Юрій САЄНКО, доктор економічних наук

УКРАЇНА: МОДЕЛІ ВИЖИВАННЯ ТА ПРОБЛЕМИ ВИБОРУ

Будь-яка соціальна система — це унікальна модель виживання саме цього суспільства, саме в цей період, саме в цій ситуації, саме за цих певних внутрішніх та зовнішніх умов. Мистецтво життя, мистецтво суспільної життєдіяльності — вчасно трансформувати чи заміняти старі моделі виживання на нові, найбільш життєздатні за нових умов. Унікальність моделей виживання обумовлюється, з одного боку, вибором та адаптацією до своєї структури універсальних моделей виживання, напрацьованих людством та власним досвідом, а, з другого боку, — збереженням власної своєрідності та унікальності. Отже, обмеженість і відкритість, консерватизм і іноваційність, стабільність і динамізм. Життєздатність соціальної системи визначається її культурою — мистецтвом творити, трансформувати, вибирати й адаптувати моделі виживання.

Соціальні системи характерні двома фундаментальними особливостями. Перша — їхня структура є вельми складна та динамічно нестабільна, оскільки демократичні соціальні системи мають надзвичайно розгалужений і потужний механізм самоорганізації порівняно з механізмом прямого управління. Побудова механізму цілковито прямого раціонального управління соціальною системою, якими б принадними не були ті наміри та стільки б не було прикладів тих потуг, в принципі неможлива. Не дано доки ще до кінця збагнути природу і складність процесів самоорганізації. Навіть якби це й вдалося, то, за Ешбі, механізм управління має бути не меншої складності, ніж сама система. Виходить, як у тій казці: “побудуй щось, не відаючи, що”. Більше того, чим більш зарегульована соціальна система, тим більша її ентропія, тобто невизначеність майбутнього стану, ймовірність вибуху, кризи чи навіть катастрофи. Якими б жорсткими та сильними не були лабети придушення процесів саморегуляції, всі вони з часом іржавіють, стомлюються і слабнуть. Тим то всі тоталітарні системи рано чи пізно розвалюються саме через те, що побудовані на жорстких засадах всеохоплюючого централізованого управління, які майже повністю іґнорують процеси самоорганізації.

Друга особливість — соціальні системи не мають явно вираженої глобальної мети. Якщо така мета і є, то вона настільки глибинно латентна щодо людського усвідомлення, що визначити її в поняттях раціональних знань поки що не вдається. Тим більше, що ґлобальну мету соціальній системі, як показав історичний досвід, неможливо задати (нав’язати) іззовні. Тому немає жодного сенсу говорити про цілеспрямований розвиток соціальної системи, краще — про безперервний пошук моделей виживання в певний період за певних умов. Термін “розвиток” є сенс розглядати тільки в тому розумінні, що соціальні системи динамічно ускладнюються. Однак ускладнення не означає вдосконалення. Тому за критерій соціальної системи краще брати не ступінь розвитку, а ступінь стабільності за даних конкретних умов. У такому разі під “розвинутими” соціальними системами (країнами) краще розуміти “стабільні”.

Замість ґлобальної мети ми спостерігаємо справжнє розмаїття локальних цілей суспільства, які повсякденно перебувають у процесі переоцінки щодо їх набору, ієрархії та домінування. Іноді деякі з них набувають досить сильної ваги. Так, нині молодій Українській державі притаманні незалежність, національна свідомість, початки громадянського демократичного суспільства. А нещодавно вони мали для нас майже нульове значення. Отже, соціальні системи — це багатокритеріальні системи. Критерії народжуються, визначаються і відкидаються, як правило, самою системою. І тільки деякі з них задаються геоспільнотою. Та й то можуть бути сприйнятими або відторгнутими нею. Можуть стати локальними критеріями чи лише простими обмеженнями. А при цьому на роль глобального критерія може претендувати надсистемна, надсоціальна якість — ступінь стабільності соціальної системи за даних внутрішніх і зовнішніх умов.

Ситуація в Україні своєрідна не тільки тим, що треба негайно відшукувати нову модель стабільності, визначати шляхи виходу з кризи одночасно в трьох сферах життєдіяльності: духовній, соціальній і матеріальній, — а ще й тим, що в усіх цих просторах одночасно протікають життєво важливі для України процеси: 1) утвердження української державності: 2) становлення національної свідомості; 3) побудова громадянського суспільства. Іншим націям і народам на вивершення цих процесів історія відводила сторіччя. Нам — аби долучитися до гурту цивілізованих суспільств, — лічені роки.

Постає справді доленосна для України проблема:

— або семимильними кроками пройти послідовно всі класи “школи цивілізації”;

— або стрімко вийти на упередження і вскочити в поїзд прогресу, що вже давно пішов, і там уже, в тому потязі, долати щаблі “цивілізаційної” грамотності;

— або здати екстерном на “атестат цивілізаційної освіти”;

— або назавжди залишитися на “ослячій парті” цивілізації.

Україна перебуває у надзвичайно хиткому стані. Державотворення може легко вилитися в тоталітаризм, як це сталося в Туркменистані та Узбекистані, або обернутися значною втратою ознак незалежності й затягуванням в орбіту Росії, як сталося з Білоруссю та йде до того в деяких інших реґіонах.

Процеси національного пробудження легко переходять у міжнаціональні війни, особливо, якщо в цьому зацікавлені зовнішні сили (Азербайджан, Вірменія, Грузія, Молдова, Югославія). На жаль, в Україні для цього є всі умови — російськомовне населення Донбасу і Криму та імперсько-шовіністська непримиренність Росії щодо незалежності України. На те є багато видимих і невидимих причин. По-перше, росіянам дуже тяжко змиритися з втратою першоджерельного центру духовної слов’янської православної культури — Київ, а разом з ним і вся культура Київської Русі, і водохрещення в Почайні, і Києво-Печерська лавра, і Софія, і Києво-Могилянська академія, і першодрукарня, і численні витоки російської культури в міфології, в живописі, музиці, літературі тощо, враз опинилися поза межами держави, якій так і не вдалося перетворити свою столицю на Третій Рим. Цією нічим не замінною втратою пояснюється нетерпимість і неприйняття незалежної України всіма верствами інтелектуальної еліти Росії, якщо допустити, що імперсько-шовіністським синдромом вражені лише політики та управлінці.

По-друге, Росія втратила потужний інтелектуальний “мізкогін” з України, який упродовж останніх сторіч постачав їй кращі управлінські, наукові, інженерно-технічні та мистецькі кадри.

По-третє, Україні залишилися елітарні конструкторські та виробничі потужності імперської космонавтики. І, як вислід із сказаного, виходячи з імперського менталітету, будь-який росіянин (колгоспник, сталевар, пенсіонер, інженері домогосподарка, вчений, управлінець, митець, партієць чи навіть найінтелігентніший демократ) не хоче і не може втрачати жодного шматочка імперського гонору і впливу. Пам’ятаймо; “Россия — собирательница земель”. Уточнимо: за допомогою військової сили. Згадаймо, як російські дисиденти-шістдесятники кидалися на захист Чехословаччини та Угорщини. Бо то вочевидь була не “исконно русская земля”. Саме тому, що до “исконных” росіяни відносять Вірменію, Азербайджан, Грузію чи Молдову, ми не чуємо їх голосу на захист незалежності цих країн. Не будемо чіпати “беспредел имперского живодерства” у Чечні, то особлива трагічно-повчальна тема.

