освоєних нових землях стало якомога швидше розбагатіти і долучитися до високого матеріального добробуту, скористатися потужною соціальною інфраструктурою послуг та індустрією розваг. І тут універсальним єдиним засобом є “мані”, яким, якщо і не поклоняються, то у будь-якому разі — вимірюють ними світ. А, може, світ сам дається ними вимірюватися? Цей засіб, однак, не завадив розвиткові американського месіанства у поширенні світової демократії. Арабський світ ми не так добре знаємо і він — дуже різнорідний, але Мекка — місце поклоніння та духовного єднання всіх. Євреї — більш відомі і знані як винятково мобільний (активний, згуртований) народ, якому, єдиному в світі, вдалося відродити втрачену мову, піднести поняття “нації” до почуття єдності “родини” — дому синів Давида чи дітей Сіону. Вони крізь землю пройдуть. Таке враження, що свій ДІМ — духовно-інформаційну мобільність нації євреї вже вибудували.

Яке ж слово вичерпно характеризуватиме самоназваного “старшого” брата? Воно не повинно нести якогось примітивного навантаження на кшталт “матюкання” як характерологічну рису росіян. Якщо звернутися до відомих російських істориків — С. Соловйова, В. Ключевського, П. Мілюкова, то вони підкреслювали, що впродовж усього розвитку для Росії була характерна постійна невідповідність рівня матеріальних і культурних засобів потребам держави. Ця неадекватність між можливостями країни і потребами народу породила відомий і у радянські часи дефіцит вкрай необхідних товарів і послуг. Усунення цієї суперечності, яка нерідко спричинювала в Росії криваві смути, а в наш час призвела до мирної демонстрації в Новочеркаську та розстрілу її учасників, утвердило не лише мобілізаційно-розподільчу схему використання обмежених ресурсів, а й мобілізаційний тип розвитку загалом. Державним пріоритетом для такого типу розвитку стає воєнно-фіскальна політика, яку з метою добування необхідних ресурсів проводили “згори” самодержавно як царі, так і генеральні секретарі компартії. Поглиблюється провалля між елітою (номенклатурою) і масами. За таких умов і обставин влада є не для того, аби служити громадянам, бо немає самих громадян, а є робітники, працівники, захисники, є повна зайнятість в ім’я імперського майбутнього, яке більшовики ще називали світлим і щасливим.

Існує між людей інший тип розвитку, протилежний мобілізаційному — інноваційний. Його основа — випереджальні інвестиції, зокрема, фінансові, високий рівень освіти та розвитку науки, фахових знань, досвіду, широка соціальна інформатизація та потужний інтелектуальний потенціал суспільства у цілому . В системі факторів цього типу розвитку домінують економічні інтереси суб’єктів діяльності, які збігаються з державними, що сприяє формуванню демократичної в європейському розумінні політичної системи. Імпульси потрібної науково-технічної модернізації та соціально-економічних змін зумовлені внутрішніми потребами господарювання, вимогами часу та необхідністю удосконалення державного управління. Вони задані природно-органічним темпом розвитку, мають вичерпне інформаційне і фінансове забезпечення та здійснюються шляхом еволюції, тобто через акумулювання нагромадженого потенціалу суспільних трансформацій, що продиктовані вимогами “знизу”, зокрема приватним підприємництвом, розширенням ринку збуту товарів, глобалізацією економіки, врахуванням регіональних особливостей тощо.

Названі типи суспільного розвитку відповідним чином впливають на формування соціуму, ментальності народу, на елітотворення і методи розбудови держави, зокрема типу самого суспільства — закрите, відкрите; громадянське, тоталітарне і т. п. Мобілізаційна модель суспільного розвитку стимулює автократичний метод управління, зумовлює ресурсний, а не діяльнісний підхід до трудового потенціалу людини (країни), розглядаючи її як “гвинтик”, а не вільну творчу особистість з певною традиційною культурою, духовністю тощо. Водночас і саме суспільство — це лише гігантська фабрика, якою найефективніше керують геніальні “вожді”, що освоїли весь розум людства і безпомильно знають: де, коли і який гвинтик “вкрутить или убрать”, тобто “турбуються” про гвинтиків. До цього можна додати навіть знакові вбивства лідерів (Кіров, Старовойтова) чи розправу з гетьманом Полуботком у тій же Північній столиці.

