Два роки тому у видавництві «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» побачила світ книжка Юрія Луценка «По обидва боки колючого дроту» – публічна сповідь політика, який потрапив до буцегарні за часів режиму Віктора Януковича. В цих одкровеннях надибуємо чимало притомних думок, до яких чинна влада мала б прислухатися, тим паче, що автор цих своєрідних мемуарів є одним з очільників «Блоку Петра Порошенка».

Цитуємо: «І потім починаєш розуміти, що це в усьому – у законах, в інституціях, в людях – взагалі, у нас немає незалежної України, а є просто перефарбована УРСР... Доки бізнес та політика ще так-сяк пручаються в кліщах «примусу до братського союзу» за наш кошт, духовно нас уже занурили в «Русскій мір». Гримуча суміш торжеств криміналу, культу продажності та імперського мочилова інородців у сортирах ллється на всіх українських ТВ-кнопка <...> цей духовний сморід». Який, зокрема, вперто, нахабно і безкарно продовжує поширювати «Інтер» і К^о...

Чи ознайомився Петро Порошенко з цією книжкою – нам невідомо. На своїй сторінці у Facebook український президент відзначив шість книг, які 2016 року справили на нього велике враження: «Спогади» Павла Скоропадського, «25 перемог України» Олександра Палія, «Тамплієри» Сергія Жадана, «Second hand time» Svetlana Alexievich, Антологія української поезії ХХ сторіччя видавництва «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» та «Казимир Малевич. Київський період 1928–1930» Тетяни Філевської.

Може, й справили. Якщо й справді читав. Бо не дуже віриться, що у круговерті нагальних державних і бізнесових справ у президента є можливість цікавитися новинками сучукрліту. «Державне лінивство – коли ти себе почуваєш так званим президентом. Бо не усвідомлюєш, що український президент має працювати зранку до ночі, маючи дуже мало годин на спання і на їжу» (Ігор Юхновський, академік).

І справді. Якщо й трапляються у глави держави рідкісні хвилини відпочинку, то логічніше було б довідатись, що він перечитує мемуари Густава Маннергейма і Шарля де Голля, біографії Вінстона Черчилля і Франкліна Рузвельта, студіює твори Конфуція, Густава Лебона, Нікколо Макіавеллі, а ще «Дороговкази в майбутнє» нашого сучасника і земляка Богдана Гаврилишина...

Хай там як, але познайомитись із книжкою колишнього ув’язненого режимом регіоналів гарантові Конституції таки варто. Бо, гріючи нари в Менській колонії, Юрій Луценко неодноразово приходив до слушних висновків: «Всі беззаконня світу були б неможливими, якби не було падлюк, готових на все заради кар’єри». Втім, чинний Генеральний прокурор, схоже, забув про свої резонні спостереження.

Журналіст-розслідувач Дмитро Гнап на телеканалі ZIK в інформаційному проекті «Перші про головне» констатував, що з близько 8000 кримінальних проваджень за корупцію, порушених минулого року, лише одиниці були завершені покаранням підозрюваних у вигляді ув’язнення. На волі пречудово почувають себе діячі «Опозиційного блоку», чинний міський голова Одеси Геннадій Труханов не приховує дружніх почувань до «білокам’яної», триває стан невизначеності з Миколою Мартиненком. І не лише з ним...

У травні 2017 року мало б завершитись тимчасове перебування на території України Чорноморського флоту Російської Федерації. Не судилось. Сім років тому, 27 квітня 2010-го, сталася масштабна державна зрада – тодішній спікер парламенту Володимир Литвин протягнув у Верховній Раді ратифікацію так званих «харківських угод». Документи, завізовані у неправовий спосіб Віктором Януковичем і Дмитром Медведєвим, відкрили шлях для наступної анексії Криму.

