Володимир ВІТКОВСЬКИЙ

УКРАЇНА: ТРЕТЄ ТИСЯЧОЛІТТЯ — В “ТРЕТЬОМУ СВІТІ”?

Просто анекдот

Взаємне протистояння політичних сил в Україні є незрівнянно гострішим, ніж у країнах “класичної” демократії. Адже тут взаємовиключними є погляди опонентів на фундаментальні засади будівництва держави й навіть на самий факт її суверенного існування, себто на речі, котрі для західних політиків є не більш дискусійними, ніж, скажімо, правила арифметики. Окреслений антагонізм має досить чітку територіальну локалізацію, тому місцеві влади, приміром, у Галичині й Донбасі сформовано з представників сил, що належать до протилежних кінців політичного спектра. Сторонній резонер, схильний до логічного аналізу, зробив би з цього факту висновок, що в зазбручанському краї, де при владі останні десять років перебувають представники національно-демократичного табору, загальноукраїнські реформи мають проходити легше, глибше й послідовніше, ніж деінде; що тут, мабуть, ефективність народного господарства перевищує пересічні показники, корупційно-бюрократичний тягар є менш обтяжливим, а попит на вмілі руки й розумні голови — вищим; що в Галичині вільніше дихається підприємцеві й інвесторові, а відтак заможнішим є життя робітника, селянина, інженера... Певна річ, популярність ринково-демократичних ідей хутко зростала б і на Наддніпрянщині, й у Причорномор’ї, й навіть у “червоному” Донбасі, якби на “вільному Заході” все було так. На жаль, “П’ємонт української революції” не став Обітованою землею для ділової активності та європейського способу буття в Україні.

Комуно-московська імперія, як відомо, відзначалася найжорсткішою централізацією та уніфікацією всіх сфер життя. Навіть новий рецепт торта ризькі кондитери конче мусили погоджувати з Москвою... Проте всі добре знали, що на берегах Нямунаса, Даугави, Емайиги люди живуть “якось не так” — охайніше, культурніше, ніж деінде в Совдепії. В сучасній Україні ми не бачимо подібних внутрішніх розмежувань, і “демократично налаштованим” регіонам у цьому плані нема чим хизуватися. Зі Львова, Харкова, Сімферополя нині однаково “далеко” до Європи й небезпечно “близько” до Московії.

То за віщо ж так жорстоко чубляться “комуняки” з “бандерівцями”? Згадаймо відносно недавню епопею прийняття Конституції України. Які великі надії на неї покладалися, які баталії точилися навколо кожного її положення!.. Позитивний ефект для суспільства виявився майже нульовим. Естонці й литовці зі старою сталінською конституцією надійніше забезпечували свій матеріальний та національний добробут, ніж українці — з Основним Законом, що “відповідає всім критеріям європейської демократії”.

Цим критеріям, мабуть, не відповідає щось зовсім інше... Хоча б “конституційний прокол”, далеко не єдиний у політичній практиці українських демократів, мав би стати для них серйозною пересторогою: вони “риють” не там, де можна докопатися до справжніх причин нашого невдатного просування “європейським шляхом”. Але ж ні! Вже дано старт новим навколоконституційним змаганням, і політики знов небезпечно балансують на самісінькому краю правового поля.

У другій половині вісімдесятих років на євразійських теренах розпочався, а з настанням дев’яностих дістав державно-правове оформлення загадковий соціальний процес, що химерними, не раз загрозливими зиґзаґами, з дедалі примарнішою перспективою мирного завершення (про успішне давно вже не йдеться) продовжує розвиватися дотепер. Вітчизняні та зарубіжні демократи вживають для його означення терміни типу “ринкові перетворення”, “демократизація”, “повернення в Європу” тощо. Природні в рамках “єдино правильної” західної моделі розвитку, при своєму зіставлені з реаліями українського життя вони виглядають дивним поєднанням сліпоти й цинізму.

Спробуймо докладніше проаналізувати хоча б такий дивовижний феномен, як “ринкові перетворення” в Україні — цю “візитівку” українських можновладців, козирну карту офіційного Києва в зовнішньополітичних іграх. Як відомо, не існує чіткої дефініції ринку, та майже всі економісти визнають, що ринок — це економічна свобода суб’єктів у рамках єдиного для всіх закону. Отже, перетворення в Україні є ринковими лише в тому разі, якщо ступінь економічної свободи зростає порівняно з доринковими часами. Визнаного мірила економічної свободи, знов-таки, не маємо, проте... Мало хто заперечать, що економічна свобода індивіда передовсім пропорційна товщині його гаманця. Він же, себто реальний дохід пересічного українця, кількакратно знизився порівняно з добою соціалізму.

Тому “ринковими”, а чи якимись іншими є реформи в Україні? Гаразд, припустимо, що це “тимчасові труднощі”, й звернемося до інших показників економічної свободи. Поряд із рівнем доходів найпоказовішим із них, вочевидь, є свобода купівельного вибору. Її, здавалося б, тепер досхочу — товари й послуги пропонують навперебій, колись порожні прилавки завалені розмаїтим крамом... Не забуваймо, однак, що для основної маси зубожілого населення ці прилавки є не більш ніж музейними стендами. Себто замість свободи вибору ми дістали лише свободу споглядання. Не вільнішими за фізичних осіб почуваються нині господарські суб’єкти, які отримують значну частину доходів через бартер, взаємозаліки тощо. Додаймо ще такі специфічно українські “ступені свободи”, як картотека, позасудовий арешт рахунків і т. д., і т. п. Крім того, “вільному” українському споживачеві пропонують зовсім не те, що він справді хотів би спожити. Грубо, чоботом у пику (де вже тому “казармовому” соціалізмові) нав’язують йому дороге імпортне взуття замість дешевшого й надійнішого вітчизняного, MacDonald’s — замість поживної й звичної української кухні, “чорнуху” в суперобкладинках — замість знайомих з дитинства письменників, Hollywood — замість “Мосфільму” чи студії Довженка...

Навіть у “класичних” ринкових країнах самостійними підприємцями є щонайбільше 4—5% громадян. Решта, себто продавці власної робочої сили найважливішим “ступенем свободи” традиційно вважають можливість зміни місця праці. У Львові, приміром (загальноукраїнська ситуація є не набагато втішнішою), для тих, хто бажав реалізувати цю свободу, на початку 1992 р. було 5279 вакансій, а на початку 1999-го — лише 400; притому став значно “компактнішим” перелік професій, потрібних працедавцям, і зовсім мізерним — здатних запевнити своїм носіям сталий дохід бодай на рівні прожиткового мінімуму. Що ж це — крок до свободи чи “нове видання” кріпацтва? А хіба зросла економічна свобода працівників на ще не ліквідованих робочих місцях, де фактично скасована диференціація заробітків залежно від кількості й якості праці? А приховане безробіття мільйонів — хіба це не найвищий ступінь економічної несвободи українців, такий, що наступний після нього — тільки рабство?..