Стосовно України кожен з них вважає за честь прямо чи опосередковано, злісно чи ядуче, впевнено чи в роздумах заявити, що такої держави не може бути, такої мови, як українська, немає, такої культури, як українська, не існувало, не існує й існувати не може. А коли так, то навіщо такому народові незалежна держава? Ніби не можна жити у дружбі окремими державами, як живе ціла Європа. Кажуть, вони об’єднуються. Так, але за принципами непорушності державності, національної свідомості, відкритого громадянського суспільства. Нам же, як і завше, пропонують об’єднуватися за імперськими принципами.

Ґарантом від цих пасток може бути лише демократичне громадянське суспільство. А оскільки воно в Україні в зародковому стані, то ґаранта, вважайте, не маємо. Хисткість нашого становища зумовлюється ще й тим, що всіма трьома процесами треба вміло й тонко управляти, поєднуючи подихи самоорганізації з твердою спрямовуючою волею. Та, на жаль, усі три процеси не мають достатнього ідеологічного, теоретичного, енерґійно-вольового, кадрового та фінансового забезпечення,

Такий стан України вимагає потужних пошуків моделей виживання, величезної концентрації й консолідації всього національного потенціалу, аби віднайти таку модель і розпочати її реалізацію. Замість цього ми маємо сотні партійних програм, проектів різних комісій і комітетів та обіцянок депутатів різних ранґів і калібрів.

Ще одне пекуче роздоріжжя сучасної України:

— або формувати річище загальнонаціональної ідеї (злагоди, консолідації, тобто моделі виживання), а в нього спрямовувати всі локальні потічки, якими так розмаїтить Україна;

— або очікувати, доки всі потічки, що течуть в які хочете боки і напрямки, в тому числі і під ворожим спрямуванням та наглядом, — зіллються врешті-решт в одне могутнє річище.

Отож, образно кажучи, або спочатку рити Дніпро, а в нього спрямовувати всі потоки державності, національної свідомості та демократичності, або очікувати, доки Дніпро виникне сам собою. Думаю, другий варіант сумнівний, хоча й принадливий — спрацює демократичний принцип самоорганізації. Але може й не спрацювати. Локальні потічки розтягнуть Україну на окремі клапті. Але й у випадку, коли й спрацює, може статися так, що нова ріка, можливо, й могутніша Дніпра, увіллє нас своїми водами у Неву чи Москву-ріку.

Тому доцільно працювати саме з моделями виживання, або варіювати, “розігрувати” сценарії майбутнього з вислідами, засторогами, навіть заборонами на деякі варіанти.

Чому саме модель, а не програма чи проект? Модель повинна передувати їм. Модель має можливість широкого імітаційного варіювання сценаріїв та аналізу наслідків того чи іншого сценарію. Програма чи проект — то кінцевий продукт моделі, бо в них зафіксовані методи, ресурси, виконавці, строки тощо, а той час, як у моделі вони весь час варіюються, доки не будуть визначені їх найбільш прийнятні значення.

Модель виживання має двоаспектне призначення. З одного боку, це імітаційно-ігрова модель для пошуку і вибору найвірогіднішого чи найдоцільнішого варіанту життєдіяльності за даних умов. З іншого, коли виконано вибір, розроблені програми і проекти, модель виживання служить інструментом перевірки адекватності, коректування відхилень, і за тими ж відхиленнями вона є інструментом пошуку нових моделей.

Важливим механізмом моделей виживання є оптимальне співвідношення між самореґуляційними та управлінськими процесами.

У стабільному стані суспільства переважає самореґуляція. У кризовому — управлінські, а подекуди й жорсткі реґуляційні механізми. Оптимальне співвідношення між універсальним і унікальним гарантує стабільність, а сильна акцентація на унікальності призводить до трагедій.

Україна досить урізноманітнена етносоціальними відмінностями регіонів. Тому не варто, на радянський кшталт, прагнути єдиної моделі життєдіяльності для всіх, а треба розробляти адресно-реґіональні програми та проекти.

Образно кажучи, модель виживання можна подати у такому вигляді:

Ядро моделі — це ціннісно-нормативний базис життєсприйняття та життєдіяльності суспільства.

Енерґія моделі виживання — національний потенціал, у тому числі й інтелектуальний.

Механізми моделі виживання — вільний вибір людиною альтернатив організації власного життя.

Умови моделі виживання — свобода особи, право на приватну (інтелектуальну та матеріальну) власність, соціальний захист, вільний доступ до різних форм кредитування, контроль за діяльністю тощо як за зовнішніх, так і за внутрішніх умов,

Не існує єдиної Глобальної універсальної моделі виживання для будь-якої нації. Кожна нація виживає за Глобальною унікальною моделлю.

Але ґлобальна унікальна модель виживання складається з локальних універсальних моделей, напрацьованих наукою, досвідом і релігією людської спільноти.

Такими локальними універсальними моделями є:

— демократичне відкрите громадянське суспільство;

— ринкова економіка та соціальний захист населення;

— міжнародна система розподілу праці;

— демократична (а не імперська) інтеґрація націй, народів і держав;

— елітарна культура світової спільноти;

— принцип природоузгодженоі людини;

— зрештою, гуманістичний ціннісно-нормативниий базис виживання геоспільноти.

Формування моделі виживання — це пошук ціннісно-нормативного базису стабільності, який підтримується зовнішніми і внутрішніми зумовленостями співжиття: етикою, правом, політикою та економікою.

Ціннісно-нормативний базис — система цінностей, норм, орієнтацій і заборон, зафіксованих у сфері права, політики, економіки, етики, культури, екології.

Національний потенціал:

— вольовий потенціал, дух народу — все-проникна, трансцендентна, трансперсональна енерґія потягу до життя;

— морально-етичний потенціал, душа народу — етико-естетична енерґетика, спрямованість якої виважена за віссю “добро-зло”;

— інтелектуальний потенціал — сума знань та досвіду щодо технологій політичної, соціальної, економічної, інженерно-технічної та екологічної життєдіяльності народу;

— матеріальний потенціал — ресурси трудові, техніко-технологічні, природні.

Національний потенціал — коґерентне поєднання духовної, соціальної та матеріальної енергетики народу. Без повноцінності будь-якої з цих складових нація не має шансу на успішне виживання. Але вирішальним є вольовий потенціал, без нього інші не діють. Приклад цьому — багатовікова доля України. І сьогодні шанс самоствердження України полягає тільки у тому, щоб вдалося зібрати воєдино вольову енергетику народу та регенерувати, наростити й поєднати всі складові національного потенціалу.

При цьому треба мати на увазі таке явище, як інноваційний консерватизм — спротив новому.

Структура інтелектуального потенціалу (за наростанням спротиву):

1) в інтелектуально-інтуїтивній сфері блискавичне осяяння ідеєю має мінімальний спротив на індивідуальному рівні;

2) у науково-теоретичній сфері — спротив і боротьба теорій;

3) в операційній, інженерно-технологічній сфері — спротив і боротьба методик, технологій тощо;

4) в економічній сфері — спротив і боротьба прогнозу прибутків і ризику витрат;

5) у соціальній сфері — структурно-статусний спротив перетворенням соціуму;

6) у психологічній сфері новому чинять спротив глибинні чинники підсвідомості: архетипи, стереотипи і менталітет; це — найбільш консервативна сфера.

