Анатолій СВІДЗИНСЬКИЙ, доктор фізико-математичних наук

ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ НАЦІЇ ТА ДЕРЖАВИ В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ

Тодось Осьмачка

На одному із засідань НТШ у Львові Олег Романів, порушуючи проблему націо- та державотворення в Україні, зазначив, що професіонали-науковці дають надто скромний внесок у її розробку, натомість нефахівці у даній галузі, передусім представники точних наук, пишуть на цю тему вдаліше. Спостереження слушне, знайомство ж з матеріалами круглого столу істориків (1993), виданими НТШ 1995 року у Львові, підтверджує принаймні першу половину тези голови Львівського НТШ. На кількох конференціях з названої тематики 1996 року, в яких я брав участь, справді, найбільше критичних зауважень виникало саме щодо виступів тих доповідачів, які називали себе професіоналами.

У нашій свідомості і досі тримається уявлення про те, що представник якоїсь галузі знання, скажімо, як у даному випадку, фізики, не повинен висловлюватися з питань, які входять до компетенції представників інших наук. Я далекий від категоричного заперечення останньої тези, але схиляюся до західноєвропейської точки зору, яка мириться з винятками. Австрійський фізик-теоретик Ервін Шредінгер у передмові до книжки “Що таке життя” писав: “Прийнято вважати, що вчений мусить досконало знати певну галузь науки, а тому йому не слід писати з питань, в яких він не є знавцем. Це розглядається як noblesse oblige. Однак, щоб досягти своєї мети, я хочу відмовитися від noblesse і тому прошу звільнити мене від зобов’язань, які звідси випливають”. Внаслідок цього “порушення правил” з’явився названий твір Шредінгера, який надовго став могутнім стимулом і дороговказом для найбільших відкриттів у біології другої половини XX століття.

Звичайно, широкі фахові знання в певній галузі і досвід роботи в ній — важливі чинники, що зменшують ймовірність помилок. Однак більше важить володіння принципами методології сучасного наукового дослідження, які є спільними для всіх наук, але, безумовно, найглибше розвинені саме в галузі точних, передусім у фізиці.

Отож, не слід дивуватися з того, що плавання в невідомих морях політології, як теоретичної, так і практичної, було для Андрія Сахарова доволі успішним, а ті нетяжкі помилки, яких він все ж таки припустився (маю на увазі концепцію конвергенції), пов’язані з буквально фізичною неможливістю одразу скинути з своїх плечей весь тягар, який тоталітарна система накладала на кожного, хто в ній зростав.

Розгляд обраного питання розпочнемо із з’ясовування: який саме зв’язок може бути виявлений між національною проблемою і тими метафізичними проблемами (очевидно, вживаю термін “метафізика” для позначення того, що перебуває поза фізикою, тобто не може бути “виведене” з фізики, але, звичайно, не мусить суперечити їй), без яких людина обійтись не може, бо за природою своєю, а можливо, й за призначенням схильна чи змушена виходити за межі так званого “позитивного знання”. Вражаючою якістю нашого світу, що, як вважають вчені, постав 12 млрд. років тому (за деякими теоріями — значно раніше), є його здатність до самоорганізації, тобто до витворення ієрархії дедалі складніших структур аж до людини та ноосфери. Підкреслю, що вжитий тут термін “самоорганізація” не є метафорою, як дехто вважає, а вживається у точних науках для позначення того спільного, що є в таких явищах, як конвекція, турбулентність, морфогенез, виникнення біологічних видів тощо до культури включно. Явище етногенезу також е типовим прикладом самоорганізації, отже, є органічним для нашого світу. Констатацією цього факту ми встановлюємо зв’язок між теорією етносів, а звідси й націй, та найзагальнішими властивостями світу. Якщо ж вийти за межі “позитивної науки” і прийти до метафізичної ідеї Бога як творця нашого світу і закладеної в його конструкцію самоорганізації, то доведеться визнати, що етногенез є виявом загального задуму Бога щодо світу.

Розуміючи етногенез як процес самоорганізації, а етноси — як природні чи, ліпше сказати, органічні структурні одиниці людства, не можна не визнати за кожним етносом права на вільний розвиток і творення притаманних йому форм культури. Вона перебуває у двосторонньому зв’язку з етносом, виступаючи і як його продукт, і як його формотворчий чинник. Отже, культурно-етичне розмаїття слід вважати безцінним багатством людства, а спроби нищення етносів — злочином проти права людини жити вільно у своїй етнічній спільноті і на своїй етнічній території. Такі дії призводять до збіднення різноманітності форм буття, витворених вищими силами світу. Це аналог на рівні антропосфери тих злочинів, які ми називаємо екологічними, маючи на увазі біосферу та геосферу.