Що стосується України, якій органічно і традиційно близька європейська культура та демократичність суспільних відносин, то на восьмому році своєї незалежності їй важко вирватися з лабет мобілізаційної моделі розвитку і перебороти залишкову інерційність. У нас ніби утворилися дві нації: одна — за інноваційний, друга — за мобілізаційний тип розвитку, не кажучи вже про те, що перша — за незалежність України, друга — проти. Частина соціуму ніяк не хоче визнати очевидних реалій: мобілізаційний тип розвитку, що є ефективним за екстремальних умов (приміром, під час війни), істотно поступається інноваційному на довгих дистанціях мирного життя у плані темпів розвитку суспільства, продуктивності і якості праці, створення високого рівня добробуту і тому не може бути прийнятий як модель майбутнього України. Роздвоєння відчувається і в підходах до способів рекрутування суспільної еліти: чи ми за еліти “по крові” (коли дворянські, приміром, титули передаються в спадок), чи підтримуємо формування еліт “за владою” (статус та привілеї надаються за службу), чи, нарешті, ми за процес становлення еліт за інтелектом, за багатством духовним (чи матеріальним), тобто за творчим внеском, знаннями особи. Нас відучили від адекватної інноваційному розвитку оцінки особи, поваги її свободи, знань, поглядів тощо.

Ми ж повинні враховувати в комплексі географічні, економічні, політичні, інформаційні, соціально-психологічні, духовні та інші чинники. Але почнімо з історичних. Коли я сьогодні дивлюся на гру футболістів національних збірних Андорри і нашої країни, то мимоволі спадає на думку запитання: чи могла Україна зберегтися на карті Європи, як держава Андорра? Якби нас було, скажімо, 65 тис. мешканців, то чи не проковтнули б нас сусіди в одну мить, навіть, якщо б ми сховалися у Карпатських ущелинах. Отже, для України, щоб вижити, велике значення мала не лише глибина історичного коріння, а й “критичність маси”. Не забуваймо, що з українцями не вчинили за чеченським чи кримськотатарським варіантом лише тому, що, за словами Хрущова, в залізничному парку колишнього Союзу не вистачило товарних вагонів. Але, якщо ми ще не забули “телятникив Берії”, бо нам нагадують жертви репресій, то вже зовсім не пам’ятаємо вагонів Столипіна. Цей реформатор і прихильник великої Росії вивіз з України майже 1,5 млн. українців на Далекий Схід. Нас завжди розпорошували, зменшували і нищили. Додаймо відомі тепер голодомори — отже, те, що цього не вдалося зробити, заслуга мас більша, аніж національної еліти. Чи змінилася демографічна ситуація на краще, виявить перепис, що буде проведений вже у третьому тисячолітті.

Хотілось би звернути увагу на два слова — “маса” і “межа”. Масу вимірюють, а міра уможливлює проведення певних меж. Українці вічно жили на межі можливого, де їх кількісно-якісний параметр відігравав вирішальну роль. На межі татаро-монгольської навали і Європи, на межі мобілізаційного і інноваційного типу розвитку, на межі православ’я і католицизму, європейської та азіатської культури, на межі збереження своєї ідентичності та асиміляції, зрештою, життя і смерті. І сьогодні ми на межі СНД і НАТО. Тому пора навчитися жити “на межі”, мати межівний сумнів пізнання, філософію сумніву, але не “м’ятежну” душу власного Я; пора опрацювати ефективну державну політику, а не кожен раз запитувати: бути нам буфером чи мостом? Більше того: страшити всіх, що у першому випадку нас можуть прищемити, а в другому — затоптати. Треба зло межі перетворити в добро від вигідності спілкування та взаємозбагачення культур, в мудрість “середини”, використовуючи геополітичний потенціал межі для творення Європи нового століття, опрацювання проукраїнської, а не пронатівської чи промосковської політики.

