Юрій ЩЕРБАК:
“ЗАХИЩАВ І ЗАХИЩАЮ НАЦІОНАЛЬНІ ІНТЕРЕСИ НЕЗАЛЕЖНОЇ УКРАЇНИ”

— Насамперед — це велика честь представляти Україну в такій світовій супердержаві, якою є Сполучені Штати.

І велике диво, вислід Божественного провидіння — бути послом незалежної України, знаючи, що ще зовсім недавно політичний істеблішмент США ставився до України, як до слухняної провінції радянської імперії, як до постачальника до московського політбюро таких ультракомуністичних апаратників, як Хрущов, Брежнєв, Підгорний, Шелест, Щербицький. “Замирення” України (тобто — національно-політичне пригноблення) здавалося багатьом американським “совєтологам” абсолютним і остаточним — і тим більшим і неочікуваним був шок, викликаний нашим пробудженням і проголошенням незалежності. Недавно я спитав колишнього американського посла в Радянському союзі Джека Метлока, коли вперше він подумав про можливий вихід України з складу СРСР? Він сказав — тільки під час останнього візиту М.С.Борбачова до Києва в 1990 році, тобто тоді, коли нашу землю вже струшували підземні поштовхи тої бурі, що невблаганно вела до унезалежнення України, що автоматично означало загибель совєтської імперії.

Бути послом України в США — не одне й те ж, що бути послом Польщі, Румунії або Ефіопії, бо ці країни існували і раніше, незалежно від пануючого режиму чи від форми правління в них. Ми — абсолютно нові для світу, для США, для самих себе, нарешті. Коли приходжу на урочисто стилізований під старовину 7-й поверх Державного Департаменту, де містяться кабінети державного секретаря і його першого заступника, завжди зупиняюся на мить перед портретом державного секретаря Роберта Лансінга, який керував зовнішньополітичним відомством США в часах урядування Президента Вудро Вільсона.

У блискучому історичному дослідженні Матвія Стахіва “Україна в добі Директорії УНР” (НТШ, США) дається детальний аналіз позиції А.Лансінга щодо України і переконливо доводиться, що Державний секретар США діяв всупереч принципу “права націй на самовизначення”, висунутому його босом, Президентом В.Вільсоном у 14 знаменитих пунктах Нового світового Ладу. Варто згадати, що ще в жовтні 1918 р. друг В.Вільсона полковник Є.Баус, пізніше — член американської делегації на паризькій мирній конференції, дав абсолютно чітку і позитивну для України інтерпретацію ідеї В.Вільсона:

“Перше питання, чи російська територія є рівнозначна з територією, яка належить до колишньої російської імперії. Ясно, що це не так, бо ж пункт ХІІІ постановляє про незалежну Польщу; це є постанова, яка виключає відновлення імперії. Те, що признано важним для поляків, мусить бути з певністю признане для фінів, литовців, латишів і, можливо, також для українців. Бо з часу, коли ця умова була сформульована, ці поневолені народи піднялися, і не може бути сумніву, що їм мусить бути дана можливість вільного розвитку” (М. Стахів, т. 4., с. 137).

Проти цього ясного принципу виступив Держсекретар США А. Лансінг, який, будучи лютим русофілом, не вважав Україну чимось окремішним, вартим державної самостійності.

Вже 20 листопада 1918 р., напередодні паризької конференції, А.Лансінг писав: “Треба старатися розглядати і берегти інтереси Росії як цілості, а не частин теперішньої дезінтегрованої Росії”. (М. Стахів, т. 4. с. 183). Апарат державного департаменту, керованого А. Лансінгом, блокував будь-яку позитивну для України розвідувальну інформацію, виступав проти участі представників УНР у паризькій конференції.

Ось чому сьогодні, через 80 років після тих буремних подій, я як посол незалежної Української Держави не можу відмовити собі у маленькій і тихій радості — подивитися на того, хто був би, напевне, прикро приголомшений, дізнавшись, що США, нарешті, визнали державну незалежність України і ключову роль нашої держави в побудові нової післяялтинської архітектури європейської безпеки, і навіть дали нам певні гарантії нашого незалежного існування. Це — аспект, так би мовити, історико-філософський.

По-друге (якщо не по-перше), це — ВЕЛИКА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. Політична, моральна, адміністративна. Перед Президентом, державою, міністерством закордонних справ, колективом, що ти його очолюєш.

І перед Історією, перед самим собою — бо найприскіпливішим і найбезкомпроміснішим суддею, принаймні для мене, є власна совість, оте вічне почуття самоневдоволення, яке завжди з тобою.

Відповідальність за стан дорученого тобі пріоритетного напрямку зовнішньої політики, за розвиток українсько-американських відносин. За підготовку важливих переговорів і зустрічей на вищому рівні, за чітке якісне виконання директив Президента і розпоряджень Міністерства закордонних справ.

