Василь БАРКА:
“КУЛЬТУРІ ЛЕГКО ДИХАТИ ТРЕБА”

Автострада від Нью-Джерсі до Ґлен-Спея в зеленій “Верховині”... Як у нас до Полтави... ліси, долини, села і містечка... І густа, майже весняна, злива, такий собі мініатюрний потоп, у сірих плетивах небес хтось викрутив краники, і дзюркотить вода, як з цебра...

Шлях той до Барки довгий-предовгий... епоха... І ось за крутизною повороту остання стежка-доріжка в лісі... крізь сито зливи... Як з цебра — усі цямрини небес розкриті... “В затінку серед дерев” той двоповерховий будиночок... Гупає серце від нетерпіння зустрічі... Старі дерев’яні сходи поскрипують... й ось ця кімнатка... В ній нема вільного місця — книги, папери, папки, рукописи, ручки... Він на простому ліжку, застеленому по-спартанському скромним коциком (таке пуритансько-аскетичне помешкання, пригадую, було в Нью-Йорку у Докії Гуменної) сидить-придивляється.

— А! — упізнав Мар’яна Коця, зраділо усміхнувся милим усміхом, і щілинки очей зраділо зблисли.

— І не сам... З Олександром Федоруком...

Ми — у Барки вдвох: Коць і я... Через десять — п’ятнадцять хвилин в кімнатку зайде добрий сусіда і добрий скульптор Зенон Голубець, син уславленого колись мистецтвознавця, літератора Миколи Голубця... Й буде нас троє в кімнатці, де ні сісти, ані впасти... (дорога наша українська Америка)...

Минає хвилина радісних згуків, сплесків: як там, що там, як живеться в Україні... З Баркою розмова майже протокольна — то завбачливого Коця заслуга (диктофончик з нами). Якби не добрий Мар’ян Коць, то ми б уявлення не мали про високий рівень і потенціал української філантропії. “Обов’язково треба вам зустрітися з Баркою”, — то Коцеве напутнє слово... Спартанський побут кімнатки Барки, келія монаха. А він. Барка, і є Пастирем, провідником Духу.

З ним так — ніби зналися добрі десятки літ. Простота і невимушеність, спокій, наставленість душі і очей. На мить злетіло: який же він — милосердний самаритянин, добрий. Ще відчуття — мудрість в допитливих очах (скаржиться: погано бачу). Пройшов він усе — через терни до звищення духу його шлях: ґрунтовні знання італійської, французької, німецької, російської, американської культур. Десятки опублікованих романів, есе, поезій, перекладів, в т. ч. Дайте, Шекспіра. З часів війни, як писав у автобіографії, возив з собою по всіх усюдах Біблію в перекладі Куліша, яку подарував йому видатний художник Є. Козак (Еко).

Писали не раз: Василь Барка — винятковий, виїмковий поет. Справді це так! Колись освідчував: “Своє найвище покликання і призначення: бути голосом, що підготовляє здійснення Царства “в нас самих” — поезія виконує через свою подвижницьку відданість правді, ради якої кожна жертва — не надто велика”.

Барка — з царства Духу, дарованого щедро людині. Він з ряду і роду великого — одержимий. В нинішньому році йому 90. Вершинність віку і розуму.

В. Барка: — Потрібна посвята у будь-якій справі. Потрібне зречення задля чогось, що є метою. Я, скажімо, пішов працювати санітаром до шпиталю, хоч мав запрошення до Гарварду. Потрібен час для зосередження й самоаналізу. Без повної свободи письменника не буде, його не зродить суєта. Потрібен творчий подвиг. Конференції загалом мало що дають тепер. Багато галасу. Достоєвський колись ставив питання про потребу освічености. Освічености широко окресленої для загалу і творців. Автори повинні стояти на вершині духовности. Освіченість не в університетському дипломі, а у вмінні бачити великі істини, в розумінні св. Павла — істини Божого помислу. Помимо Біблії нема дороги до творчости. Це вершина мислення.

Для творця необхідно знати життя. Колись молодий автор запитав Ф. Достоєвського:

— Що треба, аби писати добре?

— Постраждати, молодий чоловіче.

