Іван ДЗЮБА, академік НАН України

СТАРІ СТРАХИ І НОВІ ЗАГРОЗИ

Картина політичних настроїв у Росії наочно засвідчує, що значна, коли не переважна, частина її політичної еліти і громадськості ніяк не хоче змиритися з втратою України: а саме так сприймається факт існування Української держави з погляду російських імперських інтересів і цілковитого несприйняття можливості інтересів українських. Про останні якщо й говориться, то лише задля ототожнення їх з інтересами імперсько-російськими. З роками, в міру утривалення державного статусу України, дедалі інтенсивнішою стає мобілізація імпер-патріотичної думки і дедалі хитромудрішою — “аргументація” необхідності реваншу, “реінтеграції”, нового “возз’єднання” тощо…

Тож варто звернути увагу на деякі нові мотиви в старих піснях, покликані надавати їм привабливішого і сучаснішого звучання. І подивитися: що в них справді нового, а що є замаскованим або й незамаскованим плагіатом із давно збанкрутілої спадщини.

Звичайно, тут доведеться обмежитися лише побіжним оглядом цієї широкої теми. І насамперед застерегтися, що йдеться не про всю сучасну російську суспільно-політичну думку, а про дуже специфічний її сектор, хоч і досить представницький та різнобарвний.

Коли читаєш російську публіцистику імпер-патріотичного штибу, насамперед вражає те, що вона незворушно ігнорує реальний стан людської спільноти наприкінці ХХ ст., а натомість і далі гарячково оперує категоріями “холодної війни”, сталінськими категоріями “ворожого оточення” або й чорносотенськими категоріями світової змови проти Росії — всілякої: чи то жидо-масонської, чи то мондіалістської, чи то мусульманської, чи то неозначеної бісівської взагалі. Характерною є назва статті одного із високих православних достойників, опублікованої в “Нашем современнике” (10 — 1996): “Силы зла идут на нас”. Іншим поширеним найменуванням цих диявольських сил є “мировая закулиса”, що день і ніч кує підривні інтриги проти Росії. У діалозі двох видатних представників цього напряму російської думки — Ігоря Шафаревича та Володимира Бондаренка — стан країни названо “Третьей Отечественной”, Ігор Шафарович додає: “У мене таке почуття, що ця війна тепер програна” (“Книжное обозрение”, 13 січня 1998 р., с. 5).

Вся історія Росії інтерпретується в імпер-патріотичній літературі як постійне протистояння ворожому світові й мало не всесвітові. Одні автори зберігають при цьому традиційний мажорний тон і зазвичай вихваляються “неизменными победами русского оружия над несметными полчищами” (Владимир Парфенов. Три искушения. — “Москва”, 1 — 1997, с. 161). Інші приперчують гординю страждальної винятковості ностальгічною скорботою: “Наша русская история прямо-таки пишется кровью: нашествие за нашествием. Подсчитано, что из каждых пяти лет жизни мы три года воевали. В последнее время, позволив развалить могучую страну, мы в одночасье сузили свои национальные границы и тем самым отдали во вражеский полон около 30 миллионов своих сородичей” (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику. — “Молодая Гвардия”, 11 — 1997, с. 5). А ще інші — погрожують: “Вооруженный русский придет и возьмет свое” (Александр Кротов. Русская смута. Книга вторая. — “Молодая Гвардия”, 4 — 1997, с. 7). (Це, сказати б, пострадянська профанація Достоєвського: “…Русские люди берут свои посохи и идут сотенными толпами, провожаемые тысячами людей, в какой-то новый крестовый поход” (Ф. Достоевский. Искания и размышления. Москва, с. 327).

На жаль, усе це стосується не лише минулого, а й проектується на майбутнє. Тому таке політичне мислення, — а воно значною мірою впливає і на зовнішню політику уряду Росії, —становить велику небезпеку для сусідніх держав, зокрема, а може, й особливо, для України, — оскільки фактично заперечує її право на самостійну зовнішню політику. Її кроки або й лише наміри, продиктовані життєвими національними інтересами, розглядаються як спрямовані проти Росії, як такі, що обмежують імперські можливості Росії, в контексті все тієї ж світової змови проти Росії, стратегічної облоги Росії.