По-різному проявляє себе національний потенціал в умовах стабільності чи нестабільності. У період стабільності він більше схильний до універсальних моделей виживання, з пріоритетом інтелекту, раціонального, логічного. Нестабільність викликає на авансцену ірраціональні фактори поведінки, підсвідома автоматичність архетипіки та менталітету виходить з-під соціально-психологічного нормативного контролю.

Це найтяжче лихо України — відсутність цілісного ціннісно-нормативного базису. У Росії ж він лишився майже незмінним у радянсько-імперському варіанті.

Свідомість українців наприкінці XX століття зазнала потужних ударів від тектонічних глобальних зсувів, які розділили їх матеріальну, соціальну та духовну сфери життя на “до і після”.

Це — Чорнобильська катастрофа, що підірвала міф “мирного атому”, а з цим і фізичне та соціально-психологічне здоров’я нації, на віки отруїла українські землі.

Це — розпад російсько-радянськоі імперії, крах міфу “нового советского человека”, “всеобщего равенства й братства” і повної опіки кожного і всякого з боку Центру.

Це — кінець ґлобального міфу про “світле майбутнє” — людство вичерпало свою фантазію, і за пустим олімпом комуністичної ідеї залишилося згарище буденного життя.

Ці тектонічні події викинули українця із залізної клітки стабільного радянського способу життя. Людина опинилася у вирі невизначеності й вибору, в невизначеному, хисткому, відкритому, нічим не захищеному просторі, де треба мати особисту волю до життя, власні орієнтири, особисту відповідальність і здатність робити вибір.

У пам’яті “західного” і “східного” українця закарбовані різні моделі виживання. Перший ще пам’ятає роль господаря своєї землі та справи, роль вояка проти сталінізму, пам’ятає винищення та депортації українців. У пам’яті другого -здебільшого радянські образи: “колгосп”, “парт-бюро”, “Стаханов”, “Даешь пятилетку!”, “Догоним и перегоним!”...

Обидва прагнуть стабільності. Але кожен -своєї.

Українська радянська людина не знає, що таке вибір, не вміє його робити. А чого не знаєш, чого не вмієш, того не хочеш, тому противишся.

Українська людина кінця XX століття опинилася у розірваному життєвому просторі з розірваною свідомістю. Свідомість автоматично відновлює звичну радянську картину світу, а реальність не дає зібрати уламки до купи. Розірвано єдиний політичний, економічний, соціальний, інтелектуальний, соціокультурний та інформаційний простір. Наприклад, більше ніж у половини росіян і євреїв та майже половини українців — жителів України ускладнилися родинно-сімейні зв’язки з родичами, які опинилися за кордоном. Третина опитаних жителів України потерпає від розриву професійних зв’язків із закордонними колегами. Саме цим ідеологи “воссоединения й возобновления” жахають людей, хоча й не Україна була ініціатором закриття кордонів, розриву економічних зв’язків, підвищення цін на енергоносії.

Наше населення дуже далеке від уявлення про громадянське суспільство. Соціологи його запитали: “Кому Ви найбільше довіряєте?”, — і виявили, що найбільшу довіру в населення мають силові структури: збройні сили (70%), суд, міліція, прокуратура, служба безпеки (50-60%). Правда, 70% набирає і довіра до церкви та церков (вірніше, конфесій — у нас їх декілька, й тут немає ядра єдності). А от представницькі та виборні структури: Верховна Рада, Президент та місцеві ради, — набирають усього 10-15%. Отже, вибрані демократичним волевиявленням населення організовані структури у нього мають найменшу довіру. Парадокс сучасної свідомості: “обираю того, хто мені найменш до вподоби, кому найменше довіряю”.

Єдиним механізмом відтворення цілісної картини світу, ціннісно-нормативного базису духовної, соціальної та матеріальної сфер життя українського суспільства є інтеґрація. Є імперська і демократична інтеграції. За першою моделлю сюзерен інтеґрує васала. Так більшовики інтегрували народи до Радянського Союзу. Так Росія інтеґрує колишні республіки Союзу до СНД. Демократична інтеґрація починається після того, як кожна людина, соціум чи держава пройдуть усі стадії вільного розвитку (економічну, ідеологічну, політичну та національну самостійність). Так інтегрується Західна Європа до Європейського Союзу.

Скрутність і навіть трагедія України саме і полягає в тому, що вона не напрацювала нового ціннісно-нормативного базису. Це повторюється втретє. Вперше — за часів Хмельниччини (1648-1654 роки), вдруге — за часів Української Народної Республіки (1917-1922 роки), втретє — починаючи з грудня 1991 р.

Цікаве явище в історії людства являє собою зараз сучасна Росія. Там проектується намагання поєднати дві принципово несумісні моделі: імперської держави та демократичного громадянського суспільства. Цей експеримент підтримується світовим співтовариством як фінансове, так і організаційно. Що з цього вийде, сказати важко.

Головна біда України не в глибокій економічній кризі, а в духовно-вольовому гальмі: ніяк не вирішимо, на якому ціннісно-нормативному базисі будувати державу і суспільство, тобто якої стабільності будемо прагнути.

КОМУНІЗМ — ЦЕ ХВОРОБА БІДНИХ І РАБІВ

Коли я думаю про феномен совєтського раба, то передовсім маю на увазі не “широкі маси громадян”, а нинішніх політиків, управлінців та іншу номенклатуру, свідомість яких, хватка і культура сформовані в системі радянського рабства. Цим посланцям минулого було вигідно вічно петляти в мертвій петлі комунізму, як зараз їм зручна мертва кризова петля, в якій вони готові вічно петляти, нахабно ошукуючи і обкрадаючи народ під новими гаслами. І їх ніщо і ніхто не зупинить, доки “широкі маси” не навчаться правил “правильного вибору”, — будуть вибирати-визначати не долю певної ідеології, партії чи лідера, а будуть робити власний вибір власної долі вільної людини.

Коли раптово впали Берлінська Стіна, Залізна Завіса, Совєтський Союз, всім разом здалося (і тут на звалищах совєтської імперії, і там, на благословенних землях Заходу), що все і всі разом і раптом мають перемінитися на краще. Всім нам видавалося, що Україна, звільнена з тоталітарних пут, мов космічний корабель від стартових лабет, злетить у зоряний вирій вільних цивілізованих країн. І готові були вітати народження нового дитяти в світовій сім’ї демократичних суспільств.

А насправді під нами розверзлася страшенна прірва. Прірва нашої розірваної свідомості. Можливо, очікуючи раптового оновлення, ми грішили проти законів природи? Розкльовуючи і розтрощуючи тісний панцир яйця, народжена істота з захватом виривається на свободу свого розвитку, не підозрюючи, що вся вона, від нігтів до вух, і весь процес її розвитку наперед визначений отим розтрощеним яйцем. Матрицю можна знищити, вона може розвалитися сама. А відбиток? Він живе життям, заданим матрицею. Інколи віками.

То що вже говорити про нас? Бо не народжувалися разом з актом незалежності. Навкруги нас лише впали, самі собою розвалилися лаштунки совєтського розвинутого соціалізму. І то не всі і не до кінця. З нас лишень частково облупився і осипався грим образу “совєтского чєловєка”. І то не з всіх і не до кінця. І то лише зовні.

А що всередині нас? Що наш розум? Душа? Совість?

А ментальність? Цей найглибший ірраціональний закуток підсвідомості людини, в якому дуже міцно, іноді на все життя, застрягають та закарбовуються образи, ідеологеми, кшталти поведінки, зрештою способи світосприйняття і світобачення картини світу, власної долі, іншого (чужого, незнайомого) майбутнього.