На початку цього року в одному з матеріалів про колаборантів в Україні я згадував про те, що Слідчим управлінням Головної військової прокуратури здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні стосовно так званих «харківських угод» за ознаками злочинів, передбачених частиною 1 статті 111 (державна зрада) і частиною 2 статті 364 (зловживання владою або службовим становищем) Кримінального кодексу.

Однак, не чути, щоб з цього приводу у генпрокурора виникли запитання до Інни Богословської, Давида Жванії, Святослава Олійника, Ігоря Палиці, Олександра Омельченка, Валерія Писаренка, до 160 депутатів з тодішньої фракції Партії регіонів, серед яких були Ринат Ахметов, В’ячеслав Богуслаєв, Борис Колесніков, Анатолій Кінах, Олександр Кузьмук, Володимир Макеєнко, Юрій Мірошниченко, Таїсія Повалій...

Пофантазуймо: прочитавши мемуари Юрія Луценка, Петро Порошенко звертає увагу свого протеже на те, що «всі беззаконня світу були б неможливими, якби не було падлюк, готових на все заради кар’єри».

Еге ж... На всі можливі посади гарант Конституції намагається пропхати своїх людей, сповідуючи далекий від моральності принцип: «Так, він сучий син, але БПП сучий син». Чим, приміром, займається розрекламований «Мінстець»? Пише статті, книги, нариси, знімає фільми та створює серіали, наповнює Інтернет й Вікіпедію патріотичними матеріалами? Репутація в Мінінформації більш ніж сумнівна. І не тільки в нього. «Золоте верб’я» росте і за НБУ на чолі з Валерією Гонтаревою.

Невже держава не розуміє, що їй, насамперед, потрібні ефективні фахівці, а не просто «свої в дошку» виконавці. Вистражданий безвіз у жодному випадку не розв’яже внутрішні проблеми, не припинить українсько-російську війну, не ліквідує її надважливу складову – інформаційно-пропагандистську, дезінформаційну.

Роль особистості в історії завжди цікавила дослідників, які неодноразово фіксували, що екстремальна ситуація, а теперішня війна з Росією саме такою є, породжує, виявляє особистість, котра може змінити реальність. Після Революції гідності в Україні могли постати креативні політики, могли з’явитися реальні перспективи економічного зростання, викорінення корупції. На перешкоді стала російська агресія, боротьба з незаконними збройними формуваннями колаборантів. Але не тільки.

Варто лише ретельно проаналізувати біографії більшості відомих українських політиків, їхню комсомольську юність та компартійну зрілість, уважно дослідити сповідувані сімейні цінності, поведінку у «хвацькі» 90-і минулого сторіччя, зафіксувати світоглядну позицію колись і тепер, щоб переконатись у тотальній відсутності в «еліти нації» соціальної відповідальності.

За роки війни з Росією у XXI сторіччі українці вже почали розуміти, що держава невпинно програє через брак вольового лідера, що вивести суспільство з кризи без авторитетних провідників на кшталт Маннергейма, Аденауера, де Голля – неможливо. «Попри здійснені останнім часом реформи, керівництву держави так і не вдалося утвердити в ній справедливого Арбітра» (зі звернення Ініціативної групи «Першого грудня» від 20 лютого 2017 року). Тих, хто міг претендувати на цю роль, зловорожа Українській державності Система різними способами усувала – Вадима Гетьмана, В’ячеслава Чорновола, Костянтина Морозова...

Всесвітньовідомий український економіст Михайло Туган-Барановський, міністр УНР, наголошував: «Не треба забувати, що більшість, народна маса, по самій суті справи складається з людей середнього рівня, звичайних; історією ж посувають нечисленні проводирі людськості, люди з винятковим хистом, герої думки й волі. Якою ж буде доля людськості, коли люди, що стоять вище середнього рівня, будуть під владою звичайних?»