Ось як, наприклад, відома літераторка Ксенія Мяло, що перекваліфікувалася на професійну плакальницю по Молдові й Криму та фурію українського націоналізму, інтерпретує ідею Балто-Чорноморського транспортного коридору: “Замком является Черное море, и сегодня проект создания Балто-Черноморского санитарного коридора (или Черноморско-Балтийского), запирающего Россию в геополитической ловушке, очевиден для всех” (Ксения Мяло. Там далеко, на Днестре. — “Наш современник”, 2 — 1977).

У згаданому вже діалозі з В. Бондаренком І.Шафаревич висловлює претензії до зовнішньої політики не лише України, а й Грузії та Молдови: “Всі ці три країни — і Грузія, і Молдова, і Україна — беруть участь у маневрах НАТО. Причому на Україні маневри тривають так довго, що вже втрачається різниця між маневрами і окупацією (! — І. Дзюба). Маневри мають підкреслено антиросійський характер”.

Припустімо, що це приватні думки публіцистів, а не державних діячів. Та хіба не схожим чином мислять і політичні керівники Росії, протидіючи і створенню Балтійсько-Чорноморського коридору, і нафтового коридору Азербайджан — Грузія — Україна — Молдова, і зближенню України з ЄЕС та НАТО, і проведенню спільних українсько-натівських навчань і т. д. Можна зрозуміти, що це не відповідає інтересам Росії, але ж не все, що не відповідає інтересам якоїсь країни, є ворожими діями проти неї. З таких позицій ніякого порозуміння між державами світу не можна було б досягти.

Для певної частини російської публіцистики саме існування України як держави є неприпустимим викликом Росії. І сама ідея незалежності України подається як виплід тупого егоїзму невдячних і темних “хахлів”-салоїдів: “Тихо жужжал телефакс рядом со столом Родионова (…) Снова какой-то далекий и неведомый Рух жаловался: “Москаль з’ив твой хлиб. Москаль выпив твою горилку”. С того самого дня, когда впервые был установлен в кабинете телефакс, он неустанно и регулярно посылал этот сигнал бедствия, к которому все давно уже привыкли” (Владислав Артемов. Обнаженная натура. Роман. — “Наш современник”, I — 1998, с. 66). (До речі, неодмінна в українофобів “знущальна” згадка про хохлацьке сало є неусвідомленим виявом специфічної закомплексованості на ньому — компенсацією глибокої кривди, втрати. Порівняй із кривоустими “кпинами” Владислава Артемова — щиру патетику “Романа без вранья” Анатолія Марієнгофа з часів революції: “В весеннюю ростепель собрались в Харькове. Всякий столичанин тогда втайне мечтал о белом украинском хлебе, сале, сахаре, о том, чтобы хоть недельку-другую поработало брюхо, как в осень мельница”).

Навіть “респектабельні” автори не проминають нагоди повправлятися в сарказмі на українські теми. В оповіданні Юрія Кузнецова “Случай в Дублинской гостинице” вчений папуга виголошує модні гасла перед екзальтованою аудиторією: “…демократические свободы, цивилизованные страны, ще не вмерла Украина (в зале самостийный крик: “Юрко, повтори!”)” (Юрий Кузнецов. Случай в Дублинской гостинице. — “Наш современник”, 1996, № 6, с. 18). Взагалі ж примітивно-фарсовий рівень пародіювання української незалежницької аргументації панує в російській імпер-патріотичній публіцистиці і наперед відкидає будь-яку перспективу вислуховування і зрозуміння.

Специфічну російську дрімучість щодо розуміння України виявляють і деякі автори “ліберального” штибу: “Сегодня я вижу, как украинские националисты, добиваясь прежде всего не процветания страны, не блага Петрусей да Пидорок (! — І. Дз.), а незалежности, приводят Украину к бедности, культурной изоляции, к разрыву связей между миллионами людей, окружая страну феодальными таможнями, давно рухнувшими между странами, в которых слово “националист” обозначает дикого реакционера и обскуранта” (Герман Андреев. Обретение нормы. — “Новый мир”, 1994, № 2, с. 155).

