Мирослав МАРИНОВИЧ, директор Інституту Релігії та Суспільства

ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ І БЕЗВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ІНТЕЛІГЕНЦІЇ

Задана тема є не тільки актуальною (в сенсі нашої нинішньої безвідповідальності), а й настільки розлогою (в сенсі масштабів цієї безвідповідальності), що “прочитати” її можна по-різному. Отож, мені хотілось би відразу підготувати читача, що, по-перше, я намагатимусь не занурюватись надмірно в сумну конкретику нинішнього життя, а триматися ближче до збагаченої киснем поверхні, і по-друге, подані нижче міркування аж ніяк не вичерпують заявленої теми.

Як і годиться, почнімо з дефініцій, зокрема з найголовнішої дефініції в плані нинішньої розмови, а саме: хто такий інтелігент? Для себе я вже давно сформулював визначення, що “інтелігент — це аристократ духу”. На думку знаного в Україні дрогобичанина Василя Іванишина, “інтелігент — це людина, яка ошляхетнює своє середовище”. Подобається мені також висновок Юрія Андруховича: “інтелігенти — це солдати духовних цінностей”. Американський філософ Петер Вінч, послуговуючись закордонним “інтелектуал” замість “інтелігент”, твердить, що “інтелектуал — людина, що обрала певний спосіб життя, який передбачає самопосвяту певним цінностям”. Як бачимо, в усіх наведених дефініціях центральною віссю є певні духовні цінності. А оскільки відповідальність теж є певною моральною категорією, духовною цінністю, ознакою шляхетності й аристократизму, то звідси робимо висновок, що інтелігент за означенням — людина відповідальна. Іншими словами, якщо людина безвідповідальна, то вона втрачає ідентичність інтелігента. Можна провести паралелі з іншими моральними характеристиками, наприклад: чи може бути інтелігентом хам? матюгальник? Тому першим питанням, на яке ми повинні дати собі відповідь, є: “Чи може безвідповідальна людина взагалі бути інтелігентом?”

Власне, на цьому можна було б і вичерпати тему, даючи негативну відповідь, якби не відчуття, що словосполуччя “безвідповідальність інтелігенції” все-таки в чомусь справедливе. Отже, інтелігент — це людина певного способу мислення чи соціального статусу, від якої очікують певного способу поведінки. Відчуття безвідповідальності людини може з’явитися лише тоді, коли існують “ножиці” між очікуваним і фактичним. На мою думку, головним для визначення міри нашого очікування є соціальний статус, адже від бомжа не очікують ні відповідальності, ні будь-яких інших моральних чеснот. Ясна річ, не єдиним соціальним статусом живиться інтелігентність. Високодуховних людей, справжніх аристократів духу знаходимо й серед селян чи робітників. І цікаво, що при цьому дуже часто ми виявляємо певне здивування: “Ти диви — простий трудяга, а такий інтелігентний!” Це ще раз підтверджує, що підсвідомо від цих соціальних категорій ми не очікуємо особливого аристократизму. І все ж, взаємозв’язок між соціальним статусом людини й нашими очікуваннями щодо її інтелігентності не настільки простий, щоб бути надміру категоричним.