Але тут на шляху деяких фахівців постає складне питання: а що ж таке етнос? На теренах колишнього СРСР, мабуть, дається взнаки те, що поняття етносу було штучно вилучене з обігу (повернуте лише у 70-ті роки Юліаном Бромлеєм, Львом Гумільовим та іншими), однак, на мою гадку, основна причина труднощів полягає у недостатньому усвідомленні в гуманітарних колах явища самоорганізації, частинним випадком якого є етногенез. Тому зупинюся тут на загальному механізмі самоорганізації. Як і усяке явище самоорганізації, етнос має одну вельми нетривіальну рису, яка полягає у зламі симетрії, у позірно немотивованій, спонтанній акції самоототожнення особи з етнічною спільнотою.

У відомій притчі про буриданового осла нещасна тварина помирає з голоду між двома абсолютно однаковими оберемками сіна, розташованими на рівних відстанях ліворуч і праворуч від неї, адже рух до однієї з них не має жодних переваг перед рухом до іншої. Кожен, однак, знає, що реальний осел у цій ситуації не помирає, а насолоджується життям. Бо симетрія ламається. В цьому полягає внутрішній механізм самоорганізації. Але чому і як? В такому випадку ми ховаємо незнання за словами “спонтанний” і “випадковий”. І справді, передбачити, у який бік в кожному конкретному випадку піде осел, неможливо. Цс підтверджується тим, що приблизно у 50 відсотках випадків тварина піде ліворуч, а у 50 праворуч. Аналогічна, але складніша ситуація має місце і з етнічною самоідентифікацією.

Вирішальна роль суб’єктивного, вольового моменту в акті етнічного ототожнення спричиняється до того, що всі інші відомі об’єктивні та почасти суб’єктивні етноформувальні чинники, як спільна територія та ландшафт, расова й генетична єдність, єдиний господарський лад, навички, звичаї, спільна історична доля, релігія, мова, загалом культура, взяті зокрема, можуть втрачати ознаки необхідності та достатності, в різних конкретних випадках мати різну вагу. Але з цього зовсім не випливає, що етногенез керується якимись містичними силами. Немає сумніву, що це складне явище заслуговує на детальне вивчення. Однак важко зрозуміти скарги на розмитість, не-чітку окресленість поняття етносу, які часто можна чути.

Дивує, коли скарги на невизначеність поняття “етнос” висловлюють філософи. Бо саме їм належало б добре розуміти, що більша чи менша міра розмитості властива всім поняттям, якими оперує людський розум.

Лінгвістам відомо, наскільки важко дати точне визначення основних мовних понять: морфеми, слова, речення. І річ не у тому, що наш розум слабкий, а в тому, що явища, які стоять за цими поняттями, багатогранні, залежать під обставин, які далеко не завжди можуть бути визначені наперед. Навіть у зразковій у сенсі строгості науці — математиці не все може бути визначене абсолютно точно.

Які висновки випливають зі сказаного? По-перше, той, що спроба дати точне визначення того, що є розмитим внаслідок самої природи речей (скажімо, через практично неперервну множину проміжних форм, тимчасовість (нестаціонарність) проміжних станів), може виявитися заздалегідь невдалою, а відповідне “точне” визначення — хибним. По-друге, здатність людини оперувати дещо розмитими поняттями — свідчення не слабкості, а сили людського розуму.

Ніхто не може заперечувати успішності пізнання фізикою властивостей нашого світу, бо на основі досягнутого нею розуміння, часто вельми абстрактного, були зроблені цілком конкретні висновки щодо поведінки речей у конкретно описаних ситуаціях, і це дало можливість сконструювати відповідні технічні пристрої, навчитися контролювати їх роботу і зрештою використати для потреб людства. Але чи все було і є у фізиці точно визначеним?

Надамо слово великому експериментатору початку нашого століття, який прославився своїми відкриттями у галузі фізики електромагнетизму, — Роберту Міллікену:

“Я попрошу вас вислухати відповідь експериментатора на основне питання, яке часто виникає: що таке електрика? Відповідь ця наївна, але разом з тим проста і визначена. Експериментатор констатує перш за все, що про останню сутність електрики він не знає нічого”. Послідовний позитивіст дорікне Міллікену, що він поставив погано сформульоване, метафізичне питання, на яке й не зміг отримати відповіді. Однак позиція позитивіста не може бути визнана задовільною: фізика не може обійтись без так званих метафізичних понять, та й що таке метафізичне поняття, не цілком зрозуміло. Те саме стосується й інших наук.

Чи потрібне слово “етнос” для позначення поняття, яке було вище певною мірою окреслене? Із словника можна довідатися, що грецьке еthnos означає “народ”. Навіщо ж переходити на грецьку, а не використовувати українське слово, яке вже маємо? Відповідь також дає словник. Слово “народ” переобтяжене кількома різними значеннями і може означати: 1) все населення країни, 2) націю, 3) основні трудящі маси (?), 4) людей (у парку було багато народу), 5) простолюд. Отже, лише з достатньо повного контексту вдається зрозуміти, у якому сенсі вжите це слово. Натомість взяте з грецької слово “етнос”, перетворене на науковий термін, не має зайвих змістів (ми не скажемо: у парку було багато етносу). Тому розрізняймо поняття “етнос”, “нація”, “народ”.