Що ж, наївно було сподіватися адекватного уявлення про реальні проблеми України від сусіднього інтелектуала, який гадає, що то країна, в якій живуть пейзани Петрусі та Підорки з літератури початку ХIХ ст. і якою керують озвірілі “націоналісти”…

Натомість на рівень національного завдання Росії виводиться сьогодні завдання об’єднання Росії, Білорусії і України, тобто, фактично, нового приєднання їх до Росії. Спочатку про це говорили літератори певного штибу, тепер заговорили й політики комуністично-імперського табору. Офіційна російська політика поки що не акцентує цього питання, але фактично формується під великим тиском згаданих тенденцій.

Оскільки ідея повномасштабного відновлення СРСР втрачає свою перспективність навіть в очах її пропагаторів, розробляються ідеї більш модернізовані, розраховані на порівняно більше наближення до реальності. Випробовуються і різні варіанти євразійського проекту, і проект відновлення імперської Росії без релігійно і культурно несумісних з нею Прибалтики, Закавказзя і Середньої Азії. Але з Україною розлучення не передбачається в жодному з цих проектів. Так, Сєргєй Фомін у статті “Русский вопрос и будущее России” визначає три рівні спільності народів колишнього СРСР. Найнижчий, з найменшою міцністю зв’язки, — це корінні народи Північного Кавказу, Закавказзя, Середньої Азії, Прибалтки і Молдавії (за винятком Придністров’я). З ними, вважає Фомін, краще перестати морочитися. Другий рівень спільності — народи Поволжя, Уралу, Сибіру: вони хоч і не одне ціле з Росією, але мають з нею “тісні культурні і побутові зв’язки”; “більшість цих народів ніколи не мала іншої державності”, ніж російська. Але найвищий рівень спільності у Росії, Білорусії й України, вони — “органическая общность”, і виходить, існувати можуть тільки разом, в одній державі (“Москва”, 6 — 1996, с. 119).

Реваншистські ідеологи намагаються призвичаїти свою аудиторію до формули “славяно-русский народ”, “русские народы” і узаконити їх як можливе відмикало до душ українців і білорусів. “Русским народам надо срочно начать взращивать и воспитывать своих — русских детей!” — щедро ділиться з нами своїм патріотизмом Веніамін Башлачов (Вениамин Башлачев. У русских выбора нет. — “Молодая Гвардия”, 11 — 1997, с. 83). В іншій статті той же В. Башлачов з особливо зворушливим щиросердям викладає суть ідеї “русских народов”: “В неразберихе “развода” белорусские и украинские “кони” потеряли в “Русь-тройке” прочную связь с “коренником”. Вполне понятно, что “кони” потянули — каждый по себе. Ясно, что в таком состоянии “кони” потратят уйму сил впустую. Ясно, что русские народы в конце концов все равно потребуют одного “ямщика”, чтобы он “наладил постромки” (Вениамин Башлачев. Отныне вам не щит… — “Молодая Гвардия”, 4 — 1997, с.59).

Але треба мати на увазі, що далеко не всі інтегратори висловлюються з такою прямолінійністю і тупуватою одвертістю. Не всі зі старту декларують давню ієрархію — “корінника” і “припряжних”. З’явилися тут нові і дуже цікаві ноти. Частина імпер-патріотів раптом забула про другосортність українства і заходилася робити йому шалені компліменти як співтворцеві російської держави, культури і мови. Все це наше спільне, запрошують вони українців, то нащо ж вам обмежуватися малим, маючи таке велике багатство.

З першого погляду це виглядає на простісіньку облуду. Однак, мені здається, справа може бути і складнішою. Російська імперська свідомість, захитавшись від втрати України, справді відчуває потребу переглянути її, так би мовити, статус в російській історії, оскільки з нею і тільки з нею пов’язані будь-які можливості просування Росії в південно-західному стратегічному напрямку, в напрямку т. зв. “греко-православного Заходу”, що уявляється частині російських ідеологів як реальна альтернатива нереальному євразійству. Тут можна піти і на широкомовне визнання українських заслуг у минулому, сподіваючись підбити на нові заслуги в майбутньому.