Але ж виникла свобода підприємництва, що її у принципі не існувало до початку реформ! Розберімося й з цією “свободою”. По-перше, мусимо уточнити, що певний, вкрай обмежений рівень підприємницької свободи існував у СССР аж до початку шістдесятих років, а в деяких інших соціалістичних країнах — постійно. На радянських теренах така свобода повторно з’явилася ще в рамках “будівництва соціалізму” (кінець 80-х), і за десятиліття “ринкових реформ” реальний її рівень у кращому разі не зріс. По-друге, в країні зі зруйнованою господаркою і “віртуальним” ринком праці жалюгідне “підприємництво” для основної маси “бізнесменів” є способом виживання, а зовсім не виявом вільного вибору. Головне ж, ринок означає економічну свободу в рамках єдиного для всіх закону. Однак під надійним, як могильна плита, захистом українських законів займатися підприємництвом можуть хіба що камікадзе. Справжня свобода підприємницької діяльності в Україні існує переважно поза правовими рамками. Звісна річ, за роки реформ в українців з’явилося й багато інших ступенів економічної свободи. Можна будувати фінансові піраміди й списувати на державу приватні борги, купувати вілли в Маямі й мандати у Верховній Раді, приватизувати стратегічні підприємства й впливати на прийняття політичних рішень... Трохи перефразовуючи класиків марксизму, зазначимо, що в нинішньому суспільстві економічна свобода існує саме завдяки тому, що не існує для дев’яти десятих його членів.

Тож про які “ринкові перетворення” йдеться? Чому як не вітчизняні “бройлерні” демократи, то бодай їх велемудрі західні колеги не завдадуть собі труду розібратися у реальному змісті процесів в Україні й не перестануть чіпляти на них звабливу ринкову “етикетку”? Але так само й з іншими стереотипними означеннями українських реформ. Чи можна, приміром, вести мову про “демократизацію” в країні, де випустили з-за ґрат кілька десятків учорашніх дисидентів, зате мільйони громадян силоміць штовхають в обійми криміналу? Або про “свободу слова” на тлі масового “оніміння” його носіїв (які не пишуть уже й “у шухляду”) й тоталітарної диктатури тугих гаманців у сфері інтелектуального виробництва? Чи переважає “європейська” Конституція знерухомлену національну господарку (хай навіть “азіатську” за технічним рівнем і характером виробничих відносин)? Наскільки втішає “право вільного виїзду” сотні тисяч вимушених емігрантів, що вчора й гадки не мали покидати рідну землю?..

Для опису процесів, що відбуваються в українському суспільстві, ми вперто застосовуємо неадекватні поняття. Але проблема не зводиться до термінологічної плутанини. Адже йдеться про осмислення фактів суспільного буття, життєву позицію громадян, політичну лінію партій і владних структур. Мова, врешті-решт, про ту нескінченну via dolorosa, якою вперто продовжує прямувати Україна вже й без фатальної ленінської руки-дороговказа: допоки, де її кінець, поворот або з’їзд на інші якісь шляхи?

У романі Р. Іваничука “Бо війна війною...” є такий епізод: весна 33-го, на вулицях Харкова лежать трупи жертв голодомору, у письменницькому клубі М. Хвильовий палко сперечається з колегами по перу про проблеми соціалістичного реалізму... Не поспішаймо звинувачувати в цинізмі цих представників “ще не розстріляного відродження” — однієї з найдобірніших і найшляхетніших еліт, що будь-коли виходили з лона українства. Не лише їм сприйнята серцем концепція “побудови безкласового суспільства” заважала бачити й осмислювати найочевидніші реалії... Але чи не повторюється подібне нині, на наших очах, коли руйнацію України значна частина демократів і патріотів уперто продовжує характеризувати завченими позитивними термінами, а мільйони понищених людських доль стають ніби тими сталінськими “трісками”, що конче мають розлітатися під час рубання лісу?

У наші серця стукає попіл поколінь українських “самостійників”. Наяву, вві снах, в останні хвилини земного буття поставав перед ними образ розкутої, незалежної України, що сама обирає своє місце у вільному колі народів. Та мусимо визнати — про деякі аспекти національної свободи думали вони явно недостатньо. Ми, зокрема, досі не усвідомили повною мірою, що державна незалежність залишила Україну сам на сам із численними “викликами”, що від них уже годі сховатися за спідницю матінки-імперії. Обмеженість енергоресурсів і “комп’ютерна революція”, курси валют і кон’юнктура світових ринків, міграція й наркобізнес — усе це тепер наші, українські проблеми, й жодна “союзна” інстанція за нас про них не подбає.

Місце у колі народів... Обираючи його, мусимо розуміти, що основні позиції тут давно усталилися, а відтак наше право на оригінальність de facto є жорстко обмеженим. Що ж це за позиції? Можливо, вирішальне значення має ступінь свободи від чужинського втручання, а основний вододіл проходить між суверенними державними націями й тими, що позбавлені суверенітету? Але потрібна, погодьмося, доволі бурхлива фантазія, аби стверджувати, що, приміром, сучасні Німеччина, Японія, Південна Корея “стогнуть під тягарем іноземної окупації”, а позбавлені національної державності каталонці, шотландці або франкоканадці диспонують меншим обсягом людських і національних прав, ніж цілком суверенні ланкійці, сомалійці, парагвайці... Суперечливий досвід масової деколонізації в XX ст. засвідчив, що національний суверенітет сам собою не є тією ниткою Аріадни, яка нехибно виводить народи з лабіринтів відсталості й приниження у широкий світ свободи й процвітання.

То, може, все вирішує ступінь відданості правлячого режиму ринково-демократичним принципам? Адже змаганння з передовими ринковими демократіями не витримали суспільства, побудовані на інших, зокрема — на тоталітарно-комуністичних засадах. Проте поділ країн світу на ринкові-демократичні та “інші” на схилку XX ст. втратив колишню актуальність хоча б через стрімке скорочення кількості “інших”. І, знов-таки, колишня “імперія зла” мала в світі значно більшу повагу, ніж сучасна демократична Росія, а динамічний “червоний” Китай інвестують набагато активніше ніж мляву, хоча й цілком ринкову Індію...