Це — відповідальність за своєчасне інформування вищого керівництва України щодо реакції керівництва США на ті чи інші події в Україні і світі, про те, що може становити потенційну загрозу нашій національній безпеці чи нашим зовнішньополітичним, зовнішньоекономічним інтересам. Відомо, що носіїв лихих звісток ніхто ніде не любить. Колись таким звістунам можновладці відрубали голови. Ось чому, свідомо чи підсвідомо, дипломатичні представники нерідко пом’якшують негативну інформацію, що її отримали, обгортають її в рожеві папірці “дипломатичної” новомови. Мій принцип — доводити до керівництва держави об’єктивну інформацію, хоч би якою неприємною інколи вона не була. Інша річ, що при цьому треба завжди намагатися дати конструктивну пропозицію, як вийти із скрутної ситуації, проаналізувати всі можливі варіанти розвитку подій. Будучи повноважним представником України, доводиться нерідко нести на собі тягар відповідальності і за стан справ в Україні — за той бюрократичний безбаш, в якому борсаються американські бізнесмени, за інші наші негаразди.

Регулярно отримую від американських сенаторів і конгресменів листи із запитами стосовно долі людей, ув’язнених в Україні, чи долі американських компаній, що потрапили в конфліктну ситуацію (якби ж то так депутати Верховної Ради України боролися за наші національні інтереси!); і якщо в Україні не поспішають відповісти на ці запити по суті, переконливо, юридичною мовою, а не звичайною формальною відпискою “по-совєтськи”, то потім, коли починаються слухання в Конгресі США щодо надання Україні допомоги (немалої, яка становить до чверті мільярда доларів щорічно), мені доводиться ходити до тих самих сенаторів і конгресменів з проханням підтримати Закон про допомогу і вислуховувати не самі тільки компліменти на адресу України.

Звичайно, у Посла є ще ряд відповідальностей — за нормальне функціонування посольства, за створення творчої атмосфери в колективі (а не розпалювання чвар і групівщини), за сотні великих і малих справ, якими живе Посольство.

Оскільки, кажучи про ступені відповідальності посла, я торкнувся проблеми інформації, хочу її продовжити в більш широкому плані.

Отож, на долю Посла України в США припадає унікально концентрований потік інформації (частково конфіденційної) з широкого, практично необмеженого кола питань, що стосуються України, США, ряду інших країн та різних сфер — політики, економіки, фінансової системи, торгівлі, проблем оборонних, науково-технологічних, екологічних, аграрних, правоохоронних, культурно-релігійних, етнічних та інших. За обсягом і розмаїттям інформації ця посада відкриває воістину енциклопедичні можливості, дає змогу осягти багато прихованих складних механізмів функціонування держави.

Унікальними в інформаційному плані є переговори на вищому рівні. Тільки в 1997 році я брав участь у шести зустрічах Президента Л. Д. Кучми з Президентом США Б. Клінтоном і Віце-президентом А. Бором. А всього за останні роки такого типу зустрічей відбулося не менше п’ятнадцяти (додаю до цього зустрічі Прем’єр-міністрів, Міністра закордонних справ з найвищими посадовими особами США). Під час таких “саммітів” обговорювалися найважливіші питання зовнішньої політики і внутрішнього життя України і США. А додайте до цього участь у спеціалізованих переговорах з питань економіки, розвитку реформ в Україні, надання нам допомоги, з питань співробітництва правоохоронних органів, співпраці у військовій, космічній та інших сферах. Пізнаючи США, я одночасно пізнавав і Україну — всі наші державні осягнення і наші слабкості та болячки.

Перевага роботи у Вашингтоні полягає в тому, що ми буквально захлинаємось в інформаційних потоках: адже тут, у столиці єдиної на сьогоднішній день наддержави, вирішуються важливі глобальні проблеми, пов’язані з розстановкою сил на світовій шахівниці, тут, у численних політологічних центрах та впливових дослідницьких інститутах розробляються і обговорюються моделі можливого світового розвитку подій наприкінці нинішнього — на початку майбутнього століття. 1997 рік для США став фактично роком створення стратегічних концепцій на ХХІ століття: у цьому році оприлюднено концепції національної безпеки США, зовнішньої політики, розвитку збройних сил. У Вашингтоні відбуваються численні переговори лідерів держав світу з керівництвом США — і все це має безпосереднє значення для України, для її майбутнього. Аналізуючи свої історико-літературні уподобання, я часто кажу співробітникам: “Ми історики. Історики сучасності. Ми повинні щоденно фіксувати події, увічнювати їх у слові”.

Одним з пріоритетів моєї діяльності є якісне і кількісне поліпшення інформації, яку ми надсилаємо в Україну.

Часто, фіксуючи якусь “гарячу” подію у слові, ловлю себе на думці, що став учасником дива, того дива, яке спізнав ще Нестор-літописець, а згодом такі великі мужі ХХ століття, як Михайло Грушевський та Володимир Винниченко. Це — диво перетворення хаотичних, різноспрямованих, суперечливих подій життя у слово, в ту упорядкованість, яка згодом може стати канонічним рядком в новітній історії України.

