Олег К. Романчук. Власна держава понад усе

17.04.2019
Українці роблять вибір між віртуальністю і суворою реальністю

Покупець, який бажає придбати якісний товар, вивчає маркування продукції: хто виробник, які дата виготовлення й термін зберігання, чи не забагато шкідливих емульгаторів у м’ясо-молочних і хлібобулочних виробах тощо. Усе логічно. Споживач турбується про своє здоров’я. Спрацьовує прагматичне, раціональне мислення.

Коли ж ідеться про доленосні вчинки і кроки – вибори президента, депутатів Верховної Ради, то українці чомусь ведуться на політичні обіцянки й гасла, не замислюючись над їхньою суттю. Спрацьовують емоції, а не розум.

Свого часу Роман Купчинський (1894–1976 роки; письменник, журналіст, боєць легіону Українських січових стрільців і Української галицької армії у 1914–1919 роках. – Країна) зауважив: «Думати розумом, а не серцем – перша засада народу, що хоче бути самостійним».

Одна півкуля людського мозку, як відомо, відповідає за емоції, друга – за логічне мислення. Цілковитої симетрії в їхньому розвитку та функціонуванні немає. І це, зрозуміло, позначається на поведінці й окремо взятого гомо сапієнса, і великих систем індивідуумів – народів, націй. Але в українців, мабуть, асиметрія між розумовою та емоційною складовими головного мозку надто відчутна. А ще складно протистояти інформаційній облуді, спартоленій ольгінськими тролями, ГРУшниками та ФСБшниками, представниками п’ятої колони, колаборантами й відвертими зрадниками.

2500 років тому китайський стратег Сунь-дзи радив тодішнім «айворникам» (iWar – війна в інтернеті. – Країна) – спеціалістам з інформаційних воєн: «Руйнуйте все, що зміцнює силу ворожої держави, зсередини тієї держави й руками її громадян. Для того вживайте всі засоби і способи, не оглядаючись ні на що. Не шкодуйте грошей і зусиль, щоб поширити й поглибити всяке озлоблення, невдоволення, незгоди, ненависть, підозру, упередження поміж людьми і групами їх. Руйнуйте націо­нальні та релігійні традиції. Поширюйте розпусту».

Російський цар Іван III також добре розумівся на принципах інформаційної війни: «Руйнуйте все, що є доброго у ворогів, втягуйте їхніх вельмож і впливових людей у погані вчинки, що не гідні їхнього стану, а потім, за нагоди, викривайте їх, сійте всюди розбрат. Викликайте невдоволення серед їхніх підвладних, підбурюйте молодші чини проти старших. Обманюйте, коли це потрібно. Майте всюди шпигунів».

Цими принципами, сповідуючи інструкцію Сунь-дзи – «війна – це мистецтво брехні», керується й одіозний заступник глави адміністрації президента часів Януковича Андрій Портнов. На російському інтернет-ресурсі «Политнавигатор», завсідниками якого є втікачі з України, політики й лідери так званих ЛНР і ДНР і який, імовірно, фінансують спецслужби, поширює провокативні чутки. Мовляв, в Україні в разі перемоги Володимира Зеленського, почнуться процеси проти «ключевых активистов, патриотов, титушек, подконтрольных силовикам банд, порохоботов и созданных на офшорные деньги лидеров мнений». Із цими застереженнями-погрозами дивом корелює гасло на білбордах, що бовваніють на узбіччях українських доріг: «Весна прийде – саджати будемо».

В умовах гібридної війни Україна залишається значною мірою окупована культурно. Російський письменник Григорій Померанц писав: «Без української мови ніякої демократичної держави в Україні не буде». Чи знає українську Володимир Зеленський?

Із-за «порєбріка» українців підступно, бездоказово, віртуально звинувачують у потуранні шовінізму, фашизму й нацизму, аби вони почувалися на своїй землі гостями, а не державотворчою нацією.