Адже ще й нині не канули в Лету часи, коли від української межі (землі) кожен з сусідів намагався відрізати якомога ширшу скибу. Хіба сьогодні не в сусідній країні легально існує партія, яка хоче за рахунок українських територій побудувати Велику Румунію (Романія Маре)? Якщо ми ніби пережили часи гасел на кшталт “Польща від можа до можа”, то, судячи з поведінки окремих російських політиків, які не проти висунення своєї персони в президенти Росії, з їх промов та вояжів до Севастополя, нам ще не скоро забути гасло “Росія там, де ступила нога її солдата”. Україна обкраяна з усіх боків і ніхто не думає над політикою дерусифікації, над збереженням принаймні українських топонімів на історично- етнічних наших землях Надсяння, Лемківщини, Холмщини, Підляшшя, Берестейщини, Стародубщини, Курщини, Воронежчини, Кубані і т.д. Перемишль, який колись разом з Коломиєю був центром українського просвітницького, культурного і духовного життя України, де видавалося великими тиражами наше друковане слово — сьогодні не має права на свою питому назву. Україна в національній політиці з сусідами не використовує відомих істин: завжди має рацію той, хто захищає своє, і не правий той, хто зазіхає на чуже. І цих істин не може затемнити давність часу від рішень Антанти чи Ради її послів щодо Західної України чи сильних світу сього в Ялті поділити Європу. Ми не використовуємо природного права української нації на відродження. Однак, турбує і інше. Назви цих земель, міст та сіл, імена князів-засновників, на честь яких вони названі, свідчать: ми — древній народ, який у минулому володів великими обширами, створив могутню державу. Чому лише наприкінці другого тисячоліття від Різдва Христового ми відродили державну незалежність на досить таки обшарпаних і далеко не соборних наших землях? В нашій давнішій історії мають місце три печально доленосні для нас “П” — проголошення Московського патріархату (1589 рік) та пізніше приєднання до нього Київської митрополії; зрадливість та підступність нашого північного сусіда у Переяславських домовленостях (1654 рік); поразка під Полтавою (1709 рік). А пізніше українські патріотичні сили не змогли об’єднатися навколо Петлюри, що призвело до знищення більшовиками УНР.

Ті чорні для нас дати спричинили на довгі часи плюндрування України і творення образу розритої могили як символу славної її історії. Державницьке мислення, а відтак політичне життя відійшли від нас. Цей дорогоцінний скарб наших батьків та прадідів на нашій землі уже шукають чужинці, залишаючи нам розриту могилу — знищену Україну. На жаль, не українці віднаходять те, що, якби знайшли ми, то “не плакали б діти і мати не ридала б”, не страждала б мати-Україна та її діти — народ український. Україна не змогла (причини поразок — це окрема велика тема) відшукати національний модус (спосіб, ідею), щоб продовжити і примножити славу прадідів, зберегти соборність земель. Правнуки погані, а не достойники нації, не насипали високої в степу могили, не відправили, як годиться, традиційної тризни, а розпочали суперечки і самоїдство. Відсутність монолітної єдності не сприяє розвиткові, особливо на межі. Ми забули філософію тризни як традиційне знання єдності трьох споконвічних чинників тяглості розвитку: визнання та пошанування всього того доброго, що зробили предки, вміння його зберегти та ефективніше відтворити і, нарешті, додати до набутого своє нове, прогресивніше. Нам віддавна намагалися перервати життєдайну, міцно сплетену з наших стародавніх традицій, золоту нитку спадковості (наступності) суспільного розвитку. Нас переслідували навіть як співаків тужливих пісень біля розритих могил. Національний модус трансформується в образ могили. Ми втратили національну ідею, психологію державотворців та дух запорізького лицарства. Тому з наших золотих ниток спадковості почали крутити російські вірьовки та робити шнурки до польських й інших чужинецьких черевиків.

А ми ж мали першими свою Конституцію — конституцію Орлика. Але щоб зарясніла наша національна ідея, потрібна була довгождана весна народів Європи, потрібні були її подвижники — апостоли слова правди, високої самопожертви та патріотизму, люди, які своїм інтелектом та енергетикою були спроможні вирватися з потужного імперського поля духовно-інтелектуальної денаціоналізації. Саме вони отверзли нам уста, впровадили в широку суспільну свідомість назву Україна як землі нашої обітованої, накраяної — звідси, мабуть, походить і назва Україна в розумінні Вітчизна, що наділена, подарована нам Богом, замість Малоросія — підкинутої великим загарбником та привласнювачем питомих назв Київської Руси (русинів, русичів), її ікон та інших прикметних культурних, духовних атрибутів наших предків. Колонізатор наклав строге табу на українську національну ідею, почав вивищувати свою і злочинно нищити нашу мову, культуру, традиції, ретельно готувати довічні кайдани.

