Зянон ПАЗЬНЯК:
“ПОЛІТИКА — ЦЕ МИСТЕЦТВО НЕ СЛУХАТИ ДУРНІВ”

— Я займаюся виключно політикою. Йдеться про підготовку на Заході умов для повалення окупаційного режиму в Білорусії. До політики слід віднести мої виступи перед американською аудиторією, зустрічі з відомими політиками, контакти з керівниками Держдепартаменту, з конгресменами, сенаторами, з керівниками комісій і губернаторами. Другий аспект роботи — просвітницький. Маю на увазі білоруську діаспору. Я постійно зустрічаюся з її осередками в Америці. Там нині народжуються нові організації, зокрема відділення Білоруського Народного Фронту у Нью-Йорку і Нью-Джерсі. За рахунок припливу політичних емігрантів з Білорусії відроджуються також деякі білоруські організації, які раніше діяли в США. Ці та інші структури провели кілька демонстрацій і пікетів на захист політичних в’язнів у Білорусії. Були написані звернення до ООН та інших політичних установ Європи, Америки, а також до міжнародних організацій у справі захисту прав людини в Білорусії.

І третій аспект діяльності — це контакти з американськими організаціями як правоохоронними, так і політичними, зокрема ХЮМЕН РАЙС ВОЧ — Комітетом Американських Адвокатів... Я був одним з тих, хто на замовлення цього Комітету підготував заключний висновок аналізу лукашенківської Конституції у 1996 році, який ліг в основу проекту, поданого Раді Європи.

Нам дуже важливо, щоб Захід мав правильну інформацію, а не керувався повідомленнями окупаційного лукашенківського режиму або ж Москви. Адже те, що діється у Білорусії, ми розцінюємо як війну росіян проти білорусів. І це підтверджується на Заході — уся російська дипломатія, уся їхня шпигунська мережа, яка залишилася у цих країнах після розвалу Совєтського Союзу, працює проти білорусів. Причому все це робиться тихо: інформаційні та інші канали у них добре відпрацьовані, і західні політики значною мірою перебувають під впливом пропаганди російської дипломатії. Окрім цього, у Заходу свої традиційні інтереси та традиційні ілюзії.

Протистояння окупантам вимагає з нашого боку чималих зусиль. Отож я й моя дружина Галина видаємо у Варшаві на громадських засадах Бюлетень “Беларускія ведамасьці” білоруською мовою (спочатку, щоправда, кілька чисел вийшло польською) з англійським і польським резюме. Протягом півтора року вдалося видати одинадцять чисел. Польська газета “Нове паньство” допомагає нам у друкуванні та комп’ютерній верстці. З Варшави “Беларускія ведамасьці” перекидаємо у Білорусію і частково розсилаємо до зарубіжних організацій, у парламенти різних країн, в Америку, емігрантам. Бюлетень розрахований на політичне свідомих людей, упереваж на БНФ та інші політичні організації, які діють у Білорусії під стягом визвольного руху. Наклад видання приблизно 1200 примірників.

— Дуже складно стало саме тепер, бо режим Лукашенка запровадив тотальну мистецьку і літературну цензуру на кордонах. Нині там створено такі умови, як за часів Совєтського Союзу: магнітофонні записи і відеокасети, друковані матеріали, комп’ютерні дискетки ретельно перевіряються і конфіскуються під виглядом того, що вони можуть зашкодити президенту. При цьому слід згадати про хворобливу манію Лукашенка — всюди вбачати ворогів. Це пов’язане не лише з рівнем політичного мислення, але й з психічним станом цієї людини. Наклад трьох останніх чисел бюлетеня везли через Україну, і на українсько-білоруській межі білоруські прикордонники, митники і кагебісти спинили наш автомобіль і після обшуку конфіскували газети, листівки, дайджести жидівської газети “Новое русское слово”, що видається в Нью-Йорку.

Цей факт засвідчує, що залізна завіса існує, і мінський режим усіляко її зміцнює.

— В Америку останнім часом з Білорусії приїхало чимало людей, які просять політичного притулку. Наскільки мені відомо, їх може бути тисяч з п’ять. Є серед них бізнесмени, є ті, що втекли від політичного переслідування, є й ті, хто приїхав просто заробити грошей. Зв’язок між цими людьми не вельми міцний — ті, хто втік сам по собі, не дуже тягнуться до якогось товариства, а ті, хто пов’язаний з політикою, відразу ж знаходять шляхи до білоруських організацій. У Нью-Йорку і Нью-Джерсі групи нашого Народного Фронту складаються саме з таких людей.

