Інші матеріали числа

КРАСА ВРЯТУЄ СВІТ, А УКРАЇНУ – КНИГА
На здобуття Національної премії України імені Т. Шевченка

Три рази, від 2010 року, Національна премія України імені Тараса Шевченка в номінації «Публіцистика» не присуджувалася. Давалася взнаки відсутність достойних претендентів, співмірних із статусом визначної нагороди. Але серед кількох претендентів на премію 2014 року (а це особливо відповідальний рік – 200-річчя від дня народження Т. Шевченка) назване ім’я Олега К. Романчука. На премію висунута його книжка «У пошуках універсуму: Статті, публіцистика, прогнози і спостереження (1990–2011)», яка вийшла в світ 2011 року у Львові й була відзначена обласною премією імені В’ячеслава Чорновола в 2012 році.

У пострадянську добу різноманітні джерела стали нав’язувати українським мас-медіа інформаційну модель журналістики. Сутність її зводилася до двох головних ідей.

Ідея перша: журналістика – то виключно інформаційна діяльність, усе, що виходить поза межі елементарного повідомлення про факт, – то вже не журналістика, а публіцистика, яка, певна, річ, у цій концепції журналістикою не вважалася; публіцистика – то пропаганда, а пропаганда – це погано, ми нею вже по горло ситі від радянських часів.

Друга ідея: журналіст – це труба, через яку інформація перекачується від джерел інформації до споживачів; журналістові байдуже, що качати (нечистоти, воду, нафту), він не повинен мати своєї позиції, старанно приховувати свої погляди, якщо вони є, на висвітлювані події.

Це проголошувалося в той час, коли проти України велася неоголошена інформаційна війна. Для захисту в цій війні Україна потребувала саме публіцистики й саме активного журналіста з українською національною ідентифікацією й з активною позицією, спрямованою на захист української державності. Але як тільки такі журналісти з’являлися, тут же розпочиналося: та це не журналістика, та це не професійна робота… і т. д. і т. п.

Не можна сказати, що концепція інформаційної журналістики не позначилася на стані українських медіа. Перше свідчення її впливу – майже цілковите зникнення з часописів сатиричних жанрів, до рідкісних випадків звелися подорожні й портретні нариси.

І все ж усіляким псевдонауковим інспіраціям знищили українську публіцистику не вдалося. Українське професійне журналістське середовище виявилося не настільки вразливим, щоб піддатися на інтелектуальну провокацію. Українська публіцистика пережила період занепаду й зажила своїм новим життям. Найголовнішим свідченням її нормального розвитку є публіцистика у книжковому форматі. Адже зрозуміло, що публіцистична книжка, як правило, формується автором з матеріалів, раніше опублікованих у пресі. Але в книзі вони набувають кумулятивної енергетичної потужності, повноцінно й самодостатньо репрезентують автора та головні напрямки його діяльності.

Олег Романчук як особистість і журналіст

Олег К. Романчук – кандидат філологічних наук і працює доцентом на кафедрі української преси Львівського національного університеті імені Івана Франка. Як професійний викладач він, зокрема, є автором популярного навчального посібника «Системний аналіз у журналістиці» (2008), відзначеного премією фонду Воляників-Швабінських у конкурсі україністики. У ньому, між іншим, автор навчає студентів працювати в аналітичній публіцистиці на власному прикладі.

Як письменник (член НСПУ) він – автор роману і кількох книжок оповідань. Як журналіст – член НСЖУ та Міжнародного інституту преси. Але головним чином українській спільноті він відомий як засновник і шеф-редактор журналу «Універсум».

У назву журналу висунуте поняття, яке позначає Всесвіт як ціле, причому цілісність розуміється як внутрішня множинність. Універсум безкінечний, всеосяжний, різнобічний. Це щось таке, що важко осягнути розумом, бо воно не має ні кінця, ні краю. Два концептуальні мотиви розвиваються в часописі: України як універсуму і України в універсумі світу (чи світів).

У спорті є поняття «граючий тренер», а в журналістиці – «пишучий редактор». Далеко не в кожного редактора вистачає сил залишатися ще й автором власного часопису. Але це не про Олега К. Романчука. Для нього дописувати до свого журналу – це органічно притаманна функція, це сутність його життя. Принаймні мені не доводилося тримати в руках чисел журналу, де б не були опубліковані хроніка подій та статті на найбільш злободенні теми Олега К. Романчука. З цих його публіцистичних творів і складена книга «У пошуках універсуму». Назва напрочуд вдала. Бо в ній (в книзі) справді йдеться про пошуки автором і суспільством універсуму – світу як цілого і місця в ньому для України.

