Олександр СКІПАЛЬСЬКИЙ:
“АКТИВНІСТЬ РОСІЙСЬКИХ СПЕЦСЛУЖБ В УКРАЇНІ ДОБРЕ ПОМІТНА”

“І пізнаєте правду — правда вас вільними зробить”
(Євангеліє від Івана)

— Питання НАТО у Росії й Україні має, на мій погляд, суттєві, фундаментальні розбіжності. По-перше, Україна зміцнюється як незалежна держава на нових засадах, які проголосила перед усім світом, — це правова, демократична держава, яка не має ворогів, не претендує на будь-які території, не намагається впливати на ті чи інші країни, котрі становлять для неї інтерес.

Росія ж із часів царської імперії. Радянського Союзу до сьогодні лишається країною з імперськими амбіціями. Вона їх не позбулася і, що найбільш вірогідно, не швидко це зробить. Саме тому, що Росія хоче залишитися супердержавою, то як мінімум вона претендує на 1/2 світу, де могла б поширювати свій вплив і бути гідним суперником США.

Росія розглядає територію Східної Європи, на яку і має поширюватись НАТО, саме як зону своїх геополітичних інтересів.

По-друге, Росія дуже добре прорахувала, скільки вона втрачає економічно від того, що НАТО пошириться — російські товари, за винятком сировини, а особливо військової промисловості, не будуть потрібні цим країнам.

Третій фактор — Росія не має чіткої геополітичної програми і вимушена приймати рішення під впливом ностальгії, ліній різних політичних течій, амбіцій політиків. І не розуміє, що сила її у майбутньому саме в інтеграції в Європу поруч з іншими країнами.

Ці чинники докорінно відрізняють Україну від Росії, а тут ще додається і позиція Росії до самої України.

Сьогодні вона ділить країни на ті, які відмежовуються від НАТО — це її друзі, або ті, які не поділяють її точки зору. Останнім часом це виразно виявилось на переговорах з Болгарією. Коли та чітко заявила про своє бажання бути в НАТО, Росія поставила умову, що колишня дружба між ними може тривати лише тоді, коли Болгарія відмовиться від цього курсу.

Якщо говорити про інтереси України, то, безумовно, її найбільш надійний, дієздатний шлях для виживання — це інтеграція в Європу, а значить і вступ до НАТО. І що б там не казали окремі політики, ортодоксально налаштовані особистості, необ’єктивна спроба аргументувати тим, що Україна є мало не євразійською державою, що наш шлях — на Схід, — то це лише пропаганда і компоненти, які використовують спецслужби, спеціальні центри — економічні, політичні, що діють перш за все в Росії та деяких країнах, з якими Росія починає поновлювати співробітництво і які мають антиєвропейське або антиамериканське спрямування.

Така країна, як Австралія, не належить до жодного регіону, але це не перешкоджає їй торгувати з Південною Америкою чи іншими країнами світу. Ця спрямованість не залежить від того курсу, який обрала держава на підставі свого місцеположення, по-військовому — дислокації, сусідів тощо.

Можна додати ще один фактор, про який не люблять говорити наші політики, та й у європейських країнах також. Це відчуття страху перед некерованою Росією. Країни, котрі хочуть вступити до НАТО, я переконаний, роблять це для того, щоб втекти від “дружньої Росії”, яка поки що залишається агресивною державою. Замість назвати речі своїми іменами, вони дають розгорятися вогню. Тому і для України Росія була, є і, поки що, буде агресивною державою. Всі тези, заклики про те, що ми братній народ, — ніщо.

Тому для нас, безумовно, найкоротший шлях, який гарантує безпеку, безповоротність — це шлях в Європу, в НАТО, яке хочуть дискредитувати, називають ворожим і т. д. і т. п. Усе це давня ідеологічна комуністична пропаганда, вона ще глибоко сидить у свідомості багатьох людей, які щиро вірять, що наш контакт з НАТО, вступ до нього може бути тим чинником, що призведе до пригноблення України.

Сьогодні інший час. Візьмемо для прикладу Англію. Вона відмовилась від колишніх колоній, у яких мільйонне населення, що його треба годувати, піднімати до високого життєвого рівня. Нові колонії сьогодні майже нікому не потрібні.

