«Я оголосив війну негідникам, мерзотникам і злодіям. І в цій боротьбі не відступлю»
16 жовтня на своїй сторінці у Facebook генеральний прокурор Юрій Луценко написав: «Останні голосування Верховної Ради щодо зняття депутатської відповідальності засвідчили: не показати 155 млн у декларації – можна; підписати розпорядження, яке несе 5 млн збитків держбюджету – можна; дозволити вивести два цехи стратегічного об’єкту з державної власності – можна. Це день ганьби Верховної Ради».
Луценко пише про відмову парламенту підтримати зняття недоторканності з народних депутатів з «Опозиційного блоку» Олександра Вілкула і Дмитра Колєснікова.
Напередодні перевороту 26 травня 1926 року Юзеф Пілсудський у тісному колі військових і політиків, які поділяли його погляди, сказав: «Депутати, трактуючи своє обрання не як обов’язок сумлінно і самовіддано працювати на благо держави, а як плацдарм для розвитку своєї партії або, що ще гірше, для збивання капіталу й особистої кар’єри, створювали справжню кліку, яка, немов величезний огидний павук, охоплювала своїм павутинням усю країну. У державних органах завжди було повно «нахаб із Сейму», які приходили з вимогами вирішити їхні особисті питання або ж із наполяганнями, порадами, вказівками щодо інтересів і прагнень. Затероризовані урядовці часто не знали, кого їм слухати – міністра чи пана, що розмахував депутатським посвідченням. Одночасно прагнули зберегти близькі та сердечні стосунки з виборцями. В результаті наростала хвиля корупції, натовпи аферистів і спекулянтів опановували державний апарат і його установи. Дедалі ширше виростали афери і зловживання».
Після перевороту Комендант, як називали Пілсудського бойові побратими-легіонери, застеріг депутатів Сейму: «У теперішній ситуації я міг би не впустити вас до зали Національних зборів, глузуючи з усіх вас, але я перевіряю, чи можна поки що в Польщі правити без батога. Я оголосив війну негідникам, мерзотникам і злодіям. І в цій боротьбі не відступлю. Я нічого не соромлюся, оскільки чистий перед своїм сумлінням. Обирайте того, кого побажаєте, але шукайте кандидатуру, що стоїть вище за партійні суперечки і гідну високої посади президента Польщі. Якщо ви так не зробите, то ваше майбутнє уявляється мені похмурим, про що жалкуватиму, оскільки мені не хотілося б правити за допомогою батога».
Чверть століття тому головний редактор журналу «Культура» Єжи Ґєдройц із паризької штаб-квартири спостерігав за соціально-економічними процесами на батьківщині: «У Польщі сьогодні бракує державного чуття, розуміння того, що саме служить справі держави. Визначальної концепції, якою повинна бути Польща, не відчувається в жодній галузі. Не розроблена зовнішня політика, бракує військової ідеї. Натомість важливого значення набуває призначення того чи іншого генерала і те, в яких він стосунках із міністром. Особиста боротьба заступає все – економічні, громадські справи. Вона бере гору навіть тоді, коли йдеться про фундаментальні проблеми, головною з яких є захист інтересів держави. З усією критичністю ставлячись до міжвоєнного періоду, треба визнати: в Речі Посполитій суспільство мало почуття державності й обов’язку щодо вітчизни. Фінансові службовці, які становили найчисленнішу частину державних працівників, оплачувалися низько. Незважаючи на це, хабарництва майже не існувало. Кількість скандалів, економічних афер, пов’язаних із політичними колами, також була мінімальна. Принаймні не мала, як у нинішній польській реальності, масового характеру. До речі, мораль поляків після здобуття незалежності не була бездоганна, зокрема партійні чвари стали звичайним явищем. Але все це подолав Юзеф Пілсудський».
Під час призначення генеральних прокурорів Петро Порошенко цитував першого прем’єр-міністра Сингапуру Лі Куан Ю – про трьох друзів, яких треба ув’язнити. Однак після того відмовчується на цю тему. І даремно. Бо серед «любих друзів» є такі, до яких у суспільства чимало запитань.
