«Неймовірні подробиці, які мушу тепер зробити прилюдними, взяті у хронологічній послідовності, складаються в першу гілку незвичайних збігів…»

Едгар По. Таємниця Марі Роже

Хто є хто

«Нынешняя Украина должна быть ликвидирована как страна, государство и экономика. <…> Но это должно быть сделано аккуратно, в духе современности. Все стороны должны быть поставлены перед фактом исторического конца Украины. <…> Механизмом такого «сноса» может стать ликвидация финансовой, экономической, государственной и культурной базы украинского проекта путём превращения его в невыгодный, крайне обременительный и опасный для его участников, прежде всего для верхушки в лице антисистемы. Украинская этничность, склонная к преобразованию в нацию за счёт русских, должна быть демобилизована, обезврежена, загнана на свою древнюю территорию, лишена своего жала в виде военизированного государственного фашизма. <…> Раздел Украины и очистка по частям – единственный разумный волевой выбор. Русские регионы юго-востока и часть левобережного центра должны образовать федерацию республик в союзе с Россией под названием «Новороссия-Малороссия», которая объявит себя правопреемницей УССР и Украины. <…> Без юго-востока центр и запад Украины утратят возможность к поддержанию экономики и государства, потеряют инициативность, погрузятся в депрессию. Но Россия должна продолжить борьбу за центр и запад путём создания и поддержки различных партий и сил, отождествляющих себя с Русским миром и его ценностями» ( https://izborsk-club.ru/14366).

Це уривок з минулорічної розлогої доповіді експерта Ізборського клубу Сергія Баранова, присвяченій російсько-українським відносинам. Невеличка довідка. Ізборський клуб – це просякнута імперською ідеєю ультраконсервативна група прихильників президента РФ Владіміра Путіна, яка сповідує шовністичні принципи великодержавництва й націоналізму, ентузіастично пропагує ідеї «руского міра», дотримується антизахідних поглядів щодо облаштування шляхів розвитку Росії, вкрай негативно сприймає нинішній статус путінської Московії, ностальгує за почилим у Бозі СССР, войовниче ставиться до навколишнього світу, а надто сусідніх держав і народів.

Діяльність та ідеали Ізборського клубу, членами якого є політики, інтелектуали та громадські діячі з далеко неоднозначним послужним списком, з суперечливими, навіть скандальними, біографіями (Сєргєй Глазьєв, Владімір Бортко, Іван Охлобистін, Захар Прілепін, Сергей Цеков, Алєксандр Дугін, Алєксандр Проханов, Жорес Алферов, Міхаїл Лєонтьєв, Карен Шахназаров, єпископ Тихон, президент Молдови Ігор Додон та інші не менш одіозні особи), аргументовано розкритикував знаний російськй публіцист й історик, провідний науковий працівник Російского інституту стратегічних досліджень Пьотр Мультатулі: «Ідеологію «ізборців» можна назвати по імені їх голови А. А. Проханова – «прохановщіной», як полюбляли давати такі визначення большевики. Це явище надзвичайно небезпечне саме своїм угодовством, спробою поєднати непоєднуване, біле з чорним, Бога з дияволом. «Прохановщіна» значно небезпечніша за комуністичну та ліворадикальну ідеологію ... Проханов хоче з’єднати воєдино катів і жертв, руйнівників і творців, революціонерів і охоронців. Спроба з’єднати воєдино добро і зло – найбільш небезпечна основа «прохановщіни».

Попри це Ізборський клуб має значні фінансові ресурси і зв’язки в Кремлі, в його засіданнях брали участь міністр культури РФ Владімір Мединський, губернатори багатьох областей і президенти національних республік (Якутія, Дагестан, Чечня). 2015 року Ізборський клуб отримав президентский грант для некомерційних організацій в сумі 10 мільйонів рублєй (близько 160 тисяч доларів)…

Таких «наукових» структур у сучасній Московії не бракує. Зоологічно ворожі до України теоретизування (на кшталт ізборських) притаманні не лише представникам «консервативної частини російскої еліти». Войовничу українофобію сповідує значна частина російського суспільства. Тому дивує і насторожує колабораційна залюбленість у Росію-агресора представників українського істеблішменту. Тим паче в умовах війни з північно-східною сусідкою.

