Інші матеріали числа

Костянтин МОРОЗОВ: «МОЯ УКРАЇНІЗАЦІЯ»

Влітку 1991 p., коли в Росії розгорявся конфлікт між президент РРФСР Б. Єльциним та президентом СРСР М. Горбачовим і вся віщувало близький розвал комуністичної імперії, в Києві, на вулиці Чкалова 55-а, у штабі 17-ї повітряної армії СРСР, відбувалася зустріч депутатів-рухівців із командним складом згаданого військового формування, розташованого на території республіки. Зустріч відбулася з ініціативи І. Драча, голови Народного Руху. В ній брали участь І. Драч. В. Чорновіл, П. Мовчан, І. Заєць, С. Хмара, І. Деркач. Як членові Президії Верховної Ради та голові Комісії у закордонних справах мені було доручено представити офіцерам лідерів Руху, а генералів та полковників рухівцям представляв командувач повітряної армії Костянтин генерал Морозов.

Ми сиділи поруч. Він хвилювався. Його козацьке, українське вродливе обличчя не гармоніювало з його російською мовою. Я помітив, що то була не різка артикуляція людини, звиклої командувати, а лагідна, спокійна мова інтелігента. З першого привітання з ним я відчув до нього пошану і глибоку симпатію. Ми вже знали від рухівця В. Муляви, який зустрічався з К. Морозовим і від імені Руху поставив перед ним питання: «Чи будуть військові виконувати команду вести вогонь по мирних демонстрантах?», що генерал наказав передати І. Драчу запевнення в тому, що там, де він має вплив, військові ніколи не будуть використані проти мирного населення. Ми прийшли до К. Морозова, щоб самим почути це від нього.

Мої друзі у виступах проаналізували політичну ситуацію, що склалася в Україні після появи Декларації про державний суверенітет України. Вони були одностайні в тому, що то був компромісний документ, перший крок до осягнення справжньої самостійності України. Вони запитували К. Морозова, чи буде армія стріляти в маніфестантів, які вимагатимуть од Верховної Ради негайно проголосити незалежність України від Москви. Вони наголошували на тому, що Україна не буде політично суверенною доти, допоки не матиме своєї національної армії.

К. Морозов уважно слухав. Він розумів, що ми серйозно готувалися до зустрічі з ним та командним складом його армії. Коли надходила черга висловитися генералам, він тихенько спитав мене, чи він також має виступити. Я не відповів, але спитав: «Звідки ви родом?» Він: «Я – з Донбасу. Я – українець. Но говорить по-украински не смогу!» Я прошептав: «Говоріть, будь ласка, по-російськи, але правду!» Він піднявся: «Уважаемые депутаты, уверяю вас, что подчиненные мне войска в народ стрелять не будут. Обо всем, что здесь говорилось, надо подумать». Він подумав хвилинку і закінчив свою лаконічну промову по-українськи: «Я вас добре зрозумів».

З тієї зустрічі ми повертались окриленими. Ми були одностайні в тому, що К. Морозов – людина, з якою повинен зустрітися Леонід Кравчук – як із найсерйознішим кандидатом на пост міністра оборони України. Декілька разів упродовж 1991 р. я зустрічався сам із Костянтином Петровичем, дізнавався від нього, що він думає про розташовану на теренах України ядерну зброю, яким чином може бути швидко сформована українська армія. К. Морозов неквапливо, вдумливо відповідав. Про ядерну зброю говорив обережно, радив використати її як тимчасову власність України для одержання за передачу Росії боєголовок, а за знищення глобальних ракет від Сполучених Штатів – певної компенсації. Про майбутню українську армію говорив чітко – вона вся в українцях, що служать у радянській армії, її необхідно витягнути звідти. Для мене Морозов уже тоді був не просто видатним професіоналом-військовиком, а глибоким аналітиком ситуації, в якій опинилась Україна напередодні проголошення своєї незалежності.

Леонід Кравчук згадує: «Після провалу серпневого путчу в Москві і проголошення незалежності України я отримав ряд пропозицій від членів Президії Верховної Ради, народних депутатів, призначити міністра оборони України. Називався ряд кандидатів. Серед них був і К. Морозов». А серед народних депутатів, які пропонували призначити К. Морозова міністром оборони, і не після путчу, а ще до нього, я був не тільки першим, а й настирливим і послідовним. Адже мене після путчу почали намовляти деякі українські політики із військовими званнями підтримати перед Леонідом Кравчуком їхні імена на пост міністра оборони. Двічі викликав мене до себе й агітував підтримати його на ту посаду командувач Київського військового округу генерал В. Чечеватов. Я не відступив од свого рішення домогтися зустрічі голови Верховної Ради з генералом-льотчиком, котрого рекомендував на пост військового міністра.

