Олег К. Романчук. Мир над усе?

14.11.2019

Авраам Лінкольн у першій інавгураційній промові звернув увагу на таке: «Припустимо, ви вступаєте в війну, але не можете воювати вічно. І після того як обидві сторони зазнали численних втрат і жодна не досягла успіху, ви припиняєте військові дії. І перед вами знову постає питання: на яких умовах будувати взаємини?»

Сформульоване американським президентом 158 років тому питання нині стоїть перед Україною – на яких умовах налагоджувати відносини з озброєними колаборантами на території ОРДЛО? Не з «повстанцями», як необачно назвав цих людей Володимир Зеленський, а принаймні із представниками «збройних формувань окремих районів Донецької та Луганської областей», за термінологією Мінських переговорів.

Доходить до парадоксів. Голова парламентського комітету з зовнішньої політики, нардеп від фракції «Слуга народу» Богдан Яременко заявляє, що «нам нескладно рекомендувати українським делегаціям не вживати терміну «збройна агресія РФ проти України» в документах і проєктах рішень». Мовляв, ми готові до компромісів із РФ.

Свого часу Голда Меїр (ізраїльська державна діячка, одна із засновників держави Ізраїль, четвертий прем’єр-міністр цієї країни у 1969–1974 роках. Уродженка Києва. – Країна) у подібній ситуації висловилася інакше: «Ми хочемо жити. Наші сусіди хочуть бачити нас мертвими. Це залишає небагато простору для компромісів».

Хіба Росія не обмежує Україні простору для компромісу, підштовхуючи Київ до капітуляції?

Будапештський меморандум не захистив Україну від агресії Росії. У січні 2018-го глава МЗС РФ Сєргєй Лавров пояснив, як Росія «виконує» його: «Мы не применяли и не угрожали ядерным оружием Украине, поэтому нарушения Будапештского меморандума не было».

Цинізм уражає. Адже у статті 2 Меморандуму сказано: «РФ, Британія і США підтверджують їхні зобов’язання утримуватися від загрози силою чи її застосування проти територіальної цілісності або політичної незалежності України і ніяку їхню зброю ніколи не використовувати проти України». Сформульовано однозначно.

І з такою країною можливі компроміси? Передусім треба покладатися на власні сили, а для цього потрібна модернізація Збройних сил. Лише тоді можна буде вести з Москвою якісь перемовини. На жаль, військо й оборонка «держави у смартфоні» не потрапили до пріоритетів «слуг народу».

В інтерв’ю виданню «Тиждень» заступник глави Генерального штабу ЗСУ Олексій Таран заявив: «Росія готується до широкомасштабної військової агресії. ЗСУ – до її відбиття по всьому кордону України. Не тільки на лінії зіткнення, але й інших районів, починаючи з кордону з Білоруссю і далі біля Криму та Бессарабії».

Тим часом голова парламентського комітету з зовнішньої політики переконаний, що «вибори на окупованій території Донбасу вигідні Україні хоча б тому, що після них Київ отримає представників, із якими зможе вести діалог». Мовляв, з органами місцевої влади обговорюватиме побутові питання, такі як ремонт комунікацій.

Стоп! Хіба це не легітимізація ДНР і ЛНР? Світ не визнає виборів в Абхазії і Північному Кіпрі, а нам пропонують вести перемовини з колабораціоністами, терористами, з представниками окупаційної адміністрації. Це компроміс? Невже не зрозуміло, що так в Україні буде визнано де-юре громадянський конфлікт. Що далі? Санкції проти Росії автоматично припиняють? Ми сам на сам опиняємося з ворогом, ООН і ЄС висловлюють глибоку стурбованість, Радбез ухвалить гнівну резолюцію.

У вересні 2014 року з ініціативи президента Порошенка всупереч Основному закону Української держави, що не передбачає на її території утворень з особливими правами, Верховна Рада ухвалила низку законів про особливий статус для ОРДЛО. Згідно з ними окупованій частині Донбасу надається широка автономія з правом мати власні суди, збройні формування, здійснювати міжнародну політику, а бойовикам – амністія.