— Події в Україні викликають зацікавленість у широкому масштабі. Ви цікавитесь спецслужбами, але, окрім них, є ще інтереси “крутих” людей, діаспори, світового співтовариства, різних організацій, які вивчають ситуацію. Це навіть журналісти, цікавість яких може збігатися із зацікавленням спецслужб.

Україна, яка знаходиться в такому місці Східної Європи, що є балансом у розстановці сил, притягає увагу багатьох. Адже це 52 мільйони населення. Це численні Збройні Сили. Це потужний економічний потенціал... Вона, безумовно, є предметом досліджень тих держав, які нас оточують, а крім того, і держав, які зацікавлені у зв’язках з нею.

Повертаючись до вашого запитання, мушу сказати, що більшість країн світу, провідних, це десь 50, виявляють зацікавленість, у тому числі й за допомогою своїх спецслужб.

Я розділив би цю зацікавленість на два аспекти: країни, котрі вивчають Україну в плані її можливої підтримки, співпраці, та країни, які вивчають Україну, щоб поживитися нею, як ласим шматком пирога.

Найбільшою країною, яка мріє і дорого заплатила б, і платить за це, є Росія. Відповідно і активність російських спецслужб до вивчення ситуації в Україні, до штучного створення певних ситуацій, до підштовхування різних вигідних Росії подій, до впливу на них, добре помітна.

Велику зацікавленість виявляють і країни Європи, котрі прагнуть економічного, військового співробітництва. Це також і США. І країни, які нас оточують, вивчають внутрішню ситуацію, пов’язану з можливими процесами в Криму, Придністров’ї, та й взагалі стежать за розвитком наших Збройних Сил.

І це, звичайно, нормальне явище, воно існує в усіх країнах, але в силу своєї специфіки не виставляється назовні, не демонструється.

Ті країни, які мають територіальні претензії до нас, хотіли б, щоб ми поступилися власними територіями, ставлять своїм спецслужбам завдання вивчати думку нашої країни щодо їхніх позицій, можливості підтримки її деякими силами. Тобто, тут цілий арсенал засобів спецслужб, і він використовується.

Є й такі країни, що, як я вже казав, готові Україні допомогти. Вони також вивчають ситуацію у нас. Ви бачите, що коли проходять слухання у конгресі США, де розглядається питання про надання допомоги, то в

першу чергу з’ясовується ситуація із стабільністю в Україні, з оцінкою кримінального стану. Це дуже серйозне питання, від якого залежить, буде чи не буде надана допомога. Наш президент саме тому демонструє свої вимоги до певних наших структур, які й повинні гарантувати безпеку бізнесу від пограбування, від криміналу.

— Можу сказати як депутат Верховної Ради і людина, яка достатньо розуміє ваше запитання, що ситуація із Севастополем, Кримом нам нав’язана штучно ще в далекому 1991 році. На превеликий жаль, наше вище керівництво у виконавчих, силових структурах не зрозуміло чи не захотіло зрозуміти, що це та вуздечка, яка накинута на шию українського коня, щоб вчасно його смикати.

Це залишилось, зміцніло, використовується і буде використовуватись. Тому, якщо ми хочемо позбутися цього, то мусимо рішуче визнати російські війська окупаційними в Криму, Севастополі, поставити питання про найкоротший термін їх перебування. Він може обмежуватися лише часом, необхідним для побудови житла для військовослужбовців на території Росії для перебазування. Минуло вже п’ять років, Росія могла б давно все побудувати. Можна розмістити Чорноморський флот на помешканнях інших флотів, де Росія має важливі інтереси, — на Тихому океані, на Північному флоті, який завжди був у неї стратегічним. А Чорноморський флот був допоміжним, він лише забезпечував діяльність стратегічного Північного. Нинішні розмови про його важливість — це російська пропаганда.

Севастополь — російський плацдарм, який Росія використовує свідомо. Дехто, може, думає, що це вимушена ситуація. Нічого подібного. Цей процес регульований. Як тільки проводиться акція з ініціативи Лужкова чи інших, повірте, — всі російські служби відстежують нашу реакцію, нашу беззубість, яка дає їм підстави щоразу нарощувати апетит.

Щодо діяльності консульств, то вони в різних країнах створюються для того, щоб здійснювати представництво, проводити відповідну роботу. Це нормальне явище. Завдання українських спецслужб — відстежувати і нейтралізувати негативні для України зусилля.