Чому людина потребує буття в етносі? Дуже схематично можна зазначити таке: по-перше, людина почуває себе некомфортно за умов невизначеності обставин, у яких перебуває, і непередбачуваності ситуації; по-друге, для неї дуже багато важить думка про неї та реакція на неї з боку інших; по-третє, вона прагне до самоутвердження і до саморозкриття перед іншими, їй треба, щоб її “зрозуміли”, зрештою, захистили у досить широкому сенсі цього слова.

З усіх зазначених потреб випливає, що “своє”, знайоме, має для людини вирішальну перевагу перед “чужим”, незнайомим. Вихідним, природним колом “своїх” є коло родичів, тому на ранніх етапах розвитку людства найважливішими референтними групами були сім’я, рід, далі — плем’я. Із зростанням чисельності населення, розвитком і збагаченням стосунків між людьми зв’язки, засновані на відчутті спільності, охоплюють усе ширше коло осіб та більші території.

Мотиви ідентифікації особи із “своїми” не зводяться до того, що вона отримує певні гарантії стабільного і передбачуваного ставлення до себе, допомогу спільноти. Цей процес двосторонній, і його другою стороною є встановлення до особи подібних вимог з боку спільноти. Засоби, які регулюють ці стосунки, засновані на певних спільних цінностях, які витворюються колективно. Вироблення таких цінностей, найважливішим моментом яких є обмеження і підкорення природних інстинктів людини в ім’я успішного функціонування спільноти, а тим самим і людини в ній — справа культури, тобто про-цесу самоорганізації в духовній сфері. Отже, функціональним “призначенням” культури є стабілізація соціальних стосунків. Так культура стає основним чинником етногенезу. Вона надає етносу стійкості через систему негативних зворотних зв’язків і здатності до саморозвитку через систему позитивних. (Терміни “позитивний і негативний” стосовно зворотних зв’язків вжито у кібернетичному сенсі, а зовсім не в якомусь оцінному).

Коли в розмові про етногенез виникають поняття “своїх” та “чужих”, негайно знаходяться люди, які мало не з почуттям задоволення вигукують: “Ага, ви вже закладаєте ксенофобію, міжетнічну ворожнечу і все негативне, що з цим пов’язане!” Нічого не вдієш, як кожна людина, поряд із безсумнівною здатністю до певного альтруїзму, пильнує передусім власний інтерес, так і етнос як соціокультурний організм має свої інтереси, більше того, розвивається та найшвидше і найвиразніше формується у зіткненнях з іншими етносами та субетносами, використовуючи при цьому різні засоби — від культурного впливу чи тиску аж до війни. Разом з там не можна забувати, що культура, хоч і є етнічною за характером, здатна виробляти й загальнолюдські цінності. І хоча цей процес, а особливо формування культурою норм міжетнічних соціальних стосунків, йде повільно та болісно, в часи новітньої історії починають розбудовуватися основи для регуляції міжетнічних взаємин на засадах приборкання інстинктів етносів. Наскільки великих успіхів домоглося людство у цій царині, хай вирішує читач; на мою думку, ми знаходимося поки що на початку шляху.

Перейдімо до поняття “нація”. Тут думки різних авторів розбігаються більше. Найпоширенішою (канонічною) точкою зору, якої дотримуюся і я, є уявлення про те, що феномен нації є продуктом як етнічного, культурного, так і соціально-політичного та економічного розвитку на новітньому етапі європейської історії¹. Формування європейських націй розпочалося у XVIII столітті в добу буржуазних революцій і супроводжувалося утворенням держав нового типу, в яких джерелом влади і права виступило (чи прагнуло виступити) все населення країни. В такій державотворчій ролі стара етнічна спільнота почала перетворюватися на національну, або, якщо завгодно, етнос вступив у новий, вищий, етап свого розвитку. “Вся нація” була протиставлена окремим, а особливо привілейованим станам, які мали поступитися своїм виключним володінням державою.

Зв’язок між націотворенням і державотворенням був двосторонній — один процес стимулював другий. Ідея нації як не тільки етнічної, але й політичної спільноти, що творить державу на основі волевиявлення усіх громадян країни, була закріплена юридично у “Декларації прав людини та громадянина”, проголошеній у Франції 1789 року. Гасло “Viva la Nation!” було на вустах у тих, хто творив французьку революцію. Те, що при цьому йшлося саме про французьку націю, не викликало сумніву. Французи тієї доби цілком усвідомлювали також етнічний зміст терміну “нація”, і це усвідомлення лише загострилося під час опору інтервенції інших європейських держав. Як революція, так і війна сприяли об’єднанню не лише станів, а й субетносів, що існували на території Франції, в єдину французьку націю як етнічну, культурну і політичну спільноту. Утворення інших європейських національних держав йшло іншими шляхами, було зміщене в часі, але основна тенденція перетворень була спільна.