Не минуло й шести років війни, як 15 жовтня 2019-го на засіданні Тристоронньої контактної групи в Мінську українська сторона наголосила, що виконання політичного блоку Мінських угод можливе тільки в разі розпуску квазіугруповань Л/ДНР. Вимога логічна: в Мінських угодах таких абревіатур немає. І в «формулі Штайнмаєра» – також. Згадується лише ОРДЛО.

Це раніше не було відомо? У законі «Про міжнародні договори України» чітко зазначено: міжнародні угоди укладають винятково з суб’єктами міжнародного права. Чи була уповноважена приватна особа Леонід Кучма укладати та підписувати цей документ від імені України? Тож Мінські угоди – це просто папірці, не ратифіковані Україною.

Мінські домовленості – це державна зрада, каже Віктор Шишкін, перший генпрокурор України, колишній суддя Конституційного суду:

«І другий президент Кучма, який це підписав, і п’ятий Порошенко, який ратифікував, і шостий Зеленський, який продовжив їх втілення, повинні сидіти за державну зраду. За цим документом Московія нікому нічого не винна. Ні слова немає про відвід російських військ. Є лише про ЗСУ й ефемерні «збройні угрупування Донецької та Луганської областей».

Що роблять українці? 18 жовтня заступник міністра закордонних справ Василь Боднар повідомляє, що Україна ухвалила всі закони щодо амністії членів незаконних збройних формувань на Донбасі. Вона, мовляв, запрацює після місцевих виборів у Донецькій і Луганській областях, коли там буде обрано легітимну українську владу. А це прерогатива МЗС робити такі повідомлення?

Трохи історії. До процедури денацифікації Німеччини у США почали готуватися ще до перемовин у Ялті й Потсдамі. Й тільки-но американська армія зайняла перші німецькі міста, як світ побачила «Настільна книга Військового уряду в Німеччині» з інструкціями, спрямованими на ліквідацію нацистських адміністративних і військових структур, парамілітарних організацій тощо. У британській зоні окупації кожен німець заповнював анкету із 133 пунктів. Кілька людей, які знали анкетованого, мали засвідчити підписом правильність викладеного. З місцевих жителів сформували денацифікаційні «комітети». Вони мали право визначати підозрювану особу злочинцем, безпосередньо не винним або частково винним. А також номінальним нацистом і кого слід виправдати.

Та ми навіть не про це. Крім політичної реінтеграції ОРДЛО, слід буде здійснити ще й велетенську економічну, соціальну, медичну, освітню, екологічну відбудову. Провести розміновування чималих територій. Розраховувати на новітній «план Маршалла» не доводиться.

Зруйновану й розкрадену Росією господарку Донбасу «слуги народу» планують підіймати не інакше як за рахунок посполитих, виймаючи кровні з кишень українців. Про російські репарації навіть не згадується. Чому? Росії в Мінських домовленостях немає, каже Віктор Шишкін:

«Ми уважно прочитали всі пункти й нарахували 28 зобов’язань. Із них 20 – що мала зробити Україна, шість – ОБСЄ, два – колаборанти, зрадники, котрі пішли на співпрацю з окупантами. Скільки покладено на агресора – Росію? Жодного!»

Мир над усе? На Банковій готові погодитися на узаконення влади колабораціоністів та окупантів під прикриттям українських законів. Ідею місцевих виборів в ОРДЛО «загортати в папірці» нічого. Будьмо відверті: влада на цій території залишиться в руках «повстанців», яких ми утримуватимемо. Ще й платити за «мир» і «перемогу».

«Прочитайте 11-й пункт «Мінського договорняка». Там чітко написано, що в ОРДЛО буде своя поліція, прокуратура, суди, адміністрація, – говорить Віктор Шишкін. – Усе це отримає легітимність після «конституційної реформи в Україні». А ви знаєте, що це за реформа? Це не лише той ідіотський закон, що 2015 року протягував Порошенко, де для ОРДЛО було передбачено «особливий статус». Це зміна конституційного ладу».