Взагалі у Білорусії, за нашими даними, ув’язнено близько десяти тисяч людей. Серед них не лише молодь чи відомі особи — Клімов, Старовойтов, Лєонов та інші, про яких пише преса, а й бізнесмени, які відмовляються платити мзду у фонд білоруського президента Лукашенка. Отож, крім того, що лукашенківський режим червоний і коричневий одночасно, він ще й мафіозний.

Треба зрозуміти, яка сила стоїть за цим окупаційним режимом, хто дав йому владу. Це КГБ, який після розвалу СССР залишився майже не зміненим. Маючи в Білорусії практично всю давню потужну структуру, КГБ привів до влади свого агента, і тепер вони разом проводять глобальну політику по відновленню російської імперії — наразі в іпостасі СНД.

— Мав кілька зустрічей у Клівленді, де читав лекції. Був в Українському Народному Домі у Нью-Йорку. Завжди відчував до себе гарне ставлення з боку української громади. Відвідав редакцію газети “Свобода” та страхувальну компанію, яка фінансує це видання. Словом, моральна і політична підтримка дуже добра, взагалі з українцями і в Америці, і в Україні у нас діло ладиться.

— Я професійний політик і за роки еміграції дійшов висновку, що політика — це мистецтво не слухати дурнів. Лукашенківська пропаганда чи совєтський люмпен можуть говорити про мене, що завгодно. Мені це байдуже, бо я знаю, чого не знають вони, я вмію те, чого не вміють вони. Я роблю те, що знаю і що вмію.

Якби не моя та Сяргея Навумчика еміграція, то Білорусії як незалежної держави уже б не було. Це не самовпевненість. Бо коли у 1996 році ми з моїм соратником Навумчиком опинилися тут, на Заході, то побачили, що Білорусію вже продали. Продали Москві. Європа на цей продаж погодилася, Америка ж — мовчала. Треба було щось робити, потрібно було організувати дві речі: спротив у Білорусії і захист наших інтересів на Заході. На Заході не було кому боронити Білорусь, не було жодної людини, яка б зі знанням справи виступила на її захист. Це перше. А друге — не було людини, до якої б Захід прислухався. Мої ж висловлювання, мою позицію в Білорусії і на Заході не могли проігнорувати. Тому в Білорусії ми організували рух опору, а тут разом з колегами організували інформаційну і політичну роботу із західними політиками. Тому режим Лукашенка ніким на Заході не визнаний, його референдум вважається державним переворотом, і Лукашенко потрапив у політичну ізоляцію. Якби не наша еміграція, такого, може б, і не сталося. Якби я залишився на Батьківщині, то лукашенківський режим вчинив би дуже просто: ізолював мене на довгий час, політикою я б не займався, а сидів у в’язниці.

Крім цього, мені стало відомо про план мого фізичного вбивства. Наслідки еміграції вимірюються не пропагандою, а конкретною роботою того чи іншого політика. Якщо політик мертвий чи сидить у в’язниці, то він не існує.

— Це добре, що він так говорить, бо саме від Сполучених Штатів ми чекаємо найбільшої підтримки, причому підтримки конкретнішої і результативнішої. Америка нарешті повинна збагнути, що її інтереси в європейській політиці у значній мірі пов’язані з Білорусією.

— У Білорусії практично придушена вся незалежна преса, люди живуть в інформаційному вакуумі, у дезінформаційному просторі. Вони можуть отримувати більш-менш об’єктивну інформацію з “Радіо Свобода”. Проте це доволі однобічна інформація. Є ще обмежена інформація окремих білоруських незалежних газет і пропагандистський офіціоз. Отож про деякі події в Білорусії та їх оцінки я на еміграції іноді більше знаю, ніж мої колеги з Народного Фронту у Мінську. Річ у тім, що в Америці є вся інформація. Там є російське телебачення, польське телебачення, я вже не кажу про Сі-Ен-Ен, про американське багатоканальне ТБ. Там можна купити газети з усього світу, навіть з Одеси чи з Києва, немає лише білоруських. Цей недобір інформації я поповнюю з Інтернету, оскільки в Інтернеті є виклад статей більшості білоруських газет. У Білорусії стаття ще не вийшла, а в Інтернеті вона вже є на півдня раніше. Але доповнювати інформацію з Мінська потрібно ще з допомогою телефону чи факсу. Я практично щодня маю зв’язок з Мінськом і Варшавою, крім того, з Лондоном, Прагою, Парижем, з іншими містами.