Творець повинен страждати у своїй творчості за людей. Усі хочуть писати добре, але не кожному це вдається. Про це маємо сотні мудрих книжок, але жодна з них не може дати ясну відповідь.

З арабської притчі. До знаменитого поета прийшов початківець:

— Як писати добре?

— Піди, вивчи напам’ять тисячу арабських віршів. Початківець вивчив. Знову приходить з запитанням і ствердженням:

— То як? Я вивчив.

— Йди додому і забудь, що вивчив.

Кожен мусить збагатитись через досвід інших, провести його через себе. Найважливіше — це любити свою працю і з таким почуттям до народу працювати в збагаченні його духовного скарбу.

Є синдром ліліпутства — це погана риса. Жив Сковорода, написав твори безсмертного значення. А у XVІІІ ст. пани не знайшли дрібної суми, аби видати збірку творів Сковороди. Через сто років один росіянин видав Сковороду у Москві. Панство у XVІІІ ст. виявило ознаки ліліпутського синдрому.

Були мудрі, що підтримували Шевченка й іншим допомагали. Допомагали, скажімо. Чупринці. У 20-ті роки жили комуністи, які знали вартість української літератури і наклали головами за розвиток української культури. Українські автори повинні обмислювати широко закроєні сюжети для своїх творів. У нас усе в малих формах, бракує сил для чогось великого. В інших країнах

дивують монументальні композиції в поезії, живописі, архітектурі, музиці. Гляньте на готику. Скільки грандіозних музичних творів створено у Німеччині на тему Розп’яття. В музиці шедеври Баха, Бетховена, Ген-деля. Чи в нас за сім років хоч одна така ораторія з’явилася? Я склав текст до такої ораторії. Він надрукований у “Лірнику” або в збірці п’єс, котрі видала Онишкевич. (Збірка поезій, 1968 — О. Ф.)

Для великовимірного твору потрібне натхнення. У нас зневажене натхнення. Головне — це праця. Маяковський написав навіть статтю, як робити вірші. А Єсенін писав натхненно. У нього вислови, що належать до вершини лірики:

Або ще ось таке:

Пушкін вважав, що захоплення не може заступити натхнення. Світле натхнення дається звище... Воно — як наведення, як освітлення, як промінь з неба. Віра — ось! Я вернувся до віри Христа, і це є світло.

Запам’ятайте, найтяжча — ізоляція, і потрібен зв’язок української культури з європейською. Необхідно побороти мовний бар’єр, поставлений в часи залізної заслони. Поети повинні говорити або принаймні читати трьома мовами. Це відкрита брама до зв’язків. Переклади не передають краси форми в природній мові. Шеллі характеризував це так: розтопити залізо в горнилі, поставити туди фіалку і вийняти звідти, аби була свіжа і пахла.

Я закликаю молодь вивчати мови. Розумію також: усе вирішує обдарованість.

О. Федорук: — Кінчається лінія тисячоліття — ми стаємо на порозі чогось нового, досі не знаного. Ми стаємо раціоналістами, емоції відступають. Це я відчуваю в Україні — зростання прагматизму. Може, то від минулого, стан переломовий? Кожен з них уявляє себе месією... з рідного брата шкуру здере. Й кожен з великими “вболіваннями” за народ, за його добробут. Тішимося ілюзіями (якось воно буде, мине, обійдеться), зростає зневіра, національний гермафродитизм обростає новим корінням.

В. Барка: — Тяжка стежка становлення... На ній є чимало супротивників. Хіба вони можуть впливати на настрої в українському суспільстві? В тому напрямі нам треба йти, щоби звернутися більше до духовних світів. За 70 років соціалізму наведено такий потоп раціоналізму з зневагою до духовности, до традицій, слово милосердя було заборонене. Попробував би на зборах хтось сказати: “Я закликаю до милосердя”, — прогнали б з праці. Сказали б, що дрібнобуржуазний сентименталізм. У романі “Душі едемітів” я це представив у сцені, коли чорта звільнили з партії за буржуазний ідеалізм і гуманізм. То алегорія до такої... крайньої спустошеності. Зневага всієї сердечності людської. Найцінніше в душах — це сердечність одне до одного, а її погасили, класовою боротьбою отруїли.