Нинішній кандидат у президенти готовий ставати на коліна перед Путіним. Це небезпечно для України. Свого часу німецькі нацисти, які намагалися укласти з Великою Британією сепаратний мир, підкинули англійському нацисту Освальду Мослі гасло «Зупиніть війну» – Stop war. Та британський уряд очолював не шоумен, а державний діяч світового масштабу Вінстон Черчилль, який не втомлювався нагадувати французьким генералам Гамалену і Дарлану, що треба постійно атакувати.

Проблема не лише у традиційній для українців «суперечці» емоційного та раціонального. Річ у тім, що колективний український розум все ще перебуває в стані своєрідної шизофренії – роздвоєння національної свідомості. До цього спричиняється і віртуалізація уподобань пересічних українців. Скажімо, неспроможністю розрізнити телевізійного президента Голобородька і претендента на високу державну посаду реального шоумена, який не був помічений в україноцентричності. Бажане, тобто віртуальне, переноситься на дійсність.

Україна давно перетворилася на полігон небезпечних глобальних експериментів. Сім десятиліть брутальної совєтизації не могли не позначитися на світосприйманні українців. Про фізично знищених і поморених Голодом-геноцидом не йдеться, хоча ці фактори, безумовно, мали неабиякий вплив на свідомість. Суспільність українська продовжує перебувати в умовах культурної окупації. Постгеноцидну, постколоніальну спільноту, затиснуту міцними лещатами російськомовного кітчу, впродовж майже трьох десятиліть підгодовували російською попсою, блатним шансоном і «Вечерним кварталом». У підсумку постали новітні політичні зомбі, не здатні аналізувати й мислити, з небезпечним тавром інфантилізму.

Сон розуму, як відомо з історії, породжує чудовиськ. Здавалося, що Революція гідності нарешті розбудила приспаний колективний розум нації. Та, з’ясувалося, 31 березня 2019 року виборці переважно керувалися емоціями, інстинктами. Вони так і не навчилися мислити державницькими категоріями, системно. Не усвідомлюють, що триває війна. Загальнонаціональні проблеми залишилися на марґінесі 80-сантиметрового бюлетеня.

«Я ніяк не можу вирішити: чи наш народ розумний, а люди дурні, чи навпаки. Але напевно знаю, що одне з двох – свята правда», – писав Роман Купчинський.

Історія засвідчує, що набутий замолоду досвід так чи інакше дається взнаки. Той, хто приходить у велику політику, прагне різними методами втілити в життя те, чим займався замолоду, на кого вчився. І від цього годі втекти. Так, Леонід Кравчук будував ідеологічний відділ, Кучма – режимний об’єкт, Ющенко – радгосп, Янукович – пересувну механізовану колону, Порошенко – супермаркет. Чи не перетвориться Україна на суцільний 95-й квартал, а сценою буде вся країна з відповідними атрибутами – хлібом і видовищами? Але як відгукнеться українцям професійна соціально-політична сатира?

«За гуманітарну, мовну та інформаційну політику у Зеленського відповідатиме Олександр Харебін. Він виступає проти державної мови, за модернізований СРСР. Ганна Герман на фоні цих заяв – ангел української культури, а Дмитро Табачник – високий проукраїнський інтелектуал», – пише у Facebook народний депутат Микола Княжицький.

«Україна робить величезну помилку, відмовляючись від спадщини минулого – Радянського Союзу. Того, що є базовою цінністю для України. Навіщо ми віддали Велику Вітчизняну війну Росії? Чому не говоримо про російську мову як важливу частину спільноти української?» – казав Олександр Харебін в інтерв’ю торік.

Напередодні першого туру виборів президента вигулькнуло звернення української інтелігенції до громади. Суть послання звелася до того, що «популярний артист Володимир Зеленський, якого багато хто помилково асоціює з вигаданим героєм серіалу Голобородьком, серйозно претендує на найвищу посаду Української держави», що «обрати цю людину президентом – означає перетворити Україну на об’єкт кпинів для всього світу». Прозвучав заклик «не віддавати голос «по приколу» за облудну маску, маріонетку корупційного олігарха».