Що стосується церкви — то це питання делікатне. Я б не хотів кидати недовіру. Але діяльність спецслужб має свої концептуальні підходи. Як би Сабодан не противився тому, що серед його релігійних діячів є російські агенти, — це від нього не залежить. Спецслужби не будуть його питати, а робитимуть свою справу.

Пуповина, яка прив’язала церкву до Москви, повинна відмерти, і наша Українська церква має бути єдиною, підпорядковуватись вселенській без посередників.

— Я вам гарантую, що існують. Кажу це із свого більш як тридцятирічного досвіду роботи в спецслужбах. Але запевняю, що ніхто з професіоналів не назве вам прізвища до того часу, поки воно не буде визначене в процесі судового засідання. Дуже непросто довести причетність тієї чи іншої особи. Знати — це одне, а довести — інше.

— Фактори загрози для України є різні. Криза в економіці, безумовно, сьогодні найбільш загрозлива для нашого суспільства. Вона не є природною, має відбиток об’єктивного ходу історії, тому що ми змушені вибиратися з-під уламків держави, яка мала тоталітарну основу, так звану планову економіку, яка не визнає приватної власності. Так звана загальнодержавна форма власності й привела до того, що країна розпалась, більше не могла існувати.

Є фактори загрози військової, екологічної. Але економічні, політичні та військові аспекти пов’язані з діяльністю сил в Україні, які практично відсутні в країнах Європи, де опозиція є для того, щоб прийти до влади або висловити чи реалізувати свої наміри, керуючись в першу чергу поліпшенням життя людей.

Наша опозиція поліпшення життя людей має лише на щиті, щоб прийти до влади. В дійсності ж вона хоче прийти до влади задля зруйнування держави. Саме така політична сила, як комуністична партія, використовує ленінські гасла компромісів: “сьогодні рано — завтра пізно”, “союзу”. Сьогодні вона м’яко стелить турботою про людей у незалежній Україні, але за стратегічну мету має об’єднання з комуністичною партією Росії й руйнування України як незалежної держави. Саме тому комуністична партія є сьогодні найбільш шкідливою. Ця партія і сили, які стоять за нею (так звані інтернаціональні зв’язки з російською компартією), отримують звідти інструкції, рекомендації.

Або прогресивна соціалістична партія, яку очолюють депутати-хулігани Марченко та Вітренко. Вони гордяться тим, що їхній духовний наставник Ампілов керує ними. З іншого боку, владні структури, які повинні розуміти, що поліпшення життя людей створює передумови для зміцнення позицій тих сил, партій, які ці передумови використовують. Тут і є об’єктивна ситуація, яку опозиційні “ліві” пояснюють ленінською тезою, що низи вже виявляють небажання, а верхи не можуть захистити ні себе, ні людей, яких представляють у виконавчих структурах.

Саме тому мене турбує аморфність нашої влади у захисті своєї державності, підвищенні рівня життя.

Але хочу підкреслити, що в цей час в областях обговорюється послання Президента Верховній Раді, де він вперше за п’ять років виклав ці позиції й показав, звідки йде загроза нашій незалежності. Сьогодні завдання виконавчої влади — зрозуміти, що потрібно реалізувати ці тези Президента. Цього можна досягти лише турботою про простих людей, демонстрацією тих проявів, нейтралізацією тих антиукраїнських блоків, які відкрито діють, починаючи від районних газет чи організацій до області, держави. Кабінету міністрів, парламенту. Люди, які займають посади в незалежній Україні, хочуть її зруйнувати.

Я колись говорив на телебаченні, що не розумію нашого спікера О. Мороза. Людина він неординарна, розумна, але це принаймні нечесно — займаючи найвищу посаду, отриману в незалежній Україні, вести до втрати державності. Це фарисейство.

— По-перше, потрібно дати визначення, що таке прозорі кордони і безвізовий проїзд. Я сьогодні прихильник і того й іншого. Але це не те, що ми розуміємо під даними поняттями. Якщо є прозорі кордони між Німеччиною і Бельгією — спробуйте там провезти наркотики. Чи проїдьте без дозволу.

Діяльність правоохоронних, митних, прикордонних структур відображається в умовах, коли виконується головне завдання — гарантується безпека. Сьогодні обгороджувати все колючим дротом — це нецивілізовано. Ті часи минули. Але прикро, що термін “прозорі кордони” використовують у спекулятивних цілях. Кордони, навіть якщо вони й прозорі, повинні бути надійно захищені від злочинного світу.