Так що я, як дістав ваші два листи, то був дуже утішений. Як рідко коли за час мого життя засвітилася надія.

О. Федорук: — Мені симпатичні Ваші розмірковування про милосердність і про те, як це поняття було більшовиками знищене. Сама суть ставлення людини до людини була попрана, і вселився поміж людей страх, підозріння і те, як Ви це називаєте — чортівський сентименталізм.

І з цього треба поволі, дуже поволі, не поспішаючи, виходити. Тому що були погублені покоління. І те, що окреслено як “національний гермафродитизм” — є теж наслідком такої вакханалії, якої не знав світ.

В. Барка: — У Тичини є вірш, який означує сутність оцієї безмежної утрати: “Як страшно — людське серце до краю обідніло”. Це навія теоретично обґрунтованої протилюдяності. Вона підсилена повною збіркою творів так званих класиків марксизму. Ленінською збіркою творів і пізнішими теоретиками радянськими, котрі вважали: коли пробудити людські почування між людьми як спорідненими, тоді ніхто політруків не буде слухати, і марксизм нікому не буде потрібен. Через те так систематично збіднювали людське серце.

Головне було — змертвити найглибші струни на дні серця. І без звучання яких не буває лірики справжньої. Через це поезія, яка втратила звучання цих струн, настроювалася на звучання політичне. І це була основна трагедія в поезії.

О. Федорук: — Суть в тому, що вселився загальний страх в суспільстві. І тим страхом були обійняті всі і внизу, і нагорі. Один другого боявся. І не могло бути лірики, бо лірика витравлювалася в ім’я певних так званих суспільних ідеалів. Ці ідеали були штучними, мертвими, їх сповідували насильно. І через це лірика Тичини 20-х років залишилася далеким острівцем. І тільки на початку 60-х років почали вертати до того берега, материка. А потім, у 70-ті знову все було притлумлено, і знову розпочалася ця сповідуваність суспільної ідеології, яка підмінила справжні поетичні почуття. Мистецтво тоді служило тільки суспільній ідеї. Але вже в 60 — 70 роки визрівав у мистецтві внутрішній протест, зростало розуміння, що так далі не може бути. І звідси запільна мистецька культура, яка в Україні була розвинута дуже сильно, незважаючи на те, що жорстоко каралася. Але ця культура була, і в різних містах — в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Полтаві. Були художники, письменники, які мали свою особисту думку, що відрізнялася від нав’язаної офіційною ідеологією. Але тепер часи змінилися, хоч цей індиферентизм національний залишився і ще має життя в школах, вузах. І через те боротьба за національну ідею, за національну психологію, літературу, культуру не вщухає. Вона ведеться далі в ім’я того, щоб ця лірика, про яку Ви говорите, ця мистецька культура мали вільне дихання.

В. Барка: — Мені здається, що всі ті процеси відлюднення мають причину метафізичну, до якої у нас мало уваги. Згадаймо, що Ленін організував рух войовничих безбожників, і в дійсності це було продовження тієї боротьби, що спалахнула з Люцифером і його прибічниками в одній стороні і силами небесними, вірними своєму творцеві, в другій стороні. І тоді ті відпалі духи на чолі з Люцифером переносять цю боротьбу у сферу людського життя. І Маркс називав себе часом “Люцифером”. Луначарський в одній з промов прилюдно сказав: “Попереду наших робітничих колон маршує Сатана”. Отже, це потверджують слова в Євангелії, коли Сатана спокушав Христа, говорячи, що світ цей — в його владі. І якщо Христос поклониться йому, то він дасть йому цей світ. Владичество Люцифера є дійсне у нашому житті. І воно склало таку сферу впливу, що суспільство було загіпнотизоване. І найхоробріші люди, генерали, прості солдати десятки разів по тім теж це відчули...

