8 грудня минулого року очільник Генштабу, головнокомандувач ЗСУ Віктор Муженко на своїй сторінці у Facebook повідомив, що пішов із життя його консультант, генерал-лейтенант Болеслав Дембовський, який брав безпосередню участь у плануванні операцій АТО.

У 1973–1974 роках мені, як офіцеру, довелося служити під началом полковника Болеслава Дембовського, який тоді командував 52-ю мотострілецькою Мелітопольскою дивізією, дислокованою в місті Ніжнєудінск Іркутської області. Це насправді був блискучий офіцер, якого поважали і любили солдати й офіцери. Чудовий фахівець, добрий господар, справжній військовий професіонал.

Навіщо про це згадав? Коли говоримо про безпеку держави (особливо в умовах війни), то розуміємо, що насамперед йдеться про довіру до президента, до верховного головнокомандувача, спроможного у вирішальний для держави час віддати наказ на відкриття вогню по ворогу, який наважиться розпочати широкомасштабний наступ, йдеться про довіру до прем’єр-міністра, до парламентарів, до політиків, до збройних сил… Україні потрібен харизматичний лідер або ж авторитетна група осіб, якій народ може беззастережно довіряти.

Але як створити атмосферу довір’я в державі, в якій патріотично налаштована еліта нечисленна, політичний провід демонструє моральний розклад. Коли суспільству бракує соціальної та політичної культури. Коли навіть Церква не працює на консолідацію суспільства. Коли не функціонують соціальні ліфти...

«Навіть в умовах найрозвинутішого правового суспільства, наприклад, у Сполучених Штатах, існування суспільної довіри досі має вирішальне значення» (Френсіс Фукуяма).

Хтось мудро сказав, що «живуть ті нації, які мають програму на завтра». Тобто йдеться про реалістичний план дій, про стратегію бачення майбутнього та його неухильне опанування.

«Україні потрібен технологічний, науково-фундаментальний прорив. Бо сьогодні на один і той же результат можуть працювати один японець і багато-багато українців. Світ разюче змінився. Те, що вчора вважалося головним багатством – природні ресурси, нині поступається високим технологіям, науковим досягненням. Бюджет – це не просто певна сума банкнот, це фінансовий план, доцільні проекти. Гроші – це мильна бульбашка, якщо не мати чіткої програми їх використання. Треба створити атмосферу довір’я в суспільстві. І насамперед довір’я до влади, уряду. Йому мають довіряти люди. Бо якщо не вірять свої, то й за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде і вкладень. Це просто: коли не вірять банкові – гроші тримають під подушкою» (Осип Мороз, доктор економіки, США).

Але про яку довіру до влади можна говорити? Достатньо прочитати бодай заголовки публікацій в українському сегменті інтернету лише за два дні, щоб усвідомити руїну в якій перебуває держава:
«Парадоксально: у бідній країні із зубожілим населенням стало модним призначати надвисокі зарплати держслужбовцям»; «Приватизация без правил…; Жодна справа проти власників банків-банкрутів не дійшла до суду»; «Керівництво УЗ «закриває очі» на корупцію»; «Службовців Фонду соцстрахування викрили на привласнені коштів»; «Улюбленці дорожників поділили ще півмільярда на секретний ремонт траси»; «Екс-керівник з ГПУ купив після звільнення 5 квартир у центрі Києва»; «Сина екс-керівника «Енергоатому» затримали у справі про розкрадання»; «СБУ спіймала на хабарі одного з керівників одеської ДСНС»; «Дорогий наш пан Президент (на утримання Пєца виділено 819 млн гр.)»; «Минаючи Верховну Раду, був впроваджений механізм, що дозволяє вбити будь-яке підприємство»; «Чому в Україні ціни на продукти – як у Європі, а зарплати – як у країнах третього світу»; «Інфляція в три рази вища від запланованого підвищення пенсій»; «Миколаївоблтеплоенерго. не доплатив співробітникам не 3,5 млн грн, а в 3 рази більше»; «Тендери київського метрополітену мають зацікавити СБУ»; «Тернопільський облавтодор приховав ціни найбільших угод щодо нафтопродуктів»; «Банкіри-шахраї в Україні продовжують залишатися безкарними»; «Зміни до держбюджету прийняті владою в інтересах окремих депутатів»; «Ціни на харчі випереджають доходи населення»; «Витрати на виробництво сільгосппродукції зросли на 24,1%»; «Банк« Гефест », оголошений банкрутом, випарувався з місця реєстрації»; «Укртрансгаз» підніме зарплату управлінцям до 37 тисяч – у п’ять разів більше від середньої по промисловості»; «Не сів у тюрму аукціоніст, який отримав хабар $147 тисяч за продаж приміщення»; «Улюбленці дорожників поділили ще півмільярда на секретний ремонт траси Одеса-Рені»; «Ознаки кремлівського сценарію в діях Порошенка: «Якщо йому це зійде з рук, далі Україна вступить в альянс із Росією»…

Про який технологічний, науково-фундаментальний прорив на такому ґрунті можна весту мову? Про крах української науки не писав хіба що лінивий. «Новий етап наукової і технологічної революції наша країна фактично проспала, а комфортні умови для проведення досліджень створилися лише за її межами. Протягом усіх років незалежності відбувалася імміграція наукової молоді, залишаючи країну науковим пенсіонерам. Це катастрофа не лише для науки, а і для держави в цілому. Серед причин – і бездіяльність, і вбивчі вольові рішення керівництва НАН України» (Олександр Демченко, доктор біологічних наук).

Більш ніж промовисті заголовки інтернет-публікацій на тему освіти й науки 2012–2013 років:

«Україна на межі втрати статусу наукової держави – експерти»; «Чого бракує українській освіті?»; «Змін на краще не буде без реформи вищої школи»; «Урядовий закон «Про вищу освіту» перетворить українські університети на знаряддя режиму».

Назви матеріалів, розміщених у всесвітній павутині упродовж 2016–2017 років, не додають оптимізму щодо становища в українській науці:

«Глобальні економічні тренди та Україна без майбутнього»; «Патон мій шеф, та істина дорожче»; «Освіта по-українськи: 129 мільярдів – марнотратство чи інвестиція»; «Вступ-2016: фальсифікація в особливо великих розмірах»; «Міністра освіти і науки Лілію Гриневич – у відставку»; Страх і протест у Київському національному університеті»; «Скандал із ЗНО. В Україні підробляли результати тестування»; «Через утримання псевдопрофесури Україна щорічно втрачає до 4 млрд гривень»;«І. Совсун: у нас плагіат став нормою академічного життя»; «Хронічний плагіат в українських ВНЗ»; «Лілію Гриневич звинувачують в плагіаті...»

То як створити атмосферу довір’я в суспільстві?..

Радіо Свобода