Отже, нині, за умов тотального змосковщення, чи не єдиною можливістю українства вистояти і зберегти свою національну автентичність є підвищення духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації. Беззаперечно, українству притаманна, а ще більшою мірою має бути властивою мудрість “середини”, яку геніально висловив Шевченко: чужого навчайтеся і свого не цурайтеся. Ми не переступили своєї межі, як і не захистили її від чужинців у фізичному і духовному сенсі. Межуймося, щоб не зденаціоналізуватися від братньої і небратньої любові. Це особливо актуальне за умов глобалізації світового інформаційного простору, коли інформація без перешкод перетинає кордони держав, проникаючи у беззахисне поле їх культури, традицій, не збагачуючи, а зодноріднюючи їх.

Духовно-інформаційна мобільність нації, власне, ґрунтується на двох складових суспільного розвитку: традиціях і новаціях. З цих міркувань ДІМ нації є тим українським інформаційним “медіумом”, який у розумних межах поєднує національні традиції та власний досвід з введенням (запозиченням) нового. Цей одвічний рух (коловорот) інформації в суспільстві віддзеркалюють форми такої мобільності інформації як єдиності духовної ідеї та матеріальних її носіїв, тобто духовно-матеріального феномена.

Йдеться про вертикальну та горизонтальну форми духовної інформаційної мобільності нації, у яких конкретизуються напрямки руху інформації (знань, досвіду) у суспільстві та її зміст, цінність, новизна тощо. За допомогою вертикальних форм (структур вертикальної передачі інформації від покоління до покоління) формуються історична пам’ять, духовність, національна свідомість, гордість і менталітет народу, базовий (ресурсний) рівень знань — національна освіта, культура, традиції, громадська думка і виховний ідеал, норми поведінки, цінності, орієнтації і т. д. За допомогою горизонтальних форм передачі (на рівні одного покоління чи особи) створюється інтелектуальна власність народу, наука, система інтелектуальних національних центрів, різні творчі та інноваційні організації. Таким чином, у вертикальному русі при формуванні суспільного інтелекту першорядна роль належить культурним традиціям, які передаються через сім’ю, школу, релігію тощо, а в горизонтальному — національній науці, різним формам творчості.

Тут і підвищення кваліфікації, фахова перепідготовка та адаптація до нових умов інтенсивності комунікацій нації і особи.

Велике значення має соціальна активність — трудова, творча, громадсько-політична, тобто творення нового (знань, технологій, машин, книг, музики тощо). Кожен набуває в сім’ї, школі та середовищі спільноти свою “вертикаль” знань, досвіду, які є стартовою базою його діяльності по горизонталі, можливостями досягнення ним рівня творчості та елітарності в суспільстві (у світі ). Водночас це і є висхідною точкою на шляху інноваційного розвитку країни. Отож, якщо “вертикаль” пов’язана з традиційною інформацією, то “горизонталь” — з новими знаннями, з їх впровадженням в життя та адаптацією, тобто з фундаментальними дослідженнями та використанням їх здобутків на практиці. Тобто “вертикаль” зумовлює еволюційний шлях розвитку, а “горизонталь” — революцію, пов’язаною з науковими відкриттями та соціальним масштабом їх застосування.