(Заходить Зенон Голубець)

Отже, встановилася над усім суспільством метафізична влада, що не піддається нашим формальним аналізам. Це влада містерійна. Вона прийшла тоді, коли більшість відмовилась від Христа і потонула у кривавому тумані братовбивчої громадянської війни супроти всієї заповітності євангельської. Звірі в одній країні рвали одні других. І то під час співу:

“Долой, долой раввинов и попов, мы на небо взберемся, разгоним всех богов!” Ось вам програма на брамі соціалізму. Отже, все суспільство було пронизане невидимими магнетичними лініями цього Люциферового впливу. І увесь сталінізм і ленінізм — це людська інкарнація того, що складає зміст у царстві Люцифера. Як вчать праведники, між матеріальним світом і небесами існує колосальний простір, який умовно назвали “воздух”. Не тому, що там повітря є, а просто означити порожню зону. І там устроїлася держава Сатани. І коли євангеліст Іоанн казав, що престол Сатани у Пергамі в його час, то в наш час престол Сатани над мавзолеєм Леніна. І сталося так, що цей гіпноз доведений був до такої високої синтези, що підсилювалася, мовляв, заради цього найвищого, що відкриває браму в новий едем людський, то варто робити всі порушення моральні, усі злочини, які тільки можливі з погляду звичайного людського права — такі переступи отримували абсолютне виправдання у найвищому ідеалі, сфальшованому по наведенню Люцифера, і тому сталася колосальна трагедія, що люди з найдобрішою душею, найкращими намірами — вони були втягнуті у цей брудний потік аморальности, ломимо того, що бажання були найкращі, з вірою в ідеал, але він був підмінений, і страшне ошуканство сталося за час усієї “будови соціалізму”, і народ теж винен сам, що болвани, істукани Леніна, непримиримого ворога Божого, закляті, боговорожі, — вони по всій Україні стоять і мало хто їх рушить. Навіть Чорнобиль названий іменем боговержця. Наймогутнішу силу, яку дав нам Бог, — атомну енергію — назвали іменем найзавзятішого ворога Божого. І то не випадково, що там сталася найстрашніша аварія на світі. Згадаймо, коли римляни окупували Єрусалим, то побудували поряд з храмом, початкове Соломоновим, фортецю Антонія і звідти панували. І вони одного разу вносили ці інсигнії — держаки із знаками вінка, орла, а це було суворо заборонено в конфесії гебре’їв. То вони товпами йшли проти римлян, аби видалити те. Їх убивали мечами, списами, а вони все йшли, аби було забрано те, що їм смертельно осоружне. І римляни мусили поступитися. А у нас стоїть всюди цей болван, зловорожець, найгірший, мабуть, в історії. І ми не реагуєм. Один — два звалили і все. Кажу вам — поки буде стирчати цей кумир — доти оборони Христової не буде народові. Не заслужив!

О. Федорук: — Я зворушений тим, що Ви кажете. І те, що Ви сповідуєте в своїх творах, і те, що Ви зараз висловили, — істинне. У світі утверджуватимемось через повернення Христової моралі, через відмову від того сатанинського ідолопоклонства. Молодь, наймолодше покоління вже не знає того поклоніння, воно має інші принципи. Якщо ми говоримо про ідолопоклонство, то воно стосується людей старшого покоління. Можливо, ще середнє покоління під цим враженням. Але та найновіша генерація — вона вже не знає. Я недавно йшов вулицею і чув, як дівчинка питала: “Мамо, скажи, що таке СССР?” Народжується щось нове. Воно ще не має сили, воно — як зелене деревце. Але воно йде вперед. І якщо говорити про літературу і мистецтво, то вони служать оцьому новому. Навіть якщо вони стоять, оці болвани, то як означення усього поганого, що було. І дуже скоро мине той час, коли поклоняються йому. І прийде інший час, і те місце буде зайняте або квітниками, або засаджене кущами, парками, але цього місця дуже скоро не буде.

В. Барка: — Так, добре. Але я до цього мушу додати: один американський проповідник сказав, що віра, яка не пройшла іспиту найтруднішого — нічого не варта. І подивіться, третина Англії спокушена. Яка велика сила спокуси, що вона відібрала у Творця третину світлих духів, обернувши в демонів. І в Апокаліпсисі сказано, що будуть найстрашніші іспити владою звіра від дракона.