Цікава історична сила міцного менталітету. Поряд з країнами мусульманського світу, де азіатський менталітет цупко законсервував стан суспільства і забезпечив високий імунітет щодо всіляких змін, стоїть Росія з досить сильним менталітетом імперсько-рабовласницького типу. Ні революція 1917, ні Перша світова війна, ні Друга світова не змогли порушити тієї ментальності, і вона тільки змінила форму імперії з царської на совєтську. І навіть розпад СРСР — Росія й зараз залишається країною імперського типу. В той же час надзвичайну адаптивну еластичність ментальності демонструють Західна і Центральна Європа, а особливо США. Японія після Другої світової війни, Китай у наші дні.

Коли в життя суспільства приходить щось нове, будь-яка інновація, негайно включаються консервативні механізми збереження, які чинять опір новому. Ці всілякі спротиви мають приблизно таку структуру. Ідеологічний спротив — інновації торкаються доктрин та інтересів деяких або всіх політичних партій. Теоретико-методологічний спротив — інновації вимагають міняти старі концепції, а, може, й теорії. Законодавчий спротив — треба міняти закони.

Технологічний спротив — треба міняти технології, в тому числі й соціальні. Управлінський спротив — треба реформувати структуру, механізми та способи управління. Економічний спротив — інновації вимагають вдосконалення виробництва, перерозподілу ресурсів, а то й додаткового фінансування.

Соціальний спротив — пручаються старі цінності та норми, соціальні групи та інституції. Нарешті, психологічний спротив — пручається найконсервативніша майже не змінювана ланка суспільної свідомості — людська психіка і пов’язана з нею психічна реакція людей на довкілля, особливо ідентифікаційні та адаптаційні механізми.

Психологічний спротив є найсильнішим і найтяжче доланим з двох причин. Перша — психічна природа людини надто консервативна, а друга — психологічний фактор присутній у всіх видах спротивів, оскільки і ідеологію, і методологію, і технологію, і управління, і економіку, і соціум — все це творять люди.

Врешті-решт, і нам самим, і всім зовнішнім спостерігачам і співчуваючим треба зрозуміти, що криза у нас перш за все соціально-психологічна. Тому всі рецепти політичного та економічного характеру, які ми самі собі або нам інші виписують, — не діють. Треба лікувати совість, душу і волю, — одним словом, свідомість мас, окремих груп і кожного із нас. Пам’ятаючи при цьому, що масова свідомість сприймає нове тільки в тому разі, коли воно виглядає як модифікація старого, добре знайомого. Правда, історія знає досвід більшовиків, які катуваннями, голодоморами і винищенням одержували “суспільну свідомість” належного гатунку в потрібних кількостях та на великих просторах.

Десь під кінець 70-х років сусловсько-брежнєвський режим оголосив про завершення побудови розвиненого соціалізму і фінал формування нової спільноти “совєтський народ”. Тоді ця заява у багатьох поміркованих людей викликала посмішку і була віднесена ними до ще однієї витівки остогидлої пропагандистської машини.

Зараз тяжко сказати, наскільки компартійні ідеологи вірили в те, що вони проголошували. Секрет можуть видати тодішні керманичі ідеологічної боротьби КПРС — нинішній перший президент України Леонід Кравчук чи нинішній президент Педагогічної академії наук України Василь Кремінь. А от з погляду сьогодення, з позицій досвіду перебудов Горбачова й семирічної незалежності можна з певністю сказати, що провідні ідеологи комуністичного табору мали рацію. Пропустивши через жахливу криваво-тоталітарну м’ясорубку майже чотири покоління людей, справді була створена нова “совєтська людина” з ще не знаним у світі типом свідомості “совєтського раба”. Тим більше, що більшовики отримали від царської Росії підходящий матеріал. Її низові верстви населення впродовж всієї історії практично не випускалися зі стану раба. Совєтська система знищила або перетворила в рабів нерабські соціальні групи дореволюційної Росії — дворян, інтелігенцію, торгівців, підприємців, священнослужителів тощо. І дійсно викувала доволі стійкий тип совєтського раба, який зараз, враховуючи специфіку його соціальної психології, чинить тихий шалений опір трансформації нашої свідомості і суспільства в цілому. Чого лише варті слова любимої совєтським рабом пісні: “і нам на всєх нужна одна побєда, ми за ценой не постоім”. Це не чужинцями придумане і нав’язане: “і как одін умрьом в борьбє за ето”, а своє, виплекане і виклепане в імперському рабському пеклі. Тому аби краще зрозуміти, чому ми так довго конвульсуємо, як кажуть в Одесі, “мєжду здесь і там”, я думаю, що варто прискіпливіше придивитися до того унікального витвору зрілого соціалізму, на який було витрачено майже ціле XX сторіччя. Пам’ятаючи при цьому про те, що не поодинокі мислителі кінця XIX і початку XX століття передрікали такий результат большевицького експерименту над людьми за ідеями Карла Маркса.

А киянин Михайло Булгаков довершено виліпив його плоть і душу в провісному “Собачому серці”, прямо-таки віщунському.

Совєтський раб є унікальною фігурою в світовій галереї рабства.

Можливо, його перевершив би тип раба у витворі соціал-нацистського фюрера, але біснуватому Адольфу, на щастя, історія відкраяла замало часу, аби по-справжньому і на повну силу позмагатися з його соратниками в цьому ділі під орудою азіатськи урівноваженого Йосипа Сталіна. Тим паче, що Гітлер гарячково поліз з ним у криваву сутичку. І програв, не довершивши справу. І втратив можливість виграти у мирному змаганні двох володарів народів.

Жахаючись виплеканим комуно-большевиками витвором, відомий українець Микола Вінграновський сповідує найвищу мету свого життя: “дати людям волю. І землю — хай хазяйнують і справно збагачують державу податками. Тоді вони не будуть красти. Найперше, що нищить селянам душу і силу, — колгосп. Це форма дикого, жалюгідного, плюгавого рабства, такого приниження не знали навіть римські раби. У селах люди досі ходять у куфайках і кирзових чоботях, досі крадуть буряки і все, що можна вкрасти. Більшої ганьби світ не знає”.

Вінграновський мимоволі виводить на роздуми про те, а що ж собою являє совєтський раб, який зазнав гіршого приниження, аніж у римській імперії. Він же натякає й на одну з його найцікавіших особливостей — “симбіоз раба і феодала”. Це феноменальна особливість. Вона притаманна і класичній моделі рабства. Раб і господар дійсно перебувають у симбіозі, бо не можуть жити один без одного. Інша справа, в якому співвідношенні.

В класичному симбіозі раба і феодала був дійсний господар і дійсний раб. Класичний раб мав господаря і Бога. В совєтському виконанні вони обидва де-факто раби. Бо обидва позбавлені власності на себе і на будь-що, що б давало змогу бути господарем власної долі. Це була тотальна рабська держава, тобто держава, яка в дійсності складалася з одних лише рабів. На деякий час деякі з рабів призначалися на роль суверена без всякого правового підгрунтя. І він знав, що лише грає цю роль і в будь-яку мить може бути звергнутий в найнижчий стан раба або знищений. Навіть найвеличніший з-поміж них не був застрахований.