«Ми створили Україну, а тепер мусимо створити українців»

Звичайно, Олег Романчук цього не говорить. Він тільки наводить слова Джузеппе Гарібальді, які він сказав після проголошення об’єднаної Італійської республіки: «Ми створили Італію, тепер мусимо створити італійців» і пояснює, що українська ситуація не є аж такою вже історично ексклюзивною. Подібні проблеми розв’язували для себе й інші народи.

Збірка публіцистики Олега Романчука сама нагадує універсум. На її майже дев’ятиста сторінках відображені найрізноманітніші аспекти українського життя за останні двадцять років. У розділі «Україна в Універсумі» (автор тут подає це слово з великої літери) вміщено вибрані світоглядні статті з доробку автора. Як багатолітній читач журналу можу засвідчити – автор справді відібрав зі свого доробку те, що витримало іспит часом. Адже що там приховувати, публіцистика – то товар не тривалого зберігання, вона втрачає актуальність разом з відходом у минуле суспільних ситуацій, які її покликали до життя. Але сама ситуація в Україні стабільно важка, з невеликими коливаннями то до кращого, то до гіршого, що дозволяє залишатися актуальними й статтям, написаним 10–15–20 років тому. Думаю, що кожен з нас дорого б заплатив, аби це було не так, але…

Статті Олега Романчука 1990-х років зберігають своє значення й сьогодні, хіба що якісь статистичні дані в них застаріли та деякі прізвища вже замулені в нашій свідомості часом. А в цілому… все дуже схоже на сьогоднішній день: і корупція, і аморальність влади, і боротьба за владу й наживу, і зневага до звичайного українця, і еміграція найпродуктивнішої частини населення, і безробіття, особливо серед молоді, і поглинання інформаційного простору України російським песевдокультурним продуктом, і залишання державою своїх громадян напризволяще перед перерахованими та іншими суспільними загрозами.

Розділ «Хроніки «Універсуму» – то справжня історія сучасності, у якій читач побачить своє недавнє минуле. Олег Романчук до кожного числа свого часопису подає хроніку свіжо минулих подій. Але це не просте перелічення, а аналітичний звіт перед читачами, з оцінками подій та їх учасників, роз’ясненням, як ці події слід розуміти людині, яка стоїть на державницьких позиціях, і що з тих подій випливає для кожного пересічного українці і для держави в цілому. Сучасна людина знемагає під завалами не прокоментованої, оголеної інформації, нагромадження якої не приводить до кращого розуміння соціального довкілля чи до створення кращої для людини поведінкової моделі в ньому. Майбутнє – за аналітичною журналістикою. Таку журналістику й пропонує українцям Олег Романчук.

У розділі «У дзеркалі Універсуму» автор запропонував широкому читачеві фрагменти свого підручника «Системний аналіз у журналістиці» (до речі, відзначеного премією конкурсу фундації Воляників-Швабінських), власне ту її частину, де містилися приклади такого взірцевого системного аналізу. Про що йдеться? Будь-який факт, повідомлений журналістикою і тим самим перетворений на новину, залишається річчю-в-собі до того часу, поки ми не побачимо його зіставленим з іншими фактами, уведеним у коло нашого життєвого досвіду, сприйнятим у контексті міжнародної політики, історичних зумовленостей. Це і є системний аналіз. Для методу автора властиві потужні історичні вертикалі, залучення для побудови власних концепцій творів Тараса Шевченка й Пантелеймона Куліша, Михайла Грушевського й Володимира Винниченка, Миколи Шлемкевича й Миколи Хвильового. Разом з тим автор показує, що він не самотній у сучасному інформаційному просторі України, широко залучаючи до свої текстів висловлювання Івана Дзюби і Євгена Сверстюка, Ярослава Дашкевича і Мирослава Мариновича, Джеймса Мейса і Миколи Жулинського, Юрія Щербака і Юрія Саєнка та багатьох інших своїх однодумців.

Олег Романчук як педагог навчає молодого журналіста бути публіцистом, тобто мислити масштабно, широко, бачити й розуміти прихований зміст новинарних повідомлень. Матеріали цього розділу подані під гаслом «Зворотній зв’язок». Це означає, що Олег Романчук подав не тільки свої тести, але й коментарі читачів, які вони вміщують у відповідних вікнах після електронних публікацій. З цього «зворотного зв’язку» ми бачимо, як в Україні формується нова активна читацька спільнота, яка готова вступати в діалог з автором з приводу піднятих ним тем, оцінювати чи навіть збагачувати його позицію.