Що буде звелено кожному на чоло і на руку напис звіра. Це означає: думати і діяти так, як говорить Сатана, являючися в образі звіра — себто суспільної формації. Тобто оте молоде покоління, про яке ви сказали, підпаде під жахливий іспит спокусами, які тільки можливі на земному світі. І через те нам обов’язок святий — протиставити тій надхідній вселенській спокусі, такій реальній і абсолютно сильній, що дуже багатьох звела до демоняцтва, духовну силу. Фізична сила там не діє. Фізичною силою духовні справи не вирішуються. Отже, обов’язок поставити духовний бар’єр для тієї спокуси. Це, так би мовити, заштрик душевний від джерел святості. Зникла святість у світі. Одиниці таких, як Тереза, ще являються. Не дихаючи сяйвом святості, не можна протистояти сатанинському впливові. Самі людські істоти не спроможні встояти проти Люциферової спокуси. Вони тільки можуть протистояти, коли житимуть сяйвом від образу Христа. І ми всі, що думаємо, ніби ідем наперед, зобов’язані тепер, сьогодні, ставити огненні бар’єри проти тієї страшної катастрофи, коли, як сказано в Апокаліпсисі, майже все людство буде спокушене. І тоді забереться спершу третина, а потім половина живучих. Ми стоїмо на огненній грані. Ми не є військові люди, але ми мусим почувати себе вояками Христовими. І наш найперший неминучий обов’язок — поставити цю духовну зброю проти тієї неймовірно могутньої навали злих духів на душі молоді. Те молоде покоління — зелене, воно не має протиставної сили в собі. А ту силу треба пробудити.

Я пропоную, щоби мою збірку “Вершник неба”, яка спеціально призначена для молоді (викладений зміст Євангелії в коротких висловах з ілюстраціями з різних ділянок культури, мистецтва, літератури, філософії), надрукувати 100, 200 тисяч примірників цього. І вона дасть молодим душам силу протистояти.

О. Федорук: — Ми живемо в перехідну добу, напередодні нового тисячоліття. І в час, коли така доба не визначена, творяться полярні речі. Одні мають позитивні, інші — негативні заряди, про які Ви говорите. На жаль, оцих негацій в житті, суспільстві зараз багато, і ми у себе вдома дуже це відчуваємо. З кожним роком ці негації зростають. І наймолодше покоління справді підпадає під вогонь спокуси. Вихід неминуче буде знайдений, але треба пережити цей період диспропорції, коли відмирає, відходить одне, а яким буде друге — ми не знаємо. І тому йде зараз надзвичайно жорстока боротьба добра і зла, правди і кривди, нема місця для дискурсу. І літературу, мистецтво, усю культуру ми ставимо у те окреслення, яке називаємо духовністю, це невід’ємна частка духовності. І якщо буде сильна оця частка, боротьба буде впевненіша, тоді поступ буде кращий. Але це залежить від багатьох чинників, від освіти, релігії, від комплексу заходів, спрямованих на виховання людини.

Ще казав пан Мар’ян — треба нещадно виполювати цей лан, говорити в школах, всюди — яке це було вселенське зло.

Це була всесвітня повінь. І справді, іде замовчування. Отака собі бравада — ну було щось, ну був там якийсь голод, ну вбили там кілька сотень тисяч, мільйонів чоловік. Це була повінь. Це було масове винищення людей. Це було тотальне руйнування людської свідомості, підміна одного світогляду іншим. Отим Сатанинським, про який Ви говорите.

З. Голубець: — Так, але якби пізнали зараз той Сатанинський, що був, то тепер би розуміли, який наступ на свідомість робить і хто. Але того не оцінюють, не знають.

М. Коць: — Нікого не цікавить. Зрештою, хто думає про народ, хто переживає за його долю... слова, одні слова. Переписані, підбілені, пофарбовані, посолоджені, накрохмалені...

З. Голубець: — Але питання, чи є учителі, які можуть защепити молодим людям ту правду?

М. Коць: — Та навіть у програмах шкільних цього немає. Ще сьогодні підручники совєтські вживаються. І в церквах так само.