У сучасному світі деколонізація (суверенізація ) й декомунізація є процесами периферійними. Натомість фундаментальне значення має поділ на успішних і невдатних ринкових конкурентів, лідерів і аутсайдерів економічного розвитку, світ заможних країн і “третій світ”. Приналежність до останнього зводить нанівець основні переваги суверенітету та демократії, робить неминучими бідність, відсталість, несамостійність, непідйомний тягар боргів, принизливе почуття меншовартості.

Класики української ідеї ніколи не розробляли проблеми подолання слаборозвиненості. Навіть нещадно критикуючи московсько-імперське панування в Україні, вони мовчки схвалювали (принаймні в загальних рисах) ту величезну роботу, яку було здійснено в імперському лоні для розбудови економіко-культурного потенціалу; цей потенціал, укупі з природними талантами й працелюбством українців виключав, здавалося б, можливість сповзання України в провалля слаборозвиненості... Ні “класикам”, ні дисидентам-шістдесятникам вочевидь, не спадало на думку, що постімперські проблеми незалежної України можуть виявитися докорінно відмінними від аналогічних проблем Словаччини або Естонії (які нібито були з нами в одному соцтаборі) й вельми близькими до тих, від яких потерпають географічно й культурно далекі Колумбія чи Пакистан.

Сучасні українські демократи, зорієнтовані на західні моделі поступу, доволі слабо й невдало впливають на перебіг подій у власній країні. Тим часом третього світу вони майже не відвідують, не вивчають, не враховують його досвіду в своїх політичних та соціальних розрахунках. Ми не знаємо жодного вітчизняного видання чи окремого автора, які б систематично писали про проблеми слаборозвинених країн, жодної книги на цю тему, яка б вийшла друком в Україні за роки незалежності.

Тут, щоправда, напрошується нібито слушне зауваження: а чим може бути корисний “досвід” слаборозвиненості? Навіщо вивчати й осмислювати те, чого прагнеш уникнути? Річ у тім, що “третій світ” відрізняється від розвинених країн не кількісно (за рівнем національного доходу, показниками продуктивності праці, соціального забезпечення, освіти тощо) — це інша якість суспільного буття. Це здебільшого не “відсталі країни”, бо саме поняття відставання передбачає принаймні односпрямованість руху об’єктів, — а такі, що рухаються в інший бік, ба навіть в інших системах виміру, ніж країни Заходу. В просторі реального історичного руху “третьосвітніх” суспільств координати демократії, вільної конкуренції, поступу тощо є малопридатними — принаймні в їх класичному західному сенсі — й скоріш дезорієнтують дослідників.

І хоч як би нам хотілося швидше вивести український корабель в облаштований європейський фарватер — мусимо визнати, що теперішні свої маневри він здійснює в зовсім інших водах. Тож хіба не потрібні нам для початку карта й лоція цих негостинних вод, чи не маємо спершу визначити реальні координати нашого корабля в Світовому океані?

ЩО СТРАШНІШЕ ЗА КОМУНІЗМ?

Зразок лексики українських політичних інтелектуалів.

Як відомо, людина руйнує одні міфи єдино для того, аби зручніше було розбудовувати інші... Із розгортанням “гласності” полюси чорно-білої дихотомії “капіталізм — соціалізм” хутко поміняли свої знаки на протилежні. Притому ідеологи “декомунізації” не потрудилися кинути оком на обширну й малопривабливу периферію ринкової системи, а відтак не зрозуміли, що справжнім антиподом заможного й вільного Заходу є не обплутаний “дефіцитами” й колючим дротом Схід, а нужденний і знедолений Південь, країни “третього світу”.

Сьогодні переважна більшість таких країн уже давно є політично незалежною, в їх економіці переважає ринковий сектор, зовнішні зв’язки орієнтовані на Захід, а державний устрій у багатьох випадках відповідає критеріям демократії. Між економічними принципами, політичними й адміністративно-правовими системами, скажімо, США і Болівії, Великобританії й Нігерії, Франції й Сенегалу аналітик не знайде якихось принципових відмінностей. Притому основна маса населення слаборозвинених країн стало перебуває в лабетах злиднів, невігластва, відчаю, жорстокості, в атмосфері кримінально-концтабірних міжлюдських стосунків. Маючи здебільшого достатні політичні передумови для добробуту, ці країни лишаються другорядними ринками збуту чужоземних товарів, хронічними платниками неоплатних боргів, заповідниками бідності, безробіття, звиродніння. Сотні мільйонів людей від самого народження несуть незгладне тавро “зайвості”, посилюючи своїм існуванням і без того катастрофічну нестачу їжі, питної води, помешкань, освітніх закладів, робочих місць, нічого не додаючи до національних продуктивних сил, національного інтелекту, національного багатства. В злидарських людських мурашниках автономія особистості неможлива, як і самостійний “шлях нагору”; примусового включення в кланові, клієнтельні, криміногенні структури, участі в споживанні наркотиків, проституції, садистських розвагах “братви” індивід може уникнути хіба що шляхом самогубства... Питання людської гідності, демократії, історичної справедливості, національного відродження тощо тут не мають жодної актуальності для 80—90% населення.

Доводити, що Україна за своїми соціально-економічними показниками посідає нині місце саме серед країн “третього світу” — й то далеко не чільне! — все одно, що ломитися у відчинені двері. (Про це, зрештою, відкритим текстом заявила держсекретар США М. Олбрайт, проголосивши намір своєї країни зосередити особливу увагу на відносинах із Україною, Колумбією, Індонезією та Нігерією. Погодьмося, важко повірити, що взаємини, скажімо, з Ізраїлем чи Південною Кореєю в 2000 р. привертатимуть меншу увагу Вашингтона. Просто це буде якісно інша “особлива увага”... ). Ми прагнемо довести інше — що основні проблеми сучасної України є типовими проблемами саме слаборозвинених країн; що теперішня українська криза якісно подібна до становища в державах “третього світу”, а не, скажімо, в США під час Великої депресії чи в Німеччині після Другої світової війни Для україністики перехід від “вестернізованих” моделей суспільного розвитку до концепцій, опертих на “третьосвітній” досвід, мав би означати приблизно те саме, що для астрономії — перехід від геоцентричної системи Птолемея до геліоцентризму Коперника.