У цьому зв’язку час звернути увагу на нові аспекти в інтерпретації значення приєднання України до Росії в 1654 році. Загальновизнано, що ця історична подія докорінно змінила геополітичну ситуацію в Східній Європі на користь Росії. Але ці зміни розглядаються переважно в аспекті зміцнення державної могутності Росії, її стратегічних і мілітарних можливостей, збройного просування на Південь, а також — почасти — під кутом зору залучення до творення Російської держави і культури українського інтелектуального та духовного потенціалу, київської вченості, з якою впроваджувалися в Росії елементи європейської освіченості.

Однак є ще два аспекти, які раніше не привертали великої уваги, але тепер несподіваним чином набувають нової актуальності. Перший з них: прорив на Південь, на терени серцевинної Київської Русі — дав могутній поштовх розвиткові російського національно-імперського самоусвідомлення в напрямі самоідентифікації з усією духовною і культурною спадщиною Київської Русі, а не тільки в плані вибудовування генеалогічного древа російських монархів, як переважно було до того. Другий: вихід через Україну до Чорного моря відкрив новий напрям експансії — у простір південного слов’янства та греко-візантійського православ’я. Для цього потрібна була не тільки мілітарна сила, але й модернізована ідеологія. Росія мала постати на Південному Заході й Півдні носієм православ’я у формі, більш-менш прийнятній для народів, від яких це православ’я, а власне християнство, і прийшло в саму Росію. І тут саме й знадобилася часткова асиміляція київської духовності, масове залучення “малоросійських” учених до церковних реформ і “виправлення книг”, до духовної освіти тощо. Росія готувалася до “духовного возз’єднання” з православними братами Заходу і Півдня.

Ось саме цей немовбито безнадійно архаїчний мотив і починає набувати нової артикуляції в певній частині російської публіцистики — в тій, яка не вірить в успіх євразійства, а ідею “реінтеграції східного слов’янства” вважає за необхідне підкріпити ідеєю православного греко-візантійського Заходу. Без Заходу сьогодні не обійтися, хоча б тому, що стихійне оглядування на Захід стало масовим рефлексом, коли не елементом буденного самоусвідомлення, не кажучи вже про політичні стратегії та загравання. Але “нам” потрібен “наш”, “свій” Захід, альтернативний ворожому західному Заходу. Цей припряжний Захід зусиллями деяких російських публіцистів нарешті знайдено: ним має стати православний греко-візантійський Захід, дарма що і з географічними, і з духовними координатами тут не все гаразд. А шлях до цього південно-західного Заходу лежить, звісна річ, через Київ. Звідси несподівані панегірики Києву — звісно, греко-візантійському (не кажемо тут про спотворення духовно-культурного обличчя реального історичного Києва, який редукується під візантійську Москву), звідси заклик визнати його первородство і його провіденціальну роль, його велику місію в недалекому майбутньому.

Те, що має відбутися в цьому недалекому майбутньому під егідою Києва, називатиметься — і це має бути великою втіхою для українців, компенсацією за всі їхні історичні поневіряння, — називатиметься вже не приєднанням України до Росії, а приєднанням Росії до України. Київ же буде ощасливлений роллю духовної столиці нової православної імперії (тягар політичного центру, природно, залишить за собою жертовна, як завжди, Москва).

Щоб хтось не подумав, ніби я шаржую чергових московських благодєтєлєй, наведу цитату з праці Олександра Панаріна “Похищение России”, де ця та деякі інші концепції викладені особливо чітко. “Некогда вся Россия ходила на богомолье в Киев, в Печерскую лавру. Там еще витал дух византийской святости. Я убежден, что и сегодня путь в незримую Византию, в древнюю, глубоко родственную нам, материнскую Европу, лежит через Киев. Это не великодержавный путь нового присоединения Украины к России, а покаянный путь присоединения России к Киеву как центру возрожденческого византийского движения (…) При таком движении будет воссоздан великий принцип мировых религий: разделение духовной и политической власти. Политический центр воссозданной восточнославянской федерации сохранится, по всей вероятности, в Москве. Но полностью независимый от него общий духовный центр будет в Киеве. Нашим украинским братьям будет предложена великая вдохновляющая перспектива: стать новой Византией — хранительницей священного письма и священного авторитета всего православного мира — при полной политической автономии от Москвы. Тем самым будет исправлена трагическая “ошибка” или деформация нашей истории, когда, после падения Византии, центр православия переместился в Москву, а там попал в зависимость от политической власти (…) У Киева сегодня есть шанс возродить православие как мировую религию, не кланяющуюся земным авторитетам” (Александр Панарин. Похищение России. — “Москва”, 1 — 1997, с. 156).