Окрема тема — взаємозв’язок освіти й інтелігентності. З одного боку, нинішня “втеча умів” з України за кордон суттєво впливає на загальну люмпенізацію населення України. Часом безпардонність публічної поведінки людей просто вражає, а знімати капелюхи при зустрічі на вулиці не прийнято вже навіть серед галицьких вуйків. З іншого боку, українська інтелігентність, як і вкраїнський інтелект, звикли народжуватись (і відроджуватись!) у бідних яскинях. Тому, визнаючи факт кореляції між освіченістю й інтелігентністю, я все ж у відчай від “втечі умів” не впадаю. Мені завжди здавалося, що освіченість та інтелігентність — поняття тим більше тотожні, чим більше освіченість тотожна мудрості. В цьому особливо переконуєшся, коли бачиш сивочолого сільського дядька, який “університетів не кінчав”, проте життєвої мудрості в нього стільки, що вистачить на кількох сучасних професорів. Правда, з людською мудрістю теж справи не дуже однозначні. Достатньо зазирнути в Біблію, щоб остерегтися від надмірних похвал мудрості: “Знищу мудрість мудрих, і розум розумних зведу нінащо” (Іс. 29, 14) або “Бог вибрав немудре світу, щоб засоромити мудрих” (1Кор. 1,27). І все ж гадаю, що в Біблії під “мудрими” маються на увазі радше “розумні”, “освічені”, ніж ті, довкола яких сяє аура високої духовності. І справді, сьогодні не так уже й рідко можна натрапити на високоосвіченого інтелектуала — навіть обдарованого вченими ступенями! — грубість і цинізм якого перекреслюють саму можливість назвати його інтелігентом.

На Заході, який формувався в зовсім інших суспільних умовах, більше наголошують на інтелектуальній вченості, а тому й термін там відповідний — “інтелектуал”. Семантичні поля термінів “інтелігент” та “інтелектуал” значною мірою перекриваються, але таки не збігаються. Якщо для першого з них характерне наголошування на моральних чеснотах, то для другого — на потужності інтелекту. Цікаво, що польський дослідник Курчевський, говорячи про інтелектуалів, згадує про їхню претензію на владу над умами. Сучасний інтелектуал може навіть триматися в тіні суспільної уваги, однак відчуття, що думки його як експерта мають силу міняти хід суспільно-політичних процесів, сповнює його гордістю і певною спрагою на таку владу.

Кілька слів про типи інтелігентів, з якими нам доводилося зустрічатись. По-перше, це галицький тип, на сьогодні майже реліктовий. Життя випхало його зі сторінок “Сестер Річинських” до Білої Книги Галицької України. Власне, це галицька модифікація польського типу інтелігента, це віддзеркалення тих суспільних обставин, в яких жили українці в Польщі. Стрижнем цього типу інтелігента був парафіяльний священик. А загалом галицьке село трималося на типовому інтелігентному трикутнику: парох — війт — вчитель. Головні суспільні функції цього типу очевидні: служити духовною і громадянською опорою, виконувати народозахисну місію.

Цей тип мало відрізнявся від класичного російського типу, так яскраво виведеного в російській літературі. Національні ознаки урізноманітнювали форму, не зачіпаючи суті його місії. Мої ровесники добре були обізнані з радянським типом інтелігента, якому так дісталося від Андруховича: “блудні сини соцреалізму”, “шановні інваліди творчості”. Це більшовицький мутант класичного типу російського інтелігента. З одного боку, йому була властива ностальгія за втраченим архетипом, відголосками духовної величі якого він і жив. З іншого боку, радянський інтелігент поклонявся компартійній аристократії, шляхетство якої прослідковувалося аж до Товариша Маузера...

Чи існує тип інтелігента першої фази української незалежності? На мою думку, такого практично нема. Чому? Мені видається, що причиною є повна відсутність романтизму. Сталося так, що нинішнє покоління прагне жити при розвиненому прагматизмі. Що ж, з урахуванням нашої незмінної схильності жити ілюзіями й національними мітами, впорскування прагматизму піде нам явно на користь. Але нинішній прагматизм здоровим все-таки не назвеш. Він радше цинічний, оскільки примудряється жити взагалі без святинь. Отож, мине час, і ми побачимо в ньому ознаки звичайного декадансу, тобто “дитяча хвороба безоглядного прагматизму” мусить таки з часом минути. Довший час нас привчали до принципу “жити во ім’я держави”. Сьогодні в наших умах домінує принцип: “жити для себе і во ім’я себе”. Реалістичним, збалансованим варіантом видається мені: “жити для себе так, щоб добре було і державі”. Цей варіант нібито передбачає відродження бодай невеликої частки романтизму, з яким відродиться й місіонерський запал інтелігенції. І все ж складні питання зостаються: “Чи можлива інтелігентність без романтизму? І навпаки, чи всякий романтик є інтелігентом? Чи не надмірний прагматизм винен у безвідповідальності нинішньої інтелігенції? Яке співвідношення романтизму й прагматизму оптимальне для нинішнього українського інтелігента?”