На шляху такого переходу постають поважні перешкоди, серед яких уражене національне самолюбство (Як?! Ми, нащадки оріян, конструктори міжпланетних кораблів, поряд з дикунами, що вчора тільки з дерева злізли??? ) — одна з найменших. Адже єдиної “теорії слеборозвиненості” досі не існує; рівень вивчення соціально-економічних проблем країн ринкової периферії в багатьох випадках лишається недостатнім.. “Третій світ” є вкрай неоднорідною й доволі динамічною спільнотою, внаслідок чого “формула відсталості” виявляє значну мінливість у просторі й часі. Зрештою, мусимо рахуватися й з тим, що словосполучення “третій світ” майже нічого не говорить пересічному українцеві, й навіть знання вітчизняних інтелектуалів у цій сфері є обмеженими, фрагментарними, застарілими. Однак принциповість проблеми не дозволяє відкласти спробу її розв’язання до кращих часів. Відтак у подальшому викладі деякі питання доведеться подавати у спрощеній формі, а власні висновки автора наводити інколи без строгого обґрунтування.

Термін “третій світ” є, по суті, негативним визначенням — до нього належать країни, де нема ні масового ринкового добробуту, ані комунототалітарної диктатури. Що ж, окрім цього “нема...”, єднає такі країни у певну спільноту? На нашу думку, за видимим розмаїттям конкретно-історичних причин слаборозвиненості мусимо бачити їх спільний знаменник — неконкурентоспроможність масової місцевої продукції. Довести її за споживчими якостями до рівня аналогічних виробів західної промисловості буває або принципово неможливо, або, попри дешевизну місцевої сировини та робочої сили, економічно не вигідно. Зовні часто видається, ніби причиною такого становища є брак фінансових ресурсів, високопродуктивної техніки, кваліфікованих фахівців тощо. Однак глибший аналіз виявляє інші, первинні складники неконкурентоспроможності: місцеві робітники недбало ставляться до технічних вимог (навіть за підвищеної платні й масового безробіття за прохідною), адміністративний персонал зневажає та обманює підлеглих, новації зустрічають спротив, “капітани виробництва” уникають чесної конкуренції, при комплектуванні кадрів кумівство й хабар беруть гору над економічною доцільністю... Практика показує, що нації, які виявляють масову й послідовну готовність нелукаво акцептувати ринкові правила гри (цілі нації, а не лише уряди!), швидко розв’язують проблеми з кредитами, обладнанням, спеціалістами тощо. Решта змушена шукати обхідних шляхів до добробуту — це, приміром, експлуатація унікальних природних ресурсів, експорт сировини й низькотехнологічної продукції, заробітчанство громадян по закордонах (не раз напівлегальне, на рабських умовах), кабальна “економічна допомога”, “тіньове” виробництво, контрабанда, наркобізнес тощо. В сучасному світі, основні багатства якого все більше зосереджуються в царині “гайтек” і “ноу-хау”, згадані обхідні шляхи стають дедалі вужчими й ненадійнішими. Існують два поширені й однаково хибні пояснення сталої неконкурентоспроможності багатьох азіатських, африканських, латиноамериканських країн. Одне а них — це, по суті, расистське заперечення принципової здатності їхніх корінних мешканців до прогресу, демократії, культури, високопродуктивної праці, творчих змагань. Опоненти “расистів”, на жаль, часто просто заперечують національно-цивілізаційну специфіку відсталості, зводячи її причини до колоніальної спадщини, недолугого правління, непослідовної монетарної політики, браку ресурсів для розвитку, нееквівалентного обміну із Заходом і т. п. Проте в жодній країні світу поєднання компонентів поступу не є оптимальним, і всюди можна виявити (у Лесото так само, як і в Японії) брак якої-небудь важливої передумови чи нездоланну перешкоду...

На нашу думку, фундаментальні причини слаборозвиненості слід шукати передовсім у царині суспільної ментальності. Слаборозвинені країни —це країни, в психології загалу яких бракує імпульсів до свободи, конкуренції, культури, поступу, наслідком чого МОЖЕ БУТИ брак важкої індустрії й наукових досягнень, капіталу й освічених фахівців, доріг з твердим покриттям і товарів ширвжитку... Таке розуміння феномена слаборозвиненості дозволяє впевнено помістити в “третій світ” і Україну з її безпрецедентно високим, як для цієї групи країн, виробництвом електроенергії, прокату, верстатів з ЧПУ й докторських дисертацій на душу населення.

Для нас, “третьосвітніх”, поширений термін “країни, що розвиваються” не є адекватним. Розвиваються бо в той чи інший спосіб усі країни світу, тому протиставлення розвинених і “тих, що розвиваються” передбачає, вочевидь, якусь підвищену, “додаткову” налаштованість на розвиток, прискорення, подолання свого відставання. Тим часом за небагатьма щасливими винятками, саме налаштованості на поступ найбільше бракує народам “третього світу”. Отже, слаборозвинені країни — це переважно такі, що на рівні масової свідомості основних верств населення НЕ ХОЧУТЬ поступу... Термін “держави, що розвиваються” націлює уряди, ділові кола, громадськість заможних і благополучних країн на сприяння розвиткові таких держав. Однак віднайдення всередині їх гідних довіри й дієспроможних акцепторів допомоги часто виявляється справою майже безнадійною. Складається парадоксальна ситуація, коли громадян та організації, що готові ефективно сприяти розвиткові якої-небудь африканської чи пострадянської країни, легше буває відшукати в Америці чи в Європі, ніж у самій цій країні.

Західна Європа, як відомо, тривалий час не була епіцентром уселюдського поступу. Не тут зародилися найдавніші цивілізації, не тут розквітли науки й мистецтва античності; аж до пізнього середньовіччя Захід лишався переважно імпортером складних виробів і високих технологій. Однак у ХVI—XIX століттях він з лихвою надолужує своє колишнє відставання: західноєвропейці проникають на всі континенти, їх вироби скрізь стають життєво необхідними, створені ними інститути й структури набувають усесвітнього значення, а ідеї підлягають обов’язковому засвоєнню в найвіддаленіших закутках земної кулі Це ідеї особистої свободи, правової демократії, вільної конкуренції, науково-технічного поступу тощо — саме вони так дивовижно змінили обличчя західного світу й зумовили його беззаперечну перевагу над усіма “альтернативними” цивілізаціями.

