Осип МОРОЗ:
“МАЙБУТНЄ ЗАХІДНОЇ ЄВРОПИ БЕЗ ВІЛЬНОЇ УКРАЇНИ БУДЕ ПІД ЗАГРОЗОЮ”

— Я думаю, що це насамперед проблема українського менталітету. Що являє собою український нарід у порівнянні з народами, які ви згадували?

Передусім дається взнаки тривала, багатовікова відсутність власної держави.

Український етнос проживав на своїй території тисячоліттями, виробивши певну поведінку, певний стиль, спосіб життя. Це агрикультурний, землеробський спосіб. Він гарний, чесний, культурний. Але цей спосіб життя витворює специфічну рису — почуття окремішності, отже відсутність ясного усвідомлення єдиних цілей із спільнотою, в якій живе людина.

Водночас інтереси спільноти є дуже важливі, бо коли людина не буде дбати про цілість, то тим самим не забезпечить і власних інтересів, багато втратить.

— Трохи так. Але сьогодні понад 50 відсотків населення України живе в містах, і важко сказати, котра саме хата скраю. Однак ваша репліка підказує, що ми нарід селянський: “хата скраю” може бути тільки в селі.

Під сучасну пору дуже важливо, щоб українці мали інтелігенцію, провідну верству — людей, які б могли думати не тільки по-сільському, “моя хата скраю”, а й про участь України у справах світового співтовариства. Треба взяти до уваги, що чим більше часу проходить. тим більше люди знеохочуються.

Уявлення про стабільність у них пов’язується з минулим. Не вистачає спроможності думати тривалими відрізками часу; люди до цього не звикли. Сезонова, циклічна поведінка у житті селянина визначається одним роком. Не маючи звички думати довшими термінами, двадцять — тридцять — п’ятдесят років, український нарід не має напрямку, мети.

Однак українці — нарід працьовитий, і він вилонить із себе нових людей, еліту. Ці люди будуть думати, як розв’язати проблеми народу, країни, а не як утриматись у кріслах, в яких вони сидять.

Є думка, що, проживаючи в місті, люди позбавляються селянськості аж у третьому поколінні. Отже, доведеться доволі довго чекати зміцнення української міської цивілізації, якої раніше майже не існувало. Місто у нас було польське в Галичині, угорське на Закарпатті, російське на Великій Україні. Тепер маємо своє міське населення, і воно останнім часом дещо українізується. Проблема в тому, як поєднати міську цивілізацію з нашими традиційними національними вартостями: доброчесністю, працьовитістю, солідаризмом тощо. Це стало б базою, на якій мала б витворитися достатньо потужна провідна верства, еліта, що б створила провід, про який ви говорите. Це перспектива. А жити треба вже нині. І сьогодні гостро стоїть проблема проводу в Україні, проблема керівництва державою й суспільством.

— Людей з освітою у вас справді багато. Але український інтелект не організований. Він діє майже відрубно, через ту ж ментальність. Він дотепер не витворив єдиної національної мети, ідеї, яка б стала вольовим центром. Вольова енергія мала б довести те, що нарід починає робити, до кінця. Такого в Україні я не бачу. Хто за це відповідає? Тут мав би відіграти поважну роль інтелект з означенням український. Адже мають бути забезпечені національні інтереси. Йдеться про безпеку і про добробут. Це може зробити тільки український інтелект. Він має формувати інтереси населення України в конкретну програму. Цього я теж не бачу. Це не може бути передане комусь іншому — тільки український нарід за це відповідає. Хтось би мав його до цього спонукати. Але українці не звикли брати на себе відповідальність.

Має настати розуміння того, хто за що несе відповідальність у країні.

— Ви маєте цілковиту рацію щодо вольової енергії. Брак її відзначали наші визначні мислителі, особливо В’ячеслав Липинський. Він говорив, що українці багаті емоційно, але бідні вольово. Брак політичної волі відчувається і в нашій нинішній державі. Але торкнемося проблеми, важливої як для нашої, так і для Вашої країни. Це проблема патріотизму або в іншому ракурсі — націоналізму. Нині в американських ЗМІ можна почути схвальні голоси на адресу цього явища. Говориться про потребу творчого, демократичного націоналізму, що творить основу для вольових рішень, про які йшлося вище. Навіть відомий мільярдер-меценат Джордж Сорос, який потрапив до Америки з Угорщини, теж схвально відгукується про націоналізм і в США, і в інших країнах. Але, повторюю, націоналізм не агресивний, ненависницький, а творчий, діяльний, спрямований на те, щоб піднести престиж нації, відповідальність кожної людини за долю народу, держави. Як це бачиться Вам у сучасній Україні — чи достатньо в нас патріотів?

— У всякі “ізми” можна вкладати різний зміст. У різний час, для різних людей у різних місцях вони мають неоднакове значення. Американський націоналізм — це серйозний, практичний патріотизм. Як громадянин США я не хотів би, щоб над нами мала контроль Канада, Мексика чи ще хтось.