Видається, що спроба розчленувати єдиний у своїй багатогранності процес національного державотворення на окремі складові, відірвати їх одну від одної, зокрема вилучити етнічний компонент, залишивши тільки політичний, ігнорувати культурні чи релігійні зрушення при розгляді соціально-економічних перетворень або вважати одні не пов’язаними з іншими є неправочинна і не відповідає історичній дійсності. Так само незрозуміло, чому лібералізм несумісний з націоналізмом, чому “політична нація” і “культурна нація” — це якісь альтернативні поняття.

З викладеного очевидно, що у відповідності з прийнятою термінологією немає підстав називати націями етноси давніших часів, хоча б ці етноси мали свої державні утворення, бо в понятті “нація” сконденсовані уявлення про певний тип держави, про певні юридичні норми, з нею пов’язані, і про певний тип свідомості, який розвинувся в її громадян.

У зв’язку з критикою канонічної точки зору зауважу таке.

Канонічна концепція виникнення нації має перевагу в порівнянні з іншими ще й тому, що відбиває історичний перебіг подій, які покликали до життя саме поняття “нація” і актуалізували це слово. Фактично слово “нація” почало вживатися саме в описаному вище сенсі і саме тоді, коли людство відчуло потребу в понятті. Воно знайшло відповідне латинське слово natio (народ), в яке вклало потрібний зміст. Сам той факт, що у науковому вжитку знайшли місце обидва слова — еthnos та natio — вказує на необхідність розрізняти ці два поняття. Щодо поняття “нація”, то цікавий нарис його складної еволюції в часі й просторі (від стародавніх часів до новітніх і на прикладі кількох європейських країн) дав Лев Ребет.

Якщо позначати терміном “нація” давні спільноти, до яких цілком пасує термін “етнос”², то виникають питання: 1) навіщо взагалі було вводити обидва терміни, 2) які прикметники слід запровадити, щоб врахувати очевидні відмінності між етносами (чи націями) різних часів. Ярослав Дашкевич, попри все своє небажання, змушений був висловитися так: “Навіть якщо це (населення Київської Русі — А. С.) не була т. зв. “модерна нація”, то хай вона і вважається “немодерною”...”. Отож згідно з таким вживанням слів нам доведеться говорити про немодерні нації, ототожнювані з етносами у звичайному сенсі цього слова, як про старі етноси, а про нації, чи то пак модерні нації, як про нові етноси.

Канонічна концепція нації поряд з етнічними ознаками та принципами державності органічно включає і правові аспекти. Вона може стати підставою для такого юридичного уточнення поняття “нація”, яке дозволить розв’язувати практичні проблеми, що виникають у різноманітних маргінальних ситуаціях. Фактично деякі аспекти вже зараз унормовуються конституціями держав, але така діяльність має бути продовжена і вдосконалена на міжнародному рівні. Її актуальність показують приклади суперечок з важливих питань, що концентруються навколо проблеми нації, які, на жаль, часто не завершуються результативними рішеннями. На підтвердження серйозності цієї проблеми пошлюся на статтю керівника комісії Конгресу США з проблем голодомору в Україні Джеймса Мейса (Час/Тіmе, 10 листопада 1995 року), з якої можна побачити, через які юридичні труднощі були не визнані на міжнародному рівні факти геноциду та етноциду проти українців, що призвело до великих матеріальних і моральних втрат для України.

Розгорнені міркування щодо причин, які унеможливлювали формування нації в давні часи і середньовіччя, знаходимо у книжці Лева Робота “Теорія націй” разом з численними посиланнями на відповідну літературу з цього питання.

Більш актуальним для нас є сучасний процес українського націотворення. Вже сама постановка питання виходить з того, що формування української нації ще не закінчилося. Констатація цього факту зачіпає самолюбство деяких національно свідомих українців, хоч насправді це мало б лише підживлювати енергію державного будівництва, культурного розвитку, мобілізувати на дерусифікацію в усіх сферах нашого життя. Нація без держави, як і держава без нації, неможлива. Лише проголошення державної незалежності врятувало українців як етнос. Цілком слушно висловився відомий економіст, представник західної української діаспори Осип Мороз: “Від 1991 року ситуація на політичній карті світу змінилася: Україна здобула незалежність, формується українська нація” (підкреслення моє — А С.). Однак сказане має бути доповнене суттєвим зауваженням щодо темпів формування. Вони повинні бути значно вищими, аніж є. Бо поряд з процесами державотворення, самоорганізації йдуть процеси руйнації, дезорганізації. Отже, мало того, щоб темп позитивних процесів був більшим від нуля, він має помітно перевищувати темп негативних процесів. Недарма Георгій Бачинський (Універсум, №9-10, 1995) ставить питання руба: чи можна ще врятувати нашу націю? Його відповідь: “Так, можна, якщо ми знайдемо мужність подивитися правді у вічі, позбудемося притаманної українському менталітету рожевої прекраснодушності й реалістично оцінимо сучасну катастрофічну ситуацію”.

