Україна, умивана кров’ю

Осінь 1920 року. Форсувавши річку Збруч, Армія УНР наступає. Наступає востаннє. Попереду просувається кінний Мазепинський полк. Не приймаючи бою, червоні панічно тікають. І все-таки втрати є. З розчинених дверей храму долинають слова заупокійної молитви, сумні співи. Потому на подвір’я виносять домовини з тілами полеглих. Калатають церковні дзвони, хор затягує “Вічную пам’ять”. Виростають скромні могильні насипи.

А далі наступ, далі відступ, звичайний, як воно буває на війні, розгардіяш. І вже ніхто не пригадає, як же звалися ті, що віддали своє молоде життя за Україну, з часом зникають і самі козацькі могилки...

Наводимо цей, можливо, не найяскравіший епізод із книги “Багряні жнива Української революції” Романа Коваля, щоб підвести читачів до засадничої думки, яку автор висловив на одному з творчих вечорів: “Наша спільна мета — повернути якомога більше імен, якими б могли пишатися українці. Наша мрія — своєю працею наблизити день радості, коли раптом збагнемо, що жертовна кров лицарів таки окупилася, що мрія про українську Україну таки здійснилася”.

Він же пояснив тоді, що саме спонукало його зайнятися цією тематикою: “Складається враження, що історію Української революції 1917—1920 рр. — вже в роки незалежності — часто писали люди сторонні, у яких пульс не прискорювався, коли мова йшла про трагедію мільйонів співвітчизників. Ці холодні лаборанти називали себе науковцями, об’єктивними дослідниками.

У час, коли серце розривалося від розпачу за національне приниження мого народу, вони байдуже длубалися у національних ранах, вважаючи, що пишуть монографії чи дисертації. У цих людей не було бажання бути адвокатами Вітчизни, — адже вони “справжні, безпристрасні, нейтральні науковці”.

Роман Коваль побачив світ 1959 року в місті Горлівці, отже, за паспортними даними є сином пролетарського Донбасу і середовища зінтернаціоналізованого — далі нікуди. Запитаєте: а звідки взявся шалений патріот, переконаний український державник? Роман Миколайович твердить, що першопочатком стала жителька славного Гуляйполя Олена Антонівна Вінник, котра приїздила в Горлівку до сина, їй часом і віддавали малого Романа. Заколисуючи його, вона співала “старі українські, козацькі пісні, яких знала безліч”.

“У безмежно зросійщеній Горлівці, де, здавалось, вже ніщо українське не проросте, гуляйпільська дівчина епохи Національно-визвольних змагань, яка, напевно, не один раз напувала коней козацьких, та й самих козаків, стиха наспівувала думи, вгамовуючи голопуцька, — каже Роман Коваль. — Маю містичне переконання, ірраціональне відчуття, що саме ці пісні, увійшовши у мою підсвідомість, запрограмували мене...”

Не будемо критися, були, напевно, й інші причини. Закінчивши середню школу, Роман Коваль збирався був піти на історичний факультет Київського педагогічного інституту... Але на історичному факультеті вже навчався Андрій Коваль, старший брат. І мама Надія Василівна порадила: “Є можливість вступити в медінститут...”

Лікарської традиції в їхньому роду не було, втім, Роман подумав: “Чом би ні?” Погодився — і пізнав світ з іншого боку. Світ і людей. Ясна річ, у медінституті його вразила анатомка — з її холодними трупами, вивернутими нутрощами і, скажемо так, специфічними запахом... А ще байдужість, інтегральний якийсь цинізм патологоанатомів, часом і лікарів... Звертаємо на це увагу, аби зрозуміти: щоденне спілкування зі смертю, споглядання того, як людина безповоротно переступає фатальну межу, дозволили згодом письменникові Ковалю без зайвої афектації змалювати сцени вбивства і насильства, котрі у читача непризвичаєного викликають болісну реакцію.