Страх раптового звергнення і страх фізичного знищення дамокловим мечем висіли над головою кожного раба, навіть і того, який тимчасово виконував роль феодала. Хто не вкладався в цю модель, безжально знищувався. Машина, що продукувала рабів такого кшталту, пропрацювала майже над чотирма поколіннями людей. І не могла не дати глобальних результатів. Соціологічні дослідження фіксують ознаки совєтської рабської свідомості в усіх соціальних групах населення незалежної України. Навіть у молоді 16—29 років, 17% якої навесні 1998 року голосувало за комуністичних кандидатів до Верховної Ради. А цим молодятам на момент отримання Україною незалежності було 8—21 рік, а на час початку “перебудови” в совєтській імперії ще менше — всього 4—17 років. То що говорити про людей старших?

Феноменальний залишок синдрому совєтського раба спостерігаємо в теперішньому українському селі. Там залишилися один на один, один з одним типові совєтський раб і феодал. Колгоспник і голова колгоспу.

А на селі більша частка людей в позапрацездатному віці. Якщо в країні таких 23%, то в селі 30%. П’ять областей, які мають більше 25% людей позапрацездатного віку: Чернігівська, Вінницька, Сумська, Полтавська і Хмельницька — це все “сільськогосподарські” області. Є сільські райони, де число пенсіонерів має більшість. Саме там розігрується згаданий сценарій взаємовідносин. З деякими поправками: “феодал” уже дещо хапонув у приватну власність з загальнонародного добра, а “раб” дещо “охазяйнився”, бо зникли совєтські норми корів, коней, свиней та іншої живності в домашньому господарстві. І обидва крадуть. В різних розмірах, правда. Обидва не хочуть особистої відповідальності. Коли соціологи запитують селян, чи потрібна їм земля або грошова допомога, аби заснувати власну справу чи стати фермером, відгукується декілька відсотків спільноти. Особистий ризик — страшний їм, як смерть. Як для “феодала”, так і для “раба”. Вони не хочуть і не вміють жити поза шкаралупою колгоспного ладу, остаточно втратили образ дійсного господаря і тихо деградують. Сільський совєтський раб уже не здатен бачити далі свого дому, присадибної ділянки, ну, максимум ще однієї діляночки за селом під картоплю. Хіба можна враз змінити цю жахливу картину світу? Особливо, коли серед людського загалу вже вимерли носії живої пам’яті про інші моделі життя, про власну землю, тягло, реманент... Коли держава давить податками і корумпованим чиновницьким пресом на окремих смільчаків-фермерів. А обидва спікери парламенту Мороз і Ткаченко б’ють себе в груди і клянуться, що тільки через їх труп дозволять право приватної власності на землю. Тому що здатні лише на одне — управляти безправною, безземельною, затурканою масою рабів.

Людей освічених, вільних, з гідністю і власністю вони бояться, як вогню.

“Коли комуністи повернуться до влади, — обнадіював в одному телерепортажі з села Олександр Мороз, — ви будете ходити в нових куфайках і кирзових чоботях”.

Комунізм — це хвороба бідних і рабів. Це рівність у бідності, злиднях і рабстві. У совєтського раба спотворене уявлення про поняття рівності. Він її розуміє як рівність у злиднях, як рівність пайка, за яким він стоїть у черзі, аби отримати із рук феодала. Йому не відома інша, дійсна формула рівності: рівність в можливостях кожному “самому зробити самого себе”. Чим більше бідних і рабів, тим більша віра в комунізм. Бо бідний і раб керується здебільшого емоціями, а не розумом. Раб і бідний вірять в чудо і міфи швидкого спасіння, бо віра у власні сили і розум втрачені і вбиті. Домінує віра в спасителя. Навіть Христос чомусь оточував себе тільки бідними і хворими. Багатим він радив позбутися всього і мерщій долучатися до гурту злидарів.

Раб не поважає нікого і ніщо. Для нього не існує законів. Страх замінює закони. Раба змушують коритися волі гнобителів.

Раб боїться чужого, нового і незнайомого — інакшого.

Але, окрім ксенофобії, він страшенно страждає інтрофобією — він боїться себе, боїться розкриття своїх власних сил, він не знає себе в іншому ділі, окрім рабства, він не знає, що зробити з собою — вільним у виборі, незалежним від когось.

Раб боїться і ненавидить. Директор Українського американського бюро захисту прав людини Семен Глузман розповідає про двох співробітників, які досліджували марення у психічно хворих. В совєтський період більшість гостро захворілих пацієнтів скаржилася на переслідування КДБ і міліції. В посттоталітарний період сюжет змінився — хворі марять екстрасенсами, НЛО та позаземними пришельцями. Отже, маємо хоч би які позитивні зрушення — в суспільстві стає менше страху перед державною машиною.

Справжній совєтський раб нікому і ніколи не вибачить зникнення Совєтського Союзу. Марно йому доводити, що ця імперська химера згубила сама себе. Навіть для мирних днів залишився лозунг: “Все для фронту!” Для армії із суспільства висмоктувалося все краще —інтелект, технології, машини, матеріали, харчі. В цю ненажерливу трубу вилітало все, на що була спроможна економіка. А економіка була плановою до останнього цвяха і заклепки. Цих двох гігантських абсурдів вже було достатньо, аби згубити імперію, яка сама по собі була безглуздою та неефективною в кінці XX століття. Горбачов, як міг, спасав та підпирав цю махину, вписуючи її в світову спільноту. Та незворотні процеси паралічу зайшли надто глибоко. А Єльцину, Кравчуку і Шушкевичу треба бути вдячними за те, що вони розпад імперії пустили на мирних рейках.

Та з цими простими аргументами важко достукатися до зашореного глузду совєтського раба. Логічна схема аналізу будь-якої ситуації упаковувалася в єдину нишпорну форму: “Шукай ворога — внутрішнього і зовнішнього!” І совєтський раб з неймовірною меткістю та легкістю знаходить “ворогів”. І кляне їх з завзяттям та насолодою. І невтямки йому, що головним ворогом був Союз нерушимий, в який всіх нас зігнала “вєлікая Русь”. Це він кинув самовбивчий виклик всьому світові ідеєю всесвітньої революційної пожежі. Це він сам кинувся в самознищувальну гонку озброєнь, на дистанції якої вкрай вихекався і здох. І на звершення всіх знущань над людиною Совєтський Союз кинув напризволяще випестуване ним дитя — совєтського раба, якому із синівскої любові несила втямити та зізнатися самому собі, хто в дійсності був і лишається для нього головним і найстрашнішим ворогом. А нові незалежні держави поки ще не в змозі піднятися із постімперських руїн, вирватися із пут касти номенклатурних совєтських рабів, які запустили механізми збагачення на нещастях загалу.

Рабсько-плебейська хвастовитість. Совєтський раб, як отой тургенєвський мужик, надто схильний хвалитися будь-якою причетністю до феодальної еліти, не усвідомлюючи, що тим самим ще гостріше підкреслював правовий нігілізм та “беспрєдєл” в суспільстві. Згадаймо, скільки всіляких лауреатів чи відомих митців (письменників, акторів), що “вибилися в люди”, стали знамениті, в своїх мемуарах та мас-медіа часто-густо пишаються тим, як їм перепадали кусні схованого від народу феодального пирога. Особливо гордо і часто згадують, як міліція замість того, аби накласти штраф за порушення правил дорожнього руху, з улесливістю відпускала їх з місця пригоди. А принц голландський, друга особа в державі після королеви, пишається абсолютно протилежним — силою закону, перед яким рівні всі й законослухняні, — поліція штрафує його за порушення правил руху нарівні з будь-яким громадянином його країни.