Порада Лі Куан Ю універсальна й досі актуальна. Для України зокрема. Для зміцнення консолідації нації та вироблення в ній почуття довіри до влади.
– Навіть в умовах найрозвинутішого правового суспільства, наприклад у Сполучених Штатах, існування суспільної довіри досі має вирішальне значення, – вважає американський мислитель Френсіс Фукуяма.
– Україні потрібен технологічний, науково-фундаментальний прорив, – стверджує доктор економіки Осип Мороз. – Бо сьогодні на один і той же результат можуть працювати один японець і багато-багато українців. Світ разюче змінився. Те, що вчора вважали головним багатством, – природні ресурси – нині поступається високим технологіям, науковим досягненням. Бюджет – це не просто певна сума банкнот, це фінансовий план, доцільні проекти. Гроші – це мильна бульбашка, якщо не мати програми їх використання. Треба створити атмосферу довір’я в суспільстві. І насамперед довір’я до влади, уряду. Йому мають довіряти люди. Бо якщо не вірять свої, то й за кордоном не повірить ніхто, отже, не буде і вкладень. Це просто: коли не вірять банкові – гроші тримають під подушкою».
7 червня 2014 року Петро Порошенко під час церемонії інавгурації визнав, що ми «всі разом руйнували фундамент суспільної довіри, засади права й суспільної організації». Але як відродити довіру в українському суспільстві?
Рецепт існує – творення соціального капіталу. Йдеться про своєрідний клей, що з’єднує суспільство в одне ціле. Але для цього потрібен авторитет харизматичного лідера нації або ж групи осіб, яким довіряють.
Соціальний капітал у найширшому сенсі – це політичне оточення, що формує соціальну структуру й полегшує, унормовує розвиток суспільства. Він включає формальні інституційні зв’язки і структури, такі як уряд, політичну і судову системи, громадянські свободи. Економічний, соціальний розвиток процвітає в державі, коли її представники, корпоративний сектор і громадянське суспільство утворюють форум, на якому визначають і здійснюють спільні цілі.
Якщо ж у суспільстві домінують принципи споживацтва, точиться боротьба за фізичне виживання, а до цього долучається брак здатності критично аналізувати бачене й почуте, коли процес раціонального мислення середньостатистичного громадянина гальмує телебачення, коли для молоді не запроваджують стимулів до навчання, то перспективи для власників синіх паспортів із золотим тризубом не райдужні.
Діагноз хворому українському суспільству поставлений давно: зруйнований людський і соціальний капітал, нечисленність державницьки налаштованої еліти, моральний розклад проводу – зокрема депутатського корпусу. Також – відсутність суспільної довіри.
Ось лише кілька заголовків публікацій в українському сегменті інтернету у жовтні 2018-го: «Звідки гроші? Гонтарева купила будинок у Лондоні за 23 мільйони фунтів»; «Через схеми з експортом з України щороку виводять три мільярди доларів»; «Транш МВФ – питання життя чи дефолту для України»; «Суд заарештував понад 100 квартир друзів колишнього голови Вищого госпсуду»; «Ситник оголосив, скільки вкрали в українців при сплаті за електрику через формулу «Роттердам+»»; «Об’єм нелегальних продажів бензину – 15–17 відсотків ринку, зрідженого газу – 30–50 процентів»; «Національне антикорупційне бюро відкрило кримінальне провадження щодо першого заступника голови Служби зовнішньої розвідки Сергія Семочка, якого звинувачують в отриманні хабара». Все це свідчить про важку недугу пацієнта – політичну, соціальну, моральну, економічну, освітню.
На вході в будівлю Центрального розвідувального управління в Ленглі, штат Вірджинія, написано: «І правда вільними зробить вас». Перед вівтарем у соборі Святого Віта в Празі: «Правда переможе».
Обнадійливі слова – для України також. Але для порятунку держави в час війни потрібен ще й харизматичний Комендант, який згуртує націю й закладе фундамент суспільної довіри.
Олег К. Романчук, публіцист