«Сейчас после разрыва отношений с Россией и подписания – как я часто говорю, и это соответствует действительности – кабального договора о создании ЗСТ с ЕС, мы видим падение экономики Украины. <…> Только восстановив торгово-экономическое сотрудничество с РФ, мы сможем поднять экономику, а значит – обеспечить реальный фундамент собственной независимости. <…> А потому принятие «закона о деоккупации», в котором Россия названа агрессором и в котором содержится фантастический по своей бредовости, абсолютно нереализуемый набор мечтаний «партии войны» о насильственном возвращении территорий, создает серьезные, практически непреодолимые барьеры на пути решения конфликта дипломатическим путем».

Це уривки з інтерв’ю Віктора Медведчука російській «Новой газете» від 13 лютого. Таке враження, що читаємо, приміром, фейкові сентенції зі статті Захара Виноградова «Парламент Украины объявил России войну», оприлюдненій в інтернеті 18 січня: «Фактически, проголосовав за закон «Об особенностях государственной политики по обеспечению государственного суверенитета Украины над временно оккупированными территориями в Донецкой и Луганской областях», парламент Украины, обозначивший в этом законе Россию «агрессором» и «оккупантом», объявляет войну России, ставит крест на реализации Минских соглашений и ведет к фактическому разрыву отношений с РФ» (https://ukraina.ru/exclusive/20180118/1019791234.html).

На відміну від Медведчука, одного з мінських «перемовників», який ніколи не приховував проросійських настроїв, Леонід Кравчук в ефірі телеканалу «112 Україна» чітко зазначив: «Про яку дружбу можна сьогодні говорити, вже вона перекреслена війною, анексією Криму, вона перекреслена усіма тими діями, які здійснює Росія щодо України: заявами, реальними фактами, смертю, вбивствами… Тому що Росія розпочала агресію і проводить її на Донбасі – це реальний факт. Його (Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Росією і Україною. – О. Р.) вже немає, говорити про нього, мабуть, не варто. Він закреслений історією і діяльністю Росії». На думку екс-президента, особисто для нього такого Договору не існує: «Для мене такого документу не існує. Я навіть не хочу говорити про його денонсацію, його вже денонсовано діями, а не протокольними або якимись кроками, коли зберуться люди і скажуть, що такого документу немає, можна подумати, що він зараз є».

Натомість Віктор Медведчук дотримується іншої думки. Москвофільської: «Только восстановив торгово-экономическое сотрудничество с РФ, мы сможем поднять экономику, а значит – обеспечить реальный фундамент собственной независимости».

Свого часу Адріян Копистянський – історик і географ, лемківський москвофіл – у своїй програмній праці «Возможно ли отделение Украины от России?», що побачила світ 1917 року в Ростове-на-Дону, констатував: «Все великороссы прекрасно знают, что Малороссия или «Украина» от Карпат до Кавказа с плодородным черноземом, с богатым Донецким бассейном, с плотным населением и выходом в Черное море великолепно может существовать как самостоятельное государство без Великороссии, но что последняя со своим 80-миллионным населением, загнанная в Сибирь и тундры, отрезанная от Черного моря и прижатая к берегам Ледовитого Океана, не может обойтись без Малороссии».

Відтоді минуло сто років. Сьогодні нас цікавить, яким чином у трихсторонню групу в Мінську потрапила людина, яка сповідує відверто проросійські погляди, дотримується принципів навіть не малоросійства, а малоукраїнства?

«Теперішнє малоукраїнство – далеко небезпечніше українській державності , ніж малоросійство. Небезпечніше, бо схований (та ще в українській личині) ворог завжди небезпечніший за відкритого. Малорос був відкритим «общеросом», відкрито йшов під двоголовим орлом, а малоукраїнець, зафарбований на жовто-блакитно, йде під тризубом з тактичних причин» (Павло Штепа).

Просуваючи інтереси Кремля, Віктор Медведчук аж ніяк не переймається цинізмом й аморальністю Путіна та його підручних. Йому (Медведчуку), очевидно, байдуже, що міністр іноземних справ РФ Сергій Лавров, позичивши у Сірка очей, на весь світ заявляє, що Росія не порушувала Будапештський меморандум щодо України. «Лавров просто нахабно обманює журналістів, сподіваючись, що ніхто не загляне в оригінал тексту» (Євген Марчук). І ось тут виникають питання: з якого добра-дива Віктор Медведчук опинився в ролі перемовника-дипломата? Адже в такій іпостасі апріорі може бути лише нейтральна особа.

28 лютого на прес-конференції для журналістів Петро Порошенко заявив, що к ум Владіміра Путіна виявився найбільш ефективною кандидатурою у переговорах з Росією щодо полонених. Цитуємо: «Є так звана гуманітарна група, яка займається питанням звільнення заручників. Це не Мінська група, вона є частиною тристоронньої контактної групи. Колишній голова СБУ призначив в цю групу Віктора Медведчука. Я про це знав… Я маю визнати, що найбільш ефективним виявився Віктор Медведчук. Знаєте чому? Тому що рішення про звільнення приймає безпосередньо Путін».