На чому ж може грунтуватися наш оптимізм? Його джерелом є факт незнищенності українського духу, широкий і міцний вплив української культури — людяної, щедрої, здорової, життєдайної; культури, яка зберегла глибокий зв’язок з природними силами, землею, космосом. Вона породжує в кожному поколінні чимало людей з твердою поставою у житті, готових віддати свої здібності і таланти розбудові української нації. Очевидно, що кількість національне свідомих людей в Україні ще недостатньо велика, щоб можна було впевнено дивитися у майбутнє, але число їх збільшується і, попри всю дефектність нашої нинішньої державності, збільшувати-меться надалі. Однак все це потенції, які ще треба вміти зреалізувати.

Зі сказаного випливає, що нам не вистачає якоїсь важливої додаткової суспільної сили, яка б могла об’єднати якщо не все населення, то принаймні значну його частину навколо ідеї національного державотворення. Іноземці, які уважно вдивляються в життя України, добре знають, що це за сила, і однозгідно говорять: “Вам бракує націоналізму”.

Хотів би акцентувати увагу на дискусійних питаннях, пов’язаних з розумінням націоналізму.

Перш за все про одну точку зору, яку частіше викладають усно, аніж на папері. Одного разу її добре сформулював мені один політичний діяч. “Я читав вашу книжку і цілком згідний з вами, — сказав він. — Однак я б не вживав цього слова “націоналізм”, бо не всі нас можуть правильно зрозуміти, особливо на півдні і сході України. Це передчасно”. Відповів: “На відміну від вас я науковець, а не політик, і звик називати речі своїми іменами. Досліджуючи електричні сили, я ніколи не назву їх ядерними. Це була б помилка. А погляди щодо націоналізму сформувалися у мене в Криму, тобто саме на півдні і сході України”.

Слід визнати, що страх перед поняттям “націоналізм”, прищеплений комуністичною пропагандою, як і його спотворений образ, поволі зникає із свідомості людей, де б вони не жили. Цей процес йшов би успішніше, якби: 1) деякі політичні діячі з вищезгаданих “політичних”, а точніше — кон’юнктурних міркувань не уникали цього слова, 2) якби серед самих націоналістів не існувало певної, хоч і незначної, кількості людей, які привласнюють собі цю назву, а насправді дотримуються інших, шовіністичних поглядів. Отже, і на цьому прикладі бачимо, що вживання правильної термінології є необхідною передумовою правильного думання і зрештою — чесної політичної поведінки.

Друге невеличке зауваження стосується тих, хто хоче підмінити поняття “націоналізм” поняттям “патріотизм”, ототожнити їх. Це неправомірно. Патріотизм — це любов до землі предків, до батьківщини. Але кожен любить в батьківщині те, що йому більше до вподоби: природу, клімат, звичаї, національну кухню тощо. Тобто патріотизм може бути доволі вибірковим. Звичайно, коли він є всеохопним (втім, це теж погано, бо треба мати мужність не миритися з недоліками своєї країни), або, говорячи точніше, коли патріотизм є достатньо і розумно широким, а головне, коли ця любов дає наснагу для жертовного служіння батьківщині, можна сказати, що він зближається з націоналізмом. Свідомо вжив слово “зближається” замість “ототожнюється”, оскільки в поняття “націоналізм”, крім емоційного, закладений такий момент, як прийняття певних ідеологічних засад, певного світобачення, якщо завгодно — філософії, що не обов’язково включається в поняття “патріотизм”, навіть вельми широкий і свідомий.

Послідовна націоналістична ідеологія виключає ненависть до інших націй чи етносів, хоча безумовно передбачає боротьбу з ворогами рідної країни, але за ознакою їх ворожої настанови, а не етнічної приналежності.

Націоналізм включає у себе визнання нації як вищої форми спільноти і як найвищої цінності, але було б збоченням твердити, що для націоналіста нація — все, особа — ніщо. В нормі націоналізм приймає двоєдиний принцип: нація — для особи, особа — для нації. Бо лише гармонійно розвинені, духовно багаті люди можуть становити здорову, сильну націю. Нація забезпечує гармонійне поєднання індивідуальних потреб людини з її потребами як істоти соціальної. Існування в нації надає особі достатньо стійку систему надперсональних цінностей, систему етичних та естетичних норм у формах, найбільш відповідних умовам її соціального життя, розширює рамки її часового буття через зв’язок поколінь і просторового — через єднання з іншими представниками цієї нації на всьому терені країни; забезпечує комфортність духовного стану. Декілька зауважень щодо визначення поняття “націоналізм”. У брошурі “Це складне національне питання” я подав таке: “Націоналізм — думка, воля та дія нації, спрямовані на розбудову незалежної національної держави на своїй етнічній території”.