Безвізовий режим передбачає надійний захист інтересів двох країн, при ньому складніше працювати, треба розв’язати низку проблем. Не слід думати, що прозорість кордонів — це вседозволеність.

Іноді виходить, що за допомогою скорумпованої митниці через провідників лісом цілі трейлери перевозять контрабандні товари з Росії чи України. І той же митник, щоб продемонструвати свою принциповість, “викручує руки” дідусеві чи бабусі, які їдуть у гості з сумкою, де пара кілограмів продуктів. Це вже сволотна політика.

— Це запитання належить до тих, які потребують називання конкретних видань, ситуацій. Я можу лише сказати, що не розумію нашого уряду, наше законодавство, які дозволяють, щоб преса, яка містить антиукраїнські матеріали, спрямована проти держави, мала більше сприяння, вільно розповсюджувалось, була дешевша, ніж наша преса, якої недостатньо і яка уникає проявів духу державності. Можна йти на будь-які компроміси щодо торгівлі чи чогось іншого, але щодо існування держави, гарантій її суверенітету, територіальної цілісності... Якщо державний механізм йде на такий компроміс, він відразу ставить себе під загрозу.

Сьогодні я конкретних фактів не маю, хоча ви бачите, що певна підтримка таким виданням є. Вона іноді надається і як спонсорська .

— Як важкий. Збройні сили для держави — це механізм, який потребує постійної уваги, підтримки, бо він один із гарантів існування держави. На великий жаль, наша Верховна Рада, внаслідок ідеологічного протистояння, майже нічого не зробила у цьому скликанні для Збройних Сил. Зусилля окремих депутатів, які працюють у нашій комісії, могли б бути більшими, але комісія з тих же причин не розкрила себе на повну потужність. Це привело до того, що сьогодні стан Збройних Сил складний. Думаю, що міністру оборони Кузьмуку дісталась нелегка ноша. Якщо він не продемонструє суттєвих, рішучих і розумних дій, то в найближчі рік-два його очікує доля його попередників, можливо, навіть з гіршими наслідками.

— Випадок із секретарем Ради безпеки Горбуліним щодо польотів літаків потребує пояснення. Я добре знаю Володимира Павловича, його державницьку позицію і ніколи ні за яких обставин не відносив би його — хочу, щоб ви це надрукували — до тих людей, яких іноді звинувачують у недостатньо жорсткому підході, а то й зачисляють до так званої “п’ятої колони”.

Йому нелегко, хоча в принципі його вислів, що, мовляв, не розумію, коли начальники штабів не можуть між собою розібратися, — це швидше дипломатичний хід для того, щоб напередодні поїздки до Росії й очікуваного в котрий раз приїзду Єльцина до Києва не дратувати російського ведмедя.

Ми вимушені це робити, бо Росія є Росія, і з нею доводиться рахуватися. В той же час Росія любить сильних людей, сильних лідерів і сильних військових.

Я думаю, що правильно зробив наш начальник Генерального штабу і хотів би, щоб він і в майбутньому робив такі рішучі дії, аби дати зрозуміти, що Україна не дозволить поводитися з собою, як з банановою республікою, і де захочеться російським літакам, там вони і будуть літати. Я хотів би, щоб у нас була така ситуація, що коли Росія дозволить собі таке, ми б знайшли в собі мужність і збили літаки-порушники. Якщо це повториться, я, маючи певний вплив у Збройних Силах; буду таку політику рекомендувати. Є закони, домовленості, й порушувати їх не можна навіть сусідові, хоч би й такому, як Росія.

А нашим політикам і лідерам не треба пригинати шию, бо коли вона пригнута, то буде те, про що я вже казав.

— Оцінюю це як вимушені дії Росії. Я сам достатньо прослужив у Сибіру й на Далекому Сході і знаю ті умови. Є різниця в тому, чи розміщувати військових там, а чи в європейських частинах. Саме розміщення не повинно викликати в нас бурхливої реакції. Інша справа, що коли Росія розміщує частини біля наших кордонів, ми боїмося навіть слово сказати, що нам також потрібні там війська. Адже у разі загострення конфронтації з Росією вона виявиться у кращому становищі. Хоча сьогоднішні умови транспортування, переміщення військ дозволяють Україні своєчасно, в разі потреби, це зробити.

