Парадокси застосування сили

26.06.2017

У статті піде мова про межі того, що Моргентау свого часу назвав «національна міць». Згідно з Моргентау, національна міць залежить від географічного потенціалу, ресурсів, промислового потенціалу, військової складової, чисельності населення, національного характеру, моралі і якості дипломатії. Однак національна міць обмежена як мінімум трьома парадоксами.

Три парадокси застосування сили

1. Для досягнення цілей будь-якої війни / кампанії потрібна військова перевага. Однак, чим більш амбітні цілі у військовій кампанії, тим більше зростає опір противника, і розклад сил змінюється на його користь.

2. Посилення військового компонента держави завдає шкоди національній моці, а саме – національної витривалості, і змінює розклад національних сил в гірший бік.

3. Неприборкане використання сил призводить до їхнього зменшення, тому що національний консенсус і національна мотивація – падають.

Застосування сили в демократичній державі викликає незгоду і опір. Навіть в авторитарній державі через застосування сили іноді розвивається опір державній системі, що підриває стабільність влади.

Військова міць сторін – суб’єктивні й об’єктивні складові

Об’єктивна військова міць залежить від трьох складових: співвідношення сил противника, сили союзників, сила стримування. Компетентним органам всі три об’єктивних складових не так складно виміряти.

Інша дуже важлива сторона, що складно піддається вимірюванню, – суб’єктивна сторона питання.

Є пряма залежність між суб’єктивним сприйняттям і важливістю національного інтересу й готовністю синів того чи іншого народу платити відповідну ціну.

Суб’єктивна складова в Україно-російському контексті

Будь-якому українському керівництво потрібно буде брати до уваги ступінь єдності українського народу, яка заснована на загальній релігійно-історичної трактуванні подій і на існуючій міфології, а також від загального бачення майбутнього (наприклад: в єврейській історії таке бачення з пасивної фази очікування Месії в активну перейшло лише в 19 столітті з розвитком сіоністського руху, який бачив завдання в здобутті державності і збиранні євреїв в Землі Ізраїлю). Однак в контексті України існує ряд питань, відповіді на які ще належить дати, як її громадянам, так і всього світового українства. Серед таких питань: Яка сучасна українська національна ідея? Які рухи її імплементують? Які центри імплементації національної ідеї в діаспорі? І ряд інших питання.

Існує також прямий зв’язок зі ступенем готовності синів українського народу скласти життя за військово-політичні цілі України як держави.Ступінь такої готовності знаходиться в прямому зв’язку з «життєвістю» російської загрози. В даному контексті можна привести в приклад Ізраїлю, де суб’єктивна сторона питання завжди служила військово-політичним цілям: єврейська історія і національний наратив (пригнічення, погроми катастрофи) протягом 2 тисяч років створила абсолютно особливий тип національної самосвідомості, а висока амбіційність арабських режимів (повне знищення держави Ізраїль) максимально зміцнила євреїв в розумінні «життєвості» загрози. (Після тотального провалу панарабской мети знищення Ізраїлю, менш амбітні декларовані цілі палестинців – свою державу на частині території Ізраїлю – в результаті договору Осло – відразу знизили готовність євреїв Ізраїлю платити відповідну високу ціну – дивитися парадокс номер 1.)

У російсько-українському конфлікті обидві складових досить слабкі – немає загальноукраїнського національно-історичного наративу, як і немає української національної ідеї, яку б імплементувати всенародний рух на основі національного консенсусу. Замість такого наративу, глибоко розробленого, підтвердженого якісними науковими дослідженнями і донесеного до широких мас, маємо конкуренцію міфів, але не більше того. Життєвість російської загрози по відношенню до української державності також не сприймається широкою українською громадськістю як реальної і «життєвої» загрози. Є загроза знищення паростків національного мислення, а також загроза непревращенія кількох етнічних і мовних груп в політичну націю, тобто є загроза знищення української політичної нації, але немає загрози фізичного винищення українського (і не українського) населення України в великих масштабах (наприклад в машбатах геноциду або етноциду).

У національній мотивації ще дуже важлива якість – саме консенсус в суспільстві і згоду на застосування сили дають легітимацію керівництву держави на її застосування. Коли такого консенсусу на застосування сили – немає, то і керівництво діє нерішуче. Є чи ні такий консенсус і мотивація у українського суспільства ми можемо судити за багатьма критеріями. Досить просто зробити висновки з недавнього голосування на виборах в територіальних громадах, де в Центральній Україні найбільше голосів набрали партії «Наш край» і «Опоблок», які відкрито і послідовно виступають з позицій «голубів», але не як не «яструбів».

Суспільство вирішує, за що варто, а за що не варто віддавати життя своїх синів і в зв’язку з цим місцеві вибори повинні послужити тривожним сигналом для влади і національно-орієнтованих кіл.

Загалом, в демократичних країнах, обмеження на застосування сили падає, коли загроза свободі і життя з боку ворога зростає. Думаю, тут можна так само зробити висновки про російській пропаганді і української контрпропаганди, які багато в чому визначають як українське суспільство сприймає російську загрозу. Для ефективності контрпропагандистські зусиль і створення державної стратегії з цього питання, керівникам дуже важливо розуміти суть парадоксів застосування сили і її суб’єктивних факторів.