Невже ця голографічна картинка із Зеленським-президентом раніше не проглядалася? Невже цього не розумів «мінстець»? Не бачили й не чули українські політики, які відтягувалися в палаці «Україна», де приколісти з «Вечірнього кварталу» вдавалися до найрізноманітніших форм соціальної провокації насамперед українців, аж до розпалювання міжнаціональної ворожнечі, якої чомусь не помічали ті, хто мав би за цим професійно стежити?

«Коли б наші революційні отамани та інтелігенти 1918 року визнали й підтримали місцеву консервативну владу гетьмана Павла Скоропадського, то по цей день існувала б Українська Держава. Влада. Територія. Громадянство. Це три основи державного думання. А державне думання – це основа державного ділання і політичної творчости, а не політичної руїни. Хамові українському основи державного думання, споконвіку чужі, не зрозумілі», – писав В’ячеслав Липинський – історик, історіософ, соціолог, теоретик українського консерватизму.

Нинішні вибори підтвердили, що нікуди не щезла проблема політичного проводу, проблема української еліти. Мимоволі замислюєшся: чи не мав рації Володимир Ульянов-Ленін, стверджуючи, що «интеллигенция – не мозг нации, а говно».

Різко висловлювався про так звану українську інтелігенцію й Михайло Грушевський: «Ви, люди боязкої душі і невідважної мислі. Ви, що хочете проїхати безплатними пасажирами до будучої України, не віддавши нічого тій страшній боротьбі, котрою вона здобувається».

Замість формування української політичної нації, творення справді національної, патріотично налаштованої еліти так званий український істеблішмент зайнявся накопиченням статків, демонструючи світові брак політичної волі, захланність і аморальність.

Це стало однією з причин по­яви професійно сконструйованого інформаційно-віртуального бренду «слуга народу», який підсилив невизначеність у суспільстві, відчутно поляризувавши громадян Української держави, поставивши її, по суті, перед небезпекою суспільної аномії – соціальної дезорганізації, перед імовірною загрозою зникнення традиційних норм співіснування індивідів.

«Кулак сам по собі маловартісна річ, коли за ним не стоїть розум. Перемагає не кулак, а сила свідомого духа, що керує кулаком, тобто фізичною силою. За Директорії ми мали кулак і єдність неабияку. Гетьманську владу повалили, а од большевиків оборонити не змогли. Хоч вони були кулаком слабші за нас; зате розумом сильніші, бо вони знали, чого хотять», – писав Опанас Андрієвський у часописі «Нація в поході» 1939 року.

31 березня 2019 року громадянам України запропонували близько сорока варіантів вибору долі. Залишилися два. Незабаром переконаємося, чи слушно резюмував Володимир Сосюра в поемі «Мазепа»: «Не досягли ми тих висот, // Що сяють іншим в морі слави… // Бо помиляється й народ, // Коли немає ще держави».

Українцям доведеться зробити доленосний вибір між ефемерною віртуальністю і суворою реальністю. Бо відповідати доведеться не лише перед майбутнім своїм, а й держави. А розплачуватися свободою і перспективами доведеться і нам, і сучасній молоді та її нащадкам.

«Розрахунок такий: кожний чоловік має груди півметра завширшки, себто кожний свідомий українець носить у собі півметра України. Границя України виносить чотири тисячі кілометрів. Коли буде вісім мільйонів свідомих державників, тоді обставлять границю і оборонять державність», – вважав Роман Купчинський.

Скільки свідомих українців-державників 21 квітня стануть на захист України?

Журнал «Країна»

Універсум 7–8 (309–310), 2019

Журнал Універсум 7–8 (309–310), 2019