Найважливішим моїм аргументом було не тільки його українське походження, а й глибоке розуміння багатьох проблем, які йому як міністрові доведеться розв’язувати. Тоді тема українських Збройних сил була для мене однією з найпекучіших. На велетенському мітингу в Києві, скликаному депутатами-рухівцями, членами Президії Верховної Ради 21 серпня 1991 p., я читав мною написану резолюцію, де засуджувались гекачепісти як компартійна, кадебістська хунта, а в першому пункті там було сказано: «Всі військові з’єднання Радянської Армії, війська КДБ та міліції, дислоковані на українській території, повинні негайно перейти під командування Президії Верховної Ради України». А на засіданні Президії Верховної Ради, в четвер, 22 серпня, отже, за два дні до проголошення Акта незалежності України, я говорив (цитую за протоколом засідання): «Вважаю, що резолюція Верховної Ради в суботу повинна нести три речення, три ідеї. Перше: ми проголошуємо Україну незалежною державою; це є наша основна ідея. Друге: ми беремо командування всіма військовими силами на території України під ваше командування від [імені] Президії...».

Оте слово «ваше» стосувалося Леоніда Кравчука, з яким я того ж дня окремо розмовляв та просив якнайшвидше запропонувати К. Морозову пост міністра оборони.

Сталося! 24 серпня проголошено незалежну Україну, 27 серпня за Костянтина Морозова як за міністра оборони проголосувала Президія, а 3 вересня – вся Верховна Рада. Як це відбувалося, розповідає Костянтин Петрович у своїй книзі «Моя українізація».

Зворушливою дивиною цієї книжки також її сповідальна щирість, з якої виринає постать мислителя-державника, який сформулював не тимчасові тактичні, а вічні, на всю нашу державну майбутність принципи нашої зовнішньої політики, що мала б об’єднувати Україну з європейськими народами.

Отже, під українізацією першого й досі не перевершеного міністра оборони України належить розуміти не тільки пристрасне оволодіння рідною мовою, знаннями вікової боротьби рідного народу за свою державність, не тільки прагнення стати упорівень з європейськими військовими діячами свого часу, а й намагання якнайглибше спізнати національні й моральні смисли свого життя.

Пишучи про себе, К. Морозов мимоволі стає літописцем історичної, переломної доби, коли розвалювалася царсько-сталінська імперія, воскресала українська нація, а стривожена рухівськими мітингами жива й чутлива совість генерала питалася: «А хто ти є, з ким ти повинен бути тепер, коли проти залізних, бездушних сил, яким ти служиш, повстають пригноблені народи?»

Нелегко ж було йому, генералові, кого знають в армійських політуправліннях, численних штабах, кадебістських всюдисущих установах як члена партії, росіянина, перспективного офіцера, сказати міністрові оборони СРСР Шапошникову: «Я – українець!..» У цьому найпростішому й людяному самовизначенні й полягає непереможна правда книги Костянтина Морозова. Його українізація не могла розпочалися з жодної іншої думки, з жодного іншого слова. «Я – українець!» – він сказав насамперед собі, згадавши свою матір, учительку Катерину Іванівну, свого батька, російськомовного шахтаря, предки якою звалися Морозами. Але згадати свою національність допоміг йому не тільки радісний спомин про сніг свого дитинства, а й драматичний перебіг життя радянського військовика, який мусив притлумлювати в собі спорідненість із українським народом, жити за правилами фальшивої любові до аптилюдської, жорстокої системи, вибудувало! кремлівськими вождями. Він сказав собі: «Я – українець!» – і його національна душа ожила, як у сироти, що знайшла своїх батьків і не соромиться їх, а, навпаки, пишається ними. Інша таємнича доля поставала перед ним, і я думаю, що коли б він навіть знав, якою нелегкою вона буде, то пішов би їй назустріч. Несправедливість, яка пронизувала його військове життя, підказувала йому, людині сміливій і чесній, іти служити, як матері, своїй Батьківщині. Чи мріяв коли-небудь стати на чолі Збройних сил свого державного народу К. Морозов? Не думаю. Але обставини змусили його це зробити, а спроможність до цього вироблялася в ньому впродовж усього військового його шляху.