Це було б для мене незручно. Вірю, що цього не хотіла б переважна більшість американців. Не знаю, чи таке називається у вас націоналізмом, входить у визначення цього поняття.

Якщо українці не хочуть, щоб над ними панували росіяни чи ще хтось, то це не конче називати націоналізмом. Є ще й інші слова з таким же значенням. У минулому в Україні були люди, віддані своєму народові, готові пожертвувати своїм життям, йти в тюрми і т. ін. “Пришивати” їм фашизм і т. п. безпідставно. Хіба що це комусь вигідно для боротьби з нацією цих людей.

Можна взяти для прикладу й інші країни. Відомо, що існують німецькі інтереси, японські і т. д. Президент Клінтон їздить до Китаю, щоб там купували американські товари, але я не певен, що це треба називати націоналізмом.

Оборона українських інтересів, мабуть, також не є націоналізмом. Просто держава має дбати про розвиток підприємництва, незалежно від того, кому підприємства належать — українцям чи неукраїнцям. які є громадянами України. Українські підприємці російської національності можуть розвивати свої підприємства до максимального рівня, і це не повинно вважатися зрадою щодо російських інтересів. Загалом це питання дуже широке, і не маю певності, що правильно на нього відповів.

— Усе залежить від того, що продукує країна. Якщо сьогодні виробляти багато одягу, то це було б непогано. Проте, за класифікацією сучасної економічної науки, така країна була б на 150 років у минулому, не йшла б у ногу з часом. В Україні розвинена важка індустрія. В національних інтересах України випускати складну, наукомістку продукцію, в яку вкладено розумову працю академіків, кандидатів і докторів наук. Тільки за таких умов наука матиме можливість творити нове життя у вашій країні. Якщо наука не братиме участі в економіці, то такою і буде наука. Коли країна має сильну, добре оснащену армію, то це показник розвиненості економіки. Тут є взаємопов’язаність.

Але економіка не може бути створена штучно. Це частина культури народу, його можливостей. На прикладі Японії бачимо, що може дати освіта й наука економіці. На жаль, не всі прикмети української культури позитивно впливають на економічний розвиток.

— Річ тут у конкурентоспроможності. Це зводиться передусім до розуміння державою своїх національних інтересів, які має усвідомлювати і суспільство.

По-друге, важить у цьому проблема якості — чи буде на продуковану зброю попит у світі. А місце на ринку завжди знайдеться. Правда, тут важливо, що робить у цьому напрямку українська дипломатія і що чинить держава для розвитку цієї індустрії. В Україні наближаються президентські вибори, і з програм кандидатів можна буде довідатися, куди буде йти Україна.

— На українців дуже вплинула культура країн поселення. Їхня освіта, спосіб думання зумовлюють те, що вони поводяться в інший спосіб, ніж українці в Україні. Вони більше наставлені на результат праці. У них інакше ставлення до часу. Його шанують, бо він дорогий, як дороге життя. Ми, на Заході, вільні люди. Ми відповідаємо за себе. Ми прагнемо реалізувати свою волю. Для нас важливо “я хочу”. Моя воля може бути реалізована, незалежно від того, подобається це комусь чи ні. А в совєтській системі вам треба було добре думати, що можна сказати, що робити і як на це подивляться ті, що зверху і збоку. Мені дивно, що тепер, отримавши волю, люди не користають із неї і не можуть злучити її в одну велику національну волю. А так мало б бути!

— Час імперій позаду. Нікому не цікаво служити комусь іншому. Маю на увазі націю. Доба такої спеціалізації, коли один народ керував, другий служив у війську, третій продукував йому харчі і т. д., минула. Але минула настільки, наскільки є національна воля у кожного народу. Думаю, що такий великий нарід, як український, не може бути знищений. Йому прислуговує таке ж право на життя, як і іншим народам. З часом він витворить багатших людей. Теперішній час для українців характерний бідністю. Більшість людей живе у непевному, злиденному стані. Українці витримують усе це тому, що вони є високоморальні і чесні. Без цих прикмет нарід уже вибухнув би.

Українці мають труднощі з творенням законів для себе, але свою країну вони збережуть. Навіть не треба ставити питання, чи витримає нація. Наприклад, люди з Донбасу, Василь Стус, Микола Тихий та ін., показали, що в Україні завжди є особистості, віддані своєму народові, здатні бути його провідниками.

Майбутнє України таке ж, як і багатьох інших країн, бо майбутнє Західної Європи без вільної України теж буде під загрозою. І не тільки Західної Європи. Усвідомлення цього у світі стає дедалі ширшим і виразнішим.

Розмову вів Ярослав РАДЕВИЧ-ВИННИЦЬКИЙ
Квітень 1999 р.