Отож, дивлячись здалеку і оцінюючи геополітичну ситуацію, яка склалася після розпаду Совєтського Союзу, знаючи політику, яку проводять західні країни (про що завжди знають в Білорусії), бачиться значно ширше, і розумієш політичні процеси досить чітко. Натомість штучна інформаційна обмеженість в Білорусії часом призводить до того, що деякі політики зі своїм баченням процесів перетворюються у музейний експонат — вони ще живуть за мірками ситуації в світі, яка спостерігалася за часів СССР.

Тому дуже багато енергії й часу мені доводиться витрачати на те, щоб довести до відома своїх колег і політиків у Білорусії, як оцінювати ту чи іншу подію, що треба робити, аби не займатися популізмом і не витрачати сили намарно. Ще раз наголошую: доступність до західної інформації та до західної політики дає поштовх до розуміння процесів, які відбуваються у Східній Європі та в Білорусії і в Україні зокрема.

— Диктатура в Греції — це внутрішнє явище, а в Білорусії має місце російська окупація, має місце окупаційна диктатура. І сутність боротьби з нею — національно-визвольна. Борючись з диктатурою, ми боремося за вільну, незалежну Білорусію. Ми боремося за національну державу, за нашу мову, за культуру, за історію. Це боротьба нації проти окупанта. У Білорусії триває етноцид у майже не прихованій формі, знищується усе білоруське, ставиться політичне завдання: ліквідація білоруської держави шляхом аншлюсу — злиття Білорусії з Росією.

Головні протирежимні сили — це Народний Фронт і молодь, яка до нього приєдналася. Увесь репресивний апарат Лукашенка сьогодні фактично воює з дітьми. Молодь значною мірою політизується і не сприймає культивованих режимом методів ставлення до культури, до мови, до особистості. Дітей арештовують, залякують, беруть відбитки пальців, знущаються над ними, беруть у заручники, кидають у в’язниці.

— Ніякого зростання валового національного продукту в Білорусії немає, натомість є шестивідсоткове падіння. При формуванні статистики підраховується загальна кількість грошей, але при цьому не береться до уваги інфляція. Ось і все. Рахувати потрібно в еквіваленті доларовому, а не в рубльовому, тоді все буде ясно. Маємо справу з елементарною пропагандистською підтасовкою, розрахованою на людей з чотирма класами освіти. Що стосується своєчасної виплати зарплати, то режим, який активно випускає знецінені паперові гроші, пограбувавши все, що тільки можна було, своєчасно оплачує лише свій електорат — військових і комуністичних пенсіонерів (а це майже 20% населення Білорусії), оплачує також спецназ, охорону президента, КГБ. Одне слово — силові структури. Крім того, оплачує (щоправда, не завжди своєчасно) місто Мінськ, оскільки це місто політизоване. А всі інші в Білорусії одержують платню із затримкою. Особливо на селі, яке абсолютно безправне, де люди працюють практично задарма і за будь-якої ситуації проголосують за Лукашенка. Цей феномен зрозумілий.

— Це люди кажуть вже з позиції сьогоднішньої свідомості, а в ті часи демократи та визвольні сили були доволі слабкими. Тепер зрозуміло, що необхідно було більше виявів солідарності, але тоді багато чого було неясно, комуністи ще мали велику силу, отож багато чого було не використано. Що було, то було. Сьогодні про це легше говорити, вже маємо досвід. Тому, враховуючи цей досвід минулого і погоджуючись, що мало звертали увагу на солідарність, на взаємопідтримку, потрібно б тепер, зробивши висновки, взятися за відродження солідарності. Але цього якраз і не видно. Спостерігається розуміння наших справ, але, мушу визнати, найактивніше допомагає білорусам Народний Рух України. Взагалі українці дуже добре розуміють ситуацію в Білорусії і усіма доступними засобами допомагають. Мені особисто українці допомогли найбільше. Але це на рівні близької до нас політичної сили. Натомість державна українська політика залишилася в цьому плані доволі совєтською. У нас — в українців, білорусів, поляків — в цій частині Європи є спільні інтереси: зберегти нашу незалежність, нашу демократію, зберегти державну перспективу, підтримуючи один одного. Бо ми перебуваємо у сфері імперських інтересів Росії. Кожний зокрема успішно боротися з цією небезпекою не зможе, потрібно це робити разом.