І хоч вивченню медицини Роман віддався серйозно, вже на першому курсі твердо знав, що буде письменником. Віра і переконання його були безапеляційні...

Перші теми підказала професія. Писати почав він про пацієнтів, їхні долі, звертав особливу увагу на зворотний бік життя. Багатогодинні розмови з пацієнтами-євреями спричинили появу кількох єврейських новел — “Бас-Амі Ріраховська”, “Хава-Лея Левікова” та інші. Це були документальні оповіді про єврейське життя — у Черкасах, Пирятині, Києві... Тоді й народилося перше оповідання про епоху 1917—1920 років, епоху, яка пізніше заполонила Романа Коваля. Тоді, на початку вісімдесятих років, і почав формуватися потяг до реального, а не підфарбованого життя, скрупульозної документалістики.

Попри бурхливу політичну діяльність 1990-х років, а може, й завдяки участі в усіх цих маніфестаціях, мітингах, нарадах, дискусіях, з’їздах, Роман Коваль спромігся видрукувати понад 700 статей, провести півтори сотні вечорів пам’яті та презентацій книг про Визвольну боротьбу українського народу, три цикли радіопередач (“Отамани Гайдамацького краю”, “Кубанська Україна”, “Минуле, що не завершується”), написати зо три десятки розвідок (серед яких відзначимо “Чи можливе українсько-російське замирення?”, “Підстави націократії”, “Філософія українства”, “Отамани Гайдамацького краю. 33 біографії”, “Отаман святих і страшних”, “Повернення отаманів Гайдамацького краю”, “Нариси з історії Кубані”).

Творчі пошуки Романа Коваля не минули безслідно: активно відгукнулась українська громадськість, з’явилися позитивні рецензії у пресі. Ось, приміром, як відізвався на цикл передач “Отамани Гайдамацького краю” відомий дисидент і народний депутат, колишній амбасадор у Канаді і екс-кандидат у президенти України Левко Лук’яненко:

“Автор видобув із забуття імена славних синів української нації і тим дав можливість нащадкам віддати належну шану своїм героїчним співвітчизникам. По-друге, вивівши із чекістських архівів десятки і десятки борців проти московської окупації з різних теренів Наддніпрянської України, Роман Коваль спростував один із найбільших наклепів на українську націю: буцімто в Східній Україні Національно-визвольного руху не було, більше того, український народ нібито з допомогою “братнього” російського народу під керівництвом більшовицької партії власноручно розгромив “буржуазну” Українську Народну Республіку, встановив радянську владу і здійснив “споконвічну мрію” українців жити разом із “великим” російським народом в одній державі під його пильним керівництвом.

Великий подвиг Романа Коваля в тому, що він, витягнувши з-під окупаційної цензури десятки прикладів героїчної самовідданої боротьби супроти московських окупантів упродовж 1920—1930 років, переконливо доводить: ідея незалежної України — це ідея Наддніпрянської України, це ідея всіх українців від річки Латориці до річки Дону. І тому хай не намагаються московські шовіністи вбивати клин поміж східняками і західняками. Ми — єдиний народ, єдина нація!..

Дякую тобі, мій друже Романе!”

Щоб набрати необхідні факти і дані для реконструкції гайдамацьких біографій, Роман Коваль працював у різних архівах, зокрема і в Державному архіві СБУ. Тепер він поринув у глибини Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України і розшукав там дуже важливі спогади-розповіді студентів Української господарської академії в Подєбрадах, недавно ще козаків і старшин Армії УНР. Викладачі давали їм завдання: описати найяскравіший, найдраматичніший епізод з їхнього життя або розповісти, як студент став свідомим українцем. Що вони і зробили хто як зумів. Але маємо визнати: свідченням цим скласти ціни не можна, вони приголомшують як достовірністю, так і первісною жорстокістю епізодів, що відклалися в збуреній пам’яті.