Водночас намагаюся робити все (за останні роки об’їздив до 40 штатів, виступаючи на різних форумах), щоб США пізнали Україну, зрозуміли наші потреби, повірили в наші можливості. Намагаюсь бути при цьому оптимістом, залишаючись на позиціях правди, відкидаючи пропагандистські вихваляння, притаманні совєтській системі.

Але Ви справедливо згадали слова Ремарка, що навинулися Вам по поверненні з Вашингтона до Києва. Я по недавньому поверненні з Києва до Вашингтона почав писати вірш. Вийшов перший рядок: “Прекрасна мить гірких відвідин Батьківщини”. Далі не схотілося писати.

Бути послом — значить постійно відчувати гіркоту за Україну, біль за каламуть нашого політичного життя, сором за приниження економічні. І знаючи, що пишуть про нас в закордонні (переважно “близькому”) і в Україні наші вороги, постійно думати: “Брешете, вражі сини! Україна була, є, буде. Відродимось, піднімемось, доведемо світові, що ми гідні нащадки і продовжувачі слави Київської Русі”.

— За шість років нашої незалежності відбувся справжній геостратегічний переворот в уявленнях, психології та поведінці американських політиків: Україна виокремилася з похмурої карти “імперії зла”, стала самостійно значимим державним фактором стабільності в Європі і світі. Незалежна зовнішня політика України, її курс на інтеграцію до європейських і трансатлантичних структур викликають повагу політичного істеблішменту США. Добровільне очищення території України від ядерної зброї сприяло зміцненню наших міжнародних позицій, а не навпаки, як твердить дехто з наших доморощених стратегів.

Адже ми, відмовившись від міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, перестали бути ядерною мішенню держав НАТО, насамперед США, і водночас перестали бути ядерним заручником тих ворожих нам сил, які могли б спробувати колись піти на вбивчу ядерну авантюру і втягти в неї Україну.

Без’ядерна Україна вже ніколи не візьме участі в ядерному шантажі чи ядерному конфлікті з катастрофічними для самого існування нації наслідками. стабільна, процвітаюча, демократична Україна вкрай потрібна Європі і сполученим Штатам як один з ключових елементів миру на континенті. Як член офіційної делегації України я брав участь у церемонії підписання Хартії про особливе партнерство між Україною і НАТО у липні 1997 року в Мадриді і можу категорично стверджувати, що розуміння унікальної стабілізуючої ролі України притаманне всім без винятку керівникам шістнадцяти країн-членів НАТО. Таке ж саме розуміння існує серед країн Центральної і східної Європи, Балтії, країн Чорноморського регіону.

Тому можна ствердно відповісти на питання щодо актуальності думки Степана Рудницького — звичайно, на новому, більш глобалізованому витку історичної спіралі, на якому світ став набагато взаємозалежнішим і взаємочутливішим, ніж у 20-ті роки, роки кінноти, гвинтівок, станкових кулеметів типу “Максим”, коли ще існувала можливість приховати інформацію про криваві злочини червоних, а згодом і чорних дияволів.

— Ви абсолютно точно змалювали ситуацію наприкінці ХХ століття. Питання стоїть так: чи Україна стане невід’ємним і важливим учасником процесу глобалізації, інтеграції в комунікаційні, торговельно-економічні, науково-освітні та інші всесвітні системи, які відіграватимуть вирішальну роль в ХХІ столітті; або, прикриваючись облудними, по суті провінційно-меншовартісними гаслами “особливого українського шляху”, “української нацспецифіки”, “захисту українського товаровиробника” і т. д., країна залишиться в своєрідному гетто, “бантустані”, в ізоляції, буде безжалісно зіштовхнута з цивілізаційного річища на маргінес історії і, можливо, востаннє втратить свій шанс увійти до сім’ї цивілізованих європейських держав.

Виконуючи свої посольські функції в Ізраїлі, США і Мексиці, я, як і вимагає від мене моя посада і моя політична позиція, захищав і захищаю національні інтереси незалежної України, роблячи все, щоб держава наша ніколи більше не асоціювалася з провінцією Росії. Ви не зовсім точно сформулювали питання: “Як посол Щербак узгоджує інтереси України з інтересами сполучених Штатів”. Повторюю: я захищаю інтереси України, а мої американські партнери дбають, насамперед, про інтереси США. Великою мірою ці інтереси збігаються, що й стало основою нашого стратегічного партнерства. Часом, і це природно — вони не є тотожні, іноді виникає конфлікт інтересів. Тоді ми сідаємо за стіл переговорів і “узгоджуємо” інтереси України з інтересами США. Іншими словами ми шукаємо компроміс і найчастіше його знаходимо.