Так отож. А соціально-безвідповідальна еліта неспроможна висунути зі свого середовища авторитетного керманича. «Коли першими людьми в країні стають останні, все робиться криво, фальшиво і жахливо» (Фрідріх Ніцше). 1948 року Дмитро Донцов писав: «Суть усієї політичної кризи наших днів – це криза провідної верстви. <...> Дух і етика теперішньої «еліти» не формуються ніде. На моральні риси чи характерність її членів – модерній «еліті» наплювати. Все це заступає у неї вірність партійному кагалові. Добиралися до неї не шляхетні і мудрі, а крутії, «гнучкошиєнки», люди безпринципні. Інтереси партійного кагалу ставилися над інтересами загалу. <...> Така «еліта» була шкідливою для своїх, а для ворога – не страшна. Тих її членів, які були недотепними, легко можна було обдурити. Тих, що були по природі боягузливими, – легко можна було залякати. Тих, які були сідлуватими, – легко було купити».

Психологічне підґрунтя цього безперечного факту пречудово змалював Анатоль Франс в «Острові пінгвінів»: «Звичайно, в те, що Піро справді вкрав вісімдесят тисяч в’язок сіна, всі повірили одразу, не завагавшись ні на хвилину. <...> Не сумнівалися ще й тому, що всім хотілося, щоб Піро був винен, а чого хочеться, в те й віриться; і, нарешті, тому, що здатність до сумніву трапляється не часто: дуже мало людей носить у собі зародки такої здатності, та й ті зародки не розвиваються, коли їх не плекати. Це здатність незвичайна, витончена, філософська, аморальна, надприродна, потворна, підступна, шкідлива для людей і для власності, ворожа політиці урядів і добробутові країн, згубна для людства і для богів, ненависна і небу, й землі. <...> І тому Греток, мов справжній митець, із цілком законною гордістю сказав якось генералові Пантеру: «Ця справа – шедевр: її зроблено з нічого».

Читаючи ці рядки класика французької літератури, мимоволі зазначаєш, що Анатоль Франс геніально підмітив стиль мислення людської маси, яка гордо іменує себе народом. Звучить цинічно, але якщо ретельно проаналізувати хід історії, то знайдемо чимало прикладів, які свідчать, що народ, передусім, є біологічною популяцією. Причому, популяцією неоднорідною – гетерогенною (гомогенними, однорідними бувають лише мікроби). Це вкрай диференційована маса (за вподобаннями політичними, культурними тощо), яка доволі легко піддається цілеспрямованій інформаційній обробці. Саме на часі згадати основи соціального дарвінізму, соціобіології...

«Я ніяк не можу збагнути: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох – свята правда. Добрих нагод було в нашій історії так багато, що деколи мені здається, що ми є народом проґавлених нагод». Цей гіркий сарказм, ці риторичні «терпкі думки» Романа Купчинського, письменника, українського січового стрільця часів Першої світової війни, не дають відповіді, чому українці під час різноманітних виборів продовжують довіряти власникам самовпевнених, нахабних, самозакоханих, позбавлених найменших виявів інтелекту облич, наївно вірять демагогічним, популістським, декларативним обіцянкам.

Ще в сиву давнину людство помітило, що існує закономірний зв’язок між прагненням до влади та явною або прихованою «ущербністю людини» (Еріх Фромм). Організаторські здібності Богдана Хмельницького, Робесп’єра, Наполеона і його маршалів, Владіміра Лєніна, Льва Троцького, Фелікса Дзержинського, Йосифа Сталіна, Адольфа Гітлера за нормальних обставин могли і не реалізуватися. Їхню подальшу долю та поведінку значною мірою визначила випадковість. Як склалася б доля Хмельницького, якби не розбійницький наїзд Чаплинського на його хутір? Якби не випадковість, то Робесп’єр займався б шлюборозлучними процесами, Дзержинський сповідав би молодих парафіянок, Джугашвілі міг стати священиком, абреком, Гітлер, ймовірно, вивчився б на художника чи архітектора...