Варварська масова совєтська терновність. Відомо, що християнство зупинило варварський ритуал принесення в жертву богам не тільки людей, а й будь-якої живої істоти. Фашизм і комуно-большевизм відновили це варварське злодійство проти людства через дві тисячі років після Христа. І не в формі поодиноких акцій. В жертву догмам-ідеологіям і їх вождям, “во імя свєтлого будущєго” або як його вороги накладали життям десятки мільйонів людей. Тому у свідомості (і в підсвідомості) совєтського раба вкорінена нульова особиста собівартість. Людські стада безперервно гнали в колгосп, на будівлі століть, в голодомори і холокости, тюрми, концтабори і газові камери, на масові розстріли і демонстрації, на “боротьбу за врожай”. Совєтський раб став схожий на слухняно понурену істоту в черзі до безупинної бійні. Ми часто ремствуємо на українську меншовартість. А мова йде про собівартість особи, що доведена до “понюшки тютюну”, як жартують люди, яким вже нічого й не залишається, як кепкувати над собою.

Високе почуття гумору совєтського раба. Тепер-бо вже на міжнародному рівні ми твердо впевнилися, що кращого анекдоту, аніж совєтський, марно шукати. Ну що може прийти на язик в стійкому, розміреному, захищеному житті порівняно з гостротою граничного виживання чи одвічного передчуття смерті як “ворога народу”? Звичайно, якась піснота і дрібничка. Тому так смачно жартує совєтський раб, що йому справді повсякчасно не до жартів. Тим паче, що розповідач балансував на лезі бритви. За політично гострий дотепний анекдот можна було загриміти за грати.

Одну з ознак совєтського раба вдало підкреслює в своїх працях Осип Мороз — це втрата відчуття реального часу і простору, оскільки ні своїм часом ні своїм простором совєтський раб не володіє. Він не відчуває їх ціни, проводячи в чергах “від паркану до обіду” все своє життя. Не відчуває співвідношення між ними і з іншими характеристиками життя. Не відчуває всіх аспектів вартості простору і часу.

Страх перед свободою. Совєтський раб не знає, як нею по-людськи розпорядитися і поспішає звільнитися від свободи вибору і відповідальності за себе і за іншого, поспішає передати право вибору феодалу, авторитету чи тому, хто виголошує заманливі міфи. Тому так легко електорат голосує так, як йому підказують “старші товариші”, або за кіло гречки. Майже всі передвиборні соціологічні дослідження фіксують високу емоційність електорату, яка перекриває такі характеристики суспільної свідомості, як раціональність, самовпевненість. І образно кажучи “синдром курчат” — йти за авторитетом-міфотворцем “борца за судьбу чєловека”.

Раб має своє, суто рабське уявлення про свободу. Коли знімається страх і контроль, раб здатен лише розвалювати і нищити. Про те, що совєтський феодал-партократ мав також рабську свідомість, свідчить те, як він, “усвідомивши свободу”, нищить українську державу, її економіку, культуру, інформаційний простір, затягає в тінь будь-яку діяльність і вивозить капітал за кордон. Бо в нього атрофоване почуття своєї землі, народу, своєї держави, своєї мови. Раб і є раб, в які б тоги він не рядився і яку б роль він не намагався грати. “Як ви ставитеся до України?” — питають соціологи у людей. І 80% мешканців України вибирає відповідь: “Україна — це моя земля”. Значить, ще не все втрачене. Хоч таку відповідь дають 90% українців і 60% росіян України.

Совєтський раб відрізняється від класичного раба тим, що майже позбавлений духовності і совісті. Отже, майже абсолютно безвідповідальний перед Богом, оскільки атеїст, і перед господарем, оскільки господар у нього був, по-перше, абстрактний, він навіть уявлення не має про справжнього господаря, а, по-друге, неавторитетний, бо по природі був таким же рабом. Тому-то спокій, ба, навіть, смерть раб приймає скоріше, аніж тягар відповідальності вибору.

Тому й брехати для совєтського раба, особливо того, який грав роль “феодала”, не переобтяженого совістю, було справою честі і професійної гідності. Гордий той раб і тепер, продовжуючи брехати з високо піднятою головою. З одного боку, йому дозволяє робити це його народ, а з другого, брехнею возвеличується в очах того ж таки народу.

Відомий англійський економіст Мейнард Кейнс вважав, що знання історичних фактів дуже добре просвітлює мізки, особливо затьмарені.

Політичні спекуляції та маніпуляції громадською думкою, а то й науковими концепціями завжди вибудовуються на перекрученій, неповній або повністю заблокованій чи знищеній інформації. Неперевершеними маніпуляторами XX століття проявили себе більшовики-комуністи та їхні побратими націонал-фашисти.

Пам’ятаючи формулу Леніна про те, що факти —уперта річ, головним болем його учнів та послідовників було приховування правди, нищення свідків і документів, продукування брехні і облуди.

Їхні суперники-побратими висловлювалися пряміше, відвертіше і зухваліше. Ідеолог партії Геббельс, хапаючись за пістоля при слові “демократія”, радив пропагандистам: “брехати треба так переконливо і так довго, доки не повірять”.

Останнім часом звертає на себе увагу синхронне волання комуністів Росії і України про те, що незалежність цих держав довела до вимирання як російських, так і українських громадян. За словами депутата тамтешньої Думи Віктора Ілюхіна, населення Росії за роки її незалежності зменшилося майже на 5 млн. осіб. Товариш Ілюхін з комуністичною прямотою вказує причини: розвал Совєтського Союзу та проникнення сіоністів в урядові кола та в оточення президента Росії. Населення України за роки незалежності скоротилося майже на 2 млн. осіб. Нашинські “товариші” клянуть незалежність.

І російські, і українські комуністи переконують не тільки свої народи, а й залякують увесь світ: вихід з імперії неодмінно приводить до вимирання, незалежність — це геноцид. І, як завжди, не наводять обгрунтованих аргументів.

Звернемося до статистики. Заглянемо в недалеке, хоча б післявоєнне комуністичне минуле України. Розглянемо природний рух населення України за даними статистичних щорічників, які видаються щороку Міністерством статистики і доступні кожному письменному та свідомому громадянину України.

Таблиця 1. Природний рух населення України в 1940-1997 рр. (осіб на кожну тисячу населення)

Таблиця 2. Динаміка чисельності України за 1940-1999 рр.

На таблицях наведені дані про демографічну ситуацію в Україні за 1940-1998 рр. Дані таблиці 1 характеризують демографічний процес трьома основними чинниками. Це коефіцієнт народжуваності, смертність та природний приріст (народжуваність мінус смертність). Всі три чинники показують число випадків на кожну тисячу населення. Перші два показники бувають тільки позитивними, останній — і від’ємний, і позитивний.

Картина настільки прозора, що навіть побіжний аналіз дозволяє зробити дуже важливі висновки для нашого заполітизованого сьогодення.

Висновок перший. Природний приріст населення України почав зменшуватися з кінця 50-х років. Це було зумовлено в цей період зменшенням народжуваності з 22, 8 до 20, 5. Смертність теж впала з 8, 5 до 6, 9, що, звичайно, позитивне, але “негатив народжуваності” перевищив “позитив смертності”.

Висновок другий. Найбільше падіння природного приросту населення Радянської України припадає на 60-ті роки — він зменшився у 2 рази! Одночасно спрацювало два “негативи” — у 1,5 раза зменшилася народжуваність з 20,5 до 15,2 і підвищилася смертність з 6,9 до 8,8 випадкі на кожну тисячу населення.