Але ця роль пропонується Києву, зрозуміло, не задурно. Попри все московське спладкогласіє, або, як казали запорожці, “ласкательство”, чітко поставлені і конкретні передумови: “Для этого Киеву необходимо отстоять свою независимость как от Москвы, так и от собственных националистов, готовящих ему удел столицы незадачливого государства-маргинала Центральной Европы” (с. 167). І ще: “На Украине активно действуют силы, пытающиеся присоединить Киев к Галиции, а оттуда увести на романо-германский Запад. В униатском движении, сегодня ставшем политической силой на Украине, такая программа заложена. Но я верю, что у Киева — другая историческая судьба — стать духовной столицей восточного славянства, ищущего второй Рим (или вторую Европу), завещанную нам Византией” (с. 156).

Як уже зрозуміло, для цього Києву треба пройти крізь московсько-візантійське чистилище, позбутися скверни “українського націоналізму” і галичанства.

Цей останній момент особливо знаменний. Інтегратори прекрасно розуміють, що не бачити їм Києва своєю “духовною столицею” (а по суті — лише духовним козирем у політичній грі, не доконати розколу українського народу, поки не вибити з нього національну самосвідомість, те, що вони називають “українським націоналізмом”, вогнищем якого вважають Галичину. Ось чому і в чорносотенно-патріотичній російській публіцистиці, і в респектабельно-інтеграторській стільки люті й ненависті до Галичини. Майже стільки, як і в москвокомуністів у самій Україні. Разом вони ведуть потужну пропагандистську кампанію, спрямовану на розкол українського народу, на розпалювання недовіри й ворожнечі між “західняками” і “східняками”. Недооцінювати руйнівної для України сили цієї людиноненависницької пропаганди не можна, тим більше, що вона звучить і через мікрофони Верховної Ради на всю Україну, а подекуди падає на ґрунт, добре угноєний спецслужбами і пропагандою царських та особливо радянських часів.

Ми ж пам’ятаємо, як довго і послідовно радянські спецслужби та пропаганда здійснювали професійно розроблений сценарій компрометації українства Галичини в очах решти українського народу. Цей сценарій включав, по-перше, “наукову” фальсифікацію суспільно-політичного життя в Галичині дорадянської доби; по-друге, систематичне, протягом усіх повоєнних десятиліть переслідування учасників національно-визвольної боротьби з проведенням гучних судових процесів, які не просто мали створити і створювали враження про окремих злочинців як кривавих різунів і фашистських прислужників, але породжували узагальнений стереотип великої негативної сили; по-третє, на неофіційному рівні, каналами “інформаційної стихії”, всіляко підхоплювався цей стереотип і насаджувалося уявлення про “западніков” як людей зовсім іншої породи, ніж решта українців, як здебільшого запеклих “бандеровцев”…

Не варто недооцінювати наслідків цієї “виховної роботи”. Вона залишила глибокий слід у підсвідомості українського обивателя. Це добре розуміють і українські псевдокомуністи — москвокомуністи, і їхні спільники російські імперпатріоти. І на це роблять свою ставку — роблять цинічно і по-ненависницькому. Мало не щодня у Верховній Раді незалежної Української держави чути голоси тих, хто, не невчившись навіть говорити по-українському, від імені нібито українського народу виносить вердикт мільйонам українців західних регіонів України як таким, що не належать до українського народу і не повинні брати участі у вирішенні його історичної долі. Слово “бандерівці” звучить у них так само часто і в такій самій тональності, як ще недавно в устах працівників сталінської держбезпеки чи катів спецслужб.