Але не треба боятися казати те, що Україна має право розміщувати свої війська, де вона хоче, навіть на хуторі Михайлівському за п’ять метрів до лінії кордону.

— Логіка є. Не можна сьогодні говорити про систему європейської колективної безпеки, коли проводиться політика формування образу ворога в тій чи іншій країні. Для того існують відповідні структури, інституції — зовнішньополітичні, розвідка, щоб з конкретних дій у країні відчути і своєчасно відреагувати на можливу підготовку агресії чи ведення бойових дій щодо нашої держави. Формування образу ворога в особі країн НАТО ще й сьогодні відіграє негативну роль, від якої терплять наші громадяни, держава. А політика агресії продемонстрована не ними, а саме Радянським Союзом в Угорщині, Чехії, Афганістані.

На власному життєвому досвіді я переконався, що найкраща позиція — це не називати ті речі, які є державною таємницею. Потрібно мати хороші збройні сили, а не поширювати думку про ворога.

Скажімо, кого б ви хотіли назвати сьогодні ворогом — росіянина? Та що той бідний селянин з-під Тамбова чи Курська протягом віків у російській імперії мав? Це ж трагедія, що російське керівництво не позбулось імперського менталітету. Воно більше турбувалося про якогось африканця, ніж про власного селянина. І сьогодні воно лізе турбуватися про Україну, Польщу... Ти потурбуйся, щоб вологодський мужик нарешті відчув, що Росія дає йому не “лапті” й фуфайку, а життя на достойному рівні. То що, робити з нього ворога? Він — жертва імперської політики своєї країни.

— Переходимо на персоналії. Я генерал. Зустрічався з Грачовим, Родіоновим, напевно зустрінусь колись з Лебедем. Я не називав би їх “яструбами”, бо прихильник не ярликів, а пошуку раціонального підходу. Останній раз, коли відбувалася зустріч нашого міністра оборони з Родіоновим, я не відчув його агресивних намірів стосовно України. Я побачив ностальгію за минулим, жаль за ним. Думаю, що всі названі вами не дозволять формувати з нашої країни образ ворога. Можливо, настане час, коли генерали порозуміються краще, ніж окремі цивільні політики. Але не на шкоду інтересам України чи Росії.

Щодо Лебедя, то не може не бути контакту в начальника розвідки з генералом такого плану. Не обов’язково сидіти й пити чай, але доводити свою думку один одному — така можливість у нас завжди є. Думаю, що він знає про мене менше, ніж я про нього.

— Ярослава Горошка я знав особисто ще з часів служби в Рівному. Він тоді служив в Ізяславі. Ми познайомились на засіданні Спілки офіцерів, мали спільні підходи до розбудови Збройних Сил України. Саме я запропонував йому переїхати до Києва і очолити в моїй структурі дуже важливу ділянку роботи.

Таких, як Ярослав, нам не вистачає в Україні. Я тоді був у відрядженні за кордоном, і звістка про його загибель мене глибоко вразила. Але повірте мені — це нещасний випадок. Хто-хто, а я, який взяв його на роботу, був зацікавлений в ньому, після його смерті відчував його відсутність, бо це послабило мою особисту роботу...

Він не мав досвіду роботи під водою. Був фахівцем спецназу, але як десантник і керівник наземних операцій. А йому доводилося керувати і спеціалістами, які працюють під водою. Його погубив справжній командирський стрижень. Він не хотів, аби підлеглі бачили, що він не є фахівцем у цій справі. І він, не шкодуючи себе, почав активно тренуватися під водою. Але не розрахував свої сили, свого серця, яке було підірване в Афганістані. Він побував там двічі, отримав звання Героя Радянського Союзу, мав карколомні зрушення тут...

Потім його переслідували. Як старий контррозвідник скажу — його не рекетирували, але мордували, профілактували за український патріотизм, починаючи десь із 1983 року. Він уже тоді був у полі зору відповідних служб КДБ.

Усе це не минає безслідно ні в кого — ні у вас, ні в мене... Коли лікарі оглянули, виявилося, що в його легенях не було жодної краплини води, але був інфаркт. Не витримало втомлене серце.

Залишилася тільки добра пам’ять. Ми, офіцери, його друзі в парламенті, зокрема Михайло Ратушний, турбуємось про родину.

