Парадокси застосування сили

26.06.2017

У статті піде мова про межі того, що Моргентау свого часу назвав «національна міць». Згідно з Моргентау, національна міць залежить від географічного потенціалу, ресурсів, промислового потенціалу, військової складової, чисельності населення, національного характеру, моралі і якості дипломатії. Однак національна міць обмежена як мінімум трьома парадоксами.

Три парадокси застосування сили

1. Для досягнення цілей будь-якої війни / кампанії потрібна військова перевага. Однак, чим більш амбітні цілі у військовій кампанії, тим більше зростає опір противника, і розклад сил змінюється на його користь.

2. Посилення військового компонента держави завдає шкоди національній моці, а саме – національної витривалості, і змінює розклад національних сил в гірший бік.

3. Неприборкане використання сил призводить до їхнього зменшення, тому що національний консенсус і національна мотивація – падають.

Застосування сили в демократичній державі викликає незгоду і опір. Навіть в авторитарній державі через застосування сили іноді розвивається опір державній системі, що підриває стабільність влади.

Військова міць сторін – суб’єктивні й об’єктивні складові

Об’єктивна військова міць залежить від трьох складових: співвідношення сил противника, сили союзників, сила стримування. Компетентним органам всі три об’єктивних складових не так складно виміряти.

Інша дуже важлива сторона, що складно піддається вимірюванню, – суб’єктивна сторона питання.

Є пряма залежність між суб’єктивним сприйняттям і важливістю національного інтересу й готовністю синів того чи іншого народу платити відповідну ціну.

Суб’єктивна складова в Україно-російському контексті

Будь-якому українському керівництво потрібно буде брати до уваги ступінь єдності українського народу, яка заснована на загальній релігійно-історичної трактуванні подій і на існуючій міфології, а також від загального бачення майбутнього (наприклад: в єврейській історії таке бачення з пасивної фази очікування Месії в активну перейшло лише в 19 столітті з розвитком сіоністського руху, який бачив завдання в здобутті державності і збиранні євреїв в Землі Ізраїлю). Однак в контексті України існує ряд питань, відповіді на які ще належить дати, як її громадянам, так і всього світового українства. Серед таких питань: Яка сучасна українська національна ідея? Які рухи її імплементують? Які центри імплементації національної ідеї в діаспорі? І ряд інших питання.

Існує також прямий зв’язок зі ступенем готовності синів українського народу скласти життя за військово-політичні цілі України як держави.Ступінь такої готовності знаходиться в прямому зв’язку з «життєвістю» російської загрози. В даному контексті можна привести в приклад Ізраїлю, де суб’єктивна сторона питання завжди служила військово-політичним цілям: єврейська історія і національний наратив (пригнічення, погроми катастрофи) протягом 2 тисяч років створила абсолютно особливий тип національної самосвідомості, а висока амбіційність арабських режимів (повне знищення держави Ізраїль) максимально зміцнила євреїв в розумінні «життєвості» загрози. (Після тотального провалу панарабской мети знищення Ізраїлю, менш амбітні декларовані цілі палестинців – свою державу на частині території Ізраїлю – в результаті договору Осло – відразу знизили готовність євреїв Ізраїлю платити відповідну високу ціну – дивитися парадокс номер 1.)

У російсько-українському конфлікті обидві складових досить слабкі – немає загальноукраїнського національно-історичного наративу, як і немає української національної ідеї, яку б імплементувати всенародний рух на основі національного консенсусу. Замість такого наративу, глибоко розробленого, підтвердженого якісними науковими дослідженнями і донесеного до широких мас, маємо конкуренцію міфів, але не більше того. Життєвість російської загрози по відношенню до української державності також не сприймається широкою українською громадськістю як реальної і «життєвої» загрози. Є загроза знищення паростків національного мислення, а також загроза непревращенія кількох етнічних і мовних груп в політичну націю, тобто є загроза знищення української політичної нації, але немає загрози фізичного винищення українського (і не українського) населення України в великих масштабах (наприклад в машбатах геноциду або етноциду).

У національній мотивації ще дуже важлива якість – саме консенсус в суспільстві і згоду на застосування сили дають легітимацію керівництву держави на її застосування. Коли такого консенсусу на застосування сили – немає, то і керівництво діє нерішуче. Є чи ні такий консенсус і мотивація у українського суспільства ми можемо судити за багатьма критеріями. Досить просто зробити висновки з недавнього голосування на виборах в територіальних громадах, де в Центральній Україні найбільше голосів набрали партії «Наш край» і «Опоблок», які відкрито і послідовно виступають з позицій «голубів», але не як не «яструбів».

Суспільство вирішує, за що варто, а за що не варто віддавати життя своїх синів і в зв’язку з цим місцеві вибори повинні послужити тривожним сигналом для влади і національно-орієнтованих кіл.