Висновок третій. Він випливає з порівняння даних табл. 1 з даними табл. 2. Загальний приріст населення України перевищував природний приріст.

Наприклад, у 1989 р. загальний приріст становив 36,1 особи на 1000 населення, а природний приріст — тільки 1,7, тобто в 21 раз більше! Отже, до 1990 року населення України збільшувалося за рахунок механічного приросту — переселення (три потоки: перший — повертаються на рідну землю виселені в різні часи українці; другий — Україна “наводнюється” росіянами; третій — військові та КДБістські пенсіонери отримують у вигляді нагороди поселення в Україні по виході на пенсію).

Висновок четвертий. Окрім погіршення умов життя, вагомим чинником зростання коефіцієнта смертності є збільшення частки пенсіонерів в Україні, яка в 1998 р. майже сягнула 30 %, тобто майже однієї третини всього населення.

Висновок п’ятий. З 1994 р. намічається протилежна тенденція. Падіння приросту загальної чисельності населення перевищує падіння природного приросту. У 1997 р. загальний приріст становив мінус 7,8 особи на 1000 населення, а природний — мінус 6,2. Це говорить про те, що люди почали виїжджати з України. І таких більше, ніж тих, хто приїжджає в Україну.

А загальний висновок такий. По-перше, комуністам будь-якої масті не варто вірити на словах. Ба більше. Навіть коли вони наводять факти, їх достовірність треба обов’язково перевіряти. По-друге, аби стати добропорядними людьми, всім нам треба негайно відмовлятися від типу мислення совєтського раба.

Совєтському рабу бракує альтернативності, різноманітності в мисленні і діяльності. А звідки йому взятися? Одноманітні колгоспи, куфайки і кирзові чоботи, школи, дитсадки, дачі, програми для шкіл, технікумів і вузів, меню в їдальнях і ресторанах, горілка “Столічная” і “Жигульовскоє піво”... Раб сам прагнув стандартизації. Мій батько був знаним майстром-кравцем, і я часто-густо був свідком такої розмови: “Іване Петровичу, пошийте мені такий же костюм, як пошили Остапу”. — “У вас зовсім інша статура і віком ви різні з Остапом, я вам зроблю трохи по-іншому, аби личило тільки вам”. “Та ні, я хочу тільки отой фасон, що у Остапа”. І кожна така розмова закінчувалася поразкою майстра. Йому так остогиділо те одноманіття, що іноді він вперто шив по-своєму, приміряв на замовнику, одержував насолоду, замовник наполягав на своєму, і батько здавався, переробляв нову річ за тупим типізованим смаком.

Не тільки політики й журналісти, а й деякі теоретики переконані, що українська людина посттоталітарного зразка смертельно уражена “дешево-варено-ковбасною ностальгією” за совєтськими часами.

То надто спрощена і хибна схема.

Справа в тому, що соціально-психологічна сфера людини не витримує довготривалого напруження невизначеністю в кризовій ситуації. Напруження сягає певної критичної точки, і людина жадає бодай будь-якої стабільності. А оскільки модель нової стабільності не сформована, то нічого не залишається, як звертатися до пам’яті. А у пам’яті “західного” і “східного” українця закарбовані різні моделі. Перший ще пам’ятає роль господаря своєї землі та своєї справи, пам’ятає роль вояка проти сталінізму за незалежність України, пам’ятає лиха із винищення та депортації українців. У другого — у пам’яті переважно залишилися совєтські образи: “колгосп”, “партбюро”, “Москва — століца міра”, “Сталін — наша слава боєвая”, “Стаханов”, “Дайош пятілєтку!”, “Догонім і пєрєгонім!” і подібне. А обидва прагнуть до стабільності. Кожен — до своєї.

Свідомість українця самого кінця XX століття зазнала потужних ударів від тектонічних глобальних зсувів, які глибокою прірвою розділили їх матеріальну, соціальну та духовну сфери життя на “ДО і ПІСЛЯ”.

Це чорнобильська катастрофа, що підірвала міф “мирного атома”, фізичне і соціально-психологічне здоров’я нації та на віки отруїла українські землі.

Це розпад російсько-совєтської імперії, крах міфу “старшого брата”, “нового совєтського чєловєка”, “всєобщєго равєнства і братства” і повної опіки кожного і всякого з Центру.

Це кінець глобальної міфології про “світле майбутнє” — людство вичерпало свою фантазію, і за пустим олімпом комуністичної ідеї виявилося провалля злиденного безперспективного повсякденного життя.

Це глибока системна криза суспільства з раптовим провалом в тотальну бідність держави і населення.

Ці тектонічні події викинули українську людину із залізної клітки стабільного радянського способу життя, де хоч і було жахливо, але все визначене і передбачене. Людина опинилася у вирі невизначеності і вибору, в невизначеному, хиткому, відкритому, нічим не захищеному просторі. Замість одного поводиря, вчителя, батька і совісті епохи, появилося безліч.

Трагедія в тому, що українська людина з совєтською рабською свідомістю опинилася в уже не зовсім совєтській ситуації, де треба мати особисту волю до життя, власні орієнтири, вміння вибору і особисту відповідальність.

А українська совєтська людина не знає, що таке вибір, не вміє його робити. А чого не знаєш, чого не вмієш, того не хочеш, а подекуди навіть жахаєшся. Жах же перед невизначеністю автоматично жене свідомість у старі, відомі оселі.

Механізми самозбереження, аби не довести суспільну і особисту свідомість до божевілля, шукають прості шляхи до простих моделей. Свідомість української совєтської людини нагадувала поштову скриньку, в яку “згори” надходили накази і рецепти, як жити, нагороди за хорошу поведінку чи покарання за погану.

Українська людина самого кінця XX століття опинилася у розірваному життєвому просторі з розірваною свідомістю. Розірвано політичний, економічний, соці-альний, інтелектуальний, соціокультурний та інформаційний єдиний простір. У більше ніж половини росіян і євреїв та майже половини українців України, наприклад, порвалися родинно-сімейні зв’язки з родичами, які живуть у Росії. Третина опитаних жителів України потерпає від розриву професійних зв’язків із російськими колегами.

Сучасна історична мить поставила українське суспільство і кожного громадянина перед глобальною проблемою — проблемою КАРДИНАЛЬНОГО ВИБОРУ подальшого поступу:

=> або повернутися назад до моделі пасивного екстернального вибору, тобто до патерналістської моделі, коли за Україну і за кожну людину робиться вибір поза межами їх свідомості і відповідальності, коли акт вибору не входить в коло їх компетентності;

=> або зробити рішучий крок до активної інтернальної моделі, коли кожна людина, кожна соціальна спільнота і держава в цілому вступає в стан постійного пошуку альтернатив виживання і самостійного вибору своєї стратегії і тактики і бере на себе всю відповідальність за втілення в життя вибраної моделі.

Проблема глобального кардинального вибору ускладнюється і загострюється тим, що історична мить вимагає вирішувати її одночасно в площинах трьох найважливіших процесів: утвердженні української державності, становленні національної свідомості, побудові громадянського суспільства.

На вивершення цих процесів історія відводила іншим націям століття. Нам же їх доводиться вирішувати у стислі строки та за несприятливих умов.

Щоправда, така вже доля України, вона ніколи не жила за умов достатнього благосприяння.

Величезною цінністю, я би сказав, величчю цієї історичної миті України є те, що нам дано такий шанс, що ми живемо в умовах творення власної держави, відродження національної свідомості, паросткування демократичного громадянського суспільства.