За своїм інтелектуальним багажем ці оратори не спроможні піднятися над рівнем ритуальної лайки. Натомість їхні російські натхненники й колеги вдаються тут до історіософії, до історичних спогадів та підшукування потрібних традицій. У російській імперпатріотичній публіцистиці посилено розробляється теза про дві України — істинну, вірну матушці-Росії, і зрадницьку, зіпсуту, західницьку. Ось який погляд пропонує, скажімо, згадувана вже “собирательница земель русских” Ксенія Мяло:

“Украина бывает разной, и еще во времена Андрусовского мира ХVII века она делилась на левобережную, тяготеющую к Москве, и правобережную, устремленную к Польше (Западу), заключала в себе и “Остапа”, и “Андрия” (Ксения Мяло. Завещание адмирала Корнилова. — “Наш современник”, 1 — 1998, с. 207). Вона закликає російських політиків “определиться, кто же выбирается нашей опорой на Украине — “Остап” или “Андрий” (с. 216), а не “топить вопрос в словопрениях о “дружбе” и “Украине вообще” (с. 216).

Здається, чимало з цих політиків “определились” — з допомогою наших-таки “дядьків отечества чужого”.

Деякі російські публіцисти згодні відмовитися від Західної України як безнадійно зіпсутої націоналізмом, відсікти її як суху гілку, але решту українського древа все-таки взяти в свої обійми.

Галичфобія російських імперпатріотів та наших москвомалоросів і москвокомуністів зайвий раз висвітлює весь фальш їхньої так званої “слов’янської ідеї”. Адже від слов’янства вони відсікають більшість слов’янських народів, а ненависть їхня до хорватів і поляків не знає меж. Деякі російські літератори далеко переплюнули тут найреакційніших царських трубадурів періоду польських повстань ХIХ ст. Ось що дозволяє собі писати сьогодні письменник Ніколай Кузьмін: “Польша, лукавая, двуличная, шипящая по-змеиному и по-змеиному же вечно щурившая свои жадные глаза, была мерзкой паршой на всем великом теле восточноевропейского славянства” (Николай Кузьмин. Возвращение к роднику. — “Молодая Гвардия”, 11 — 1997, с. 25).

У світлі цього політичного контексту варто, на мою думку, звернути увагу на нові моменти у традиційних для України мовноправописних війнах. Одна з дуже наголошуваних нині тенденцій у них стає свого роду лінгвістичним акомпанементом, а може, й артсупроводом отих зусиль розщепити українську націю на “східняків” і “західняків”, “галичан”. Гіркий парадокс тут у тому, що по обидва боки “лінії фронту” лютують щирі українські патріоти. Одні з них під гаслом чистоти і аутентичності української мови намагаються заперечити ті зміни, що відбулися в ній протягом ХХ ст., оголосити незаконними живі народні форми і впровадити мертві для більшості українського люду — типу екзотичних “фльоти” і “кляси”. Інші ж, навпаки, почасти слушно вказуючи на химери “діаспоризації” української мови в практиці окремих видань та авторів, але перебільшуючи масштаби цієї небезпеки, використовують це як ще один привід для атак на всяке розширення літературної української мови за межі т. зв. києво-полтавського діалекту. Пропонуючи законсервувати наддніпрянський стандарт, вони ігнорують ту обставину, що мова Наддніпрянщини не охоплює всіх мовних багатств українського народу; що мова наддніпрянських письменників ХIХ ст. не могла врахувати мовної практики тих мільйонів українців, які перебували поза межами царської Росії; що протягом уже більш як століття українська літературна мова збагачується і вдосконалюється також і завдяки внескові талановитих письменників, учених, публіцистів Галичини, Буковини, Закарпаття, Волині, Поділля.

Після цього нав’язувати українській літературній мові київсько-полтавський мовний провінціалізм — прикрий анахронізм. Фальш аргументів від “шевченківської мови” блискуче показав ще Михайло Грушевський:

