Інші матеріали числа

ВІД СЯНУ? ПО КАВКАЗ?

Коли в лютому 2014-го Верховна Рада України скасувала яничарський мовний закон Кивалова-Колісниченка, західні політики в одну шкуру зіпали, що вона страх як обмилилася.

А по моїй голові, ані-ні.

Рада взяла на іспит льояльність російської людности. Кримські й донецько-луганські події засвідчили, що вона завалила той іспит, а тож існування українців ув одній державі з росіянами знайшлося під сильнющим знаком питання.

Так само як існування чехів ув одній державі з німцями напередодні Другої світової війни.

У п’ятнадцятимільйонній Чехословаччині мешкало поза три мільйони німців, що їх мали за німецькомовних чехів (в Україні росіян мають за російськомовних українців). Німецькомовні чехи переважали в кількох чесько-моравських областях, які початком ХХ століття дістали назву «Судети» (український варіянт: Новоросія).

Судетські німці пеклом дихали на все чеське (кримсько-донецько-луганські росіяни пеклом дихають на все українське), і вже на світанні чехословацької незалежности з’явилися на споконвічно чеських землях такі «самостійні» й ніким не визнанні квазідержавні утворення, як Deutschbőhmez – Німецька Чехія, Sudetenland – Судетія, Deutschsüdmähren – Німецька південна Моравія та Bőhmerwaldgau – Шумавська округа (український аналог – Донецька народна республіка і Луганська народна республіка).

Наймасовішою – майже півторамільйонною – політичною партією в державі чехів і словаків була Судето-німецька партія Конрада Генлейна (поклавши паралель з Україною: Партія реґіонів Віктора Януковича). На парляментських виборах у травні 1935-го вона отримала 1 249 530 голосів і стала другою після чеської Селянської партії політичною силою: 44 з 300 посланецьких крісел і 23 в Сенаті.

У березні 1938-го Конрад Генлейн мав авдієнцію в Адольфа Гітлера (у березні 2014-го кримський «прем’єр» Сергій Аксьонов мав авдієнцію у Володимира Путіна). Гітлер повчав: «Висувайте празькій владі вимоги, які годі прийняти». (З Гітлерової поради користаються і проросійські сепаратисти, висуваючи вимоги владі київській).

У вересні 1938-го в добі загальної мобілізації половина німецькомовних громадян Чехословаччини знехтувала своїм обов’язком: ховалися по лісах, втікали до Німеччини, а ті, що все ж таки опинилися в лавах чехословацького війська, відмовлялися виконувати накази чеських і словацьких старшин. При такій годині військова команда поклала не озброювати чеських німців, утворивши з них робочі загони. (Українська військова команда такого не мала в гадці, й вісімдесят відсотків її вояків у Криму зрадило присягу, перекинувшись на бік московських напасників. На відміну від мюнхенської, то не була мітична зрада).

Так, мюнхенська зрада міт. Заки Гітлер, Чемберлен, Муссоліні і Даладьє поклали свої підписи на акт перебрання Судет Німеччиною, чехословацький президент Едвард Бенеш дав згоду на їхнє відторгнення.

А Чехословаччина мала численне і знаменито вишколене військо, мала колосальні запаси зброї, мала величезний комплекс фортифікаційних укріплень, який не поступався лінії Маннергейма, і могла постояти за свою територіяльну цілість.

Аж ні, Бенеш на цілість не зважав.

А зважав він на сумний досвід співжиття з німецькою меншиною, яка мала амбіції більшини, і спускався на добрий розум: вовча натура в ліс тягне. Політик аж до самих кісток рахубний, він обчислив, що життя сотень тисяч чеських вояків не до порівняння велика плата за сотні квадратних кілометрів, заселених вовками, яких скільки не годуй, усе в ліс дивляться.

Випхати німецькомовних громадян Чехословаччини в ідеалізований ними гітлерівський «ліс» президент не мав нагоди. Не ті були обставини. По війні обставини відмінилися, чехи повернули собі Судети, і Бенеш видав кілька декретів, згідно з якими всіх чеських німців було вигнано за межі Чехословаччини.

Вигнання перебігало у жахний спосіб. Чехи мстилися на старих, на жінках, на дітях. В судетському містечку Постелберґ, яке ниньки називається Постолопрти і в якому я й пишу ці невеселі рядки, чехами вліті 1945-го розстріляно близько тисячі німецьких старих, жінок, дітей. Тогочасники розповідають, що селяни з поблизьких сіл сунули в Постелберґ, як на ярмарок з тиром: «Постріляємо!».

Письменник Лудвік Вацулік засуджує катівську жорстокість своїх земляків, але не засуджуе самого вигнання. Залишити німців ув одній державі з чехами означало: колишні члени націонал-соціялістичної партії вписуються в партію комуністичну, колишніх ґестапівських викажчиків перебирає червоне Ґестапо, німецька мова в парляменті, німецькі міністри в уряді, німецький університет, німецькомовні театри і газети... Як інак? Демократія! Шануймо права національних меншин. А чеська мова, зважаючи на те, яку вагу має Німеччина в сучасному глобальному світі, сходить на становище Попелюшки. (Замість чехів українці, замість німців росіяни, і маємо Україну з 12-ма мільйонами етнічних росіян і 25-ма мільйонами російськомовних).