Для чого потрібне таке визначення? Адже існують організації і партії, які називають себе націоналістичними, і про суть їх світогляду та напрям діяльності можна значно докладніше довідатися з їхніх програм. Однак фактично існує не одна націоналістична організація, крім того, в різні часи програмові настанови їх мінялися. Тому йдеться про виділення інваріантного змісту, тобто того загального, що властиве будь-якій націоналістичній організації чи навіть окремій особі, яка вважає себе націоналістом (наприклад, Дмитро Донцов був націоналістом, однак не належав до ОУН). Цей інваріантний зміст полягає, перш за все, у переконанні в необхідності побудови самостійної національної держави. Його приймають всі націоналісти. Слова “думка, воля та дія”, по-перше, мають підкреслити, що націоналізм — не лише світоглядна система, але й активна діяльність, спрямована на втілення у життя відповідних переконань; по-друге, хочу наголосити на присутності всіх трьох компонент: інтелектуального (раціонального), вольового та діяльного на противагу деяким концепціям, які обстоюють абсолютну перевагу волюнтаристського начала, підкреслюючи його ірраціональність.

Разом з тим наведене визначення залишає місце для різних варіацій націоналістичного світогляду, оскільки сумісне з можливістю різних розумінь методів розбудови держави і тієї її моделі, яку бажано реалізувати.

Націоналізм як ідеологія і рух викликав у XX столітті інтерес багатьох дослідників. Англійський філософ, лауреат Нобелівської премії Ісайя Берлін пише про націоналізм у своєму піднесеному, схвильованому стилі як про явище, що тривалий час недооцінювалось, випадало з прогнозів футурологів, але виявилося могутньою, загрозливою силою. Для кого загрозливою? Чіткої відповіді Берлін не дає, і це пов’язане з певним браком розуміння явища. Однак багато чого Берлін осягає. Він пише: “Під націоналізмом я розумію щось більш конкретне, ідеологічно важливіше і загрозливіше, а саме: переконання, що, по-перше, люди належать до певної визначеної групи, яка відрізняється від інших способом життя; що риси окремих людей, які становлять цю групу, сформувалися і можуть бути зрозумілі лише в контексті властивостей групи, виражених у категоріях спільної території, звичаїв, законів, спогадів, вірувань, мови, форм мистецької та релігійної експресії, суспільних інститутів і стилів життя, до чого дехто додає ще спадковість, спільність крові і расові особливості; саме ці фактори формують людей, їхні цілі та вартості.

По-друге, існує переконання, що спосіб суспільного життя нагадує спосіб життя біологічного організму і все те, що потрібне організмові для правильного розвитку... визначає спільні цілі органічного суспільства. Вважається, що це є найвищі цілі, які в разі конфлікту з іншими вартостями, не похідними від специфічних цілей специфічного організму, — вартостями інтелектуальними, релігійними, моральними, особистими чи загальнолюдськими, — повинні мати перевагу, бо тільки так можна уникнути загрози занепаду й загибелі нації...

З цього випливає, що не окремий індивід і не добровільне об’єднання, яке можна за бажанням розформувати, змінити чи відкинути, а нація є тією основною суспільною цілістю, в рамках якої природа людини реалізується повністю” (цитується за публікацією в “Сучасності”, №3, 1993).

Виклад Берліна свідчить про правильне розуміння суті націоналізму, хоча відбиває певну стривоженість, типову для західного інтелектуала ліберального напряму, можливим ущемленням суто індивідуальних інтересів особи. Нам, людям, зрослим в обставинах необмеженого ущемлення як національних, так і індивідуальних прав, ці побоювання не видаються серйозними. Зразки гармонійного поєднання інтересів спільноти і особи ми бачимо в сучасних правових демократичних державах, де існує розвинене громадянське суспільство, а надмірне втручання в його життя державних органів обмежене відповідним законодавством. Загрозливою сила націоналізму стає для тих, хто ставить штучні перепони задоволенню прав націй на самовизначення, намагається силою накинути народам імперське ярмо. Тоді загострюється національно-визвольна боротьба, а в разі її придушення закладаються основи для конфліктів у майбутньому. Не можна не визнати значної частки істини у думці Іншого філософа Вітторіо Стради: “Якщо відчуття ідентичності організованої етнічної спільноти називати “національною самосвідомістю”, то націоналізм — це загострення і екстремізація форм такої свідомості”. Ця думка пояснює той факт, чому у незалежних “благополучних” державах, таких, як Франція, Німеччина, громадяни часто не усвідомлюють того, що їх держави побудовані на національних засадах, бо механізми національного і соціокультурного самовідтворення працюють налагоджено і спокійно під контролем відповідних державних і громадських інституцій. Однак, це не є свідченням зникнення націоналістичних засад суспільної організації. Як тільки які—небудь елементи цих засад опиняються під загрозою, негайно вживаються рішучі заходи. Так, закони про захист державних мов приймаються не тільки в ісламсько-фундаменталістському Ірані, про що з невиправданою іронією писала наша газета “Час/Тіmе”, але й у зразково-цивілізованій Франції, причому не менш жорсткі. Така політика була б дуже доречною в Україні, але наша Верховна Рада далека від усвідомлення цього.