Відповідальність чи безвідповідальність інтелігенції найкраще перевіряється на тому, як він (чи вона) виконує свої суспільні ролі. Тому нижче я назву кілька ролей, які мені видаються в нинішній час найважливішими.

Інтелігент — це людина, що формулює народні святині. В цьому сенсі сьогодні маємо велику поразку інтелігенції, бо (а) п’єдестали національних святинь порожні, (б) молодше покоління старі святині майже відкинуло, а нові — не сформувало. Я не наголошую на релігійних святинях, хоч, звичайно ж, маю їх також на увазі. Просто в наш час поняття “духовності” й “церковності” часто не збігаються, а це призводить до великого світоглядного замішання. І все ж кореляція між духовними святинями кожної епохи і сакральними поняттями таки величезна. Тут важливо не екстраполювати нашу нинішню відстороненість від релігійного світогляду й Церкви на все подальше майбутнє, оскільки останні ще стануть нам у пригоді. Для ілюстрації цієї думки скористаюся точними словами В’ячеслава Липинського: “Церква і релігія поблагословлять нас любов’ю до Бога, істини й ідеєю — замість теперішніх марних конвульсій нашого розуму і серця, отруєних ненавистю і неспокоєм — і [поблагословить також] спокійною роботою духу”.

Інтелігент — це людина, що є для сучасників високим прикладом, тобто привносить у суспільство ту форму поведінки, яку конкретна епоха вважає найбільш гідною, жертовною, духовною. Брак інтелігентності в наш час якраз і викликаний тим, що люди сьогодні ідуть не за високим, а за себелюбним прикладом. Для аналізу цієї ситуації цікаво було б застосувати щораз популярнішу у світі теорію Рене Жірара про міметичний (наслідувальний) характер людських бажань. Якщо коротко, суть її полягає в тому, що з певних причин якась форма поведінки, на яку зважується окрема особа, стає привабливою для інших, і вони починають її наслідувати. Так, за народними переказами, постали всі культурні герої. Однак пригадаймо початок 90-х років, як в атмосфері загального очікування на кращі часи раптом привабливим став негативний приклад. Ось один знайомий “викупив” з магазину дефіцитний товар і повіз продавати його до Польщі, за що мав відповідний зиск. Ось другий з колегами поцупив з заводу вартісну деталь устаткування і, продавши її, заробив. А головне, в тих умовах все це можна було проробляти уже цілком безбоязно, безкарно. Так почалася ланцюгова реакція загальної безвідповідальності й компромісів із совістю, причому остання озивалась щораз стриманіше та глухіше. Люди, які претендували на звання інтелігентів, у багатьох випадках не стали винятком: хабарі при вступі у вузи, наприклад, стали звичним явищем. Негативний приклад теж заворожує людей, тільки веде їх не вгору, а вниз. Звісно, цим спокусам піддавались не всі. Власне, доказом цього і є те, що ми взагалі ще ведемо мову про безвідповідальність інтелігенції. І на тих, що не піддалися, не посунули вслід за всіма у широко розчинені “ворота, що ведуть до загибелі”, і зосереджується сьогодні вся наша надія. Настане день, коли у втомленому від власної ницості суспільстві якийсь обранець Святого Духа вдасться до того кроку, який стане магічно привабливим для інших людей. І так почнеться творення нового ладу, нового соціального миру.