Просвітницька традиція вважала ідеологеми нової Європи продуктом чистого розуму, шукаючи для них логічного, строго наукового обґрунтування. Пошуки виявили, однак, що логічні підмурки європейської ментальності є доволі хиткими, а внутрішня суперечливість дозволяє паралельно розбудовувати на її основі такі взаємовиключні ідеології, як лібералізм і комунізм, космополітизм і націоналізм тощо. Пізніше новоєвропейську свідомість намагалися виводити з виробничих відносин індустріально-підприємницької доби (Маркс), з особливостей протестантської етики (Вебер), з ньютонівської “класичної” механіки (дехто з позитивістів)... Сьогодні ми можемо стверджувати лише, що ментальність західного типу, органічними складниками якої є демократизм, правослухняність, повага до особистості, підприємливість, новаторство, пізнавальні інтенції тощо, зродилася з вельми складного, можливо унікального поєднання гносеологічних, суспільно-психологічних, історичних, конфесійних та інших передумов. Придатною методикою прищеплення такої ментальності незахідним народам ніхто сьогодні не володіє. Хіба що самі вони інколи виплекують її доволі успішно (як-от японці, південнокорейці, китайці Тайваню ), і то не поступаючись — що вкрай симптоматично! — власними традиціями. Питання, чи можливий (і за яких саме обставин) подібний успішний симбіоз “європейськості” й самобутності на ґрунті камбоджійської, новогвінейської, сомалійської, гватемальської або іншої “третьосвітньої” ментальності не має наразі скільки-небудь переконливої відповіді. Понад те: трагічний досвід двох корейських держав наочно демонструє, наскільки протилежні потенції можуть співіснувати в тій самій національній свідомості, на які різні шляхи розвитку можуть вони заводити той самий народ.

У країнах “третього світу” сьогодні годі відшукати національну самобутність у “чистому вигляді” — всі вони зазнали масованого вторгнення західних. ідей і структур, експансії європейського способу мислення, чимало елементів якого стали звичними для місцевого населення, проникли навіть у його підсвідомість. Однак “аксіоми” західної ментальності нерідко не спрацьовують у східному кліматі, “імпортні” інституції зазнають дивних модифікацій, а ідеї дістають украй несподівані тлумачення. Притому феномени, що на Заході слугують свободі, поступові й достатку, в “третьому світі” часто розкривають свої протилежні, негативні, незнані на “історичній батьківщині” потенції.

Цю тезу варто проілюструвати бодай двома прикладами. Для західної свідомості, приміром, аксіоматичним є положення про те, що вища винагорода спонукає до продуктивнішої праці. В країнах “третього світу” західні підприємці й “консультанти з розвитку” або їхні місцеві колеги-однодумці неодноразово намагалися використати цей принцип: робітникам збільшували платню, селянам передавали технології підвищення врожайності й т. п. Результати часто були парадоксальними: продуктив-ність праці падала, посівні площі скорочувалися — трударі ніби навмисне прагнули втримати свій та суспільний добробут на вкрай низькому “звичному” рівні. (Авторові відомі аналогічні приклади й з літопису “українських реформ”). Здавалося б, цей феномен годі пояснити чимось іншим, ніж тупістю й лінивством тубільців. Тим часом японці — всесвітні лідери у продуктивності праці — індивідуального стимулювання трудових досягнень майже не застосовують... “Самозрозуміла” для західної людини логіка зв’язку між продуктивністю й винагородою спирається насправді на числені неявні, але обов’язкові й зовсім не самозрозумілі передумови. По-перше, поширенню такої логіки не сприяв історичний досвід країн “третього світу”, де, як і в сучасній Україні, пряма залежність добробуту громадянина від кількості та якості докладеної ним праці є радше винятком, ніж звичним явищем. По-друге, західна модель розрахована на індивіда, вільного в своїх діях і в розпорядженні їх результатами. На Сході ми таких суб’єктів майже не зустрічаємо — обплутаний павутинням складних “неформальних” взаємин, місцевий трудівник або підприємець не сам обирає місце, характер та умови своєї роботи й не сам, як правило, розпоряджається заробітком чи доходом... Так, крок за кроком розплутуючи складне плетиво реальних обставин, об’єктивний дослідник змушений буває визнати, що “аномальна” економічна поведінка зулуса, індуса чи українця в цій системі економічних і соціальних координат є не менш розумною й виправданою, ніж, приміром, голландського фермера на його польдері. Щоправда, до зростання суспільного добробуту така поведінка не приводить. Але ж і мудрий роботящий голландець, погодьмося, про розквіт рідної країни спеціально не дбає й додаткових годин для цього не відпрацьовує...

Або ж візьмемо такий незмінний атрибут демократії, як політичні партії. В суспільстві європейського типу вони є передовсім союзами однодумців чи своєрідними групами “альпіністів”, що спільно здійснюють сходження на вершини влади, через взаємне суперництво партій та коаліцій усталюється складний баланс соціальних інтересів та ідеологій, який протидіє тенденціям до узурпації й монополізму... В Африці ж тамтешні партії (статути яких не раз “під копірку” переписувалися з європейських зразків, а лідери хизувалися оксфордськими чи сорбоннськими дипломами) перетворилися на потужні розсадники корупції й деспотизму, інститути кланово-племінної “політики”, зрештою, у знаряддя самознищення демократії.

Подібні приклади можна наводити сотнями. Першопричину “аномалій” відшукати назагал неважко. В кожному суспільстві, поряд з нормами писаного права, існує обширна сфера позаправових, неформалізованих, традиційних відносин (“класичний” приклад — “позастатутні” відносини у війську); кожному суспільству притаманні певні протиріччя між правом і звичаєм. У країнах “третього світу”, де писане право й формалізовані структури є переважно імпортними продуктами, пересадженими із зовсім інших культурно-історичних ґрунтів, згадане протиріччя набуває характеру явного конфлікту, що в ньому “позастатутні” відносини, оперті на місцеві реалії, давню традицію й масову психологію загалу мають безперечну перевагу над буквою закону. Відтак право панує, але... не керує; під оболонками імпортованих ідей та інституцій (як прогресивна оплата праці, політичний плюралізм тощо) вирує життя у його звичних, прийнятних для тубільного люду формах.

Ми традиційно вважаємо себе європейською нацією, контакти ж із країнами “третього світу” ніколи не мали для України стратегічного значення й не вирізнялися інтенсивністю. Однак сучасна українська ментальність у багатьох принципових моментах виявляє глибоку “неєвропейськість” і, навпаки, надзвичайну подібність до “третьосвітніх” зразків. Ось лише деякі з таких моментів:

1) відмова суб’єкта від власної активності, очікування можливих позитивних змін лише внаслідок дії сторонніх, незалежник від суб’єкта чинників;

2) консерватизм, інертність і стереотипність мислення;

З) недбалість, непунктуальність, непорядність;

4) “звичний” розрив між словом і ділом;

5) авторитарні мислення й поведінка, слаборозвиненість уявлень про невідчужувані людські права;

6) зневага до людини, її чеснот і талантів разом з надмірною “повагою” до зовнішніх атрибутів (посади, зв’язків, товщини гаманця й т. п.);

7) глибочезний психологічний розрив між “верхами” й “низами” суспільства, елітою й загалом. В Україні особливої потворності це явище набуває через практичну відсутність спадкової еліти: село вимирає, робітництво ледь животіє (в найвищих владних кабінетах 80% посад обіймають учорашні сільські хлопці й випускники ПТУ...);

8) обожнення влади, прагнення активніших суб’єктів будь-що досягти її вершин — у химерному поєднанні з масовою ненавистю до владних інституцій і тупим мовчазним опором їхнім ініціативам;

9) високий рівень масової “корупційної готовності”;

10) правовий нігілізм, нехіть до демократичних і схильність натомість до “традиційних” методів розв’язання проблем.