Але за такою логікою, Петрові Порошенку самому ліпше, без зайвого посередництва, звертатися до російського президента у справі звільнення заручників-полонених…

Та ми про інше. За повідомленням «Української правди» від 28 лютого, Валентин Наливайченко стверджує, що не він, а Порошенко призначив Медведчука: «Ініціатива залучити Віктора Медведчука до процесу звільнення полонених належала не мені, а Порошенку <…> Саме він дав вказівку щодо його призначення. Це відбулося в кабінеті президента в присутності міністра закордонних справ Клімкіна ».

Про це саме в авторській програмі Олесі Бацман «Бацман LIVE» на каналі NewsOne повідомив і Євген Марчук. 30 серпня 2017 року видання «Гордон» опублікувала текстову версію інтерв’ю. На запитання журналіста «Чи може кум Володимира Путіна обстоювати інтереси України?» Євген Кирилович відповів: «Треба запитати Петра Олексійовича. Хоча я здогадуюся, чому він зробив такий вибір. Я досить добре знаю їхні політичні біографії, і вони ніколи не були друзями. Я маю на увазі Порошенка та Медведчука. Навіть більше, у них були дуже напружені стосунки. Чому вибрав Думаю, саме тому, що в Медведчука є прямий вихід на Путіна».

Виходить, що спілкуючись з журналістами Порошенко злукавив? Але з якою метою? Навіщо?

З недавнього минулого вигулькнула ще одна цікава деталь. 25 червня 2014 року УП повідомила: «Канцлер Німеччини Ангела Меркель запропонувала офіційно зробити лідера «Українського вибору» Віктора Медведчука посередником для забезпечення діяльності Тристоронньої контактної групи , до якої вже входять Кучма, Зурабов і Тальявіні. Про це вона сказала під час чотирьохсторонньої телефонної розмови за участі президента України Петра Порошенка, президента Франції Франсуа Олланда та президента Росії Володимира Путіна <…> Як повідомила прес-служба глави Української держави, Порошенко та інші учасники розмови погодилися з пропозицією Ангели Меркель ».

Чи могла Канцлер Німеччини знехнувати правилами дипломатичного протоколу і взялася «сватати» в офіційні перемовники лідера одіозного «Українського вибору» (насправді промоутера «руского міра» в Україні), який не має жодного стосунку до Німеччини? Навіщо Україні ще один посередник (тим паче проросійськи налаштований), якщо у переговорний процес вже заангажовані Кучма (Україна), Зурабов (Росія) і такий собі Бородай – путінська маріонетка, завдяки якій фактично відбулася легалізація (не без згоди Києва, ясна річ) колаборантів…

Найімовірніше, що Медведчука, який відверто демонструє свою проросійську заангажованість (приміром, з телефонних розмов радника президента РФ Сергєя Глазьєва, перехоплених українськими спецслужбами, випливає, що кримський уряд Сєргєя Аксьонова формувався, ймовірно, за участі Віктора Медведчука), до Мінська відрядив таки Порошенко на прохання-вимогу Путіна, а прес-служба українського президента лише перевела стрілки на Меркель.

«У червні 2014 року Путін через канцлера ФРН Ангелу Меркель наказав Порошенку призначити свого кума Віктора Медведчука посередником у Тристоронній контактній групі» (Григорій Омельченко, Герой України, генерал-лейтенант).

На щорічній підсумковій прес-конференції 14 грудня 2017 року Владімір Путін, розповідаючи про подробиці переговорів з Віктором Медведчуком про заручників, заявив: «За дорученням президента Порошенка цим займається пан Медведчук...».

Журналіст і волонтер Назар Приходько на своїй сторінці у Facebook написав: «Я прекрасно пам’ятаю, хто ввів Медведчука в тристоронню контактну групу. Порошенко».

Знову постає питання: навіщо злукавив Петро Порошенко перед журналістами?..

Інформація до роздумів.

26 березня генеральний прокурор Юрій Луценко в ефірі телеканалу ICTV заявив, що партія «Український вибір», яку очолює кум президента РФ Віктор Медведчук, може бути мозковим центром глобального плану зі зміни, або усунення конституційного ладу в Україні. Про це повідомила прес-секретар генпрокурора Лариса Сарган (https://www.pravda.com.ua/news/2018/03/27/7175889/).