У нас в Україні нерідко бачиш цілком позитивні посилання на англійського фахівця з національного питання Ернеста Геллнера, автора роботи “Нації та націоналізм”. Зацитуємо з неї уривок, який дасть поняття про основну ідею цієї роботи:

“Націоналізм — це, перш за все, політичний принцип, суть якого полягає у тому, що політична і національна одиниця повинні збігатися.

Націоналізм як почуття або рух найпростіше пояснити, виходячи з цього принципу. Націоналістичне почуття — це почуття обурення, викликане порушенням цього принципу, або почуття задоволення, викликане його здійсненням. Націоналістичний рух — це рух, надиханий почуттям такого роду.

Націоналістичний принцип може порушуватися різними способами. Політичний кордон певної держави може не охоплювати представників даної нації; або, охопивши їх усіх, також включати інородців; або і те, і інше одночасно. Крім того, нація може жити, не змішуючись з іноплемінниками, у великій кількості держав, не маючи власної національної держави.

Але е одна форма порушення націоналістичного принципу, на яку особливо болісно реагує націоналістичне почуття: націоналісти вважають цілком неприпустимим з точки зору політичних норм, якщо правителі політичної одиниці належать не до тої нації, до якої належить більшість населення”.

Явище виникнення, формування етносів, їх взаємовпливів, перетворення у нації (за певних умов), розвиток націоналізму як ідеології та руху (в доволі поліваріантних формах, про що поки тут не було мови) є складний історичний процес. Його пізнання потребує всебічного аналізу з позицій історії, культурології, політології, економічної теорії тощо. Аж ось з’являється людина, яка все цс ігнорує, натомість формулює умоглядний принцип, з якого намагається пояснити геть усе. Приймемо згори даний постулат про збіг етнічних кордонів з політичними, і в нашій голові запанує повна ясність і прозорість, хоч це буде прозорість... вакууму. Нам досі видавалося, що боротьба за незалежність держави викликана необхідністю політичного закріплення багатовікового господарювання етносу на його давніх теренах, його здобутків в освоєнні цих земель, у розвитку матеріальної та духовної культури, в обороні від агресивних сусідів. Яка марнота! Геллнер пояснює нам, що є принцип, і на тому крапка. Якщо людина приймає його, вона за означенням називається націоналістом, а оскільки вже має таку назву, то це зобов’язує її пильнувати за непорушністю цього принципу. Виявляється, що, наприклад, загарбання агресором чужої землі, поневолення етносу, що на ній живе, руйнація, грабунки, репресії (вибачте, я збився на нормальну людську мову) — все це не варте розмови. Слід говорити лише про суперечність принципові. Просто якщо якоюсь державою керують інородці, то це порушення принципу, і тому це викликає протест, а не тому, що має місце поневолення з усіма його негативними наслідками.

Схема Геллнера не виходить з дійсності, а намагається визначити її. Він навіть не помічає можливості постановки безлічі питань, на які його схема не дає відповіді. Наприклад, чому наші предки приймали до себе княжити інородців-норманів? Може, тому, що тоді ще не було націоналістів? Тоді чому вже за нашої доби січові стрільці воювали без протестів під командою Василя Вишиваного, з походження австрійця, архікнязя Вільгельма Габсбурзького? А от іншого інородця — Лазаря Кагановича — українці ненавиділи. То, може, справа не в інородстві і не в порушенні принципу Геллнера, а в цілком різній поведінці цих двох осіб?

Вчений дискурс Геллнера з національного питання завершується “чудовим” висновком: “Фактично нації, як і держави, лише випадковість, а не всезагальна необхідність”. Ця відверта саморекламація — цілком закономірний вислід його схеми.

Дотримуючись реалій, досліджуючи дійсну історію розвитку людства, можна було б зрозуміти, що якщо не націогенез, то принаймні етногенез виявляється саме через свою історичність вислідом дії дуже загальної тенденції нашого світу до самоорганізації (хоча, мабуть, не всезагальної, бо згідно з концепцією множинності світів в інших світах, якщо вони існують, цієї тенденції може не бути).

На жаль, було б помилкою думати, що пустота геллнерівської теоретичної схеми не спричиняє негативних наслідків, бо, мовляв, нуль має й породжувати нуль. Поява статті Домініка Ареля “Спокуса “націоналізації” української держави” (Сучасність, №12, 1995) — наочне підтвердження сказаного. Автор починає безпосередньо з “принципу Геллнера”, а зрештою вибудовує таку концепцію українського державотворення, яка в разі її реалізації привела б Україну до краху. Створивши неукраїнську Україну за рецептами Ареля, ми погодилися б па те, щоб вона стала типовою “банановою республікою”, ареною боротьби різних міжнародних потуг за домінування на нашій землі з метою експлуатації матеріальних цінностей та інтелектуального потенціалу України, аж поки вона не “дозріла” б до сценарію на взірець біло-руського і стала б “добровільною” жертвою однієї з тих потуг, найімовірніше — російського імперіалізму.

