Олег Романчук. Ця влада не зможе реформувати Україну

20.03.2017

Треба у 100 разів зменшити кількість політичних партій, ухвалити закон про вибори за відкритими списками і не дати вкрасти українську землю

Спрямованість природного добору в політичному середовищі здебільшого негативна, і на політичний Олімп сходять переважно непорядні, а іноді й нерозумні.

Яка вихідна мотивація людей, що вирішили зайнятися політикою? Марнославство, матеріальне благополуччя? Чи щось інше? Влада – це величезний капітал. Але й колосальна відповідальність. «Саме тому люди високих інтелектуальних позицій часто від влади відмовляються. Вони не прагнуть її, бо морально і розумово є вищими», – писав Осип Мороз, доктор економіки зі США.

Пояснення багатьом вчинкам Леоніда Кравчука, Леоніда Кучми, Віктора Ющенка, Віктора Януковича, Петра Порошенка криється в їхньому минулому. Волонтер Юрій Касьянов не без сарказму пише: «Поїдьте у Вінницю і спитайте, ким був Порошенко за радянської влади? Він що – видатний фізик, хімік, енергетик, винахідник? Він, як Стів Джобс чи Білл Гейтс, стояв біля витоків масової комп’ютеризації? Відкрив сьомий закон Ньютона? Розгадав секрети дослідів Тесли? Влаштував революцію в автомобілебудуванні? Винайшов кубик Рубіка? Ні, він банально і «законно» (закони тоді були «недосконалі», а точніше – злодійські) привласнив солодкі шматки національного багатства, яке створювали працею мільйони українців – кількох поколінь протягом десятиліть» .

Усе ще чинна совєтська система продовжує розчищати дорогу черні у владні структури. «Люди перетворюються на чернь, коли беруться за державну справу, спонукувані не політичною правосвідомістю, а приватною корисливістю, – вважав російський філософ Іван Ільїн. – До черні може належати всякий: і багатий, і бідний, і темна людина, й «інтелігент». Чернь не розуміє ні призначення держави, ні її шляхів і засобів, вона не знає загального інтересу і не відчуває солідарності. Право для неї є питання сили, спритності й удачі» .

Після Революції гідності в Україні могли постати інші політики, могли з’явитися перспективи економічного зростання, викорінення корупції. На перешкоді стала російська агресія, боротьба з незаконними збройними формуваннями колаборантів. У загрозливий для державності момент несподівано знайшлася людина, яка запевнила українців, що за якихось три тижні закінчить війну. О тій драматичній порі ніхто не згадав сентенцію філософа Освальда Шпенглера: «Оптимізм за нинішніх часів – це звичайнісіньке боягузтво». Однак українці повірили обіцянкам і погодились: нехай буде він.

«Люди, які голосують за невдах, злодіїв, зрадників і шахраїв – не їхні жертви. Вони спів­учасники», – був переконаний письменник Джордж Орвелл.

«Нинішня криза в Україні – це насамперед криза еліт, – констатує професор медицини Володимир Войтенко. – Від СРСР ми успадкували номенклатуру, яка не мала таланту й совісті, а за роки незалежності втратила ще і страх» .

«Із тим усім треба скінчити! – закликав публіцист і ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов. – Провадити націю не сміють «жебраки при дорозі» або ті, кого Шевченко звав «донощиками і фарисеями». Підставою творення «еліти» мають бути вимоги морального характеру. Чесні, мудрі, відважні, шляхетні і характерні люди можуть лише вести націю до перемоги, а не до ганьби і розкладу».

Екстремальна ситуація – а війна з Росією є саме такою – зазвичай виявляє особистість, яка може змінити реальність. На жаль, українцям досі не вдалося віднайти і вивищити загальнонаціонального лідера.

Соціальні ліфти в державі відсутні. Навіть у Збройних силах. Спрацьовують інші фактори. Приміром, є всі підстави стверджувати, що юні чиновниці (24-річна і 27-річна) обійняли посади заступників міністра, а 24-річний очолив департамент державного концерну «Укроборонпром» не завдяки соціальному ліфту. Навряд чи він доставляє і 25-річного київського прокурора в її чотири квартири й забезпечує регулярний відпочинок на екзотичних курортах.

Нинішній так званий український істеблішмент повсякчас демонструє брак політичної волі, захланність і аморальність. Він позбавлений розуміння культури не тільки української, а й політичної. І тому, замість формування української політичної нації, заглибився у набивання власних кишень.

Метаморфози з Петром Порошенком – бізнесменом і главою держави в одній іпостасі – до певної міри прояснюють феномен влади по-українськи. «Як тільки Порошенко став президентом, він мусив передати все своє майно в управління аудиторських кампаній, – казав у жовтні 2016 року економіст Богдан Гаврилишин. – Тому одна з причин невдоволення людей – можливість спостерігати, що його бізнес розвивається, не дивлячись на російську агресію. Він – не щирий із власним народом» .

«Як будь-який олігарх, президент України Порошенко сприймає вищу владу не як інструмент для вирішення загальнонаціональних завдань, не як історичну місію, а як свою власність» , – каже політолог Віктор Небоженко.

«Порошенко не може піднятися над логікою і мотивацією поведінки бізнесмена, – вважає дипломат Богдан Яременко. – Він торгується і бореться за негайну вигоду, а не за стратегічний інтерес. Стратегічний інтерес «приплутується» в реальність лише на рівні заяв і обіцянок».