Розповідаючи про справу Савченко-Рубана, її перспективи та помилку Порошенка екс-заступник глави СБУ Віктор Ягун в інтерв’ю інтернет-виданню «Апостроф» зазначив: «І багато питань є до Надії, як я казав, ще починаючи з середини 2000-х років. Це такі цікаві персонажі. Якщо вони зможуть їх об’єднати не тільки цією справою, а й їхнім куратором... Те, що за цим стоїть Віктор Медведчук, а за Медведчуком стоїть Російська Федерація – в Україні, здається, ні в кого це не викликає сумніву. Всі бояться назвати це прізвище, але от декілька днів тому на одному з каналів чітко прозвучало, що коли активісти Майдану приїхали до Медведчука, він тоді сказав: «Ви хочете воювати, я вам влаштую війну, я вмію воювати». І не виключено, що один з елементів цієї війни – помста цієї людини не конкретним особам, які приїхали і знищили його паркан і браму до хати, але й кара всій Україні» ((https://apostrophe.ua/ua/article/politics/2018-03-26/vse-boyatsya-skazat-kto-stoit-za-savchenko-a-poroshenko-sovershil-oshibku---eks-zamglavyi-sbu/17598).

Про фейки, спростування й заперечення

Заздалегідь тут нічого не можна сказати.
І це, звичайно, найцікавіше.

Алан Мілн. Вінні-Пух

15 січня 2018 року народний депутат України Віталій Купрій скерував Голові Служби безпеки України В. С. Грицаку депутатський запит ( https://k-z.com.ua/ukrayna/45729-sbu-ne-zaperechila-fakt-nayavnosti-u-fsb-arhivu-agenta-poroshenka) щодо оприлюднення документів ФСБ РФ, які підтверджують проросійську позицію Президента України Порошенка Петра Олексійовича.

17 січня 2018 року Віталій Купрій на телеканалі ZIK у програмі «Vox populi» заявив, що «офіційно відреагував на інформацію, яка була оприлюднена на телеканалі «Руставі-2», а тому подав депутатський запит до СБУ, щоб було відкрито кримінальне провадження по факту державної зради» ( https://zik.ua/news/2018/01/17/kupriy_sbu_maie_dopytaty_poroshenka_shchodo_rozpysok_fsb_1247115).

За три дні перед цією заявою сайт PolitekA (https://politeka.net/ua/news/569530-sprava-pro-derzhzradu-vidomo-pro-novij-povorot-u-skandali-navkolo-listiv-u-fsb/) повідомив, що «Купрій також хоче зрозуміти, в яких стосунках був старший син президента зі своєю дружиною до 2007 року: «Якщо будуть знайдені докази їх особистого знайомства, то у мене не залишиться жодного сумніву в достовірності доповідної записки Порошенко в ФСБ».

Фабула цієї контроверсійної історії бере свій початок 13 січня 2018 року, коли грузинський телеканал «Руставі-2» опублікував на своєму сайті матеріали, які назвав «зверненням» президента України Петра Порошенка до російської ФСБ.

Того ж дня, о 23:44, інтернет-видання «Українська правда» на своїй електронній шпальті помістила матеріал під назвою «Близькі до Саакашвілі медіа в Грузії оприлюднили компромат на Порошенка» . В ньому йшлося про давній інцидент між Петром Порошенком і представниками прикордонної служби РФ, що трапився 3 лютого 2007 року у VIP-терміналі петербурзького аеропорту «Пулково».

Нагадаємо, що на одній із сторінок «документів» зафіксовано, що начебто Петро Порошенко хоче в’їхати в РФ, оскільки «в інтересах Росії» залучає великі інвестиції, а у Санкт-Петербурзі, мовляв, проживають батьки дружини його старшого сина Олексія.

Зробимо паузу.

Найцікавішими в інформаційних потоках є спростування й заперечення. Тож одне з ключових правил розвідки – приділяти найприскіпливішу, найпильнішу увагу саме спростуванням і запереченням. А надто коли їх поширюють офіційні чинники вельми поспішливо. Загальну картину можна відтворити, зібравши воєдино окремі розрізнені факти, походження яких не викликає сумнівів, відкинувши несуттєве. Головне – бути уважним. Сума інформації перетворюється в знання, якщо відомості систематизовані.

Так ось. Феноменальну оперативність продемонструвала прес-служба Адміністрації Президента України: вже через дві з половиною години (о 02:24 14 січня) вона заявила, що «оприлюднені так звані «документи» від імені Петра Порошенка є низькопробною підробкою та фейком, виготовленим і закинутим телекомпанії Руставі-2 спецслужбою Росії ».