Якщо ми хочемо побудувати українську Україну (а саме так сьогодні можна коротко висловити нашу національну ідею), то державним пріоритетом має бути розвиток національної освіти, культури, фундаментальної науки, високодуховного інформаційного простору і інших складових науково-інтелектуального ресурсу, що є інформаційним за природою. В Україні може девальвувати національна валюта, але ніколи не можемо допустити, щоби впали національна школа, припинилося формування духовної інтелектуальної еліти нації. В іншому випадку через десяток років наступить непоправне. Хочемо того чи ні, в Україні буде побудоване інформаційне суспільство, бо до такого суспільства крокують усі народи; але чи буде воно українським, то це — питання з питань. Ми відірвалися осколком від великого імперського материка з його мобілізаційним типом розвитку. Проте для того, щоб стати самостійною країною інноваційної європейської моделі, яка уможливить у перспективі нашу інтеграцію в світовий освітянський, науковий, інформаційний і інший простори як рівноправного партнера, нам потрібно не лише упорядкувати свою господарку, а й те, з чого власне вона починається — з удосконалення її людського чинника, з підвищення національної свідомості та поліпшення видимого і невидимого розмаїття, насамперед духовного, фахового, культурного, соціального, яке формує особистість. Незалежність дала нам можливість подивитися і на себе: могли б виглядати краще. Ми проголосили незалежність України, тепер творімо українців. Треба наполегливо і активно формувати національну гордість, психологію державотворців, патріотизм. Це не дається короткотривалим правовим політичним актом, а вимагає десятиліть. Однак фундамент необхідно закладати сьогодні, бо завтра може бути вже запізно. Вкрай бажана економіка із замкнутим у середині України циклом, слід створити цілісну структуру розвитку культури, освіти, виховання і т.д.

Треба, нарешті, виходити з національних інтересів, національної безпеки, з національного модуса у формуванні засад основних напрямків внутрішньої та зовнішньої політики України як держави українського народу. Треба скористатися станом “межі” для збільшення свого геополітичного потенціалу в новій Європі і світі, додатковими природними можливостями для розширення комунікації та взаємозбагачення в інформаційному, освітньому, економічному та іншому плані. Треба серйозно з наукових позицій проаналізувати: чому, наприклад, у цьому році Польща святкує 80-ліття своєї незалежності, а ми крокуємо лише до восьмиліття. Що ми робимо для 10-ліття незалежності України в світлі культури? Українська нація має стати якомога мобільнішою у здобутті традиційних та творенні нових знань (конкурентоспроможної інформації, передового досвіду, наукомісткої продукції), у реформуванні та інтеграції своїх систем освіти, науки, техніки, у кращому використанні людського капіталу, особливо — молоді, в тому числі молодої еліти України як ядра її майбуття.

Якщо духовну інформаційну мобільність (ДІМ) нації розглядати в більш широкому контексті (не лише стосовно України, а загалом щодо країн посттоталітарних і постколоніальних, які потерпіли від поділу їх територій, від інгібування їх мов, культур, традицій, релігії, від інформаційних інтервенцій в їх простір тощо), то це — багатофакторна концепція збереження ідентичності того чи іншого народу в імперськозалишковому несприятливому для національного і духовного відродження середовищі, концепція розвитку розмаїття культур усіх народів та інтелектуального потенціалу кожного народу як бази його інтеграції на рівнопартнерських засадах у вільне світове співтовариство. Ця концепція порушує проблеми прав націй, а не лише людини, примату народів, що відроджуються, звільняючись від колоніального гніту, тобто вимагає проведення нової соціогуманістичної політики у світовому вимірі.

Кожен народ (людина) повинні мати свою мрію, національну ідею. Творчість вимагає фантазії, але це не повинна бути Fata Morgana. Українству слід виходити із свого національного модуса. І не треба науковцям докоряти йому за створення підставових національних міфів, мрій у процесі формування психології державотворення, а допомагати знаннями втілювати українську ідею. Насамкінець дозволю собі нагадати об’єктивну закономірність: обсяг науково-технічної інформації зростає за експонентою, тобто подвоюється за певний період часу, який має тенденцію до скорочення, а сама інформація — до старіння. Тому українцям слід бути мобільнішими щодо здобуття традиційних та творення нових знань, розвитку національної освіти, науки, культури, поширення інноваційної діяльності та передового світового досвіду в економіці, техніці, технології. Якщо нашою метою не стане розбудова української України, то творення в Україні інформаційного демократичного, громадянського чи будь-якого іншого суспільства без прикметника “українське” буде для титульної нації марою. І образ розритої могили нас не покине.

Реально концепція духовно-інформаційної мобільності (ДІМ) нації може розглядатися в нашому транзитному суспільстві як складова української національної ідеї (УНІ). Символічно, що уже сама абревіатура концепції — ДІМ нації — ніби визначає в сучасних умовах сенс УНІ — розбудувати дім (рідну хату) народу, тобто творити національну державу, лише за умов існування якої матимемо на рідній землі свою правду, силу і волю.