Цей перелік далеко не повний, та все ж, на нашу думку, дає певне уявлення про те, як глибоко загрузла Україна в трясовині слаборозвиненості. Ми не випадково, не через хвилинну примху мачухи-історії опинилися в цьому болоті. Український реформаторе, не покладайся безоглядно на “невблаганні закони ринку” чи фахово виписані параграфи правових актів реформи! В нас-бо зовсім інші закони є невблаганними. Жорна позастатутних суспільних відносин легко перемелюють такі новації, як демократія, незалежність, приватна ініціатива, “європейський вибір” і т. п. — кінцевий продукт “помелу” незмінно виявляється адекватним звичним усталеним речам. Родючі ґрунти й багаті надра, індустріальна потуга й академічна наука, демократичний устрій і навіть державна незалежність не порятують нас від кошмарів слаборозвиненості, допоки не стануться принципові зміни в ментальності нації. Ніхто не підніме з колін народу, який воліє плазувати! Найгеніальніший провідник не годен “привести в Європу” країну, мешканці якої на кожному клаптику виробничих площ чи власного подвір’я повсякчас відтворюють Совдепію. “Третій світ” — концтабір без варти й колючого дроту, втеч з якого, проте, майже не буває. Для неконкурентоспроможної спільноти комунізм з його ГУЛАГом, “дефіцитами”, старечими маразмами генсеків і московським поневоленням може виявитися ще не найгіршою з можливих альтернатив.

АРХЕТИПИ ІСТОРІЇ Й “МОЛЕКУЛЯРНА ЕНЕРГІЯ” ПОСТУПУ

“Мені плювати на режим: найважливіше знати, який тип людини створюється тим ладом”.

А. де Сент-Екзюпері

Переважній більшості народів “третього світу” шляхи до свободи, поступу й достатку блокують насамперед бар’єри їхньої власної ментальності. Це не означає, однак, що ці народи просто “стоять на місці”. Їхня історія рухається ІНШИМИ шляхами, здебільшого доволі складними, що не вписуються в “класичні” історико-соціальні моделі.

Оскільки це стосується й “українського шляху”, спробуймо хоча б наблизитися до його розуміння через аналіз подій, що відбулися на очах... Протягом більшої частини ХХ ст. комуністична влада продовжувала на 1/6 частині суходолу розпочату ще імперією Романових потужну й вельми не безуспішну нівеляційну роботу. Відтак розпад СРСР уярмлені Москвою народи зустріли в абсолютно однакових адміністративних, правових та ідеологічних “уніформах”, з однаковими економічними і соціальними структурами та досить близькими рівнями розвитку й добробуту. Не дивно, отже, що перші зміни повсюди були однотипними (бодай формально): на місці комуністичних державних структур постали демократичні республіки з виборними президентами й парламентами, а планову господарку почали заміняти інститутами ринкової економіки. Але далі новопосталі держави пішли принципово різними шляхами! Прибалтика впевнено “крокує на Захід”, повномасштабна євроінтеграція Литви, Латвії та Естонії є питанням лише часу й темпів. У Білорусі, Молдові, Росії, Україні масовий, хоча здебільшого й пасивний опір запроваджуваним “згори” реформам призвів до поступового переродження помірно реформаторських режимів — їх основною метою стало збереження влади й утримання “контролю над кризою” та “іміджу європейської організації” (від якого “бацька” Лукашенко мужньо й чесно відмовився). В Закавказзі симбіоз демократичних та авторитарних тенденцій здійснюється на тлі великої крові та руйнації — “шлях в Європу”, ринкові реформи тощо тут є щонайбільше декларацією намірів. Нарешті, середньоазіатська модель — всевладдя президента, який здійснює не так керівництво, як опіку над цілком покірним народом, прагнучи не допустити (не завжди успішно) кривавого “розквіту” ісламського фундаменталізму та міжкланової ворожнечі й дістаючи за це від Заходу мовчазне відпущення авторитарних гріхів...

Ми не знаємо жодної строгої теорії, здатної переконливо пояснити саме такий перебіг подій. Чому, скажімо, в Таллінні не обрали довічним президентом якого-небудь “естонбаші”, Азербайджан не “рвонув на Захід” наввипередки з прибалтами; чому криваві кошмари Закавказзя не повторилися, Богу дякувати, на поволзьких чи закарпатських міжетнічних кордонах?.. Пояснення такого роду спроможна дати радше історія, ніж теорія. Справді-бо, прибалтам уже доводилося відроджуватися національно й державно та виборювати місця в західній спільноті; міжетнічні й міжкланові “розбірки” кавказців — осучаснений варіант традиційних для регіону збройних ігрищ; в авторитарних “президентах пустель” легко впізнаємо “переодягнених” ханів та емірів, а на східноєвропейських теренах драма безплідного й народовбивчого реформаторства правителів банальна, як сюжети індійського кіно. Не зупиняючись докладніше на розвиткові подій у колишніх “народних демократіях”, зазначимо, проте, що й ці події відповідають “історичним очікуванням”. Хоча теоретично, приміром, албанці чи румуни могли б висунути здібнішу й послідовнішу команду реформаторів, ніж чехи, практично подібних “аномалій” ми ніде не спостерігаємо.

Важко позбутися враження, ніби кожний народ повторює — хай лише частково й не “дослівно” — якісь сталі архетипи своєї національної історії. Повторює незалежно від того, успішні вони чи програшні, позитивні чи негативні, сприяють поступові чи прирікають на відставання... повторює, БО ВЖЕ БУЛО КОЛИСЬ ВІДПРАЦЬОВАНО. Однак де саме й у яких формах зберігалися “матриці” й “програми” таких архетипів у тоталітарну епоху? Хіба ж тоді відрізнялися якимись національними особливостями суспільні інститути слов’ян, прибалтів, кавказців, середньоазіатів? Хіба інтелектуали Литви жваво розробляли ринково-демократичний сценарій майбутнього, а, приміром, Туркменістану — ісламсько-авторитарний? Чи відповідні ідеї поширювалися та обговорювалися серед національного загалу?.. Абсурдність подібних припущень зрозуміла кожному, хто хоч трохи пам’ятає комуністичні реалії. Додамо, що на початку 90-х уже в усіх куточках імперії, включно з “новоприєднаними”, встигла майже перерватися жива естафета пам’яті від докомуністичних поколінь.