Уважно вивчив Роман Коваль і мемуари інших українських військовиків, які опинились на еміграції, їхні часописи та різні документи. Користувався публікаціями повстанських газет, не погребував офіційними звітами Надзвичайних комісій (ЧК) різних рівнів, працями українських істориків, переважно еміграційних. Маємо в результаті доволі строкаті, гострі фрагменти мозаїки, що дають нам уявлення про перебіг тогочасних подій, хоча й не складаються в завершену картину Революції та Визвольних змагань. Принциповим невтручанням у сутність зображуваного і рваним монтажем книга трохи нагадує постмодерністські документальні стрічки, може навіть супроти волі автора.

А ще на думку спадають “Фільми революції” Мирослава Ірчана і — насамперед — Артем Веселий (Ніколай Кочкуров) із його фрагментарним романом “Россия, кровью умытая”. Російський письменник, наскільки нам відомо, звертався до учасників та очевидців — просив надсилати йому спогади, характеристики, описи, зарисовки з натури. І такі надходили з усіх кінців Радянського Союзу, в тому числі з України. Втім, Артем Веселий піддав отримані матеріали переосмисленню й авторській обробці. Роман Коваль фактично не втручається в накопані факти і сюжети, відмовляється їх “обробляти художньо”, в будь-який спосіб прикрашати. Це, мабуть, і є тим, що зветься “літературою факту”, або, як пише автор, “правда життя без коментарів”.

Не будемо критися, від деяких наведених сцен волосся дибки стає на голові, а в жилах холоне кров, проте Роман Коваль не відвертає погляду від неестетичних подробиць. Послідовно переповідає їх у тому ж варіанті, в якому зафіксувала уява безпосередніх учасників нелюдського дійства. Хоча тут би не завадили певний відбір, ба навіть фігура умовчання: саме так чинили у відповідних епізодах Михайло Шолохов чи Ернест Хемінгуей. Але то, не забуваймо, твори художні.

Вельми показовим є й таке: автор не замовчує прикрих, жахливих, невигідних для українців моментів нашої революції. Хоча міг би, здавалось, дещо приховати чи обминути. Ось гайдамаки вриваються на подвір’я “Арсеналу”, робітники якого підняли повстання проти Центральної Ради. Розлючені загибеллю побратимів, розуміючи, що червоногвардійці вже на порозі Києва, козаки не щадять нікого, навіть сестер милосердя більшовицьких. Думається мимоволі: а навіщо це згадувати сьогодні? (Щоправда, було й інше, занотоване іншими свідками: не якісь там сторонні гуманісти, вихованці європейських університетів, а Симон Петлюра, отаман гайдамаків, кинувся боронити полонених і багатьом врятував життя). Але знов-таки: це жанр, в якому працює Роман Коваль.

— Звісно, мене ніхто не силував. Більше того, я сам змушував себе писати. Сльози заливали очі і окуляри, було боляче, було нестерпно, втім, я писав. Писав, долаючи нервовий зрив.

Напевне, драматизм, прихований чи відкритий, вабить і найбільше хвилює Романа Коваля. Його цікавить суперечливість людської натури. Ось людина вчинила подвиг — за п’ять—десять хвилин вона вже виявляє себе як дрібний користолюбець, жалюгідний обиватель. Чому це так? Мабуть, такою є природа людини. “І це збуджує мене, а не розмагнічує”, — каже Роман Коваль. І навпаки — розпал кривавих сутичок, “звір звіра їсть”, як висловився Павло Тичина, — а в людях раптом прокидається таке, про що вони вже встигли забути. Бо всі хочуть жити, і на цьому ґрунті навіть вороги доходять порозуміння. Тож навіть героїв автор змальовує не однією фарбою, а так, як було насправді...

Трагедійний січень 1918 року. В Києві хазяйнують муравйовці. Починаються розправи і грабунки. Молодий козак Богданівського полку Олександр Фещук, знехтувавши небезпекою, вирішив заскочити до свого помешкання, де вже пораються “таваріщі”.