Національна міць – поняття відносне, залежне від місця і часу її застосування. Важливо зрозуміти, що національна міць держави під час конфлікту прямо залежить від суб’єктивних «меж застосування сили», які в свою чергу залежать від національної історії та наративу, почуття спільності національної долі і інших чинників. Одна і та ж нація або народ можуть в один період історії породити великих бійців за її свободу і національні інтереси, в інших – посередностей, трусів або керівництво не здатне брати на себе відповідальність за долю народу. Яскравий приклад того – єврейська історія у вигнанні і на своїй землі. Якщо в 1941–43 роках євреї практично без опору покірно йшли на забій, то в 1948 рр і пізніше євреї проявили себе як відчайдушні бійці вирвали своє життя і державність з рук численних, більш збройних і сильних ворогів. У Шестиденної війни 1967 року євреї завдали вражаючий розгром арабським арміям, які також практично за всіма військовими параметрами перевершували Армію оборони Ізраїлю. Через 6 років саме презирлива недооцінка противника політиками і військовою розвідкою Ізраїлю АМАН мало не призвела до катастрофічних результатів в результаті війни Судного дня (незважаючи на точні дані про підготовку до війни надаються Моссадом вищому військово-політичному керівництву Ізраїлю, досить чітко свідчили про підготовку арабських режимів до війні і про величезні поставках найсучаснішого радянської зброї їх арміям). Однак, в той час політики не дали «фактам збити себе з пантелику», оскільки вони переконали себе в тому, що війни з арабськими режимами більше не буде. Але об’єктивна реальність виявилася явно інший, ніж солодкі фантазії політиків. Ізраїлю і його громадянам дорого довелося заплатити за солодкі мрії політиків-фантазерів, проте у випадку з Війною Судного Дня сила нації, помножена на почуття справедливості власної боротьби за право жити під Сонцем на своїй землі і здоровий інстинкт самозбереження, привели Ізраїль до чергової перемоги. Питання лише в ціні перемоги, яка на думку більшості ізраїльтян здається їм невиправдано високою, оскільки при більш рішучу і мудрого керівництві можна було досягти тих же результатів зазнавши при цьому значно менші втрати.

Точно так же слід аналізувати національну міць будь-якого народу і держави. Не можна свої стратегічні плани будувати на недостовірних та застарілих даних і піддаватися стереотипізації противника, або ж впадати в ейфорію псевдопатріотичного шапкозакидування.

Національна міць держави не може бути більшою, ніж сукупність його військової / ударної потужності і державної витривалості, яка визначена не тільки об’єктивними чинниками, як економіка, стратегічна глибина і чисельність населення, але і суб’єктивними – мораль і мотивація.

Кілька висновків:

А) Обмеження розглянутих в Стратегічному бюлетені кола питань виключно оборонними, є з нашої точки зору помилковим підходом оскільки зводить обороноздатність країни виключно до чисельності особового складу і озброєння.

Б) Відсутність концепції українського патріотизму (але ніяк не націоналізму право-радикального спрямування, який не прийнятний в силу ряду негативних історичних прикладів і відсутності інклюзивних ідей, здатних згуртувати в політичну націю україномовних і російськомовних етнічних українців, а також їх з проживаючими в Україні національними меншинами – і російськими, кримськими татарами, вірменам, євреям і т.п.).

В) Практично повна відсутність державної (і будь-якої суспільної) стратегії в питаннях неформального дитячого освіти

Г) Слабка залученість численної української діаспори в справу побудови успішного української держави. Гостра потреба у посиленні взаємодії української держави з діаспорою, їх згуртування і залучення до процесів реальної, а не тільки символічною підтримки України.

Д) Створення сучасного інклюзивного національного наративу, на основі глибоких і всебічних об’єктивних досліджень історії, з акцентом на позитивну (а не вічне пораженську-пригнічену) місію України і українців у світовій історії.

Е) Заохочення здорової ініціативи в усіх сферах суспільного життя, від культури і економіки, до армії.

Ж) Побудова інноваційної моделі розвитку держави, суспільства і оборонного сектора.

Тільки смілива модернізація економічних, політичних, військових та інших аспектів національного життя на принципах інклюзивності, дозволять Україні в ХХІ столітті зміцнити свою національну міць і раціонально використовувати її на благо державі і її громадянам, беручи до уваги 3 вищевказаних парадоксу національної могутності згідно Моргентау.

Цві АРІЕЛІ,
військовий інструктор, україно-ізраїльський політолог

https://www.obozrevatel.com/society/25907-paradoksyi-primeneniya-silyi.htm
17 травня 2017

Переклад з російської

Універсум 5–6 (283–284), 2017

Журнал Універсум 5–6 (283–284), 2017

Марія Пришляк: «Український вільний університет – це європейська інституція, яка формує майбутніх лідерів інтеграції України в Європу»

ГЕОПОЛІТИКА Володимир Вітковський Україна постколоніальна і креольська

ІСТОРІЯ Петро Костюк Українська військова ініціатива

ЕКСКЛЮЗИВ Марія Пришляк: «Український вільний університет – це європейська інституція, яка формує майбутніх лідерів інтеграції України в Європу»

ДІАСПОРА Олександер Шугай Як Іван Багряний опікувався... Орвеллом

НАШ АРХІВ Олег К. Романчук Українська ідея, або Імператив особистості

РЕТРОСПЕКТИВА Георгій Почепцов Будинок, який побудував... Сталін

СЛОВО РЕДАКЦІЙНЕ Олег К. Романчук Договір чи «договорняк»: коли і хто наважиться припинити двадцятирічну гібридну дружбу?

БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ Христина Солтис 20 років договору про дружбу України і Росії. Окупація Криму і війна на Донбасі ознака дружби?

ГЕОПОЛІТИКА Сергій Грабовський Чи є Україна «другою Росією»?

РЕАЛІЇ СЬОГОДЕННЯ Олег К. Романчук Про роль особистості та соціально-безвідповідальну еліту