Порівнюючи особливості роботи Посла України в Ізраїлі, США і Мексиці, скажу, що існують як спільні риси (єдина модель) діяльності будь-якого українського посла у будь-якій країні світу, ширше — єдиний алгоритм поведінки будь-якого дипломата за кордоном, так і виразні специфічні відмінності. В Ізраїлі я був не лише послом Української Держави до Держави Ізраїль: я був також послом українського народу, української нації, українського етносу до єврейського народу, а ця роль, погодьтеся, набагато складніша, ніж репрезентація українських державних структур у будь-якій іншій країні — Норвегії чи Північно-Африканській Республіці. Треба було переконати і державні органи і єврейський народ Ізраїлю в тому, що нова незалежна Україна відкидає геть ганебну практику державного антисемітизму, що панував у російській і совєтській імперіях. Як відомо, ідеологи-чорносотенці свідомо намагалися кинути тінь на український народ, підкидаючи наклепницькі звинувачення і фальшиві “докази” в притаманному українцям антисемітизмі.

Два роки поспіль (1992 — 1994) я намагався створити образ нової України в очах ізраїльського суспільства, використовуючи всі форуми і всі доступні мені можливості. Головним моїм знаряддям була правда: правда моїх моральних переконань; мого життя українця, вихідця з інтелігентської українсько-православної родини, лікаря, християнина, українського письменника, який ніколи не був членом Комуністичної партії і ніколи не опускався до антисемітизму: ніяка брехня мені б не допомогла, бо в Ізраїлі перебуває 300000 вихідців з України, серед яких чимало моїх знайомих з Києва, які б не дали мені збрехати. За мною стояла правда мого народу, отих праведників світу, які, ризикуючи власним життям, рятували під час війни євреїв.

Але головне — мені здається, що, незважаючи на існуючі ще обопільні комплекси й міфи, ступінь взаєморозуміння між українським і єврейським народами помітно зріс за останні шість років.

Хочеться вірити, що в цьому є частка і моєї праці.

У США я зіткнувся з набагато “крутішою” і глобальнішою ситуацією: Україна перебувала в колі стратегічних інтересів сполучених Штатів, спочатку як власниця третього за потужністю ударного угруповання міжконтинентальних балістичних ракет з ядерними боєголовками, націленими на територію Америки, а згодом як ключовий елемент Європейської безпеки, як країна, що почала процес політичного й економічного реформування, що його підтримують США

Мексика надзвичайно перспективна для нас країна в плані торговельно-економічного співробітництва, обміну досвідом економічного і соціального реформування, духовного і культурного взаємозбагачення.

Візит Президента Л. Д. Кучми у вересні 1997 року до Мексики, який готувало наше посольство, по суті започаткував наші відносини, і я пишаюся тим, що став першим українським послом до цієї гордої країни.

Перебуваючи в таких різних державах, як Ізраїль, США і Мексика, я намагався збагнути їхні історико-політичні й соціально-економічні уроки, які були б корисні для сучасної України. (свою доповідь на першій нараді українських послів у Києві у 1993 році я так і озаглавив: “Уроки Ізраїлю для України”). Уроки ці різні — тут і зміцнення національної безпеки, і рішуче реформування економіки, і дбання про розвиток рідної мови та культури (згадаємо впровадження древньої і забутої мови — івриту в побутову, політичну та наукову сфери Держави Ізраїль), і гордість за свою країну (варто назвати хоча б ультрапошанливе ставлення американців і мексиканців до свого національного прапора), і повага до армії, сил безпеки. І ще багато чого. Я переконаний, що для успішного державотворення нам необхідно якомога інтенсивніше засвоювати світовий досвід. В чомусь ми навіть маємо перевагу перед іншими країнами: створюючи якусь державну структуру чи інституцію, запроваджуючи якусь систему вперше, з “чистого аркуша”, можемо вибрати найперспективнішу, найсучаснішу і найефективнішу модель, врахувавши досвід інших країн.

— Не будучи експертом з питань закордонної політики України на терені СНД, я тим не менше не можу погодитись з Вашим твердженням.

Можливо, під назвою СНД Ви дипломатично ховаєте Росію? У цьому випадку також важко погодитись, знаючи про неймовірно важкий шлях, який пройшла наша дипломатія, перш ніж був підписаний Договір про дружбу, співробітництво та партнерство між Україною та Російською Федерацією, а також пакет угод щодо статусу, умов перебування та параметрів поділу Чорноморського флоту. А візьміть питання зняття торговельних обмежень у наших відносинах з Росією! Хіба це “дбання” про чужі інтереси?!

При оцінці відносин України з іншими країнами СНД в мене також складається враження про досить успішну роботу української дипломатії в ряді країн — таких як Азербайджан, Грузія, Молдова, Казахстан, Узбекистан. Під час зустрічей з послами цих країн у Вашингтоні (а робимо це регулярно) ми обмінюємося інформацією про стан справ у наших країнах і про рівень відносин між нами. Повірте, що зовнішня політика України щодо країн СНД, наша формула “Інтеграція з євротрансатлантичними структурами і співпраця з країнами СНД” зробила повагу і розуміння ряду країн пострадянського простору. Сьогодні можна стверджувати, що саме активна закордонна політика України, в тому числі і на терені СНД, відвернула загрозу стрімкого відновлення совєтської імперії всупереч мріям декотрих “інтеграторів”. Політика України є прикладом для ряду країн СНД і впливатиме на них у довготерміновій перспективі.