В. Барка: — Знаєте, тут треба згадати, що сталося з Ассирійською столицею Ніневією. Було пророцтво Іони про кару Божу для всього міста, яке скривило свої дороги гріхами. І вони покаялися, посипали голови попелом, молилися. І пророцтво було відмінене. Іона дуже ображався, огірчив, що це пророцтво не збудеться. І він сидів під деревом у палючу годину, і був голос з неба, що спитав його, коли це дерево усохло. “Чи тобі шкода цього дерева?” Він сказав: “Дуже шкода, надзвичайно”. І тоді його повчено було: “То тобі шкода одного дерева, якого ти не створив, як мені не жаліти ніневійців, де дуже, дуже багато не вміють розрізнити, де права, а де ліва рука”. То думаю, що сьогодні становище таке, що, може, доконечно треба повторити покаяння ніневійців. Більш як півстоліття не було Покаяння і спокути. Гріхи без спокути і плодів спокути не скреслюються. За ці півстоліття і більше хмари гріхів налягли на народне життя. Не те що не спокутуваних, а навіть таких, що більшість не бажає спокутувати. І поки того не здійсниться — виправдання через покаяння — доти не буде добра народові. Отже, перше, що треба, — це всенародне покаяння. За весь той довгий період, коли всі грішили, без винятку, і дуже мало каялись, і це не є просто богословська думка сама по собі, це найбільш практична реальність життя людської душі, по всій Україні.

О. Федорук: — Це правда, але є реальність надзвичайно серйозна. І ця реальність така, що є дуже багато сил, які хочуть, щоб цей гріх далі тривав. Які прагнуть, аби було повернення до того, що було. Йде елементарна боротьба. Кладуться величезні гроші на те, аби було це страшне вороття. І тому те, про що говорив Мар’ян, виглядає ледь пригладженим, ледь вибіленим, зникають всілякі опуклості, не пишеться про голод, тюрми, про те, як знищували наше українство.

В. Барка: — Такі трагічні події, як загибель понад двох мільйонів остівців, насильно вивезених до Німеччини на роботу як остарбайтери. Куди вони зникли? І тут була одна пані з редакції комсомольської газети Кіра. Я її спитав: “Слухайте, а чи Ви хоч раз поцікавилися, куди ті понад два мільйони нашої молоді зникли?”. Відповідь була така, що вона про те ніколи не думала, і що то не має значення. Як можна тим, хто працює для молоді, так байдуже поставитися до загибелі величезного числа молодих душ? Треба сьогодні порушити цю тему, про долю остівців. Їх рвали бомбами на фабриках де, знаєте, килими бомб падали, то все перемелювало, як у млині, землю, бараки, людей. Безліч пропало. Якби ви бачили, там православний храм був, російський, правда, — але ходили всі остівці. Якби ви бачили, якими плачами й сльозами молилися, припадаючи, ті молоді душі, приречені на смерть кожного дня. Куди вони ділися? Хто поцікавився їх долею, хто їх оплакав, хто знайшов їхні рештки? Могильна тиша, нічого. А то була майбутність України, оті молоді душі.

М. Коць: — Та не тільки то. Ви подивіться — тим остівцям, що були, Німеччина виплатила, так би мовити... Забрав банк, став виплачувати, потім перестав і втік. То зумисно, аби воно не виходило наверх.

В. Барка: — Я читав у пресі, що ставлять під сумнів саму національну ідею. І сказано, що “не сработала”. А я собі думаю так. Недавно до однієї з лікарень Нью-Йорка привезли труп. Установили клінічну смерть. Нема пульсу, нема дихання. Вивезли труп у морг, і там хірург приготувався з усіма своїми інструментами і почав різати його. І раптом труп підвівся, схопив хірурга обома руками за горло і став душити. То хірург помер від страху, а труп ожив і ще жив довго. Чи не станеться так з тією національною ідеєю, якій присудили, як мерцю, смерть? Така парадоксальна подія, яка сталася в Нью-Йоркському госпіталі?

О. Федорук: — Є кілька моментів. Перший — ми маємо тільки сім років життя. І наслідки негації настільки велетенські, що майже повна розруха. Друге. Національні гермафродити довели країну до ще більшої розрухи. Через крадіжки, святотатство, корупцію. Третє. Була думка відмовитися від національної ідеї, вона пройшла через пресу. Але ця думка відразу вмерла. І від неї відмовилися. Ідея національна живе в суспільстві всупереч тому, що немає українських книжок в суспільстві, що книжки й програми застарілі. Це негації, але національна ідея все ж керує людськими почуттями.

