Микола ТОМЕНКО, кандидат історичних наук, політолог

НАЦІОНАЛЬНА КУЛЬТУРА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ — PERSONA NON GRATA

У сучасному політично-сакральному лексиконі чи не найвживанішими нині є поняття “національна культура”, “українське відродження”, “потенціал культури” тощо. Водночас з повною впевненістю можемо твердити: те, що названо українською культурою та її носіями, здебільшого нагадує окультну службу забезпечення владної еліти. Носії цієї псевдоукраїнської окультмісії завше готові освятити будь-які дії влади — чи то один проект Конституції чи зовсім протилежний; монетаристську концепцію розвитку економіки чи її антипод — патерналістську.

Умовою цієї культмісії значна частина української інтелігенції поставила фінансову підтримку національної культури. Такий підхід практично позбавив її головної суспільної місії — бути духовним провідником нації, з яким рахується і якого поважає влада. Історія з Конгресом української інтелігенції переконливо ілюструє дане становище”. Добра ідея об’єднання української інтелігенції на захист національної культури вже на першому етапі була значно дискредитована характером проведення Конгресу на основі організаційних структур Руху, Просвіти, УРП тощо. Далі, представницький форум висунув давню і традиційну для інтелігенції тезу: “Якщо влада допоможе нам матеріально — ми її підтримаємо”. Саме на цій фатальній ідеологемі: “Будуть гроші — буде й українська культура” (згадаймо подібний міф-бажання: “Буде держава — буде й культура”) слід зупинитися. Не заперечуючи важливості фінансово-економічного забезпечення національної культури, все ж вважаємо, що це далеко не визначальна і пріоритетна умова її повноцінного функціонування.

Владна політична еліта та національна культура

Головною проблемою катастрофічного стану української культури, як на мене, є брак національної владної еліти, котра б мислила категоріями української культури як органічної та рідної. Саме тому ми повсякчас є свідками абсолютно не зрозумілих з погляду національної поваги та навіть здорового глузду подій. Завдяки українському телебаченню ми мали можливість побачити, як Президент України Леонід Кучма демонструє досягнення українського театру своєму колезі із Киргизії Оскару Акаєву в Російській драмі; президентська адміністрація виступає політичним спонсором... російської версії “Орестеї” у постановці Штайна; мер Черкас у День Незалежності запрошує жителів на святкове футбольне шоу — “Черкаська влада” проти “Зірок російської естради”.

До речі, варто згадати, що український уклад завжди характеризувало домінування родинних цінностей. Вони дають про себе знати і в процесі творення сучасної “української культури”. Так, окремого дослідження потребує кар’єра акторки російського театру ім. Лесі Українки Тетяни Назарової. З політичним злетом її чоловіка Дмитра Табачника розпочинається становлення нової зірки українського театру. Результатом цього стає не лише отримання головних ролей та висока честь вести урядовий концерт на п’ятиріччя Незалежності України, а й водночас — звільнення головного режисера театру та міністра культури, які не змогли розпізнати великого таланту Назарової, Проте парадоксально, що домінування сімейних цінностей в середовищі української владної еліти абсолютно не характерне для сучасної масової культури. Майже річний показ в сімейний час американського телесеріалу “Династія” це не просто зневага, а цинічне ставлення до національних традицій виховання в родині та суспільстві.

Власне, тут ми підходимо до ще однієї важливої проблеми — стану масової культури в Україні.

Масова культура в Україні

Останнім часом наша країна може претендувати на звання високорозвиненої з погляду кількості фестивалів та інших тусівкових зібрань. Однак цс швидше негативне, ніж позитивне досягнення. На такі форуми, як правило, мистецьких елітних груп йде значна кількість бюджетних коштів та дискредитується сама ідея фестивалю як мистецького свята. Адже більшість з них є містечковими за впливом та клановими за характером організації. Водночас практично жоден не має системи діяльності протягом усього року, щоб донести набутки нової української культури до широкого глядача. Тим часом в 52-мільйонній Українській державі простий слухач сучасної української музики має аж... одне місце, аби придбати в досить широкому асортименті аудіокасети та компакт-диски. За іронією долі це місце — майдан Незалежності м. Києва, де в період так званої перебудови та гласності проходили неформальні зібрання, мітинги та продавалася самвидавна патріотична література. Подібний стан і з книговиданням. У торговельно-комерційній мережі переважає російськомовна книга (російських, білоруських та інших видавництв “братніх” країн). Не кажемо вже про україномовну відеопродукцію, пошуки бодай одного примірника якої для автора закінчилися безуспішно. Проте цей аспект реального стану української культури є все ж більш політичним, ніж економічним. Річ у тому, що продукція масової культури (книги, касети, компакти, відео), яка оточує нас, в цілому є піратською, тобто такою, що не оподатковується і не має ліцензій. Саме тому вона значно дешевша від продукції української. Порівнявши ціни, можна пересвідчитися, що пересічному українцеві вигідніше купити російсько- чи англомовну касету за 1, 5—2 гривні чи компакт-диск за 6—10 гривень, ніж українську касету за 2—3,5 гривні, а компакт-диск за 20—25 гривень. Тож, як кажуть, — не хочеш, а мусиш купувати хоч і не українську, зате дешеву продукцію.