— Існував величезний, глобальний концтабір під назвою “совєтська імперія”. Були в ньому різні бараки — кампучійський, з горами трупів, або польський “веселий барак” з полегшеним режимом.

Особливістю концтабору було те, що всім давали тюремну баланду, місце на нарах. Це і називалося “соціальним захистом” в рамках СРСР, коли мільйони здібних, працелюбних, активних людей були позбавлені права заробити і мати більше, ніж дозволяв жалюгідний зрівняльний соціальний стандарт.

Всю ницість і облудність міфу про “соціальну забезпеченість” трудящих я міг вочевидь зрозуміти в 1986 році в місті Прип’яті, спорожнілому після Чорнобильської катастрофи: спеціальна комісія встановлювала вартість майна громадян, що полишили всі свої квартири після раптової евакуації. Але квартири якраз були не “свої”, а “державні”. Власної землі люди ці також не мали. Як і акцій та цінних паперів. Трохи грошей в ощадкасі, меблі, одяг, телевізор, холодильник. Інколи “жигуль” чи “москвич”. Переважно їхнє майно оцінювали на суму до 4000, рідко до 10000 карбованців (за старими радянськими цінами).

Що ці люди, які чесно працювали і належали переважно до вищої верстви технічної інтелігенції, могли залишити у спадок своїм дітям? Поламані стільці, телевізор застарілої марки? Зате вони мали “соціальні гарантії” — їм регулярно сплачували злиденну заробітну платню і таку ж злиденну пенсію.

Чую, чую вже сердиті голоси: а сьогодні і цього не платять! Але сьогоднішній стан, який вимагає окремої і детальної розмови (головною причиною якого є відсутність ефективних реформ і економічної свободи в країні), аж ніяк не є аргументом на користь повернення до соціалістичного концтабору. Якраз навпаки: тільки реформування економіки за випробуваними в світі ринковими моделями і збагачення суспільства в цілому дозволить проводити солідну соціальну політику предметної (а не всезагальної копійчаної) допомоги саме тим, хто потребує захисту. Чим багатше суспільство, тим воно добріше, тим більше коштів воно може виділити на соціальні потреби. Це аксіома.

Щоб оздоровити наше хворе суспільство — немає на те одного-єдиного чудодійного рецепта. На мій погляд, мусять бути обрані чіткі стратегічні пріоритети, повинна існувати загальнонаціональна програма виходу з кризи і напрямки розвитку принаймні до 2010 року, прийнята і схвалена більшістю суспільства — всіма гілками влади, політичними партіями, профспілками, різними групами населення. Потрібна політична воля керівництва і талант — переконати суспільство у правильності вибраного шляху.

Одним з дійсно чудодійних заходів міг би стати розвиток малого бізнесу. Поділюся своїми спогадами: згадаю своїх світлої пам’яті батьків, які, народжені на початку віку, сповна спізнали всі жорстокі будні ХХ століття — громадянську та другу світову війни, голод, репресії — і серед найсвітліших оповідань яких були згадки про те, як НЕП у 20-х роках невпізнанно і вмить змінив Україну, приніс їй відносний достаток: людям дали економічну свободу. Другий, мій особистий спогад: 1944 рік, ми повернулися на початку березня з холодної, голодної Росії до Києва. В Україні теж не мед, але набагато краще. Десь до 1948 року існувала сила-силенна приватних пиріжкових, артілей, закусочних, базарчиків, де можна було купити щось з’їсти, знайти щось з одягу, найняти скляра чи пічника. Потім всі ці парості малого бізнесу і ринкової економіки, що стихійно народилися в умовах воєнного і повоєнного карткового лихоліття, були зметені сталінсько-централістичним ураганом.

Здавалося і вірилось, що від часу проголошення незалежності в Україні, де не перевелися підприємливі роботящі люди, дуже швидко розвиватиметься малий бізнес, особливо в сфері сільського господарства. Не так сталося, як гадалося. Лютий (інакше його не назвеш) державно-бюрократичний апарат, вихований у кращих комуністичних традиціях “все заборонено, крім того, під що отримано хабара”, не дав розвинутися малому підприємництву. Як результат — цифра осіб, зайнятих у малому бізнесі в Україні, ледь-ледь сягає п’яти процентів!

В Росії в малому бізнесі працює до 20 процентів, у Польщі — 50 процентів працеспроможного населення, у високорозвинених країнах, таких як США, — до 70 процентів.

Дайте народу економічну свободу! Він сам усе облаштує! — ось і весь мій рецепт.