Жодні Мінські угоди не є правомочним міждержавним документом. Нинішня ситуація з перетракціями в мінському «Президент-готелі» – поза площиною міжнародного права. Підписані у столиці Білорусі папери кожен з учасників трактує довільно. Та українській стороні треба керуватися виключно міжнародним правом, що передбачає відповідальність агресора за свої дії і право країни на самооборону. Але не все так просто.

Трохи математики. Теорема Ґеделя в довільному потрактуванні доводить, що, перебуваючи в межах Чогось, ми приречені на неповноту наших знань про Щось. Інакше кажучи: коли вивчаємо складну систему, перебуваючи всередині неї, то, керуючись лише її логікою, обов’язково натрапимо на істини, які не зможемо ні довести, ні спростувати. Тож змушені шукати суддю. Поза системою.

Те саме з Україною. Якщо всередині держави не можемо дати собі раду, то мусимо знаходити зовнішнього арбітра. Перевівши теорему Ґеделя в політичну площину, встановити мир на Донбасі, діючи в межах Мінського чи нормандського форматів, неможливо. Конче потрібен суддя ззовні.

Чому не спробувати б лідерам України, Росії, Німеччини, Франції, Великої Британії, США, Китаю та Японії сісти за стіл переговорів і написати документ? Без посередників. Ретельно виписати всі статті, розділи й параграфи. Аби визначити подальшу долю України, Європи та світу.

Однак не поспішаймо. У політиці діють дещо інші правила, ніж у математиці. Чи «тягнуть» на роль зовнішніх арбітрів для України фрау Меркель або месьє Макрон? У них власні державні інтереси переважають. Для Росії, цієї імперської, совєтської і постсовєтської етнічної химери, міжнародних норм не існує. В усі часи вона керувалася лише принципом доцільності. На Сполучені Штати з нинішнім непередбачуваним президентом теж не варто розраховувати. Дедалі частіше Вашингтон проявляється як ненадійний захисник демократичних цінностей. Президент США Дональд Трамп виходить з одного договору за другим. Він має негативну думку про Україну як корупційну державу через спілкування з президентом Росії Владіміром Путіним і прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном, пише Washington Post.

То який міжнародний договір убезпечить Україну від зовнішніх напастей і внутрішніх розколів? Як перевірити «на зуб» гіпотетичний аналог Будапештського меморандуму 1994 року, такого обнадійливого на перший погляд для будуччини Української держави? Хто гарантує їй безпеку? Де межа й міра відповідальності влади перед народом і зовнішнім світом? Пристати на ідею з «фінляндизації» (значні обмеження державної самостійності, які велика держава накладає на слабшого сусіда. – Країна)? Справа марна. Від російської агресії це не вбереже.

«Розраховуємо на зустріч лідерів «нормандської четвірки» найближчим часом, адже всі перепони усунені», – говорить Володимир Зеленський у розмові з президентом Німеччини Франком-Вальтером Штайнмаєром у Японії.

Політичний дилетантизм Зеленського вражає – він щиро вірить, що під час нормандського саміту зможе домовитися з Путіним про припинення війни. Така наївність створює загрозу для безпеки Української держави.

Треба позбутися комплексу меншовартості у відносинах із північно-східним сусідом. Бо Україна ризикує знову перетворитися на територію, так і не скориставшись історичним шансом утвердитися на політичній мапі світу повноцінним суб’єктом. Бо таки йдеться про підписання капітуляції перед Кремлем. І посприяти в цьому, за задумом Путіна, мають західні посередники.

Разом із тим найпереконливішим аргументом – внутрішнім і зовнішнім – у захисті національних інтересів залишається сила. Економічна та військова. «Якщо прагнете досягти успіху, не намагайтеся бути делікатним або розумним. Використовуйте грубі прийоми. Бийте одразу в ціль. Поверніться й ударте ще раз. Потім ще – сильним ударом із плеча», – говорив Вінстон Черчилль.

Не покладаймося на доброго дядечка за межами України. Не плекаймо ілюзій про вселюдську Мораль і Добро. Є давнє перевірене, випробуване часом правило: хочеш миру, готуйся до війни – Si vis pacem, para bellum. І на те немає ради.

Журнал «Країна», № 43, 2019

Універсум 3–6 (317–320), 2020

Журнал Універсум 3–6 (317–320), 2020