Керівник прес-служби президента України акцентував на тому, що у 2007 році старший син Петра Порошенка Олексій не був одружений: «Найкрасномовніше про провал ФСБ свідчить факт, який легко перевірити. Олексій Порошенко одружився у Києві у вересні 2013 року, тому у старшого сина Петра Порошенка у 2007 не було дружини».

Перше питання, що мимоволі постає: як висококваліфіковані луб’янські майстри фальшивок могли так примітивно «спалитися» – не скористалися навіть послугами інтернету, де можна запросто довідатись про дату одруження Олексія Порошенка? Адже керівник прес-служби президента України вже через якихось дві з половиною години знав про інцидент на УП…

Альона Притула, редактор-засновник УП: «Ми вибачилися http://blogs.pravda.com.ua/authors/musaieva/5a5b95.... Саме тому й дослідили цю тему ретельніше. І дійшли висновку, що принаймні один з цих документів МОЖЕ бути оригінальним. Проте довести це без згоди Порошенка ніхто не зможе».

БЕЗУМОВНО, ВНЕСТИ ЯСНІСТЬ В ЦЮ СИТУАЦІЮ НАЙПЕРШ МАВ БИ ПРЕЗИДЕНТ. АЛЕ ВІН ЗБЕРІАЄ МОВЧАНКУ...

У статті Романа Романюка і Євгена Будерацького в УП від 3 лютого 2018 читаємо: «<…> Іншим нез’ясованим моментом 2007 року залишається мета візиту Порошенка у Санкт-Петербург. Одразу після інциденту ЗМІ, з посиланням на російських дипломатів писали, що Порошенко прилетів у Санкт-Петербург з приватним візитом . Сам депутат під час згаданого ефіру на телебаченні переконував, що візит був робочим. Начебто він входив до складу делегації для участі в зустрічі керівників європейських банків. У відкритих джерелах чи профільних ділових виданнях Росії не вдалося віднайти згадки про таку зустріч на початку лютого 2007 року . Натомість, за дивним збігом обставин, на 4 лютого припадає день народження Юлії Аліханової, яка у 2013 році офіційно стала Юлією Порошенко – невісткою Петра Олексійовича. У лютому 2007 року Аліханова закінчувала університет і жила з батьками якраз у Санкт-Петербурзі . <…> Натомість син президента Олексій Порошенко у своєму Facebook запевнив , що познайомився з дружиною лише у 2011 році. <…> УП звернулась до Порошенка-батька і Порошенка-сина із запитанням, чи не були вони знайомі з родиною Аліханових у 2007 році. Ми не отримали жодної відповіді від них, що й надалі залишає місце як для конспірологічних версій, так і обґрунтованих сумнівів ».

І справді. «Порошенко мав би звернутися до суду для спростування неправдивих даних та захисту своєї честі та гідності, проте цього досі не відбулося» (Віталій Купрій). Тож запитання-сумніви залишаються.

14 січня на «листи Петра Порошенка до директора ФСБ Росії» відреагував Олексій Порошенко: «<…> вперше побачив свою майбутню дружину на лекції «Strategy, Structure and Incentives», під час навчання на програмі MBA в INSEAD у 2011 році » (http://infosensations.com.ua/editor2/7978/).

«По окончании института ( у 2002 році Юлія Аліханова, майбутня дружина Олексія Порошенка, вступила до Санкт-Петербурзького державного економічного університету на факультет інформаційних систем в економіці та управлінні. – О. Р.) девушка (Юлія Аліханова. – О.Р.) поступает в международную школу во Франции , где и знакомится с будущим супругом – Алексеем Порошенко » (https://life.ru/t/life78/198665).

Отже, Юлія Аліханова вирушає до Франції 2007 року , коли завершила навчання в Санкт-Петербурзі. Якщо йдеться про навчання на програмі MBA в INSEAD – Institut Européen d’Administration des Affaires («Європейський інститут ділового адміністрування») у Фонтенбло під Парижем, то тривалість вишколу розрахована на 10 або 12 місяців, якщо студент бажає записатись на літню практику. Ще є річна програма MBA, магістерська программа, аспірантура з менеджменту (можливість отримання доктора наук – PhD), а также короткотермінові програми без присвоєння ступеня.

Питання: скільки років мала б навчатись у Франції Юлія Аліханова, щоб 2011 року зустріти у Фонтенебло Олексія Порошенка? Так отож.