— Давати прогнози в такій політичне неструктурованій країні, як наша, річ невдячна. Ясно тільки, що, на жаль, раціоналістично виважені гасла центристських і правих партій сьогодні можуть у нас не спрацювати так, як вони діють в Польщі чи в США. Велика частина озлоблених, озлиднених, зневірених виборців може клюнути на гасла популістські, нестримно демагогічні. Ясно також, що для більшої частини старих за віком виборців ідеалом є їхнє минуле, а не майбутнє (як у тому анекдоті, коли старий солдат на питання, коли жилося краще, — при Лєніні, Сталіні, Хрущові чи Брежнєві? — бадьоро рапортує: “При Лєніні, бо з дівками любився”. За це минуле, за тінь, за міраж, вони можуть проголосувати. Разом з тим вірю в обачливість нашого народу, в традиційну обережність українців, які не дозволять надіти на себе старе комуністичне ярмо.

Що стосується реакції Заходу на перемогу крайніх лівих, то вона буде однозначно негативна, бо ця перемога при найгіршому варіанті розвитку подій могла б знаменувати різку зміну геостратегічної ситуації і призвести до виникнення зони нестабільності в Європі. Я бачив, як по-хамськи розмовляли в Києві наші доморощені ліві товариші з Генеральним Секретарем НАТО Хав’єром Соланою, і можу уявити, що вони здатні натворити, захопивши реальну владу.

Неважко також передбачити, що в разі перемоги лівих одне з найвищих осягнень зовнішньої політики України — стратегічне партнерство з США — могло б опинитися під загрозою, що завдало б відчутної шкоди національним інтересам України.

Що стосується економічної співпраці, то вона залежатиме від стану економіки України і, звичайно, від політичної волі керівництва України.

Чи розуміє громадськість Америки й Західної Європи небезпеку, яку несе всьому світові большевицька мафія? Відомо ж бо, що з СРСР упродовж всього часу його існування вивозили золото і капітал за кордон. Якщо це просто злодійство, і валютні цінності розподілені між конкретними членами номенклатури, то для світу особливої небезпеки немає. А якщо припустити, що весь капітал не розсіяний між приватними особами, а контролюється організацією, що володіє потужною розвідкою і терористичним апаратом?..

— На відміну від занепокоєння діями так званої “російської мафії”, що діє на суто кримінальному підґрунті і з розмахом (чого варта, наприклад, угода про постачання російської зброї колумбійській мафії взамін за наркотики?), в солідній пресі США щось не пригадую статей на теми “большевицької мафії”, “грошей КПРС” і куди вони зникли. Не виключено, що спецслужби західних країн тримають у своєму полі зору можливість існування законспірованої комуністичної організації, але справа не в цьому. Навіщо конспіруватися, коли і в Росії, і в Україні ще існує небезпека реального повернення до влади комуністів, які, в разі такого повороту подій, одержать допуск до ядерної зброї, формування своєї комуністичної зовнішньої і внутрішньої політики репресивного типу — до всього того, що ми знаємо не з підручників історії, а з нашого недавнього підсовєтського життя. Ось про цю небезпеку треба говорити народові.

— Мрія про “план Маршалла” для України — на жаль, нездійсненна. Якщо в 1994 році ми мали майже необмежений кредит довіри (віри в те, що досить швидко пройдемо через смугу реформування економіки), то в 1997 році ця ситуація істотно погіршилась.

Україна і США, мабуть, недооцінили сили об’єктивних факторів і обставин, завдяки яким політика реформ наштовхнулася на шалений опір і посувається (а посувається ж таки!) так повільно і суперечливо. Разом з тим, незважаючи на ряд розчарувань, США виявляють до нас і нашого безладу “стратегічне терпіння” (використовую тут термін архітектора американської політики щодо Росії і України, першого заступника державного секретаря США Строуба Телбота, правда, казав він це на адресу Росії).

Я не знаю, чи існує ще, крім США, якась інша країна в світі, яка б так зацікавлено і детально з позицій “стратегічного терпіння” обговорювала з нами стан справ в енергетиці, сільському господарстві, фінансовій сфері України, даючи при цьому не тільки дружні й ділові поради, але й гроші на проведення необхідних перетворень, таких, скажімо, як приватизація, створення банківської системи чи ринку цінних паперів. Нагадаю, що прямі грантові (тобто подарункові) надходження на цілі реформування української економіки і суспільства, що їх виділив Конгрес США у 1993 — 1997 рр., становлять понад 1 мільярд доларів. Пільгові кредити Всесвітнього банку на реструктурування економіки становлять 2,2 млрд. дол. США, з яких отримано 1,2 млрд. дол., а позики міжнародного валютного фонду, що йдуть на покриття дефіциту платіжного балансу, дорівнюють 2,4 млн. дол.