Пояснення таких жорстких характеристик є у політика й філософа Нікколо Макіавеллі: «Людина не може примусити себе звернути зі шляху, на якому вона досі незмінно досягала успіхів» .

Прагнення влади – це дуже древній інстинкт, властивий усьому живому – людині, мавпі, хижаку й істоті травоїдній. Йдеться про інстинкт переваги, інстинкт і можливості нав’язувати свою волю іншим. Усе це обумовлене біологічно. І одразу виникає інстинкт самозбереження, інстинкт підпорядкованості ієрархові. Тут і вигулькує злощасна корупція. Якщо до мавп потрапляє «біла ворона», що не приймає «правил гри», то все стадо накидається на неї. Так і в середовищі українського «істеблішменту». Незалежна у своїх поглядах порядна людина буде тією ж «білою вороною». Її обов’язково по­збуваються. У корумпованому чиновницькому середовищі кожен зобов’язаний брати і давати хабарі. За таких стосунків вище керівництво підбирає собі помічників-підлеглих за принципом особистої відданості.

Сформувалися сімейні клани політиків-підприємців: Кучми-Пінчука, Порошенків, Балог, Луценків, Ющенків, Литвинів, Добкіних, Дубневичів, Королевських, Льовочкіних, Герег, Вілкулів…

А ще процвітає розгалужений інститут кумівства. Приміром, у Петра Порошенка кумами є: екс-президент Віктор Ющенко, народний депутат Оксана Білозір, міністр інформаційної політики Юрій Стець, народний депутат, колишній віце-прем’єр Юрій Бойко.

«Про розум правителя насамперед судять по тому, яких людей він до себе наближає», – писав Маккіавеллі.

Короля робить оточення. ­Подібне тягнеться до подібного. Сильні особистості спираються на сильних і принципових. Кон’юнктурники – на пристосуванців і потенційних зрадників. Невже Петро Порошенко не знав про кримінальне минуле Олександра Онищенка (Кадирова), який погрожує опублікувати записи розмов з українським президентом про підкуп політиків, про корупційні схеми? Не розумів, що одного дня під загрозою може опинитися репутація самого гаранта? Серйозною проблемою для Петра Порошенка з його «шафами з офшорними скелетами» може стати й імовірна видача Дмитра Фірташа США.

«Нинішній так званий український істеблішмент демонструє брак політичної волі, захланність і аморальність. Він позбавлений розуміння культури не тільки української, а й політичної. І тому, замість формування української політичної нації, заглибився у набивання власних кишень», – вважає публіцист Олег Романчук. Художник Дмитро Скаженик бачить це так

«Він надто багато думає. Небезпечні такі люди». Ця сентенція Юлія Цезаря спливає в пам’яті, коли згадується історія звільнення Петром Порошенком 27-річного глави Ширяєвської районної держадміністрації Тараса Бойка. З ним у глави держави відбулася словесна «перепалка» під час представлення 12 січня нового голови Одеської облдержадміністрації Максима Степанова. «Останньою краплею для мене стали слова президента про «гідних» людей, обраних на виборах в об’єднані територіальні громади, зокрема, в Одеській області. Я хотів йому донести, що вибори ці були повністю фальсифіковані. Ось і підняв руку», – сказав уже екс-голова району.

Організаційне правило праксеолога (праксеологія вивчає людську діяльність, зокрема її ефективність. – Країна) Тадеуша Котарбінського стверджує: кожна добра справа, що задумується в межах ганебної системи, рано чи пізно нейтралізується цією системою. Навіть у добу «розвинутого соціалізму» це добре розумів сантехнік дядя Вася, який резюмував у широковідомому тоді анекдоті: «Систему треба міняти».

У наш час потрібно насамперед змінити політичну складову системи – зменшити кількість політичних партій із 349 до чотирьох-п’яти, ухвалити закон про вибори за відкритими списками. А ще – не дати вкрасти українську землю. «Заяви представників іноземних інституцій і компаній про те, що Україна має негайно відкрити ринок землі, служать одній меті – скупити її за копійки», – каже голова Аграрної партії Віталій Скоцик.

Останній український гетьман Павло Скоропадський у «Спогадах», про які згадував Петро Порошенко на Facebook, резюмував: «Народності, що не мають своєї держави довгий час, втрачають здібності до організації себе власними силами і повертають собі знову це вміння поволі, при щасливому збігу обставин» .

Революція гідності не стала щасливим збігом обставин для розбудови Української держави. «У країні немає глобальної стратегії, немає стратегії перемоги: перемоги не тільки у війні, а й в освіті, в науці, в економіці та в ЗМІ, – каже академік Ярослав Яцків. – І доки українці не зрозуміють, що майбутнє залежить від їхніх власних перемог та власного мислення, майбутнього у нас не буде» .

Можливо, позачергові президентські та парламентські вибори стануть для України шансом на законне усунення клептократичної влади. «Ця влада не зможе реформувати Україну. Та й замало реформувати. Країну треба докорінно трансформувати, – вважав нині покійний Богдан Гаврилишин. – Усе, абсолютно все треба міняти – структуру політичної влади, економічну систему, соціальну політику, екологічну, всі органи влади. Все потрібно тотально змінювати».

Журнал «Країна»

Універсум 7–8 (285–286), 2017

Журнал Універсум 7–8 (285–286), 2017