Про гібридну війну Росії з Україною написано й сказано чимало. Про так званий гібридний мир між РФ і Українською державою – також. Однак на маргінесі геополітичних зацікавлень українського політбомонду з якихось причин залишається тема гібридної дружби між обома країнами.

Українці (51% згідно зі соцопитуваннями) продовжують вважати росіян братнім народом, попри те, що «за три роки воєнної агресії Росії (станом на 14 квітня 2017 року) український народ втратив понад 10 тис. осіб убитими (з них – 2 652 військовослужбовці усіх силових відомств України і понад 500 добровольців), 23 тис. пораненими (з них – 9578 військових), майже 2,5 млн. осіб стали вимушеними переселенцями» (Григорій Омельченко, Герой України).

Уже навіть глава Української держави змушений відверто нагадувати про існування конкретного новітнього ворога: «Коли наші діди і прадіди в сорок п’ятому наступали на Берлін, вони і в найстрашніших снах не уявляли, що через сімдесят років своє військо в Україну надішле Москва... І холоднокровно вбиватиме їх онуків і правнуків... Подвиг наших переможців, які захищають українську землю від російського агресора, буде жити завжди».

14 травня, на першій за майже рік прес-конференції, Петро Порошенко зазначив, що СБУ має надзвичайні завдання у зв’язку з гібридною війною, що проводиться Росією проти України...

І що ж? НІХТО з присутніх на прес-конференції журналістів так і не поцікавився у гаранта Конституції, чому досі не денонсований «Договір про дружбу, співробітництво й стратегічне партнерство між Україною та Російською Федерацією»...

Наступного дня на брифінгу очільник СБУ наголосив, що російські спецслужби ставлять дві мети: дестабілізація і дискредитація України. За його словами, якщо цю мету досягнуть і зруйнують владну вертикаль України, Росія перейде до «відкритої агресії».

Саме час навести фрагмент документа: «Цей Договір укладається терміном на десять років. Його дія буде потім автоматично продовжуватися на наступні десятирічні періоди, якщо жодна з Високих Договірних Сторін не заявить іншій Високій Договірній Стороні про своє бажання припинити його дію шляхом письмового повідомлення не менше, ніж за шість місяців до закінчення наступного десятирічного періоду».

То як бути з цим суперечливим, м’яко кажучи, міждержавним договором? Чи гібридним договорняком? Бо, згідно з його юридичним статусом, РФ та Україна все ще друзі й стратегічні партнери. «Главком», приміром, підрахував, що минулого року українські державні структури закупили російських автомобілів на 400 млн. гривень – у 2,5 разу більше, ніж у 2015 році. І це лише ті тендери, в яких виробника техніки вдалось ідентифікувати. Реальний обсяг закупівель може бути значнішим (http://glavcom.ua/news/rosiyskiy-paz-stav-liderom-avtobusnogo-rinku-v-ukrajini--413462.html). А лідером автобусного ринку в Україні став російський ПАЗ... Більш ніж помітна культурна присутність Росії в Україні: приміром, у Києві безперешкодно відбувся з’їзд викладачів російської мови, «Інтер» і К^о з мовчазного дозволу влади продовжують демонструвати наскрізь заідеологізовані совєтсько-російські кіносеріали, маслюковський КВК продовжує виконувати покладене на нього спецзавдання – засобами гумору й сатири й далі тримати українців у культурному просторі євроазійщини...

Разом з тим, уже й заступник глави Адміністрації президента Костянтин Єлісєєв змушений констатувати: «Росія взагалі не зацікавлена в стабілізації ситуації не лише на Донбасі, а у всій Україні. Через Донбас вони хочуть дестабілізувати у нас і політичну, й економічну ситуацію».

То коли Україна наважиться заявити Росії про своє бажання припинити дію «Договору про дружбу...»? Цілком доречне, щоправда, запізніле, блокування Інтернет-сервісів «Яндекс», «Яндекс.Україна», «mail.ru», котрі, як своєрідні віруси, нахабно і без згоди користувача вживлювалися в українські Інтернет-браузери, перебираючи на себе частину їхніх функцій і здійснювали пропаганду того, що їм вигідно, безумовно, можна розцінити як один з ефективних кроків на шляху до денонсації «гібридного договорняка». Але...

Ще на початку червня 2014 року дипломати «Майдану закордонних справ» звертали увагу на відверте порушення Російською Федерацією «Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією» і наголошували на доцільності перегляду інституційних механізмів українсько-російських відносин, зокрема, діяльності Українсько-Російської міждержавної комісії (УРМК).

Ще в січні 2015 року, відповідно до норм Статуту ООН та Резолюції Генеральної Асамблеї ООН 3314 «Визначення агресії» від 14 грудня 1974 року, Верховна Рада України визнала Російську Федерацію «державою-агресором, що всебічно підтримує тероризм».

А через два місяці, 17 березня, український парламент постановив: «Визнати тимчасово окупованими територіями окремі райони, міста, селища і села Донецької та Луганської областей, в яких, відповідно до Закону України «Про особливий порядок місцевого самоврядування в окремих районах Донецької та Луганської областей», запроваджується особливий порядок місцевого самоврядування, до моменту виведення усіх незаконних збройних формувань, російських окупаційних військ, їхньої військової техніки, а також бойовиків та найманців з території України та відновлення повного контролю України за державним кордоном України».