Знаний чеський історик Ян Рихлік певен, що ні конфедералізація, ні звичайна федералізація не втримають України в її теперішніх кордонах. На його думку, збройне протистояння між українським сходом і вкраїнським заходом є явище саморідне, бо російськомовні «східняки», підбираючись під Путіна, не визнають україномовних «західняків» відрубною націю. На війну, каже Ян Рихлік, заходило від самих початків української незалежности, і та війна почалася б і без втручання Росії.

Здавалося б, те, що розуміє чеський історик, мали б і поготів розшулічити київські «вожді нації». Де тобі! Держаться за територіяльну цілість як воша за кожух. З чого така хватка, ясно. У них парляментські вибори на носі, й вони усилковуються мати вигляд не менш націоналістичний, ніж Микола Міхновський з його «Україна від Сяну по Кавказ» (у київському тлумаченні: по Донщину). Красива ідея, але начисто утопічна. А за неї, з примхи київських можновладців, гинуть найкращі сини України-неньки. Лягають головами щирі українці, яких проти часів Міхновського забавилось п’ять-шість мільйонів. Отже, і не від Сяну, і не по Донщину... Дай Боже, залюднити 50 000 кв. км (площа Словаччини).

Не дивно, що й Москва потребувала і потребує України в її совєтських кордонах. Потребувала, бо лише цілісна Україна вможливлювала існування заповідників (Крим, Донбас), де вбивалася в силу російська п’ята колона. А коли вбилася, Москва потребує status quo, щоб ті заповідники (Донеччина, Херсонщина, Одещина) слугували їй як чинник дестабілізації.

Варшаві, Берліну та й усій Европі територіяльна цілість України потрібна як відпружник, який запобігатиме московській загрозі. Европейські політичні еліти наївно сподіваються, що держава, в якій залишатиметься 12 мільйонів етнічних росіян і 25 мільйонів російськомовних безбатченків, істотне може правити за певний протиросійський відпружник.

Той, хто бодай побіжно обізнаний з російською воєнною стратегією (хоч царською, хоч совєтською, хоч постсовєтською), не може не помітити, що всім своїм «визвольним походам» Росія завше давала раду. Не спиняли її ні людські, ні матеріяльні втрати, а тим паче не спиняли втрати політичні.

Те, що Крим лише початок «визвольного походу», мав би втямити і всякий молодший ляйтенант українського війська. А виявилося, що того не втямили або не схотіли втямити київські генерал-ляйтенанти. Інак вони б видали на підставі міжнароднього права наказ на знищення невідомих озброєних осіб, які ні сіло, ні впало й не знати звідки взялися на кримській землі. Війна з Росією? Генерали затрусили штанами.

А які накази діставали від них українські військовики, забльоковані росіянами по кримських базах? Скажіть! Та ніякий генерал і через губу не плюнув. Зважаючи на те, що сталося і як сталося, здогадуємось: «радили» не складати зброї, але й опору не чинити.

Під час німецько-совєтської війни були випадки, коли німецька залога або захисники певної ділянки, попавшися в матню, здавалися, і то з дозволу зверхників. У совєтських було навпаки. Совєтські й нічого не варту висотку могли боронити аж до останнього вояка, і то на вимогу зверхників. Так чи не так, а відповідальнсть брали на себе воєначальники.

Українські (але геть російськомовні) воєначальники відповідальнсть з себе зняли, чим і скоїли злочин.

Трусили, трусили штанами, а війна з Росією все одно ось вона, і наслідком тієї асиметричної війни росіяни, скоріше за все, захоплять таки Донеччину та Луганщину, але українське військо вже не знеславить себе так, як знеславило в Криму. Український народ уже довів, що не втратив національної гідности, і втрата помосковщених областей позитивно відіб’ється на його долі.

Випхати росіян за межі України, як випхано з повоєнної Чехословаччини німців, не випадає. Не ті обставини! Тож маємо відрізати їх від України з тими чи тими землями. Утративши квадраті кілометри, збережемо український народ, українську Націю. Товар, як той каже, вартий роботи, затим що постане правдива Україна: чиста як етнічно, так і мовно.

За малим діло стало. За Едвардом Бенешом.

P.S. Полишив текст «улежатися», а тим часом наспіла вістка, що 16-го вересня Верховна Рада ухвалила надати судетоподібним областям України Донецькій і Луганській особливий статус. На чому полягатиме особливість, посланці сном-духом не знають, але... ухвалили. Тож і схотілося мені піднести кожному з тих незнайків «Спомини» Едварда Бенеша. Того Бенеша, який годив судетським німцям особливостями як болячці, а на схилі віку написав, що вигнання «судетяків» з Чехословаччини було національною революцією.

Микола ШАТИЛОВ
10 вересня 2014, Постолопрти, Чехія