Шароварщина і шарварківщина

Здавна головною прикметою унікальності і водночас недолугості української культури називають її народний характер. У добу радянської держави і фактично донині більшість засобів масової інформації “пропагує” національні культурні традиції за звичною, усталеною схемою: фольклор, самодіяльна творчість — українська; класична, сучасна музика — російськомовна, в кращому разі — російська або американська. Сторонню людину в нашій державі страшенно вражає, чому оригінальні, неповторні мелодії української пісні чуєш звідусіль, а сучасні естрадні майже ніде. І такій людині доводиться розтлумачувати, що як в радянський період, так і в добу “розбудови української державності” робилося і робиться все, щоб довести, що українська, тобто малоросійська, а точніше селянська народна культура не здатна витворити власної бардівської, поп- чи рок-музики. Ця інерція є настільки сильною, що часом якогось українського філістера чи державця може злякати вже сама думка про можливість існування в Україні репу чи техно. Тож нині, після часів комуністичної України, коли головною ознакою офіційної української культури була так звана “шароварщина” (абсолютизація та пропаганда псевдонародної української творчості), то нині її замінила “шарварківщина”. Нову епоху в розвитку української культури завдячуємо найбільш знаному та заслуженому, за визнанням Президента України та його команди, діячеві культури — Борису Шарварку. Саме він формує в сучасній Україні та головно поза її межами образ малоросійської культури. Адже пан Шарварко тримає монополію на організацію всіх концертів та шоу за державний кошт. Змінивши нині кольори та символи, український класик продовжує сповідувати давню концертну схему, затверджену ще ЦК КПУ. Коли йдеться про народну музику та фольклор, то вона мусить бути українською; класична музика — італійською чи іншою “цивілізованою” мовою, а сучасна музика — російською. Можливі винятки, оскільки вже нібито й час інший, але правила як працювали, так і працюють. Найпоказовішими в цьому сенсі, тобто у “шарварківському” стилі, є концерти на День Української Армії та під час останнього Слов’янського базару. Мистецький форум до Дня Української Армії (зауважимо, що на нього із наших податків витрачено 20 млрд. карбованців), окрім традиційних українських самодіяльних колективів вітали військо незалежної держави піснями Юрій Богатиков, Ірина Понаровська та інші знані й достатньо дорогі за оплатою російські виконавці. На Слов’янському базарі 1996 року від України в черговий раз не знайшлося достатньо виконавців сучасної музики. В так званому українському концерті на Слов’янському базарі 1996 року (День України) його духовними отцями стали московські “українці” Федір Полянін та Йосип Кобзон. На ньому було продемонстровано нашу традиційну лагідну вдачу, бо в “українському концерті” ведучі радо представили спочатку виконавців з Росії, а потім Білорусії, виявивши повагу до народів-сусідів. Дай Боже, щоб колись нам пощастило виступити на концерті до Дня Росії чи Білорусі. А потім ми стали свідками виступів представників третього ешелону української музики, за винятком хіба що кількох зірок. В останній частині, як і передбачалося давньою політбюрівською (шарварківською) схемою, українську рок- і поп-музику репрезентував російськомовний “Фристайл”, який має таке ж відношення до української культури, як і до японської. Сумно, що українська культура на наші гроші постає перед власним та зарубіжним глядачем у псевдовигляді під “упаковкою” бездарних організаторів та режисерів. Я розумію, що це для них просто робота, як і українська мова — робоча. Тож і виходить нині, що те, що називають українською культурою, — є нібито офіційна або робоча культура, яка не має нічого спільного із справжньою національною культурою. Про неї згадують у доповідях державці, пишуть у пресі, а насправді процвітає російська, американська, російськомовно-єврейська, лише не українська. У представників національних мистецьких меншин немає комплексу неповноцінності, на відміну від нас, українців, за що їх треба вітати. Недаремно Роман Карцев, вітаючи на першому каналі українського телебачення найпопулярнішого нині за кількістю власних програм і концертів на державних телеекранах Яна Табачника, побажав йому й надалі пропагувати російськомовну єврейську культуру.

Поза тим сьогодні в Україні народилась й україномовна, а не українська культура. Яскраве підтвердження цього феномена спостерігаємо, зокрема, в сучасній естрадній музиці. Прикладами україномовного доробку слід вважати деякі пісні Олега Слободенка, Павла Зіброва та інших, які за мелодикою та змістом абсолютно далекі від української традиції.

Чи є вихід із ситуації? Є, і його не треба віднаходити. Дана система діє в європейському світі й полягає в підтримці національної культури та стримуванні піратської, іноземної продукції через відповідну податкову політику, яка стимулює вітчизняні книговидавництво, музику і створює більш жорсткі умови експорту іноземної продукції масової культури. Водночас розуміємо, що в силу певних обставин структура сучасного капіталу в Україні виглядає таким чином, що пріоритетним є російськомовний підприємець. Саме це є передумовою підтримки російськомовних, навіть не російських виконавців. Щоправда, тут маємо все ж ключовою проблемою не мовний вибір капіталу, а настрої влади та засади гуманітарної політики в державі. Це визначає орієнтації шоу-бізнесу, а відповідно й капіталу. Отож, якщо подобається Людмилі Кучмі Йосип Кобзон, то його будуть запрошувати щонайменше на урядові українські концерти.

Таким чином, як на мене, культурна ситуація в Україні видається достатньо складною з одного боку, а з іншого — дещо банальною.

Допоки українська владна система не сприйматиме національну культуру як власну, доти ми її не матимемо. І не слід дошукуватись зовнішніх факторів чи інших метаморфоз стану української культури, “часи змінюються — лишаються звичаї влади”. Тож маємо прем’єр-міністра, діти якого відвідують російську гімназію в Києві; Президента, що опікується російськими акторами, та український народ, що по селах та містах засинає та прокидається з мрією “про белый мерседес”, “черный пистолет”, “Кольку бабника” і журиться, що “у нас в Сибири холода”.

А що вдієш? Не маємо власне української влади — годі мріяти про власну національну культуру.

“Універсум”, ч. 9—10, 1996