Загалом, в демократичних країнах, обмеження на застосування сили падає, коли загроза свободі і життя з боку ворога зростає. Думаю, тут можна так само зробити висновки про російській пропаганді і української контрпропаганди, які багато в чому визначають як українське суспільство сприймає російську загрозу. Для ефективності контрпропагандистські зусиль і створення державної стратегії з цього питання, керівникам дуже важливо розуміти суть парадоксів застосування сили і її суб’єктивних факторів.

Національна міць – поняття відносне, залежне від місця і часу її застосування. Важливо зрозуміти, що національна міць держави під час конфлікту прямо залежить від суб’єктивних «меж застосування сили», які в свою чергу залежать від національної історії та наративу, почуття спільності національної долі і інших чинників. Одна і та ж нація або народ можуть в один період історії породити великих бійців за її свободу і національні інтереси, в інших – посередностей, трусів або керівництво не здатне брати на себе відповідальність за долю народу. Яскравий приклад того – єврейська історія у вигнанні і на своїй землі. Якщо в 1941–43 роках євреї практично без опору покірно йшли на забій, то в 1948 рр і пізніше євреї проявили себе як відчайдушні бійці вирвали своє життя і державність з рук численних, більш збройних і сильних ворогів. У Шестиденної війни 1967 року євреї завдали вражаючий розгром арабським арміям, які також практично за всіма військовими параметрами перевершували Армію оборони Ізраїлю. Через 6 років саме презирлива недооцінка противника політиками і військовою розвідкою Ізраїлю АМАН мало не призвела до катастрофічних результатів в результаті війни Судного дня (незважаючи на точні дані про підготовку до війни надаються Моссадом вищому військово-політичному керівництву Ізраїлю, досить чітко свідчили про підготовку арабських режимів до війні і про величезні поставках найсучаснішого радянської зброї їх арміям). Однак, в той час політики не дали «фактам збити себе з пантелику», оскільки вони переконали себе в тому, що війни з арабськими режимами більше не буде. Але об’єктивна реальність виявилася явно інший, ніж солодкі фантазії політиків. Ізраїлю і його громадянам дорого довелося заплатити за солодкі мрії політиків-фантазерів, проте у випадку з Війною Судного Дня сила нації, помножена на почуття справедливості власної боротьби за право жити під Сонцем на своїй землі і здоровий інстинкт самозбереження, привели Ізраїль до чергової перемоги. Питання лише в ціні перемоги, яка на думку більшості ізраїльтян здається їм невиправдано високою, оскільки при більш рішучу і мудрого керівництві можна було досягти тих же результатів зазнавши при цьому значно менші втрати.

Точно так же слід аналізувати національну міць будь-якого народу і держави. Не можна свої стратегічні плани будувати на недостовірних та застарілих даних і піддаватися стереотипізації противника, або ж впадати в ейфорію псевдопатріотичного шапкозакидування.

Національна міць держави не може бути більшою, ніж сукупність його військової / ударної потужності і державної витривалості, яка визначена не тільки об’єктивними чинниками, як економіка, стратегічна глибина і чисельність населення, але і суб’єктивними – мораль і мотивація.

Кілька висновків:

А) Обмеження розглянутих в Стратегічному бюлетені кола питань виключно оборонними, є з нашої точки зору помилковим підходом оскільки зводить обороноздатність країни виключно до чисельності особового складу і озброєння.

Б) Відсутність концепції українського патріотизму (але ніяк не націоналізму право-радикального спрямування, який не прийнятний в силу ряду негативних історичних прикладів і відсутності інклюзивних ідей, здатних згуртувати в політичну націю україномовних і російськомовних етнічних українців, а також їх з проживаючими в Україні національними меншинами – і російськими, кримськими татарами, вірменам, євреям і т.п.).

В) Практично повна відсутність державної (і будь-якої суспільної) стратегії в питаннях неформального дитячого освіти

Г) Слабка залученість численної української діаспори в справу побудови успішного української держави. Гостра потреба у посиленні взаємодії української держави з діаспорою, їх згуртування і залучення до процесів реальної, а не тільки символічною підтримки України.

Д) Створення сучасного інклюзивного національного наративу, на основі глибоких і всебічних об’єктивних досліджень історії, з акцентом на позитивну (а не вічне пораженську-пригнічену) місію України і українців у світовій історії.

Е) Заохочення здорової ініціативи в усіх сферах суспільного життя, від культури і економіки, до армії.

Ж) Побудова інноваційної моделі розвитку держави, суспільства і оборонного сектора.

Тільки смілива модернізація економічних, політичних, військових та інших аспектів національного життя на принципах інклюзивності, дозволять Україні в ХХІ столітті зміцнити свою національну міць і раціонально використовувати її на благо державі і її громадянам, беручи до уваги 3 вищевказаних парадоксу національної могутності згідно Моргентау.

Цві АРІЕЛІ,
військовий інструктор, україно-ізраїльський політолог

https://www.obozrevatel.com/society/25907-paradoksyi-primeneniya-silyi.htm
17 травня 2017

Переклад з російської

Універсум 9–10 (287–288), 2017

Журнал Універсум 9–10 (287–288), 2017