Якщо довіряти інтернет-публікаціям, то з 2005 по 2008 рік Юлія Аліханова працювала в компанії PricewaterhouseCoopers старшим консультантом відділу бізнес-консультування (https://golospravdy.com/nevidome-minule-peterburzkoi-druzhini-sina-poroshenka-pokazali-zhurnalisti/). Спершу, очевидно, поєднувала роботу в компанії з навчанням у Санкт-Петербурзькому виші, а опісля підпрацьовувала ( упродовж 2008-го) вже навчаючись у Франції.

PricewaterhouseCooper – міжнародна мережа компаній, що пропонує професійні послуги у сфері консалтингу та аудиту , штаб-квартира якої базується в Лондоні ( https://uk.wikipedia.org/wiki/PricewaterhouseCoopers)

SIC! У цьому ж таки Лондоні, в Лондонській школі економіки, з 2004 по 2007 рр. навчався Олексій Порошенко (матеріал з Вікіпедії ).

Чи можна припустити, що Олексій Порошенко і Юлія Аліханова могли познайомитись в Лондоні? Цілком. Бо сумнівно, щоб Юлія Аліханова під час роботи в PricewaterhouseCoopers (чи то у Санкт-Петербурзі, чи то у Франції) жодного разу не відвідала столицю Великобританії.

Відтак вимальовується цілком прийнятна, на наш погляд, версія (не конспірологічна, цілком логічна): молоді люди, ймовірно, знайомляться в Лондоні, зустрічаються впродовж кількох років; вони могли перебувати в цивільному шлюбі (або ж офіційному в Росії), а в Україні офіційний шлюб взяли 2013-го .

Але в такому разі надто поспішливе й категоричне офіційне спростування («Найкрасномовніше про провал ФСБ свідчить факт, який легко перевірити. Олексій Порошенко одружився у Києві у вересні 2013 року, тому у старшого сина Петра Порошенка у 2007 не було дружини ») лише породжує нові сумніви й запитання…

P.S. 8 лютого 2018 року СБУ надіслала офіційну відповідь Віталію Купрію щодо розгляду його депутатського запиту: «Шановний Віталію Миколайовичу! Службою безпеки України уважно опрацьовано Ваш депутатський запит, оголошений на засіданні Верховної Ради України 19 січня 2018 року. Викладені у депутатському запиті обставини не вказують на вчинення злочину, передбаченого статтею 111 Кримінального кодексу України, досудове розслідування якого здійснюється слідчими органів безпеки. Вказаною статтею визначено лише три форми вчинення державної зради: перехід на бік ворога в умовах воєнного стану або в період збройного конфлікту, шпигунство, надання іноземній державі, іноземній організації або їх представникам допомоги в проведенні підривної діяльності проти України».

«Ну що ж, підемо шукати правди до суду», – написав Віталій Купрій (https://k-z.com.ua/ukrayna/45729-sbu-ne-zaperechila-fakt-nayavnosti-u-fsb-arhivu-agenta-poroshenka).

Пригадався Вінні-Пух: «Якщо хто-небудь має намір аплодувати, – сказав Іа, прочитавши все це, – то час настав». Але не забігатимемо наеред. Поживемо-побачимо. Ще не вечір.

«Трест», який луснув?

«Кожна тямуща людина зміркує,
що ця історія не могла статися ні в нас,
ані у Франції, ані в Німеччині…»

Карел Чапек. Оповідання з обох кишень

І ось тут починається найцікавіше. 8 березня працівники СБУ затримали креатуру Віктора Медведчука – такого собі Володимира Рубана (Гарбузюка), керівника українського Центру звільнення полонених «Офіцерський корпус» (фейкового «генерала-обмінника», у вельми непрозорій біографії якого зафіксована, зокрема, участь в проросійському «Українському виборі») з арсеналом зброї.

Рубана підозрюють у незаконному перевезенні зброї та підготовці терактів, зокрема замахів на державних діячів та політичних лідерів, серед яких президент України Петро Порошенко, міністр внутрішніх справ Арсен Аваков, екс-прем’єр-міністр Арсеній Яценюк й секретар РНБО Олександр Турчинов.

Голова Служби безпеки України Василь Грицак заявив, що СБУ вдалося «попередити масштабні терористичні акти», які мали бути вчинені найближчим часом у Києві та в інших містах України. За його словами, «з мінометів мали розстріляти центральну частину Києва… мало бути якомога більше трупів, якомога більше крові, ішлося б про тисячі загиблих».