Звичайно, головне не це, а інвестиції приватних компаній. Поки що вони мізерні в порівнянні з іншими країнами: 1,8 млрд. доларів. Я не кажу вже про Китай, де західні інвестиції становлять 60 млрд. доларів, але сусідня Польща отримала понад 10 млрд. дол. інвестицій, а Угорщина — понад 14 млрд. дол. Хто винен? Ми самі. Ми не створили належного інвестиційного клімату, а наші славні законодавці і досі час від часу лякають інвесторів привидом “людини з багнетом”, яка у будь-яку хвилину створить ВЧК і проведе експропріацію іноземних (і вітчизняних) власників.

В обіг пущено демагогічне гасло: “На Заході нас ніхто не чекає” Так! ТАКИХ, якими ми є сьогодні, — ні!

І наша переважно злиденна, несучасна і недоброякісна продукція (згадаймо “захист українського виробника”) нікому ні на Заході, ні на Сході не потрібна.

І думати, що в світі, де панує конкуренція, змагання, нам створюватимуть якісь привілеї, — абсурдно.

Але від нас, від нашої волі, енергії, винахідливості, завзятості залежить, чи зможемо вийти на той же Захід з першокласною і недорогою продукцією. Адже позитивні приклади є. Візьмімо хоча б український танк Т-84 або транспортний літак АН-70. Але для виробників таких товарів треба створити сприятливі умови. Згадаймо маленький Ізраїль, який оголосив національним пріоритетом номер один створення конкурентоспроможної експортної продукції, надав своїм виробникам експортні пільги і тепер заробляє на експорті товарів і послуг більше, ніж Україна!

Задовольняючись існуючими невибагливими ринками, ми прирікаємо себе на існування в якомусь третьосортному світі, безмежно далекому від “постіндустріальної фази”.

Росія не приховувала свого невдоволення спільними українсько-американськими навчаннями “Сі-Бриз — 97”. А як США реагують на спільні українсько-американські навчання “РЕДУТ”, практично повністю проплачеш Україною?

— Стратегічне партнерство — це такий стан відносин між двома країнами, коли їхні життєво важливі національні інтереси і цілі є тотожними або великою мірою збігаються. Стратегічне партнерство означає великий ступінь довіри, хоча і не виключає існування певних розбіжностей. Я неодноразово казав, що стратегічне партнерство між Україною і США, до якого ми йшли непросто, упродовж п’яти років, є одним з найзначніших здобутків зовнішньої політики України і являє собою самодостатню цінність як один з міжнародне вагомих механізмів гарантування нашої безпеки і територіальної цілісності, а разом з тим стабільності в регіоні Центральної і Східної Європи. Сумний досвід минулого (я вже згадував про позицію державного секретаря США ю. Лансінга) свідчить, що тільки авторитетне визнання (а визнання такої наддержави, як США, і є одним з найавторитетніших) України самостійним суб’єктом міжнародного права, підкріплене підтримкою зовнішньо- і внутрішньополітичного курсу нашої держави, може допомогти нам зміцнити незалежність, вижити в неспокійному світі кінця XX — початку XXІ століття.

Що стосується Росії, то відносини з нею мають для України стратегічно виняткове значення. Від тих відносин великою, якщо не вирішальною, мірою залежить майбутнє як України, так і Росії.

Відмова Росії, демократичної і реформованої, від імперських амбіцій може дати шанс укоріненню нової моделі наших відносин, на взір відносин між США і Канадою. І тоді ніякі параноїдально абсурдні ситуації типу роздмухуваних жахів щодо навчань “Сі-Бриз — 97” не матимуть місця.

— Ні, це не гра. Це геостратегічна реальність, спрямована в XXІ століття. І ніхто не бавиться такими речами — ні ми, ні з нами. Те, що відбувається сьогодні в Європі, — я маю на увазі трансформацію НАТО та її розширення, — докорінно міняє як мінімум двохсотрічну географічно-політичну ситуацію, при якій Польща і Україна були затиснуті поміж гігантів — Росію і Німеччину (до цього можна було б додати ще Австро-Угорщину) — і перетворилися на сфери чужих національних інтересів, поля європейських битв та плацдарми для агресорів.

Наближення НАТО до території України, приєднання Польщі, Чехії і Угорщини до НАТО означає, що спільний кордон України з НАТО з 1999 року становитиме 531 кілометр. В цілому вихід такої потужної і стабілізуючої організації, як НАТО, на наш кордон слід вітати як ще один додатковий фактор посилення нашої безпеки. Посилення співробітництва з НАТО, що є одним з пріоритетних напрямів роботи української дипломатії.

Інша річ — чи не намагається хтось у НАС перетворити партнерство з НАТО на “гру”, свідомо чи несвідомо підігруючи антидержавним силам, які роблять спроби зірвати міцніюче співробітництво з НАТО.