У статті Ареля спростуванню улягає мало не кожний абзац. Тут зробимо вибірково лише кілька зауважень. Чому у заголовку статті фігурує слово “спокуса”, а не “потреба”? Адже, скажімо, на недавніх форумах Конгресу української інтелігенції в столиці та обласних центрах України було одностайно визнано нагальну потребу ліквідувати наслідки кількавікового російщення України, надати пріоритетного характеру розвиткові української культури. Ні, Арель вживає лукаве в цьому контексті слово “спокуса”, тобто одразу накидає бажаний йому висновок: ця потреба фальшива. Як же доводиться ця заздалегідь задана теза? Основний метод — свідома, хоч і прихована напівпрозорим серпанком об’єктивізму, фальсифікація історії України і перш за все — її стосунків з Росією.

Арель пише: “Той період в історії, впродовж якого Україна перебувала в складі Росії (Радянського Союзу), стали зображати, як час імперіалістичного панування, колоніального економічного визиску, “денаціоналізації”, “русифікації”, а відтак робився висновок, що Україні слід політично, економічно та культурно переорієнтуватися — геть від Росії.” Отже, “стали зображати”. А як було насправді? Арель не говорить, але очевидним чином ставить під сумнів всі факти, пов’язані з гнобленням України.

Або: “На відміну від націоналістів, які зазвичай змальовують історичну роль Росії щодо України найтемнішими барвами (політичне підкорення, економічний визиск, русифікація, геноцид тощо), російськомовні українці не почуваються жертвами російського панування...” Даремно Арель говорить від імені всіх російськомовних українців, не знаючи, що вони насправді думають. Я теж був тривалий час російськомовним, хоч пасивне знання української мови зберігав. Минулого року побував в Одесі, де спілкувався з російськомовними українцями. Багато хто з них жадібно тягнеться до українського слова, української культури, скаржаться скаліченою українською або й просто російською мовою на тих можновладців, які гальмують процес дерусифікації.

Що ж стосується заторкнутого Арелем факту геноциду українців, то важко повірити, що його невігластво може сягати такого ступеня: не знати того, що знає весь світ, неможливо. Припускаю, що Арель бодай переглядав вельми популярну на Заході книгу Ореста Субтельного “Україна. Історія”. В ній є розділ “Голодомор 1932-1933 рр.” В науці (та й не тільки в науці) треба бути принциповим. Якщо Арель вважає, що Субтельний вигадав все те, що виклав у цьому розділі, слід було написати з цього приводу обуреного відкритого листа, звичайно, аргументованого. Та й не лише Субтельному, а й Роберту Конквесту, а ще краще — всій Україні, бо мало не в кожній українській родині ще живе пам’ять про батьків чи дідів — жертв цього голодомору.

Якщо не було російщення, то чи не скаже Арель, з якої причини застрелився Микола Хвильовий і чи не кидає світла на обставини цього самогубства його стаття “Україна чи Малоросія?”. І взагалі, чи відома Арелю статистика репресій проти українських письменників, вчителів, священиків, та й представників багатьох інших професій?

Сьогодні ситуація в Україні така, що у будь-якій її області є можливість кожному росіянинові, та й не тільки росіянинові, навчати свою дитину в школі з російською мовою викладання. Разом з тим існують не просто окремі області, а й цілі регіони України, де українець не може віддати свою дитину до школи з українською мовою навчання. Цього не можуть зробити кримські українці, близько мільйона. Дуже важко розв’язати подібну проблему в Донецьку, Луганську, Одесі та деяких інших містах України. Тут ми стикаємося з порушенням одного з основних прав людини — права на освіту та одержання інформації рідною мовою. Чому Ареля не хвилює реальне порушення прав людини в Україні, натомість він переймається абстрактними можливостями протилежного характеру, які є цілком фіктивними?

Що ж до колоніального визиску України, то 1928 року була опублікована дуже переконливо аргументована стаття економіста Михайла Волобуєва “До проблеми української економіки”, в якій містилися знамениті тези-вимоги щодо знищення колоніальної залежності української економіки від російської. Чи не пригадує Арель, яка була подальша доля Волобуєва?

Можливо, правда, що в особі Ареля маємо справу з вузьким фахівцем з наймодернішої історії України. То йому, мабуть, знайоме ім’я Івана Дзюби, до речі, одного з двох гостинних редакторів журналу “Сучасність”, у якому вміщена його стаття. Чи не читав п. Арель відому книжку Івана Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Якщо й вона його не переконала, то варто було б подати спершу до редакції спростування цієї книги, а потім вже публікувати свою статтю, в якій робиться вигляд, що ніякої русифікації не було.

Але досить з Арелем. Дивує інше. Чому редакція “Сучасності” “гадала”, що “нашим читачам буде цікаво ознайомитися з поглядом одного з них (“поважних західних дослідників”, за характеристикою редакції — АС.) на державотворчі процеси в Україні”? Адже стаття є антинауковою, а що таких досить і в Україні, і за кордоном, то це, мабуть, не дивина.

“Універсум”, ч. 9-10, 1996