Як би зреагував на почуте геніальний Костянтин Сергійович Станіславський? Промовчав, чи кинув би своє знамените: «Не вірю!»…

Рубанові, «одному з головних агентів пропутінської адміністрацї в ОРДЛО, котрий займався впровадженням агентів ФСБ в Україну під виглядом полонених, довіреного Медведчука» (Мирослав Гай, волонтер), вже оголошено підозру за ч.1 ст. 263 КК «Незаконне поводження зі зброєю», та ч.1 ст.14 «Готування до злочину», ч.3 ст.258 «Терористичний акт». Сам Рубан звинувачення відкидає.

Лише Рубаном ця детективна історія не обмежилась. У плануванні теракту у Верховній Раді підозрюється народний депутат, Герой України Надія Савченко. Її вже допитала СБУ, а Генпрокурор Юрій Луценко безапеляційно відчеканив: «У слідства є неспростовні докази того, що Надія Савченко особисто планувала, особисто вербувала, давала вказівки як провести терористичний акт у Верховній Раді, знищивши урядовий зал. Мінометами обрушивши купол Верховної Ради і автоматами добиваючи тих, хто виживе». Помовчимо. Хотіти й могти здійснити терористичний акт – «двє бальшиє разніци».

Читаємо: «Навіть маленька армія не зможе взяти урядовий квартал, – екс-працівник СБУ про «теракт» Савченко і Рубана» (https://zik.ua/article/print?id=1287173).

Якщо не брати до уваги політичну емоційність і награний драматизм Генпрокурора, то картина справді апокаліптична. «Рівень загрози був найбільший за часів незалежності держави», – відзначив голова СБУ, коли доповідав Порошенку про затримання Рубана. Але. Президент України, який мав стати однією з жертв змови, на вибухову інформацію зреагував як на доконаний факт: «Йдеться не про перевізника, ви отримаєте неспростовні докази, які масштабні теракти готувалися в Україні і яка для цього була задіяна мережа. Розслідувати, у найкоротший термін! Притягти до відповідальності! Бо мета була дестабілізувати суспільство через масові теракти. І докази цього є неспростовні» (https://www.pravda.com.ua/articles/2018/03/12/7174265/). Чути таку заяву з уст президента дивно. А як же презумпція невинуватості підозрюваних? Про неспростовність доказів, взагалі кажучи, має сказати своє слово суд. І винести вирок.

Коментарів з приводу цієї вкрай заплутаної детективної історії появилося чимало. «Прєвєлікоє множество». Разом з тим, автори низки публікацій слушно вказують на дивні моменти, пов’язані з обставинами затримання й арешту одного з фігурантів справи, на розбіжності, нестиковки, алогічності в поясненнях офіційних осіб.

До прикладу, якщо Рубан, Савченко і Ко справді хотіли провести військову операцію в урядовому кварталі, про яку з трибуни Верховної Ради на весь світ заявив Юрій Луценко, то слідуючи такій логіці генпрокурор мав би повідомити, що саме в цієї миті відбуваються затримання й обшуки по всій країні, що гелікоптерами, літаками до столиці вже доставлено понад сто підозрюваних…

Спровокувати, «розвести» неврівноважену, схильну до радикальних висловлювань і до епатажу Надію Савченко навряд чи складно. Скоріш цілком реально. Її виходки на межі хамства неприйнятні, але не можна ігнорувати й існуючі в суспільстві протестні опозиційні настрої. Розмови про те, що владу доцільно змінити-змести точаться не лише на кухнях. Навряд чи учасники АТО за «чаркою чаю» не мріють-фантазують, як позбутися набридлих політиків, а відтак не обмірковують ефемерні плани усунення від влади олігархів. Для спецслужбіста таке базікання – знахідка.

Думка військового експерта Олега Жданова: «Невдоволення дуже серйозне, особливо серед середньої і нижчої ланок військовослужбовців. Народ замордований капітально, особливо так звані бездомні бригади, новостворені, у яких немає пункту постійної дислокації. Їх виводять з АТО на полігони, а потім повертають в АТО. Які умови служби у людей можуть бути?»

Екс-заступник начальника Генштабу ЗСУ генерал-лейтенант Ігор Романенко у коментарі «Апострофу» зазначив: «Окремих військовослужбовців вона, можливо, і могла завербувати, схилити... але не більше того. Тут питання інше: швидше за все, та частина військових, з якими контактували Савченко і Рубан, могли спільно з СБУ та ГПУ брати участь в спецоперації для того, щоб з’ясувати її задум».