Звичайно ж, узбеки чи білоруси знали про свою дорадянську минувшину з книжок, підручників, інших письмових джерел. Однак так само мусили вони дізнатися й про те, що ця їхня минувшина була вбогішою, безправнішою, не раз гіркішою, ніж в інших народів, що вона є малопривабливою й небажаною як прообраз майбуття. В будь-якому разі книжна пам’ять про минуле не мусить мати імперативної сили. Але що ж саме має таку силу?

Невивченими й поки що малозрозумілими є механізми тривалого зберігання архетипних історичних програм у національній ментальності та їх наступного суспільно-діяльнісного відтворення. В яких формах і якими способами під тоталітарним бетоном прибалти заховували свою європейську сутність, а середньоазіати плекали делікатну східну специфіку — це ми можемо пояснювати радше “на пальцях”, ніж у наукових термінах. Однак зберегли у кожному випадку незле й відтворили напрочуд швидко, хоча й не без істотних “купюр” та неминучих поправок на дух новітньої епохи. Національна ментальність є в цій ситуації своєрідною “чорною скринькою” — не знаючи достеменно її внутрішньої будови, ми, однак, простежуємо закономірний зв’язок між сигналом на вході та реакцією на виході. Приміром, наприкінці 80-х, коли пролунав спільний для всіх підлеглих Москві народів сигнал “демократизація”, прибалтійською відповіддю було “Незалежність і Європа!”, азербайджанською — вірменський погром, середньоазіатською — великий той на честь першого секретаря республіки (Бісміллах! Хай будуть його президентські повноваження високими, як мінарети Самарканда!), українською... після трива-а-лого чухання потилиці — розважливо-здивоване: “Й що, до біса, нам робити з цією демократизацією?..”

Втім, архетипи здатні визначити не лише генеральний напрям розвитку суспільства, але також (і набагато частіше!) окремі сюжети, що відтворюються на історичному кону інколи як другорядні в рамках “основної теми”, а інколи й як такі, що змінюють її до невпізнання. Намітивши шлях до Європи, українські керманичі, вочевидь, не зважали на ті архетипні програми вітчизняної історії, котрі почали спрацьовувати одразу ж, тільки-но народну самодіяльність було звільнено з тоталітарних пут. Не ставлячи за мету розробити докладну систематику таких архетипів, обмежимося стислою характеристикою лише окремих з них:

1) прагнення до реалізації екстенсивних варіантів розв’язку. Це надзвичайно потужний архетип, і форми його вияву напрочуд різноманітні: москвофільство, “адресні” емісії, субсидування колгоспів та інших феодальних укладів, “вибивання” кредитів МВФ, крадіжка російських енергоносіїв з трубопроводів, пошук скарбів Полуботка — й т. д., й т. п.;

2) неочікуване піднесення на суцільній національній руїні чергової хвилі українського руху й стрімке вигасання без помітної трансформації її енергії в енергію довготривалої конструктивної дії;

3) відчайдушні змагання за булаву на тлі смертельних небезпек для нації та держави;

4) байдужість (і то в кращому разі тільки байдужість!) можновладців до поневолення українців чужинцями. Хмельницький мовчки дозволяв союзникам-татарам вертати до Криму з українським ясиром; пізніше “із города із Глухова полки виступали з заступами на лінію” за наказами гетьманів; за Шелеста й Щербицького у Сибір і в Казахстан вирушали вже цілі “дивізії”, ну а сьогодні, певна річ, Тугай-бея взяли б хіба що скромним стажистом в одну із сотень фірм, що постачають на світові ринки український живий товар;

5) неймовірно жорстока війна влади проти непроданої чужинцям частини свого народу. Ця війна спалахує періодично й цілком незалежно від поточних кольорів державного прапора та гасел правлячої династії. Частково “верхівка” виборює в такий спосіб право на необмежене збагачення й повну безкарність, але основною рушійною силою процесу є невміння досягати навіть відносної стабільності без абсолютної покори. (Ототожнення цих двох понять притаманне найширшим верствам українства — від усемогутнього олігарха до колгоспного бригадира);

6), що випливає з 5) — реформаторська нездалість “ідеально” впокореного народу (стабільність не приводить до поступу);

7), що випливає з 6) — перманентне відставання від Європи, США, а тепер уже й Азії та Латинської Америки, що спричиняє зовнішній тиск і дискомфортні відчуття частини владоможців та інтелектуалів;

8), що випливає з 7) — посилення реформаторських настроїв, поява чергових програм “модернізації згори”;

9), що випливає з 5—8) — народ “зраджує” реформаторів...

Накладімо бодай окреслені нами архетипи на “європейський вектор” українського розвитку — й виразно побачимо, як Європа, замість наближатися до нас, починає стрімко віддалятися. Правдивість цього висновку доводить така статистика. За даними австрійського банку Kreditanstalt (“Поступ”, 4. 07. 2000 р.), протягом останніх 10 років продуктивність праці у Польщі, Угорщині й Чехії зросла, відповідно, на 216%, 140% і 109%; разом зі Словаччиною та Словенією ці країни нарощують ефективність своїх економік утричі стрімкіше, ніж держави ЄС, тобто реально наближаються до Європи. За той самий час продуктивність праці в Росії впала на 78%, а в Україні — на 86%. Деякі методологічні міркування, а також власні спостереження схиляють автора цих рядків уважати останні два показники перебільшеними, однак сам факт значного падіння продуктивності праці в країнах СНД сумніву не викликає...

Ми не “відстали з просуванням до Європи”, бо неможливо відстати, рухаючись у діаметрально протилежному напрямку! З наведених показників стає очевидним безприкладний цинізм розумувань офіційного Києва про “європейську перспективу України”. Адже спосіб життя нації визначає саме продуктивність її трудових зусиль! Демократична Конституція, членство в Раді Європи, транші МВФ і т. п. — не більше, ніж вигадки євразійських еліт, традиційно відгороджених китайським муром від трагізму повсякденного існування своїх співгромадян.

Тепер тобі зрозуміло, читачу, чому “ринкові реформи” у сприйнятті простого громадянина постають низкою неперервних репресій? Репресій, рівних яким за жорстокістю Україна не знала від часів сталінізму.

Зробімо тепер деякі “дилетантські” з погляду фахових економістів розрахунки.

