Олег Романчук. Війна Росії проти України. Чому речі не називають своїми іменами?

04.01.2017

Управління зв’язків з громадськістю Збройних сил України на запит «ВВС Україна» повідомило, що бойові втрати української армії у 2016 році становили 211 бійців. Чи таке можливе під час проведення антитерористичної операції?

«Правильно називати – це означає правильно розуміти», – говорили древні. «Правильно визначайте слова, і ви позбавите світ від половини непорозумінь», – радив геніальний Рене Декарт. В Україні, схоже, про таке не відають/не знають/не хочуть знати. Відтак вище керівництво держави досі не наважиться назвати речі своїми іменами – в Україні війна, не АТО. Хіба антитерористичні операції можуть тривати майже три роки? Застосування подвійних стандартів в оцінці ситуації підриває правову позицію України щодо відповідальності Росії. Постанова Верховної Ради №1854 від 27.01.2015 року про визнання Росії державою-агресором – лише політична заява.

Пункт «д» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної асамблеї ООН від 14 грудня 1974 року «Визначення агресії» встановив, що «засилання державою або від імені держави озброєних банд, груп, іррегулярних сил або найманців, які здійснюють акти застосування збройної сили проти іншої держави, мають кваліфікуватися як акти агресії». Незалежно від того, чи мало місце формальне оголошення війни, чи ні.

«Якби президент у 2014 році назвав не АТО, а війна, оголосив воєнний стан на території Луганської та Донецької областей, а українські дипломати нагадали світу про Будапештський меморандум, зразу вимагали обговорювати ситуацію в нашій державі у Женевському форматі, то війна б уже закінчилася» (Ірина Веригіна, колишня тимчасовий виконувач обов’язків голови Луганської облдержадміністрації).

Якби свого часу в Україні був запроваджений воєнний стан (бодай у Донецькій та Луганській областях), то ворог не захопив би ЗАТ «Луганський патронний завод», ВАТ «Топаз», де виготовлялись унікальні автоматизовані станції радіотехнічної розвідки «Кольчуга», та інші держпідприємства оборонного комплексу. Їх можна було б вчасно демонтувати та евакуювати. І не тільки їх…

Але історія не знає умовного способу дії. Дивує логіка державців. Ще в листопаді 2014-го у позачерговому Посланні до Верховної Ради президент України визнав, що «живемо в умовах війни…». А ще назвав війну «Вітчизняною війною 2014 року за незалежність України».

Слово «ворог» у Посланні було вжито чотири рази. Як евфемізм. І жодного натяку, аби Верховна Рада офіційно унормувала невизначений статус ситуації в країні.

«А у складі угруповання російсько-терористичних військ на Донбасі – майже 38,5 тисяч осіб …» (з Послання президента України до парламенту у 2016 році).

13 жовтня 2016 року Петро Порошенко написав у Facebook: «ПАРЄ вперше визнала Росію країною-агресором, закликала її вивести свої війська і припинити військову підтримку бойовиків…».

27 жовтня 2016 року президент України заявив: «У нас немає ніякого АТО у нас є агресія Російської Федерації проти незалежної суверенної нашої держави».

Секретар РНБОУ Олександр Турчинов, не остання людина у владі, також визнає, що Україна воює: «Якби не було прямої агресії Російської Федерації –війна на Донбасі закінчилась би якщо не за дні, то за тижні… Йде війна… кожного ранку мені на стіл кладуть зведення з фронту»; «В Україні немає внутрішнього конфлікту, а є неоголошена брутальна війна, яку проти нашої незалежної демократичної країни веде Російська Федерація».

Разом з тим логіка секретаря РНБОУ (серпень 2016-го) не може не дивувати: «Воєнний стан може запроваджуватися винятково виходячи з загроз безпеці країн (у нас такі загрози відсутні? – ред.). І в разі наявності загроз нашому суверенітету, безпеки країни загалом, насамперед військових загроз, безумовно, згідно з Конституцією, має бути запроваджений воєнний стан (у нас відсутні військові загрози? – ред.)… Це запроваджується тільки в разі небезпеки для країни. І тільки це може бути підставою для введення воєнного стану в разі небезпеки або для окремих регіонів, або для цілої країни (у нас відсутні небезпеки? – ред.)».

Наприкінці листопада Олександр Турчинов повідомив, що «мобілізація залежить від ситуації на фронті». Висловився однозначно: «Хочу сказати очевидну річ: у нас йде війна з Росією».

У Посланні президента України до Верховної Ради 4.06. 2015 року сказано, що «під час війни ми зберегли її (Україну – ред.) демократичною, хоча на обмеження прав і свобод мали повне моральне і, до речі, юридичне право у вигляді закону про воєнний стан». Але з цього випливає, що Петро Порошенко конституційний обов’язок таки не виконав... 21 листопада 2016 року він пояснював, чому не запровадив воєнний стан – «в умовах зовнішньої агресії я не поступився тиску (?) і не пішов на впровадження військового стану <...> я думав не про себе, а про країну». Стоп! А ЯК ЖЕ ЗАХИСТ КОНСТИТУЦІЇ?

У Розділі V (Стаття 106) Конституції України чітко виписані посадові інструкції для головнокомандувача на випадок зовнішньої агресії – «... у разі збройної агресії проти України приймає рішення про використання Збройних Сил України та інших утворених відповідно до законів України військових формувань; приймає відповідно до закону рішення про загальну або часткову мобілізацію та введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях у разі загрози нападу, небезпеки державній незалежності України».

А ще є Закон України «Про оборону України» (Стаття 4. Відсіч збройній агресії проти України)…

26 березня 2014 року міський голова Львова виступив з публічним зверненням до українців: «…ми зазнали вторгнення і програли війну. Першу війну в історії незалежної України. Давайте не вдаватись в ілюзії і самозаспокоєння. Це поразка… Не соромно програвати набагато сильнішому ворогу».

Чи замислювався Андрій Садовий, якими для нього особисто були б наслідки такого «одкровення», якби в Україні був запроваджений воєнний стан? Помовчимо.

Hannibal ante portas! – Ганнібал біля воріт! Цей крилатий латинський вислів для України нині більш ніж актуальний – небезпека близька і надзвичайно велика. Тож політику треба будувати, насамперед спираючись на реалістичну воєнну доктрину і закони воєнного часу. Інакше ризикуємо втратити все.

P.S.

12 травня 2016 року Шевченківський районний суд Києва відмовив у задоволенні заяви Станіслава Батрина, керівника проекту «Відкритий суд», про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України. В ухвалі суду було зазначено, що цей факт загальновідомий і не впливає на права громадянина. No comment.

29 жовтня 2016 року espreso.tv повідомило, що згідно заяви Станіслава Батрина щодо встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відкрив провадження у справі про встановлення факту збройної агресії Російської Федерації проти України. Про це йдеться в ухвалі суду від 21 жовтня 2016 року. Цікаво, яким буде його вирок?..

Олег Романчук,
публіцист, шеф-редактор журналу «Універсум»

Радіо Свобода

Універсум 3–4 (281–282), 2017

Журнал Універсум 3–4 (281–282), 2017