А водночас, ми живемо в неймовірно хиткому стані. Державотворення може легко закінчитися тоталітаризмом, національне пробудження — черговою невдалою спробою. Гарантом від цих пасток може бути лише демократичне громадянське суспільство. А оскільки воно в зародковому стані, то гарант, вважайте, надто слабкий.

Хиткість нашого становища обумовлюється ще й тим, що всіма трьома процесами треба вміло й тонко управляти, поєднуючи подихи самоорганізації з твердим кермом волі.

Всі три процеси не мають достатнього ідеологічного, теоретичного, енергетично-вольового (психологічного), кадрового та фінансового забезпечення.

На що ж нам сподіватися? Що може нам посприяти, аби вийти з тієї глибокої прірви?

Думаю, є принаймні два обнадійливі фактори.

Перший фактор, як не дивно, заклав ще “дєдушка” Ленін. Не додумав Ілліч. З перших же кроків заклав міну в підмурки совєтської влади: “вчитися, вчитися, вчитися”. І, як не кажи, раб вийшов доволі таки освіченим. Правда, освіченим в зашореності та ідеологізації. Один російський дисидент назвав це “освітянщиною”. А нам потрібна людина грамотна, здатна аналізувати ситуацію та робити вибір. Але все ж ми непогано освічені.

Другий фактор заклала епоха незалежності. Розкрився навколишній світ, можливості самостійного пошуку істини, вільного вибору. А ми ніяк не можемо вибрати високі цінності і стандарти демократії, господарювання та культури, відкрили ворота брудним, антигуманним потокам масової культури.

Майстерності вибору навчитися тяжко. Бракує вчителів. Страждаємо агорафобією (від грецького слова “агора” — збори, місце народних зборів) — страхом перед відкритим простором. Все очікуємо спасенних чудес, сподіваємося на тайну, диво чи авторитет замість того, аби покладатися на себе. Відтак і корчиться совєтський раб у родах самооновлення. Але світ нам відкрився.

Єдиним механізмом відтворення цілісної картини світу, ціннісно-нормативного базису духовної, соціальної і матеріальної сфер життя української людини є інтеграція. І саме тут людині ставлять пастку підміни понять. Є імперська і демократична моделі інтеграції. В першому випадку васал інтегрує рабів. Так Ленін і Сталін після 1917 року силою, брехнею і кров’ю інтегрували народи до Радянського Союзу. Демократична інтеграція неможлива, доки кожна людина, соціум чи держава не пройдуть всі стадії вільного розвитку (економічну, ідеологічну, політичну та національну незалежність). Так інтегрується Західна Європа до Європейського співтовариства. В першому випадку вибір інтеграції васал робить за раба, у другому раб спочатку має стати повноцінною особистістю, а потім самостійно зробити вибір.

Готовності до вибору сучасній українській людині заважає сум’яття у ціннісно-нормативному просторі.

Суть суспільного співжиття — дотримання стабільного стану суспільства відносно прийнятого ціннісно-нормативного базису. Ясна річ, що форма суспільства (від закритого тоталітарного до відкритого демократичного) залежить від того, у який спосіб приймається ціннісно-нормативний базис, які саме закладені цінності та нормативи та їх пріоритетна ієрархія.

Суть суспільного розвитку —безперервний пошук нового або ж еволюційне трансформування старого ціннісно-нормативного базису (ЦНБ) в умовах стабільності суспільної організації і функціонування.

Скрутність і навіть трагедія України саме і полягає у тому, що вона зараз втратила радянський ЦНБ, що був побудований на вікових традиціях імперської Росії.

Старий втрачено, а новий не напрацьований. Така ситуація повторюється для України втретє. Вперше — часи Хмельниччини (1648-1654 рр.), вдруге — часи української народної республіки (1917-1922 рр.), втретє — починаючи з грудня 1991 року.

В цьому відношенні Росії набагато легше. Для неї, як і у період 1917-1922 рр., ЦНБ імперської держави залишився майже незмінним. Як і тоді, так і тепер, завдяки непорушності імперського ЦНБ, Росія оговтується і реставрує втрачену імперію.

Аби сформувати ціннісно-нормативний простір, а потім втілити його в життя, зрештою визначити і реалізувати модель виживання українського суспільства у всій його повноті (державність, національна свідомість, громадянське суспільство), треба сповна використати національний потенціал України. Його складові:

=> Вольовий потенціал, дух народу — всепрониклива, трансцендентна, трансперсональна енергія потягу до життя; визначається методами етноісторичного аналізу, соціологічними та експертними дослідженнями; формується пропагуванням “зразкових моделей” (американські аналоги — ковбой, шериф, підприємець, сім’янин тощо);

=> Морально-етичний потенціал, душа народу — етико-естетична енергетичність, спрямованість якої виважена на осі “добро-зло”; методи визначення та формування попередні; це гуманістичний потенціал народу;

=> Інтелектуальний потенціал — сума знань та досвіду щодо технологій політичної, соціальної, економічної, інженерно-технічної та екологічної життєдіяльності народу;

=> Матеріальний потенціал —ресурси трудові, технічні, природні.

Національний потенціал — когерентне поєднання духовної, соціальної і матеріальної енергетичності народу. Без повноцінності будь-якої з цих складових нація не має шансу на успішне виживання. Але вирішальним є вольовий потенціал. Приклад цього — багатовікова доля України. І сьогодні шанс самоствердження України тільки у тому, аби вдалося зібрати воєдино всю вольову енергетику народу та регенерувати, наростити і поєднати всі складові національного потенціалу.

Свідомі українці бажають поставити Україну на гуманістичну, демократичну, політичну та економічну мапу світової спільноти.

Завадять цьому квола воля, підірваний дух хворого соціуму з хворою економікою в хворому повітрі і на хворому грунті. Ці недуги не від перебудов, розпадів імперій чи розривів всіляких зв’язків. Це наслідки давньої, сторіччями накопичуваної хронічної хвороби. А хронічні хвороби враз не виліковуються.

Отож треба віднайти у соціумі здорові клітини, провести велику селекційну роботу і виростити здорове суспільство.

Бо навіть суспільство із майже одних лише совєтських рабів врешті-решт за законами синергетики має всі шанси викристалізувати свою нову здорову елітарну частину, яка здатна солідаризувати суспільство. А сучасна Україна, окрім індивідів совєтського кшталту, вже має, хоч ще далеко не переважаючу, але помітну частину свідомих українців.

Світ є свідком феноменального унікального експерименту: чи зможе совєтський раб, сам, без суттєвої сторонньої допомоги хоча у тому, аби від його горла відсторонили кістляві руки необільшовиків, корчачись у родах самооновлення, зіп’ятися на ноги і “сам себе створити”.

Європа, чи то з дитячою наївністю, чи то з цинічним єзуїтством, чи то зі зверхністю пихатого чистоплюйства уперто добивається від України відміни смертної кари за найжахливіші злочини. І за цією “загрозою” для демократизації України вперто не хоче помічати того, що дійсно може закреслити не те що демократизацію, а й саму Україну — внутрішню ракову пухлину синдрому совєтського раба, на метастазах якої спекулює, реставрується і піднімається червоно-коричнева чума неокомунізму. І зовнішню загрозу — реставрується, реінтегрується комуно-антисемітська, а отже антигуманна Російська імперія в новому постсовєтському варіанті, як гарант і оплот нової Холодної Війни, нової Залізної Завіси.

“Універсум”, ч. 3—4, 1999