В. Барка: — Слухайте, як могла спрацювати національна ідея, коли по півроку не платять заробітку трудівникам? Дивно, під час німецької окупації — смертельного ворога народу — майже всі працювали і діставали платню. А тут, при демократії, по шість місяців не дістають заробітку на прожиток.

О. Федорук: — На мій погляд, це робиться свідомо. Тими силами, які хочуть дестабілізувати ситуацію. Йде жорстока боротьба між тими силами, які за Україну і проти України. Сатанинськими. І це безкарно для них ось уже другий рік. Вигадали дуже просту річ — не давати людям платні. Коли це було раз, двічі і пройшло безкарно, то подумалося, що може бути так і далі. І так далі воно є. І так буде доти, доки всі не зрозуміють, що той, хто вигадав це, має бути покараний. А він є, можна знайти.

М. Коць: — До сьогодні ще ніхто не був покараний за злочини, які діялись за Совєтського Союзу. Це обходять. Був Нюрнберзький процес — з німцями розправилися за їхні злочини, а тут те саме діялося, ще в більшій мірі, — і не винен зовсім ніхто. Мабуть, кожен мав там руки в цьому. Бояться. Єдині професіонали в політиці, пропаганді — то ті члени компартії, які були вишколені в школах совєтських, але тільки в тому, щоби вибудувати ту імперію. А ті всі люди, які мають ідеї, є аматорами. Вони вчаться. Демократія — нове слово, нове життя. Люди пробують. Це не те, на що можна сказати: так було добре, ми продовжимо це і назавтра. Це експеримент.

В. Барка: — Катастрофічний спад виробництва в Україні. Яка передумова потрібна для нормального розвитку виробничих сил в суспільстві? Американці бояться накладати великі податки, бо тоді зменшиться покупна спроможність нації. А вона сприяє нормальному розвиткові продуктивних сил. Бо як продуктів не зможуть купувати — певно, буде декаданс індустрії. Отже, дві передумови, обов’язкові для економічного процвітання, — тверда валюта і висока платня для працюючих, щоб вони могли купувати продукцію. Бо як може здійснитися національна ідея, коли основний чинник для неї — книга — задушена? І коли робітник не може купити книги, бо не має платні. Національна ідея — передусім нагодувати людей, дати їм їхній хліб. Якщо він віднятий у них — ніякі розмови не можуть іти про національну ідею.

Отже, я думаю, що пробудження може прийти значною мірою (як це було в 20-ті роки) від літератури. А вона погашена. Яка сила була в ній, що все написане в 20-ті роки, після сталінщини ніби вийшло з могил і стало живою силою, як творчість Куліша, Хвильового і багатьох інших. Тоді за десять років змінили Хохландію в Україну. Була Україна зрусифікована згори донизу, і маса безграмотного люду. І ті комуністи — Скрипник та інші перетворили Хохландію в європейську Україну. Від Академії наук до дитячого садка все було зукраїнізовано. І література знайшла в державі мецената. Майже все, що написали видатні письменники, в той час було видано. І який величезний успіх (від 22 до 30 р.), яка творча снага, ентузіазм, пафос, можна сказати, екстаз письменницького труду! А як тепер дивлюся — де цей дух творчий? Що за сім років появилося значного, навіть надрукованого? Чи в шухлядах, про що відомості?

О. Федорук: — Коли говорити про культурний процес в державі — він зводиться до того, що культура втратила меценатство з боку держави. З одного боку, втратила матеріальну опіку, частина митців емігрувала на Захід. Друга частина, незважаючи на втрату меценатства, все ж таки продовжує творити. І, незважаючи на несприятливі економічні умови, культурне життя надзвичайно інтенсивне. Зберігається майже в усіх ланках — в театрі, малярстві, пластиці, музиці, поезії. Немає в літературі ще такого епічного твору. Можливо, потрібен розмах часовий. Але відчуття інтенсивності, колективної піднесеності є в інтелігенції. Маса літературних вечорів, художніх виставок, наукових конференцій. Може, забагато, але вони є. З іншого боку — спад виробництва. Я десь перед приїздом сюди проїжджав полями. Через кілька днів мав випасти сніг, а врожай — буряки, кукурудза — були ще не зібрані. Коли б за тих старих часів не було щось зібрано, то голова колгоспу пішов би на другий день до в’язниці. Тепер усе безкарно. Кажуть: нема палива. Брехня. Дайте людям за половину, за чверть — виберуть все.