Якби ці побажання дійшли б до свідомості широкого суспільного загалу, то вдалося б виявити такого лідера нації, який зможе вивести Україну із глибокої економічної і духовної кризи, зняти з хреста багатомільйонний український народ і допомогти йому в новому столітті вийти на широку дорогу прогресу. Чи не потрібно українству з(ясувати для себе: Кого чи Що характеризує межовість на сучасному етапі нашого суспільного розвитку? Який, власне, прояв (значення) вона має для України, для формування ментальності її народу, для його економічного, соціального та політичного майбуття? Для вивчення етнопсихології української нації, для передбачення її поведінки на наступних виборах Президента України, для вибору стратегії зовнішньої і внутрішньої справді проукраїнської політики, тактики взаємовідносин з близькими і неблизькими сусідами, з братніми і небратніми народами, врешті, для українських національних інтересів? Кого вважати братнім народом і чому? Чи тому, що від нашої межі він “по-братньому” відкраяв великий шмат землі чи присвоїв собі наше ім’я русина, а нас намагався змосковщити? Чи тих, що зневажають і далі нашу мову як державну, вважаючи, що українська культура має бути маргінальною, тобто такою, яка розвивається на “стику” двох культур, мов? Чи може тих, які взагалі заперечували і заперечують існування української мови та хочуть якнайшвидше відсунути її на маргінес історії?

Чи межовість — це правильне розуміння слів Шевченка щодо рівноправного статусу української та російської мов і культур — в них своя мова і культура, а в нас — своя? Чи це запопадливість перед великим и могучим языком? Чи можемо мати власний флот у Чорному морі, чи лише единый и общий? Ми гордимося лише українським паспортом чи панамським також, чи нам все одно — аби гроші та харчі хороші? Чи достойно реагуємо на відмову сусіда ратифікувати підписаний договір про дружбу і співпрацю, чи знову задоволимо його часткою відкраяної нашої межі? Чи характеризує нас межовість як таких, що розумно шукають прийнятний варіант посередині екстремальних ситуацій, чи нам більше притаманна посередність вибору? Врешті, межовість — це наша доля чи характерологічна риса, наш фатум чи фантом? Межовість — це вибір такої особистості, яка, спершись на Лівобережну і Правобережну Україну, об’єднає, нарешті, націю; чи вона віддасть пріоритет процесам регіоналізації на своїй землі? Чи межовість у час глобалізації інформаційного простору світу сприятиме впровадженню концепції ДІМ НАЦІЇ для збереження її етнічної ідентичності, розвитку української мови, культури в світовому розмаїтті культур, чи підсилюватиме їх зодноріднення?

Чи межовість притаманна лише українству, відображаючи у такий спосіб нашу “українськість”, чи вона також уможливлює вихід за національні рамки. Адже, скажімо, поляки теж говорять про “свою” межовість, правда, — дещо іншу. Проблема польської межовості, до речі, піднімалася тоді, коли Річ Посполита охоплювала землі навіть Центральної України. Із здобуттям Україною своєї державної незалежності, вступом Польщі до НАТО, ця проблема — інша. Але може вона і тому інша, що у них не є розмитою залежність (а, може, національна свідомість) між національним модусом і духовно-інформаційною мобільністю (ДІМ) нації, між культом могил як символом державності в минулому і культом національної ідеї як беззастережним дороговказом руху в майбутнє, однозначно пропольське, європейське і світове.

Нарешті, межовість — це наше чухраїнство, хуторянська розхристаність та мовний нігілізм, чи це усвідомлення нацією розбудови соборної України як власної держави, як самостійного і рівноправного суб’єкта світового співтовариства. Отже, виходить, що між мовою, межею, модусом і мобільністю багато спільного і повчального. Разом поміркуймо, може, зробимо правильні висновки для оптимізації процесів державотворення, консолідації нації, збереження нашої етнічної ідентичності і не будемо вдома питатися: чи потрібна українцям українська мова? Тим більше, що для її впровадження потрібні не так іноземні інвестиції, як власна воля і конкретні наші земні дії.

“Універсум”, ч. 5—6, 1999