Пам’ятаю пропагандистський плакат часів служби в совєтській армії, який бовванів при вході в казарму: «Враг хітьор і коварєн. В ньом звєріная злоба. Сматрі в оба!» Для чекістів провокація «зради Батьківщини» з «друзями» була цілком прийнятною. А чому сьогодні неможлива спецоперація з «побратимами» на основі спільних вболівань-турбот за долю держави? Для оперативного звіту можна й кільканадцять аудіо- чи відеозаписів зробити. Базікання. Підозрілого. Антидержавного змісту. Для більшої переконливості на майбутніх прес-конференціях перед журналістами і політиками.

Але ми не про це. Хай там як, однак певна система інформаційних пазлів уже є. З них уже складається доволі чітка, на наш погляд, картина. Скоріш політична, ніж терористична. Ясна річ, що чим більше вдасться зібрати таких пазлів і належним чином їх скомпонувати, тим якіснішим, яскравішим і переконливішим вийде зображення. Поживемо-побачимо. Одначе нагадаємо одну вельми повчальну історію. Якій майже сто літ.

Йдеться про знамениту контррозвідувальну операцію ОГПУ («Объединённого государственного политического управления при СНК СССР») – «Операцію «Трест». 1967 року під такою ж назвою був випущений багатосерійний пригодницький телефільм.

У 1921–1926 рр. чекісти створили фальшиву організацію антибольшевицького підпілля «Монархічний союз Центральної Росії», аби виявити справжніх монархістів. Підгрунтя для створня «Тресту» існувало – залишки Білої армії, прихильники імператора Миколи II. Тож коли ОГПУ натрапило на таку структуру,то її не ліквідували, а вирішили використали для власних цілей. Цікавим епізодом спецоперації була організована чекістами «нелегальна» поїздка (насправді, контрольована ОГПУ) авторитетного емігранта Васілія Шульгіна до Совєтського Союзу, який повернувшись на Захід написав (як і планувало ОГПУ) книгу вражень «Три столицы». Мовляв, Росія відроджується, а большевики будуть скинуті. Були ліквідовані Борис Савінков і Сідней Рейлі…

Були в цьому «Тресті» заплутані багатоходівки, обманні операції, хитросплетіння подвійних агентів… Навіть зараз спеціалістам складно відокремити факти від вигадок.

«Трест» завдав серйозного удару по емігрантських організаціях, але водночас зачепив й організаторів операції. В умовах сталінського шпигуноманії це було закономірно…

Чи не можна припустити, що Кремль прагнув створити бодай якусь видимість спроби заколоту, аби продемонструвати світові загрозу нового Майдану, направленого проти антидемократичних, корумпованих сил, які не без підтримки Заходу прийшли до влади в Києві? А відтак запропонувати тому ж таки Заходу власними (російськими) силами навести порядок в Україні – мовляв, це наша сфера впливу.

Інша версія. В умовах «путіноманії» був організований суто український різновид «Тресту», який мав допомогти діючій владі позбутися потенційно небезпечних політичних опонентів напередодні виборів.

З погляду постановки такого спектаклю довіряти нашим спецслужбам доволі складно, бо вони, на жаль, надто політизовані.

Ймовірно, має рацію військовий експерт Олег Стариков, який вважає, що «проводилася якась спеціальна операція, але вона на якійсь стадії зупинилася, коли втрутилися якісь політики, які припинили оперативну розробку; у нас призначення на правоохоронні органи за партійними квотами, а сектор безпеки управляється в ручному режимі».

Вінні-Пух з цього приводу сказав би: «От я й подумав, що коли шукатимемо цю Яму, ми її обов’язково не знайдемо, і тоді ми, напевне, знайдемо те, чого начебто не шукаємо, а воно буде саме те, що насправді шукаємо»…

P.S.

Психіатр Семен Глузман про Надію Савченко: «Вона – явно неординарна особистість з авантюрними нахилами і завищеною самооцінкою. Але – здорова! А турбує мене таке: в разі розвалу її слідчої справи наші далеко не завжди ясно мислячі власті можуть спробувати використовувати психіатрію. Така мудра думка відвідала когось із оточення президента Януковича, який шукав вихід зі скандальної ситуації із засудженою Юлією Тимошенко. Тоді знайшовся і професор-психіатр, нерозумна і некваліфікована людина (адже ми своїх знаємо!), яка погодилась на такий огляд засудженої. Випадково дізнавшись про це, я тоді ж зустрівся з високим чиновником, який «опікав» Юлію Володимирівну, і «на пальцях» пояснив, які наслідки це матиме і для держави Україна, і для нашої психіатричної системи, що піднімається з колін» (http://ustymenkooleh.patrioty.org.ua/blogs/ona–iav...).