Інтелігенція — “мозок” нації, диспетчерський пункт її мандрівки через історію. Як каже Ярослав Грицак: “Інтелігенція покликана думати”. Однак сьогодні ми маємо очевидний параліч стратегічної думки. Вже не один аналітик відзначив, що колишня недосяжність державної незалежності зіграла з нами прикрий жарт: всі наші стратегічні схеми закінчувалися на здобутті Україною самостійності. Це свого часу добре проілюструвала книга Левка Лук’яненка “Що далі?” Недисиденти могли похвалитися ще меншими здобутками. Про той період професор Ярослав Пеленський сказав якось прикрі, хоч і справедливі слова: “...Ці події, однак, не являють собою якогось справжнього внеску у царину української політичної теорії: вони радше переформульовують традиційні концепції й ідеологічні парадигми”. Згодом дисиденти — колись головні стратеги українського майбутнього — взагалі почали перетворюватись на тактиків ближнього бою. Втім, це докір їм (точніше — нам, бо я не кращий за своїх колег) лише частково. Україна сьогодні стоїть перед великою стіною, яку звичними методами не обійти й не перескочити. Це ситуація, коли треба міняти парадигму буття загалом. А це і є концептуальний виклик “мозкові” нації — її інтелігенції.

Інтелігенти — люди, що творять громадянське суспільство. Тут під громадянським суспільством я розумію здатність людини бути в опозиції до державної адміністрації. Я добре пригадую, як підозріливо ставилися галичани на початку 90-х років до будь-якої спроби критикувати “нашу” владу — чим і розбестили її. Така помилка закінчується для людини або повним розчаруванням владою, а значить і неґацією останньої, або ж мовчазним пристосуванством до власть імущих. І те, й те заперечує інтелігентність, яка немислима без громадянської місії.

Інтелігент — це людина, що вміє діяти за певними морально-суспільними правилами (незалежно від своєї релігійної орієнтації). В кожному народі діють певні неписані правила, переступати які вважається злом. Коли закони такого громадянського “шаріату” порушуються, настає руйнація людських стосунків, людської спільноти загалом. До релятивізації моралі нас довго і вперто привчали: “Морально те, що вигідно пролетаріату”. Сьогодні значна частина нашого суспільства живе за принципом: “Морально те, що вигідно мені”. Наслідок звідси лише один (і легко передбачуваний!): гірше стає всім. До речі, вміння діяти за певними правилами обов’язково передбачає вміння програвати. Наше нинішнє прагнення виграти будь-якою ціною засвідчує нашу внутрішню готовність переступити будь-які принципи. Погодьтеся, від такої позиції щось дуже далеко до кіплінгового визначення Людини: “І кожен крах сприймаю як вимогу важку роботу починати знов”. В описаній вище місії інтелігент виступає як оберег морального і суспільного порядку, як той, хто оберігає життя.

Інша грань соціальної місії інтелігента віддавна полягає в тому, що він/вона — людина, що жертовно реагує на несправедливість. Це тип вічного революціонера, тобто людини, що здатна на бунт, коли на людську гідність і свободу посягає якась зла сила. Тут інтелігент виступає як борець за моральний і суспільний порядок, як той, хто визволяє життя. Ця місія інтелігента, на відміну від попередньої, важлива у тій державній системі, з якої “похибки”, або “суспільні шлаки” вчасно не виводяться. Однак і в першому, і в другому випадках інтелігент — це людина, що в той чи інший спосіб гармонізує людські стосунки в суспільстві. Цю свою функцію нинішня інтелігенція цілковито закинула. Щоб переконатися в цьому, достатньо подивитися по телебаченню хоча б на вуличні походи німецької громадськості проти екстремістів, що тероризують турків чи курдів. На цьому тлі мовчання української інтелігенції у багатьох випадках суспільної кривди стає просто таки разючим. Здається, зневіра роз’їла саму серцевину нашої суспільної совісті. На щастя, періоди такого занепаду завжди обриваються тим, що приходить у світ нове покоління, якому, врешті, все це обридне...

“Універсум”, ч.11—12, 1999