Могли б пригадати доленосні випадковості у своїх біографіях і Леонід Кравчук, і Леонід Кучма, і Віктор Ющенко, і Віктор Янукович, і Петро Порошенко. У кожного з них є персональні «скелети у шафі».

Невідомо, яке мистецтво є більшим – вміння захопити владу чи вміння її втримати. Свого часу Наполеон Бонапарт зізнавався: «Моя коханка – влада. Я заплатив за неї надто велику ціну, щоб дозволити вкрасти її в мене або ж допустити, щоб хто-небудь з хіттю позирав на неї». З приводу цієї сентенції у Євгена Тарле є чудова метафора: «Молодий Наполеон відчув запах влади». У наш час запаморочливі (у доларовому еквіваленті насамперед) запахи шоколаду не змогли притлумити потяг до влади успішного підприємця...

Стаття 103 Конституції України велить: «Президент України не може мати іншого представницького мандата, обіймати посаду в органах державної влади або в об’єднаннях громадян, а також займатися іншою оплачуваною або підприємницькою діяльністю чи входити до складу керівного органу або наглядової ради підприємства, що має на меті одержання прибутку».

Але. «В судьбе президента Украины Порошенко олигарх окончательно победил президента. Это плохо для президента и всей Украины, но хорошо для «Последнего счастливого олигарха Украины». Петр Порошенко оказался проще и примитивнее, чем казался. Его хитрость и изворотливость, лживость, красноречие, блеф, бесконечные разводки и стравливание всех против всех, хорошо работает, пока люди терпят и надеются на него, а ситуация не обостряется. Если все становится плохо для него, тогда он ведет себя как обыкновенный маленький Янукович. Он открыто становится жестоким, злым, жадным и циничным» (Віктор Небоженко – https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1755164971460487&id=100009010040969).

Якщо порівняти поведінку зграї мавп і сучасної української чиновницької та олігархічної братії, то можна знайти багато спільного. Ті ж сваволя, хамство і зарозумілість вгорі й те ж догідництво знизу.«Досягнувши вершин влади, павіан не полегшує собі життя. Йому постійно здається, що в зграї немає належного порядку. Сидячи на підвищенні, він грізно насуплює брови то на одну мавпу, то на іншу. Час від часу доводиться погрожувати кулаком, стукати себе в груди, вишкірювати зуби, поплескувати себе по геніталіях, підкликати то одного, то іншого самця і примушувати прийняти яку-небудь позу для підкорення <...> Досить домінантові почати карати одного з підлеглих, як інші поспішають йому допомогти: кричать, жбурляють у нещасного калом, намагаються ткнути чим-небудь самі. Це переадресована агресія, що накопичилась через страх перед домінантом» (Віктор Дольник, доктор біологічних наук, головний науковий працівник Зоологічного інституту РАН).

Нічого не нагадує? Так отож. Дуже часто про чиновника кажуть: «Він – людина такого-то». Тобто, йдеться про корупцію. Політичну, економічну. Досить приглянутись до найближчого оточення Петра Порошенка і багато що стає зрозуміло. Навіть вираз обличчя, зовнішній вигляд, статура «любих друзів» більш ніж промовисті. Приміром, один із наближених до «тіла» дивовижним чином нагадує Євно Фішелевича Азефа – лідера партії есерів і секретного агента-провокатора царської охранки за сумісництвом. «Совпадєніє»?..

«Є в нас три види шкідників: перші – люди без почуття честі, другі – без почуття обов’язку, треті – без почуття дійсності. Перших бояться, других толерують, третіх дуже часто слухають»(Роман Купчинський). Згадаймо подробиці президентських перегонів в Україні, виборів до Верховної Ради, відтворімо у своїй пам’яті обличчя («дзеркала душі») представників різноманітних політичних сил – Василя Цушка, Миколи Рудьковського, Сергія Ківалова, Нестора Шуфрича, Леоніда Черновецького, Віктора Медведчука, Михайла Добкіна, Геннадія Кернеса, Вадима Рабиновича, Юхима Звягільського, Бориса Ложкіна, Сергія Пашинського, Валерії Гонтаревої, Олександра Грановського, Миколи Мартиненка, Миколи Злочевського, Олега Гладковського (Свинарчука), Юрія Мірошниченка, Ігоря Коломойського, Андрія Артеменка...