В. Барка: — Є ж влада — чи не могли б усі разом в парламенті додуматися до тієї правди, що ви сказали — дайте людям, то вичистять за два тижні?

М. Коць: — Я бачив у “Крокодилі” рисунок: сидять на залізничній станції, яка має вантажні вагони, розбійники. Жують колоски, і один другому каже: “Дивись, вони не можуть розладувати за два тижні. А нам дайте тільки одну добу — ми би це відразу зробили”. Але то розбишаки. Я думаю, що це планове, щоби знеохотити людей до праці, щоби всі мріяли про поворот до минулого. Бо забуваються погані речі.

О. Федорук: — Частково це так. І кожен з тих, хто в парламенті, готовий один одному горло перегризти.

М. Коць: — Думаю, що немалий вплив має і Західний світ, і йому також на руку, аби не було влади і продукції, щоб Україна стала ринком збуту, постачальником сировини. Ми все-таки повинні усвідомити, що ми самі, за нами ніхто не стоїть. За нами стоїть Бог, і якби ми були розумні люди, відвернули б небезпеку і стали самовистачальними. А як того не буде — не буде й пошани світу до нас.

О. Федорук: — Розкажіть, яке Ваше бачення літературного процесу, літератури? Як Ви собі уявляєте дальший поступ літератури української, яким шляхом вона має іти?

В. Барка: — Найперше — це можна виявити з моєї власної біографії. Як я вирішив, повинні бути створені в літературі монументальні речі, яких у нас бракувало. Ви подивіться — греки мали “Іліаду” й “Одіссею”... Римляни мали “Енеїду”. Іспанці мали “Дон Кіхота”. Французи мали поему “Пісня про Роланда”. Німці мали “Пісню про Нібелунгів” і ще декілька. Англійці мали “Втрачений рай” Мільтона. Італійці мали поему Данте. Німці в нові часи мали “Фауста” Гете, навіть поляки мали епос — “Дзяди” і “Пан Тадеуш”. Ми мали “Кобзаря”. Він був для нас очищувальною силою і дозволив піднятися з колін. Українська література пройде очищення і стане визнаною світовим людом. Я вірю в це, в Україні мудра начитана молодь, вона оригінальне мислить новими категоріями і живе новими ідеями. В цьому світі легко дихати треба. Культурі — теж. Думаю, що це скрізь так — і в музиці, і в малярстві...

Відчуваємо: бесіда втомлює Барку. Усміхається втомлено. За вікнами ніч і дощовиння... Прощаємось, він підіймається, а потім далі сидить на своєму ліжку аскета. Пригадую незабутню Іванну Нижник-Винників у “Закутку”. У моєму блокноті, прощаючись, написала:

“Моліться за нас, бідних дітей України!”

Більше я її ніколи не бачив... Але часто думаю про неї, й вона — зі мною.

...Ніч... темна заворожена... як з відра, не вгаває злива... блукаємо... заблудилися... Машина втискується в розмочений бетон автостради... Жартує Коць:

— Нічого, в нас усіх вистачить духу... Виберемось.

Про що б це? Але киваю головою, знаю-бо — виберемося! Треба в цьому світі легко дихати. І жити!.. Й раптом спалахи світла, осяяння над світом — автострада в огнях електрики від краю до краю.

Йдемо до осяяння, до світла? З усім моїм знедоленим, втомленим, згорьованим, зневіреним, з усім моїм безконечно терплячим, лагідним, добрим людом у моїй Вкраїні... Йдемо таки.

Київ — Ґлен-Спей

Розмову вів Олександр ФЕДОРЧУК
Вересень 1998 р.