Того ж року, в червні, ПАРЄ ухвалила резолюцію, в якій РФ визнана агресором і окупантом. А в липні ПА ОБСЄ офіційно визнала, що дії РФ у Криму й на Донбасі є «актами військової агресії» проти України...

22 серпня 2016 року Генеральний прокурор України Юрій Луценко на прес-конференції повідомив: «На підставі зібраних доказів, 8 серпня 2016 року ГПУ повідомила про підозру у вчиненні особливо тяжких злочинів проти основ національної безпеки України, громадської безпеки, миру і міжнародного правопорядку 18 особам з кола представників влади і керівництва ЗС Російської Федерації... Серед них, зокрема, радник президента Російської Федерації, міністр оборони РФ, два його заступники, іще 10 генералів із кола представників вищого командного складу ЗС РФ». До речі, всі підозрювані оголошені в державний розшук...

То коли і хто наважиться денонсувати «двадцятирічну дружбу»?

Таке враження, що українська влада і чимало українців усе ще «зачаровані на Схід» і продовжують перебувати під гіпнозом фальшивих сентенцій «найкращого друга молодших братів і сестер» Йосипа Сталіна: «Рускій народ – ето добрий народ. У руского народа – ясний ум. Он как би раждьон помогать другім націям. Рускаму народу прісуща смєласть, асобєнно в трудниє врємєна, в апасниє врємєна. Он – ініціатівєн. У нєво – стойкій характер. Он – мєчтатєльний народ. У нєго єсть цель. Паетому єму тяжелєє, чєм другім націям. На нєво можно паложица в любую бєду. Рускій народ – нєодолім, нєісчєрпаєм».

Ну як не дружити з таким народом?

Але ми навіть не про це. У січні 1995 року Джон Ллойд, кореспондент Financial Times у Москві, слушно застерігав: «Росія повернулася до безсоромної брехні та зухвалої пропаганди, повзучого авторитаризму, який ще не повністю охопив громадські інституції, але згодом зробить це».

Дещо раніше, наприкінці 1994-го, постійний представник США при ООН Мадлен Олбрайт попередила Москву: «Національні інтереси Росії не повинні виходити за рамки її кордонів».

Та Кремль не дослухався, а світ не почув. Або вдав, що не почув. І виникли проблеми. Глобальні. Які треба розв’язувати. Насамперед, Україні. Не озираючись на Захід. Який поважає лише сильних та успішних.

21 грудня 2016 року Посол США в Україні Марі Йованович у не зовсім дипломатичній формі зрезюмувала: «Я зараз скажу достатньо грубо, але протягом 25 років, після набуття Україною незалежності, ваша країна перебуває в умовах гібридної війни з Росією» (http://www.eurointegration.com.ua/news/2016/12/21/7059244/).

Як мовиться, збоку все краще видно. Щоправда, треба думати, не з Банкової і не з Грушевського...

І справді. Цьогоріч, 7 лютого, на брифінгу у Верховній Раді народний депутат Андрій Іллєнко нагадав, що проект Закону України «Про денонсацію Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією», який був зареєстрований ще 2 грудня 2014 року, так і не потрапив до сесійної зали. Не був включений до порядку денного парламенту і зареєстрований у Верховній Раді 19 березня 2014 року Проект Постанови «Про розірвання дипломатичних відносин з Російською Федерацією як реакція на вторгнення Росії». Не дійшов до сесійної зали і проект Постанови ВР України «Про звернення Верховної Ради України до Кабінету Міністрів України щодо денонсації Угоди між Урядом України й Урядом Російської Федерації про безвізові поїздки громадян України і Російської Федерації».

Є питання? Так отож.

У березні 2014-го з-під пера двадцятитрирічної киянки Анастасії Дмитрук злетіли емоційні й, водночас, пророчі рядки, адресовані росіянам:

Никогда мы не будем братьями
ни по родине, ни по матери.
Духа нет у вас быть свободными,
нам не стать с вами даже сводными...

Ось як прокоментувала свій вірш сама поетка: «Це те, що називається «накипіло». Це про ту саму братську любов, яку ніхто не бачив, але всі про неї говорять. Іноді достатньо бути просто приятелями, добрими сусідами або друзями, але ввалюватися в наш будинок з автоматом і на все горло кричати «Брати, здавайтеся!», – це якось безглуздо, мені здається».

Помовчимо. Подумаймо...

Поет через кілька років після підписання згаданого нами документа не без сарказму схарактеризував постєльцинську Росію:

Страна живет и богатеет
На радость мне, ему, тебе.
А также нескольким халдеям
И офицерам ФСБ.

Ці ж рядки без особливих проблем можна трансформувати на сучасну Україну:

Живе країна й процвітає
на радість імяреку та мені,
Кільком новітнім олігархам
Й перефарбованій гебні.

І справді. У воюючій Україні, крім перефарбованої «гебні», достобіса зібралося перефарбованої «мусорні», нелюстрованих суддів і прокурорів, незборимих паркетних генералів і нечистих на руку банкірів. Саме вони є фундаментом потворної соціально-економічної Системи, завдяки якій усе ще чинним залишається гібридний договорняк...

Олег К. Романчук,
спеціально для «Час і Події»