Називати далі поіменно героїв вітчизняної політичної буфонади – справа невдячна. Шляхи становлення «борців за суспільні ідеали», професійних оборонців народних мас добре знані й випробувані: обрали – призначили – звільнили – перемістили – арештували – випустили – обрали – призначили – викрили – покарали – звільнили – обрали...

Кадрова політика в державі провальна. Як пояснити, чому після Майдану не були відкриті соціальні ліфти, якими могли б піднятися достойні люди. Цивільні і військові. Замість того, щоб скористатися досвідом Вінстона Черчилля періоду Другої світової війни – британський прем’єр не призначав на ключові посади «своїх людей» – український президент розставляє, впереваж, знайомих по бізнесу.

Нефаховість уряду, Верховної Ради вражає. Некомпетентні дії української влади межують зі злочинним непрофесіоналізмом. А це породжує загрозу делегімітизації всієї держави. «Тепер бачимо не уряд, а групу некваліфікованих персон зі своїми особистими цілями (насамперед, усіх цікавить самозбагачення), роз’єднаних між собою. Вони часто вороже ставляться одне до одного, чекають підступних кроків з боку начальства, що піариться на «викриттях» і т. д. Невігластво, взаємна недовіра і брехливість – головні прикмети цього складу центрального виконавчого органу влади. А головне – що їхня діяльність є пустопорожньою, більшість рішень – шкідливими і гарантують подальше збідніння, зубожіння власного народу» (Володимир Лановий).

Наочний приклад. Зафіксований на початку лютого 2017-го. На Донеччині. Який вже став одним з вельми показових і повчальних фрагментів української історії. «Три України. Одна Авдіївка. Я знову бачу три країни в одному місті. Мерзота. Вона знову повиповзала з усіх шпарин. «А гдє єщьо гуманітарка? А пачєму каша нє грєчнєвая і кагда будєт мясо? Убєріте сваю армію, із-за нєйо по нам стрєляют. На хєра ти прієхал на мой Донбас?» Бидлота оговталась, поїла, й починає качати права. Декілька разів ледь-ледь не доходило до бійки. Вони захоплюють місця в чергах за гуманітарною допомогою, влаштовують «карусель», отримуючи гуманітарку по декілька разів на день. Я бачу одні й ті самі огидні пики щодня, які мріють про «русскіх братьєв» (з розповіді волонтера Сергія Тахмазова). Без коментарів.

Але навіть не про кризу в головах «вати» йдеться, не про світоглядну ентропію, не про неймовірний хаос, що панує у сірій речовині колабораціоністів. Про засадничі проблеми українського державотворення йдеться.

Єгор Соболєв, голова парламентського антикорупційного комітету, на своїй сторінці у Фейсбуці написав, що українські депутати (Олег Березюк, Оксана Сироїд і Тетяна Острикова) під час перебування у Вашингтоні пояснили чиновникам американського Держдепу, які відповідають за допомогу Україні, як найважливіші розслідування Антикорупційного бюро та Антикорупційної прокуратури України гальмуються нинішніми залежними суддям та їхніми покровителями в Адміністрації Порошенка (http://antikor.com.ua/articles/165985-ukrainskie_deputaty_v_ssha_na_vesj_mir_rasskazyvajut_o_korruptsii_kotoruju_on_vozglavil). Захід нам допоможе? Питання риторичне. В Україні конче має постати соціально-відповідальна еліта. Але коли це станеться?

«Час і Події»