“Сі земляки признають тільки мову Шевченка. Правда, що й тої мови не знають на ділі, бо й у Шевченка знайдуть не одне з того, що їх так гніває (…) А якби Шевченко встав та й став справді писати, міг би вийти скандал в благорднім сімействі. Писати так, як він писав у сорокових чи п’ятдесятих роках, Шевченко тепер певно не став би, бо життя йде і мова не стоїть, а змінюється. Прийшлося б і від Шевченка відректися”. І ще: “…За нападками на слова “ковані” пішли в сих кругах глузування й нарікання на слова “галицькі”. Ними виправдували свою байдужість і недбальство різні люди, які “не мали часу”, а головне охоти познайомитися ближче з українським письменством, з літературою: не можуть, мовляв, стерпіти “галицьких” слів і через те не хочуть читати книжок чи газет, писаних такою незрозумілою мовою. І хоч потім виявлялося дуже часто, що слово, яке так образило народне чуття шановного земляка, зовсім не галицьке, а народне українське або утворене українськими письменниками на Україні, — дарма! Шановний земляк і український патріот, “не внимая аргументам”, вже відкинув одну, другу, третю українську книжку, журнал, газету, загнав оцим сім кольок в печінку редакторам, авторам і видавцям, які будуть довго ломити собі голову, якою б такою українською мовою писати, щоб вона була зрозуміла, приваблива й мила українським землякам, що давно забули (або й не знали) українську мову, — почвалав собі до єдино зрозумілої, єдиної і близької усім таким “правдивим українцям” — російської книжки чи газети”.

Чи не правда — знайома картина, хоч і намальована 90 років тому.

Важко зрозуміти таку мовну оспалість. Адже незмірно збагатилася українська літературна мова в 20-і роки, коли було зроблено широкий крок, хай і зупинений, по дорозі культурної інтеграції роз’єднаного українства. Адже у 80-і і 90-і роки триває процес національно-культурної інтеграції, до нас вертаються твори майстрів українського слова, які репрезентують цілий пласт нашої позарадянської, позацензурної культури. То невже так важко зрозуміти, що це також реальний чинник змін і розвитку й літературної мови? Не кажу вже про те, якою безмежно багатою, гнучкою і досконалою стала наша мова під пером поетів і прозаїків ХХ ст., як розвинулися її наукові стилі, — і цей процес триває.

Протидія збагаченню і розвитку української літературної мови, протидія інтеграції різних її допливів — це протидія інтеграції українства. Її режисери та діячі спираються на величезну силу мовного лінивства і мовної глухоти обивателя, на фундаментальні здобутки радянської практики “зближення української мови з братньою російською” — та на могутню підтримку з боку російського мовно-культурного гегемонізму.

А останній пропонує сьогодні нові концепції та проекти, які претендують на інтелектуальну рафінованість і респектабельність, культурологічну приманливість. Це, зокрема, ідея “великої писемної традиції”, яка об’єднує народи і поза якою, мовляв, малі писемні традиції в сучасному світі безперспективні. “Великая традиция, — пише цитований уже О. Панарін, — это способ интеграции этносов в цивилизационную общность, создающую большое пространство (общность ареала) и большое время (общность исторической судьбы)” (Александр Панарин. Похищение России. — “Москва”, 1 — 1997, с. 150). Думка наче й безневинна, але висновок з неї відомий: немає чого українцям силкуватися творити свою традицію, коли є в них велика — спільна з росіянами. Проте О. Панарін дуже дбає про те, щоб зробити таку перспективу привабливою для українців. Він підкреслює, що літературна російська мова не була і не є етнічною мовою великоросів (це не нова для науки думка), а є мовою книжного походження, у створенні якої українці брали не меншу участь, ніж великороси (про це також говорило багато вчених), отже, це мова, спільна для росіян, українців і білорусів, це їхня велика писемна традиція, це їхня православна (греко-візантійсько-східнослов’янська) цивілізація, яка тільки у своїй цілісності й може протистояти цивілізації чужого Заходу. Висновок відомий, той, про який уже говорилося: немає потреби українцям і білорусам мати власні національні мови. Більше того: їхнє намагання мати ці мови і власні національні культури (так, ніби вони не є вже доконаним фактом!) небезпечне для майбутнього всіх трьох народів, оскільки в сучасному глобалізованому житті здатні вижити лише народи, що репрезентують великі культурні світи, великі писемні традиції: германо-романську, мусульманську, греко-візантійсько-православну.