— Мабуть, ніде в світі, як у США, так широко, воістину з американським розмахом і з таким глибинним проникненням у причини чорнобильської трагедії та її наслідки, не відзначали 10-ту річницю Катастрофи. Саме США, особисто Віце-президент А. Гор, стали ініціатором проведення конференції по внесках на реалізацію проекту “Укриття” (“Чорнобильський саркофаг — 97”) в Нью-Йорку у листопаді 1997 року, за участю Президента України Л. Д. Кучми, в ході якої представники близько 50 країн світу збирали кошти на побудову нового, екологічно безпечного об’єкта “Укриття”. Лише за один день конференції було зібрано і7 млн. доларів, всього ж вдалося зібрати близько 400 млн. дол., причому США відігравали провідну роль у цьому процесі. Я не ідеалізую позицію США, але вона уявляється мені більш конструктивною, ніж позиція ряду країн “сімки” чи Європейського банку реконструкції і розвитку.

— Питання, хто до кого адаптується, — Україна до “навколишнього середовища” чи навпаки, вирішується дуже примітивно і просто: з позиції нашої сили чи нашої слабкості.

Боляче, коли ми змушені йти на компроміси на грані національного приниження. Але спитаймо себе — чому? Через невміння, непрофесіоналізм дипломатів чи злу волю лідерів? Ні.

Через брак сили. Економічної, соціальної, військової, національної (єдність — це сила національна). Вчитайтеся в статистичні зведення, в рядки державного бюджету. Сьогодні це нагадує радше некролог, аніж урочистий гімн на честь держави.

Треба визнати, що за цих умов наша дипломатія, яка — переконаний — вершила чудеса в 1997 році, вичерпала свої суто політичні можливості. Тільки потужна, динамічна економіка посилить наш дипломатичний потенціал. Маємо всі можливості стати сильною, впливовою регіональною державою, що лежить на перехресті шляхів Схід-Захід, Північ-Південь. Це — “надзавдання”, яке має стати одним з головних стратегічних пріоритетів України. Якщо до цього додати деякі “трикутники” (наприклад, Україна — Румунія — Польща, що в сумі складає масив чисельністю 113 млн. населення), то виняткові можливості України в близькому майбутньому стають ще більш очевидні.

Нагадаю, що за оцінкою авторів документа Державного департаменту США “Стратегічний план міжнародних справ” (1997) зовнішня політика вже не обмежується “зовнішнім виміром” і тісно пов’язана з такими “внутрішньополітичними” проблемами, як імміграційні процеси, експорт товарів і послуг, зайнятість, боротьба з наркоманією і злочинністю, охорона навколишнього середовища і т. д. Наголошується, що в сучасних умовах існує необхідність значно більш тісного зв’язку між внутрішньою політикою і міжнародною діяльністю в глобальних масштабах.

— Ніяких особистих контактів з американськими письменниками чи митцями за роки перебування в США в мене не було. Це не входило в коло моїх професійних інтересів, а літературно-особистими справами я тут не займаюся. Часу немає.

Зате підтримую дружній контакт з таким великим політологом і мислителем, як Збігнєв Бжезинський — тонким і точним аналітиком і великим візіонером геостратегічних обріїв XXІ століття.

Що стосується “смерті” письменника Щербака, то нагадаю, що в 1991 році я оприлюднив заяву, в якій казав, що віднині не займатимуся так званим “красним письменством”, тобто не писатиму романів чи оповідань “про Васю і Асю, Ваню і Аню”.

Я з головою поринув у політику, бажаючи використати унікальний історичний шанс — власноруч будувати українську державу. Вважав і вважаю, що державотворення вимагає повної віддачі сил.

Я зневажаю тих моїх літературних колег, які, просидівши у Верховній Раді, понаписували там свої “безсмертні” романи і пишаються цим. Кожен рядок їхніх романів — це ненаписані, втрачені нами закони, так потрібні Україні. Держава — надто серйозна річ, щоб бавитись нею, особливо в критичний час “на переломі”, коли Україні конче потрібні професійні високоінтелектуальні державники — патріоти.

Тому вважайте, що Щербак “помер” як член Спілки письменників України, хоча правити панахиду ще рано. До речі, Інститут Українських Студій Гарвардського університету видає мою політико-публіцистичну книгу “Стратегічна роль України” англійською мовою. В цьому жанрі збираюся працювати і надалі.

Що стосується письменника (тобто автора романів, п’єс, оповідань) Юрія Щербака, то як людина горда і зберігаючи літературну гідність і повагу, скажу: кожен письменник живе рівно стільки, скільки його читають і пам’ятають. Письменник живе не в метушливих і кон’юнктурних дискусіях критиків і в складених ними “поминальних списках”, а в душах людей. Мені здається, що дещо я зробив для української літератури — хоча б у жанрі “міської прози”, новелістики. Можливо тому я й досі зустрічаю своїх читачів не лише в Україні, але і тут, у Сполучених Штатах.

Мабуть, це найвища нагорода — під час зустрічей де-небудь в Міннесоті, Каліфорнії або Флориді побачити людину, яка принесла мою стару книжку і просить автограф.

У такі хвилини віриш, що не помреш ніколи.

Розмову вів Олег РОМАНЧУК
Січень 1998 р.