На завершення книжки поданий розділ «Історії Універсуму». Відкриває цей розділ історичне дослідження «Ультиматум: хроніка одного конфлікту між Раднаркомом РРФСР і центральною Радою». Воно було створене й вийшло окремою брошурою ще в 1990 році. Ця дата й потрапила в підзаголовок книжки, розпочавши хронологічний відлік текстів, опублікованих у ній. Далі йдуть розвідки про Берестейський мир, політичні портрети Юрка Тютюнника та Василя Оксюка, деякі інші матеріали, що друкувалися в журналах «Дзвін», «Універсум», на шпальтах «Літературної України» та інших періодичних видань. Що їх об’єднує? Увага до кульмінаційних епізодів нашої історії, переважно в площині російсько-українського протистояння.

Що збагне читач з «Універсумів» Олега Романчука?

Наприклад, те, що ніякого Радянського Союзу насправді не існувало, «ця держава тільки формально була союзом, а насправді – жорстко централізованим утворенням, комуністичною імперією». З самого початку радянська влада була не радянською, а російською владою над українцями. Уже в 1918–1920 роках російська радянська влада створила 18 концентраційних таборів, за цей час було знищено 100 тисяч українців.

І надалі ця держава вела приховану під гаслами інтернаціоналізму війну проти українців, у якій покоління за поколінням гинули найкращі сини нації. Під величезним тиском українського народу вона погодилася про людське око на політику українізації, але насправді винищила українську розумову еліту. Так чинять тільки колонізатори в своїх колоніях, розраховуючи на цілковиту безкарність.

Олег Романчук спростував міф про «демократичну імперію», відповідно до якого Росія може бути перебудована на демократичних засадах. Демократичних імперій не буває, бо як тільки суспільне життя в них набуває демократичного змісту, поневолені народи за допомогою демократичного волевиявлення скидають колоніальне ярмо. Це й сталося в Радянському Союзі в процесі горбачовської перебудови. Але зрозумівши, до яких втрат призвела демократія, держава знищує демократичні механізми суспільного життя, щоб врятувати рештки імперії. Тоталітаризм відновлюється на новому витку історичного розвитку в набагато гіршій формі, ніж на попередньому етапі. «Стратегічною метою Росії є відновлення імперії».

Для імперії не існує категорії людини. Для імперії не існує категорії культури. Бо вони суперечать самій суті імперської влади, яка передбачає єдиноначальство, цілковиту слухняність. Людина в імперії завжди загрожена й може бути знищена, незалежно від того щабля, який вона посідає в соціальній ієрархії.

Україна вирвалася з «дружніх» обіймів «старшого брата» й це велике щастя для неї. Тепер у неї тільки два шляхи: стати вільною, незалежною, рівноправною з іншими європейськими державами українською Україною або лишитися російською Україною, тобто колонією, що потребуватиме невідомого числа жертв від українського народу, бо одна справа пережити тоталітаризм після феодалізму і зовсім інша справа пережити тоталітаризм після демократії.

Росія продовжує війну з Україною засобами ХХІ століття. Це інформаційна війна, газова війна, торгівельна війна, війна історичних інтерпретацій. Шаленіє російський політикум, але в книзі багато прикладів і побутового прояву російського шовінізму.

Українці – постколоніальна, посттоталітарна й постгеноцидна нація. Вона лишилася без національних лідерів. Тому Українська держава раз у раз демонструє свою кволість, опинившись у руках окупантів. Їй важко зібратися з силами, щоб вирватися остаточно, з поля тяжіння нової тоталітарної держави. Але без такого ривка вона просто перестане існувати як держава, а українці опиняться перед загрозою нових репресій.

Важко коротко переповісти об’ємну книгу. Подано лише найважливіші її ідеї. В основі кожного правильного вибору лежить оцінка ситуації. Вона передує вчинкові. Публіцистична книга Олега Романчука надає підстави для такої оцінки оскільки будує українську національну та індивідуальну свідомість, а відтак заслуговує на відзначення Національною премією України імені Тараса Шевченка.

Ігор МИХАЙЛИН,
доктор філологічних наук, професор кафедри
журналістики Харківського національного
університету імені В. Каразіна, голова Харківського історико-філологічного товариства