Тут можна було б звернути увагу на те, що сама історична дійсність заперечує такі поспішні й категоричні висновки. По-перше, причетність до великої цивілізаційної спільноти забезпечується не спільністю мови і не потребує цієї спільності, як показує приклад країн Європи або наявність у світі малих країн з блискучою і життєздатною культурою. По-друге, в межах цивілізаційної спільноти або великої писемної традиції існують різні ступені і форми інтегрованості в них чи причетності до них. По-третє, є народи, чия культура причетна не до однієї, а до кількох “великих писемних традицій”: скажімо, українська — і до церковнослов’янської, греко-візантійської, і до латинської, католицької, не кажучи вже про загальноєвропейську секулярну. По-четверте, і східноправославна і західнокатолицька традиції — все-таки складники єдиної християнської цивілізації. По-п’яте, ми живемо в добу формування загальноєвропейської цивілізації, яка в ідеї має об’єднати різні цивілізаційні світи зі збереженням їхньої своєрідності, — і смертельне протистояння цьому процесові коштом утвердження тієї “великої писемної традиції”, яка заперечує право цілого народу (в цьому випадку українського народу) творити власну писемну традицію, — безнадійний анахронізм. А йдеться, власне, про це — про заперечення права українського народу мати власне місце у “великій писемній традиції”. І тут аргументи й уявлення рафінованого культуролога О. Панаріна на диво невіглаські. Він просто повторює старі байки вчених російських культурекспансіоністів минулих часів — велемудрих, але глибоко темних в “українському питанні”. Посудіть самі: з метою “отсоединения Украины от России и присоединения ее к Галиции”, “…Был замыслен отказ от великой письменной традиции, объединяющей наши народы, в пользу малой, местной. Задуман был проект создания нового языка на основе простонародной речи, почти сплошь сельской. И поскольку эта малая устная традиция не располагает лексикой, способной обозначить события большого мира, то приходится сочинять язык, чем и занимаются столь активно украинские националисты. Дело доходит до того, что предпринимаются попытки даже Церковь перевести с великого письменного языка на местную “мову”. Греко-римские и библейские имена заменяются простонародными кличками — Тимошь, Василь, Гнат, Горпина, Наталка, Полинорка”. (Ось на цьому анекдотичному рівні сучасний інтелектуал О. Панарін солідаризується з “класиком” російського націоналізму Ульяновим (цитата з недавно перевиданої в Москві праці: Н. И. Ульянов. Происхождение украинского сепаратизма. — Москва, 1996, с. 268). Виявляється, він поняття не має про те, що Україна мала свою власну форму і міру причетності до “великої писемної традиції”, що українська Церква має досвід ритуального використання мови свого народу; що є низка перекладів Біблії українського мовою, які не поступаються точністю і виразністю перекладам будь-якою іншою мовою; що є велика бібліотека богословських праць українською мовою; вийшла перша в світі “Енциклопедія кібернетики” і виходять наукові праці з будь-яких галузей знання; що українська мова під пером поетів, прозаїків, публіцистів, науковців ХХ ст. досягла того рівня розвитку і досконалості, коли вона може виразити будь-які висоти і будь-які нюанси людської думки і почуття, а зусилля українських перекладачів з різних мов, здобутки української перекладацької школи знайшли визнання і фахівців тієї ж Росії. Ми добре знаємо, скільки ще в нас проблем і бід в культурі і, зокрема, в національній писемності, — але вони лежать у зовсім іншій площині, аніж чванькуваті претензії культурімперіалістів.

…Отже: нібито нові акценти в антиукраїнській пропаганді і вчених викладах російських імперців. Та коли придивитися, неважко помітити, що новизна цих акцентів відносна. Здебільшого це просто нова артикуляція старих, спорохнявілих премудростей російського націоналізму кінця ХIХ — початку ХХ ст. Тут і “русские народы”, вони ж “единый русский народ”, і “искусственный язык, который тщатся создать сепаратисты”, і “галицийская интрига”, вона ж польська, вона ж австронімецька, і історична місія православної Церкви, яка має порятувати імперію, і “велика писемна традиція”, яка має бути сторожем великої примусової спільності. Наймолодшим із цих аргументів не менше ста років. Їх давно спростувала наука, їх заперечила історія, їх перекреслила культурна і мовна енергія українського народу, його інтелектуальні здобутки. Але вони знову пропонуються в трохи підремонтованому вигляді для нових поколінь, які не знають їхнього старого обличчя і можуть сприйняти їх як нове слово. Вони знову на озброєнні потужних політичних сил — і в цьому їхня небезпека: нова зазгроза для України.

“Універсум”, ч. 1—2, 1999