— Ми з вами вивчали марксистсько-ленінську філософію, де роль особи оцінювалась не дуже високо. Я й тоді не зовсім з цим погоджувався, адже історія показує безліч прикладів, коли особи відігравали ключову чи фатальну роль у житті того чи іншого народу. Сьогодні також прикладів не бракує. Візьмімо Білорусь — отримала Лукашенка. Мені як людині в погонах прикро дивитись, як їхні міліцейські манкурти, яких я можу назвати фашистами, б’ють жінку, що стоїть з опущеними руками. Мені прикро, що в нас в Україні немає відповідної реакції на такі прояви.

Я не відношу себе до осіб, діяльність яких помітно впливає на історію, але для структури, яку я створив, для моїх друзів, підлеглих ця відставка була передчасною. Я знаю, що всі ми смертні, ходимо під Богом, рано чи пізно мусимо залишати ту чи іншу ділянку роботи. Але мені було створено умови, з одного боку, об’єктивні. Є Конституція, в якій говориться про працю в парламенті на професійній основі. От тільки бажання усунути саме мене, Бутейка, Костенка виникло навіть не в Мороза, а в Симоненка. Це комуністи написали відповідну заяву — 28 ортодоксів, які не хочуть бачити Україну незалежною. Написали саме проти тих, хто виразно стоїть на державницьких позиціях і має вплив на ключових посадах нашого суспільства.

Я мав розмову про це з О. Морозом. Для мене було незрозумілим, як соціаліст за переконанням усуває з парламенту в першу чергу тих, хто не має за собою магазинів, банків, бірж — ми є люди, які живуть за рахунок бюджетних коштів, — а залишає нинішніх і майбутніх мільйонерів.

Я запитав: як же так, Олександре Олександровичу, ви Бутейка усуваєте, а Шибка — посла в Лівані, який за два роки жодного разу в парламенті не був, тримаєте? Бо він соціаліст, у вашій фракції, ось ви і не подаєте в суд. То де ваші принципові підходи як голови Верховної Ради? Це все гра! І він зі мною погодився.

Так що це передусім комуністичні сили поставили перед собою мету усунути мене. Там був певний спектакль, вони сподівалися, що їм вдасться реалізувати свої наміри і далі, але оцінка, яку давали мені міністр оборони як начальнику розвідки, Президент як Головнокомандувач, була позитивна. Я отримав нагороди: від міністра — орден “Честь і мужність”. Підлеглі провели мене з відповідним ушануванням.

Наша професія, розвідка, будує свої стосунки значною мірою на особистих контактах. Мені вдалося порозумітися з багатьма колегами в світі. Моєму наступникові буде непросто це все повторити. Але я старатимусь допомогти, щоб ця важлива для держави структура, яка відіграє велику інформативну роль для міністра оборони, начальника штабу. Президента, зміцнювалась.

— Хочу подякувати редакції за увагу до мене. Головне завдання нашої розмови — довести до людей роздуми з приводу того, що відбувається навколо. Я хотів би, щоб ваш журнал завжди відображав чесну, відверту, державницьку позицію, не пасував перед складностями, ортодоксальними поглядами деяких людей, підходив до їх оцінки розумно.

Повірте, на моїх очах, навіть у парламенті, проходить переоцінка цінностей. Люди, які ще три роки тому мали комуністичні переконання, сьогодні стають на державницькі позиції.

Є жертви, які в силу свого обмеженого розвитку мають єдину, вкладену в них колись думку і не можуть думати ширше.

Я б хотів, щоб дух українського народу, незалежно від національного походження громадян, зміцнювався, і це один з головних критеріїв, котрий позитивно зміцнить нас всіх в економічному, обороноздатному плані, піднесе на той рівень, якого ми заслуговуємо.

Ще б я хотів, щоб представники владних структур, до яких дійде зміст нашої розмови, зрозуміли, що вони сьогодні своєю безхребетністю, аморфністю, можливо несвідомо, підіграють лівим силам, дозволяють ввести в оману народ і довести ситуацію в Україні до албанського чи болгарського варіантів. Це вкрай небажане.

Прочитав інтерв’ю й подумав — а чи не дуже воно антиросійське? Але доки готував його, у мас-медіа з’явилися заяви тулєєвих-мігранянів щодо України. Ці україножери, інородці в Росії, не питають думки тамбовського мужичка, їм “нужна вєлікая Россія”, якої вони без України не мислять. От їх я й маю на оці.

Розмову вів Микола БОСАК
Травень 1997 р.