У Європі вже починає вимальовуватися новий перерозподіл сил, де головну роль відіграватимуть Німеччина та Росія, і коли ми тут, у Міжмор’ї (Білорусія, Україна, Польща, Балтія) не зрозуміємо, що повинні реалізувати свої власні інтереси у європейській розкладці сил, то нас поділять поміж сферами впливу.

Головне тепер завдання у Східній Європі — ліквідувати режим Лукашенка. У Європі, в Міжмор’ї, повинна бути демократична, незалежна Білорусія. Лише тоді ми зможемо проводити спільну політику. Коли Білорусія як незалежна держава зникне, то наступною буде Україна.

— Минулої весни я був в Україні і сказав, що тамтешня ситуація мені нагадує передлукашенківську Білорусію. Парламентські вибори це підтвердили. Національні сили не програли, вони зберегли свої позиції, але ліві свої позиції зміцнили. Зберегли свої позиції і угруповання номенклатури, які мають владу та економічну могутність, а це означає, що ситуація боротьби за владу, ситуація з корупцією в Україні триватиме. Більше того, ця певна рівновага між силами номенклатурного характеру дасть можливість Москві втручатися в українську політику, використовуючи інтереси того чи іншого угруповання. І візит Леоніда Кучми в Москву, його тамтешні висловлювання це підтверджують: Кучма вже шукає певних взаємин з Росією, з Єльциним, щоб якось впливати на ситуацію в Україні. Треба сподіватися, що Росія буде проводити таку ж політику не лише з українським президентом, а й з іншими угрупованнями. Її завдання — закріпити свій вплив в Україні. Такі можливості у Росії зараз, після виборів до Верховної Ради, збільшилися, а це дуже погано.

Тому ситуація в Україні мене тривожить, оскільки вона дуже залежить від ситуації в Білорусії, а доля Білорусії вельми залежить від ситуації в Україні. Якщо впаде Україна, то нам буде ще сутужніше.

— Я маю статус політичного біженця у Сполучених Штатах і там постійно проживаю, але родина мешкає тут, у Варшаві. Тому намагаюся робити так, аби більше бути в Європі. Як з політичної точки зору, так і з точки зору приватного життя. У Польщі підтримую безпосередні контакти з білоруськими політиками, відтак можу зі своїми колегами з Народного Фронту безпосередньо впливати на події на батьківщині. А з Нью-Йорка це можна здійснювати лише посередньо.

В Америці також треба бути, оскільки дуже важливо мати особисті контакти з американськими політиками. Америка має великий вплив у світі. Нині Сполучені Штати підтримують наш демократичний рух, хоча, може, й не проводять надто активної політики в цьому напрямку. Та все ж нам вдалося домогтися певної підтримки. Отож мені потрібно бути і в Америці, але основну роботу я бачу тут, в Європі. Це і робота з Народним Фронтом, і політична діяльність у Східній Європі: в Литві, Латвії, Україні, Польщі, Чехії та інших країнах. Я планую цього літа побувати в Україні.

— Небезпека існує, але я знаю про цю небезпеку і роблю відповідні заходи, щоб звести її до мінімуму. Я кілька разів був в Україні, і лукашенківське КГБ завжди зверталося до СБ України, щоб мене видали. Так само й прокуратура Білорусії зверталася до українських колег, аби мене передали в руки лукашенківських спецслужб. У Мінську думають, що будь-яку людину можна схопити, посадити, побити, вбити — у них своя, енкаведистська психологія. Тому й зверталися до українців, але українці досить прохолодно послали їх подалі, і спасибі їм за це.

Розмову вів Володимир ПРЯДКО,
власний кореспондент “Універсуму” у Варшаві
Травень 1998 р.