Про політичні і іі етап своєї українізації К. Морозов пише як про перебудову своєї свідомості на патріотичній державницькій основі завдяки ознайомленню з рухівською програмою непокори комуністичній партії. А ще більше завдяки його особистому знайомству з провідними діячами Руху. Па щастя, К. Морозов перебував тоді у Кисні, а його 17-а повітряна армія не була підпорядкована Київському військовому округу, а належала до з’єднань, якими командувало безпосередньо Міністерство оборони СРСР. Ця обставина сприяла генералові бути вільнішим у своїй поведінці. Він не тільки чув промови діячів Руху на мітингах та засіданнях Верховної Ради, трансльованих телебаченням, він знав особисто Левка Лук’яненка, В’ячеслава Чорновола. Ігоря Юхновського, Михайла й Богдана Горинів, Івана Драча та багатьох інших видатних наших державників. Отже, належить скласти подяку К. Морозову як правдивому історикові Руху, що писав про нього як ним покликана до активного державотворчого життя людина. Сьогодні ми вже маємо і немалу історіографічну літературу про події, які справедливо називаємо рухівською революцією. Книжки спогадів самих рухівців на цю тему важливий фактаж в іменах і датах, але це застиглі фотографії подій. Інакше про це пише К. Морозов, який стежить за тим, як під виливом Руху зростає його національна свідомість і переконаність у правоті ідеї, котра двигає Україну до свободи й політичної суверенності. Морозов, зрештою, сам обертається в активного учасника і натхненника проголошення самостійної України. Члени Народної Ради, рухівці після путчу гекачепістів сміло наступали проти комуністичної більшості в парламенті, вони не згубили найсприятливішого дня для проголошення незалежності України, бо знали: за їх плечима вже стоїть видатні їхній могутній збройний союзник.

24-те серпня 1991 p. К. Морозов описує як начебто день буденний, але я переконаний, що людина такого масштабного рівня як він, того історичного дня вже думала про ту урочисту годину, коли сформована з подібних до нього українців у радянській українська армія присягатиме на вірність своїй Батьківщині. Вчитайтеся в те, як він пише про власну присягу Україні, – і побачите, що це була омріяна й свята вершина його життя.

Костянтин Морозов згадує, якими оваціями вітали його парламентарі, як обіймали та поздоровляли, а я пам’ятаю, що не зміг стримати сліз. Я плакав, бо знав, що він присягав на вірність матері, учительці з луганського містечка Брянки, і своєму батькові, електрику з вугільної шахти. Я плакав од незмірної радості, а ще тому, що К. Морозов поставою та голосом нагадував мені сотенного Спартана, який вигнав мене шістнадцятилітнього з УПА, рятуючи від смерті. Міністр оборони присягнув на вірність Україні – і цим немовби ще раз нагадав мені про потребу прислухатися до своєї СОВІСТІ, яка чула і мою присягу, коли я вступав до лав УПА. Моя совість пекла мене, але водночас я був щасливий з того, що належу до найближчих приятелів Морозова.

Я вдячний К. Морозову за те, що він згадав мене як друга у своїй книзі, але вважаю, що українізація його душі набагато вартніша за моє українство, адже мені змалку пощастило жити в національно свідомій родині і мій патріотизм розривався під шомполами партійних і кадебістських катів, а патріотизм генерала-неофіта чистий і в жодному місці не по­рваний.

«Моя українізація» Морозова дає, на мій погляд, відповідь на світове питання: чому надмогутня, здавалося, навіки змонтована збройна диктатура кремлівських вождів зламалася, впала, але не в результаті революції, а за мирного часу? Знаємо: верховне командування Збройних сил СРСР розділилося на ворожі табори, коли вибухнула боротьба між Б. Єльциним і М. Горбачовим за владу. Те змагання виграв Б. Єльцин – тому, що прилюдно віддав свій партквиток М. Горбачову, і більшість армії підтримала його. Підтримала, оскільки в ній прихована ненависть до комуністичної партії вже була готова відкритися. Жорстоко переслідувана, ця ненависть зростала – як протестний настрій, загальнонародний дух непокори репресивному режимові сталінізму.

Носієм і дослідником цього духу виступає К. Морозов – як офіцер, що зазнав на собі комуністичного і водночас російсько-шовіністичного диктату, який обертав його професійну військову службу в знаряддя політичного колоніалістичного гноблення радянських націй та завойованих Москвою народів Східної Європи.