Зовнішній борг України дорівнює нині приблизно 12 млрд. доларів. Можливість виходу з кризи, долю реформ, національної господарки й ледве не самої держави пов’язують із 2 млрд. USD потрібними в 2000 р. для покриття поточних сплат за тим боргом.

Вельми скромний американський трудівник заробляє 15 USD/год., що становить пересічно 60% створеної ним вартості, яка, отже, дорівнює 25 USD/год. Таким чином, аби відробити критичні для України 2 млрд., американським трударям знадобилося б 80 млн. людино-годин праці, а для покриття цілого нашого зовнішнього боргу — 480 млн. людино-годин. Пригадаймо тепер, що в самій Україні є близько 25 млн. пар робочих рук. Себто кожному працездатному українцеві досить відпрацювати за рік нецілі 4 додаткові години з американською продуктивністю — й усіх професійних “реструктуризаторів” з Мінфіну та МЗС можна буде відправити на біржу праці! А якщо цей трудовий порив триватиме зо три вихідні дні, “ненька” забуде про борги, й черговий старт українських реформ відбудеться за умов, яким щиро заздритиме Південна Корея!.. Гаразд, урахувавши реальні можливості нашої техніки й технології (від яких певною мірою ТЕЖ залежить продуктивність праці), збільшимо цей термін до 12 днів. Ти б, читачу, відмовився попотіти 12 субот чи неділь, хоча б і зовсім задурно, аби опинитися за кілька років у такій країні, як Корея? (В англійській мові, до речі, звучить майже як “юкрейн”, та подібність наразі тим і обмежується...).

То чому ж українські державні мужі моляться на МВФ і відбувають ганебні (хоча й комфортні) паломництва по святих місцях Сіті й Уолл-стриту, замість молитися на своїх трудівників і свій народ благати про співпрацю в подоланні кризи?

Повищі розрахунки фахівці можуть піддати нищивній критиці. Та їх автор не претендує на “Нобеля з економіки”. Наше завдання скромніше, зате цілком реальне — показати, що “доленосні” рішення урядовців та фінансистів насправді впливають на долю нації незрівнянно менше, ніж навіть незначні зміни масової трудової та ділової поведінки. Бо гроші, як відомо, є лише формою консервації трудової енергії. Потенційні ж запаси цієї енергії на “молекулярному рівні” (окремий трудівник, менеджер, підприємець) є непорівнянно більшими за будь-які щедроти кредиторів та інвесторів! Хай-но скажуть “серйозні” економісти, де й під які гарантії діставали стартовий капітал для свого злету погромлені у війні та обтяжені репараціями Німеччина й Японія, понищена комуністичними нападниками Південна Корея, “блокадні” Ізраїль і Тайвань, “червоний” Китай? Саме додаткова “молекулярна енергія”, вивільнена завдяки зміні стереотипів масової поведінки, стала основою їхнього піднесення, до якого вже у другу чергу долучилися макроенергетичні джерела кредитів і позик. Не оперті на таку зміну поведінки правові й політичні реформи мають обмежену результативність, а виблагані кредити й “реструктуризації” взагалі жодних проблем не розв’язують (крім, хіба що, проблем самих прохачів).

Пригадую один епізод — квінтесенцію десятків подібних спостережень, який, немов оптичне скло, сфокусував у собі основну проблему українського поступу. Троє наших краян побували за кордоном, трохи освоїли “їхні” методи праці й тут, в Україні, створили СП. І з величезними зусиллями підібрали робітників (це за теперішнього безробіття!), які не п’ють, не крадуть, не прогулюють. Дали їм пристойну платню, незле забезпечили матеріалами й інструментом, а відтак почали пояснювати незвичні умови й правила праці: облік матеріалів, контроль якості, чіткий розподіл робочого часу... В очах майже всіх робітників світилося одностайно-промовисте: “Ти собі кажи, майстре, що хочеш, — ми все одно зробимо по-своєму...” Й робили-таки по-своєму, і не було на те ради!

Жодна матеріальна скрута не примусить українця “поступитися принципами” недбальства й марнотратства. Так само, як багаторазове подорожчання енергоносіїв не зробило українську господарку ні на йоту менш енергомісткою... Та чи такими вже несподіваними були для тих робітників умови працедавця? Адже одні з них на власному досвіді, а інші від друзів та знайомих устигли дізнатися, що на Заході подібні вимоги є набагато жорсткішими й категоричнішими. І ТАМ українці засвоюють їх доволі успішно. А ТУТ не бажають — і край! Німця, чеха, турка слухатимуться безвідмовно, а свого підприємця-реформатора — ніколи й нізащо.

На подолання цієї ментальної межі й мають бути спрямовані першочергові зусилля влади, політиків, інтелектуалів, патріотів. Бо саме за нею “сховалися” наші свобода, добробут, поступ, незалежність, національна гідність. Не реструктуризація, не декомунізація, навіть не колонізація з теперішнім убогим рівнем гідності й самоповаги — тільки вивільнення “молекулярної” креативної енергії здатне вивести українське суспільство з лабіринтів “третього світу”, перервати трагічну тяглість середньовічних історичних архетипів.

Як звабливо звучать слова “європейська орієнтація України”! Звабливо звучать — і... нікого ні на що не надихають. Простий українець жодних ознак Європи навколо себе не бачить. “Європейські” гасла сьогодні не так наближають нас до Європи, як віддаляють наших політиків від власного народу. Він небезпідставно “розшифровує” ці гасла як прокламування “європейської орієнтації” корупціонерів і олігархів після їх успішного збагачення в Україні.

За реальних умов трагічного буття й дезінтеграції суспільства страх, мусимо визнати, мобілізує та об’єднує сильніше, ніж сумнівні принади. Європа безмежно далека, а жахіття “третього світу” — катастрофічно близькі. “Україні не місце в третьому світі!” — гасло реалістичне, об’єднавче, напряму пов’язане з життєвими потребами майже всіх прошарків і верств нашого громадянства. Український робітник не хоче переселятися в “бідонвіль” — але ж і український державний діяч не хоче репрезентувати “бананову республіку” (що чемні “західняки” вміють дати відчути десятками бездоганно коректних способів)! Український фахівець гірко усвідомлює свою непотрібність у слаборозвиненій країні — але ж і українського олігарха неохоче толерують у світовій бізнесовій еліті, апріорі вбачаючи в ньому корупціонера африканського штибу... “Україні не місце в третьому світі!” — гасло спільного порятунку “верхів” і “низів”, комуністів і націоналістів, Заходу і Сходу. Саме така формула національної ідеї є найдоречнішою в Україні на зламі тисячоліть.

“Універсум”, чч. 3—10, 2000