Наприкінці 1960-х років К. Морозов перебуває в частинах радянської армії в Польщі, а згодом, на початку 1980-х, у Чехословаччині й Угорщині. І всюди він бачить «набагато вищий рівень життя, ніж в Україні та інших республіках СРСР». І ось приходить до нього питання: «Як сталося, що Радянський Союз, бувши таким успішним у розвитку комуністичної ідеології, не спромігся запропонувати пристойних соціальних стандартів?» Він починає розуміти, що таке «соціалізм із людським обличчям», і що таке «пробудження поневолених Москвою» східних європейців. Протестний дух К. Морозова міцнішає, він стає вже не тільки соціально, а й національно осмисленим. Морозов болісно переживає байдужість радянських українців до своєї мови, культури, історії, спостерігаючи за тим, як військові чехи, поляки та словаки шанують свої національні й духовні цінності. Дух К. Морозова проходить у Польщі, Чехословаччині, Угорщині європейське патріотичне виховання. Він стає подібним до російських офіцерів, що визволяли Францію від Наполеона, а, надихавшись Європою й повернувшись додому, стали готувати повстання проти царя Миколи І і як декабристи започаткували визвольний рух свого народу проти самодержавства.

Це порівняння правильне тому, що К. Морозов як натура від природи обдарована любов’ю до людей та організаційним талантом, бачить не тільки себе, а п немало інших офіцерів на лінії честі й порядності, котрих шанує як своїх учителів не лише у військовому ремеслі, а й у набуванні гострішого політичного мислення. Він називає чесною людиною навіть свого найвищого начальника Є. Шапошннкова за те, що той вийшов з КПРС мало не першим після Б. Єльцина. Морозов з пошаною говорить про генералів Дж. Дудаева, Б. Юркова. В. Андрєєва, В. Рога, М. Крюкова, І. Біжана, Г. Живицю, В. Ляшенка, В. Шкідченка, В. Антонця, офіцерів Л. Петріва, С. Шаймарданова, А. Балацького, А. Базильчика, Ф. Гарсеванішвілі, О. Яцуна та інших. Він немовби постійно готувався до організаторської роботи на посаді міністра оборони України, адже немало його друзів із часів служби у підневільній армії згуртувалося навколо нього як командувача армії незалежної України.

«Моя українізація» – книга, що читається як політичний заповіт і як панорама життя людини, здатної не тільки усвідомлювати всі неправди й злочинства радянського світу, а іі чинити їм спочатку мовчазний, а потім енергійний опір. Це книга про людину, що вступає в конфлікт із тоталітарним комуністичним режимом спочатку не внаслідок якогось сформованого й особливого теоретичного мислення, а за покликом свого найзвичайнішого родинного почування – любові до своєї сім’ї. Ця книжка вчить, що любов до матері й бат існує й розвивається в людині як національний і високоморальний зміст її буття.

Мені здається, що К. Морозов у розділі «Танець Дудаєва», в невеличкому епізоді своєї українізації, розкриває найглибшу правду свого життя. Джохар Дудаєв, начальник штабу важкої бомбардувальної авіадивізії в Полтаві, підпорядкованої генералові К. Морозову, відзначається порядністю і надзвичайним даром командира і льотчика, одержує за зразкову службу генеральську посаду командира стратегічної авіадивізії в м. Тарту (Естонія). На радощах і перед очима військових коло свого літака Джохар танцює лезгинку. За той чеченський танок система комуністичного й кадебістського нагляду за армією звинувачує його в націоналізмі. К. Морозову та його друзям пощастило відвести від Дудаєва те страшне звинувачення. А ось я не можу пробачити українським демократам, які 1993 року не захисті у Верховній Раді України міністра К. Морозова від комуністів, що звинувачували його в націоналізмі, не можу пробачити тодішній владі, яка не стала за нього стіною, коли він подав у відставку. Джохара Дудаєва, президента Чеченської Республіки, вбили вороги за його патріотизм, а ми першому міністрові оборони України заплатили за патріотизм холодною байдужістю до його людської долі.

Та чи був К. Морозов націоналістом, коли мав сміливість і мужність сказати в очі міністрові оборони СРСР: «Я – українець!»? Був. якщо націоналіст – це людина, яка признається в належності до свого народу. Саме це російсько-великодержавницька, комуно-шовіністична ідеологія вважала злочинним націоналізмом, і в цьому полягав та й досі полягає парадокс українсько-російських державних і звичайних взаємин. Для московських шовіністів ми тепер «націоналістичний, недобрий народ», тому що, подібно до інших націй, прагнемо мати свою державу. Присягаючи на вірність Україні, К. Морозов знав уже не тільки хто він, а й хто його народ. У книжці «Моя українізація» зображене зростання духовних сил автора, яке починається з бажання пізнати себе, але виходить на рівень пізнання національної сутності свого народу.

К. Морозов пише: «Ця книга постала з моїх роздумів та аналізу обставин, коли в критичний період, на початку 1990-х років, я повинен був з’ясувати глибинну суть своїх духовних пріоритетів і принципів. Процес моєї українізації був дуже тривалою, але послідовною реалізацією класичного гасла «Пізнай себе!», був шляхом до всебічного і глибокого розуміння самого себе. Здобувши це широке й глибоке розуміння, я тепер міг би подивитись будь-кому в очі й щиро відповісти: «Так, я українець». Точніше, краще про книжку «Моя українізація» сказати неможливо.

К. Морозов як міністр оборони розумів, що до його обов’язків належить не тільки організація готовності Збройних сил держави до відсічі агресорові, а й стратегічно-військова передбачливість, яка наказувала робити все можливе, щоб ослабити ворога ще до того, як він нападе. Ця геніальна передбачливість міністра явила себе в його поглядах на розподіл Чорноморського флоту СРСР між Україною та Росією. Він боровся за виведення неукраїнської частини флоту за межі України, пропонував українську його частину підпорядкувати Військово-морським силам нашої держави, Міністерству оборони.

«Україна на всіх переговорах за нашої участі, – пише К. Морозов, – наполегливо відстоювала своє право на володіння частиною флоту, що мала належати державі, та матеріальними цінностями в Криму, які використовувались флотом». Це право не вдаюся відстояти, бо Росія розглядала Чорноморський флот як стратегічний потенціал СНД. Під натиском Москви президент Леонід Кравчук скасував свій указ від 6 квітня 1992 p., за яким Чорноморський флот визначався як основа Військово-Морських сил України. «У мене, – пише К. Морозов, – було відчуття, що я наткнувся на стіну під час бігу у визначеному напрямі, відчуття великої втрати – на дуже довгий час, якщо не назавжди».

Це був перший, але дуже болісний удар в саме серце К. Морозова з боку «наших» високих видатних прихильників будувати незалежну Україну залежною від СНД, де командувала й досі командує Росія.

Думаю, рішення подати у відставку в К. Морозова виникло тоді, коли він, повернувшись із Ялти (куди прибув без запрошення, а з власної волі), виступив у ЗМІ із вимогою виведення з Криму російської частини флоту, розвінчав міністра оборони Росії П. Грачова як свавільного, неправдивого інформатора про перебіг переговорів у Ялті.

К. Морозов, міністр із проникливим, далекоглядним мисленням, не міг сприйняти створення СНД інакше, як тільки план російських політиків, передовсім Б. Єльцина, зберегти військову єдність колишніх колоніальних частин СРСР, щоб не дати остаточно обірвати всі їхні підневільні зв’язки з імперським центром. Він розумів, що членство чи навіть участь України в діях СНД втягуватиме нашу державу в союзні взаємини з домінуючою там Росією.

Позиція міністра К. Морозова щодо українсько-російських взаємин завжди була відповідально проукраїнською, добре аргументованою і передбачливою; подібна позиція актуальна й сьогодні, коли зашморг СНД все більше стискається на горлі України. Згадаймо, що згідно з так званим великим українсько-російським договором (1997 р.) севастопольська база мала бути залишена російським флотом до 2017 року. Одначе угоди, підписані президентами України і Росії 21 квітня 2010 р. у Харкові, продовжили термін перебування російського флоту на нашій території аж до 2042-го. Це означає, що норму згаданого українсько-російського договору 1997 р. брутально перекреслено. К. Морозов сказав би: «Зламано на довгий час, якщо не назавжди».

Як людина з Майдану думаю: не назавжди. Майже про все, що було в житті К. Морозова в минулому, сказано в його книзі «Моя українізація», але є там щось таке найглибинніше, що забезпечує цьому творові життя в будучині. Я знаю, що книга великого будівничого Збройних і духовних сил України «Моя українізація» назавжди увійде в українську та світову історію як послання до майбутніх поколінь нашого народу.

Дмитро ПАВЛИЧКО
Січень 2014 р.