“Коли прочинив двері, побачив невідомого в сірій шинелі з рушницею напереваги.

— Якого полку?! — не розгубившись, тоном командира запитав Фещук.

— А ти каково?

— Я — богданівець.

— А я — бальшевік!

Фещук миттєво відвів лівою рукою його рушницю, правою вхопив свій пістоль і крикнув:

— Віддай зброю!

А більшовик, не випускаючи рушниці, зі здивуванням і ніби з докором мовив:

— Таваріщ, ти ж адін!..

Фещук інстинктивно глянув вліво і побачив ще двох червоних, що навели на нього свої рушниці. Недовго думаючи, богданівець застромив пістоль за пояс і, подаючи більшовикові руку, сказав миролюбно:

— Товаріщ, разойдьомся!

І, оглянувшись, мовчки вийшов. Постріли не пролунали”. Ще вражаючий приклад...

Кінна лава республіканців атакує більшовицьку піхоту. Завзятий поручник із піднесеною шаблею налітає на червоноармійця. Той натискає на курок, поручник пригинається, куля просвистіла мимо. Вершник навідмаш рубає, піхотинець інстинктивно підставив рушницю під удар — і лезо ковзнуло по цівці.

“Удар був такий сильний, що більшовик випустив рушницю з рук. Разом із нею на землю впала й шабля, яку не втримав поручник. Вона лягла коло самісіньких ніг піхотинця.

Очі ворогів зустрілися...

Поручник і не помітив, як із його язика злетіла команда:

— Подай!

Червоноармієць як заворожений нагнувся, взяв шаблю і подав її ворогові. Той, схилившись із сідла, прийняв свою подругу.

І їхні погляди знову зустрілися. В них вже не було люті, лиш — ледь помітна усмішка.

Поручник круто повернув жеребця, а ошелешений червоноармієць пішов до хутора.

А бій продовжувався...”

Подібні сцени варті розлогих повістей.

— Скажу чесно, — звіряється автор, — мене ображає, коли гадають, що я вдався до художнього вимислу... Редактор одного краєзнавчого журналу навіть завернув мені розповідь “Не журись, брате...” зі словами: “Ми ж просили дати документальний твір, а ви нам принесли художній”. Не розуміє він, що правда часом фантастичніша за найсміливіший вимисел... А один майстер художнього слова якось сказав мені: ну що ти так простенько подаєш? У тебе все, як у житті! Художньо треба подавати... Мені ж здається, що я не маю права домислювати, бо тоді подвиг борців за Українську державу перейде у площину творчого вимислу. До того ж факти боротьби самодостатні, вони промовляють самі за себе і коментарів не потребують.

Справді, розповіді козаків і старшин Армії УНР записані по гарячих, що називається, кривавих слідах. І в цьому полягає значення такої прози...

— Тож і плачуть люди, читаючи мої книги, — говорить Роман Коваль, — бо кривава правда, пропущена через одне серце, обов’язково дійде до іншого...

Безперечно, Романові Ковалю тяжко відновлювати історію бездержавного народу, бо ж історичну традицію таки було перервано. Тож, як би не хотілось йому написати широке історичне полотно, все одно виходить розбита мозаїка української історії.

Що, не так?.. Перегорніть солідні монографії, присвячені XX століттю: Україна взагалі не фігурує на їхніх сторінках. Для зовнішнього, цивілізованого, як вони доводять, світу ми просто не існуємо. Нас не знають, отже, про нас не дбають, не беруть до уваги. А це означає, що ми нескоро станемо фактом їхніх зацікавлень і фактором світових процесів. Україна, всупереч зусиллям українських патріотів, століттями була не суб’єктом, а об’єктом історії — такою подеколи залишається вона і понині. Ми програвали, визнаймо це, століттями, а переможені, як влучно каже Роман Коваль, “завжди бандити”. Тобто історики націй-переможців століттями зображували як бандитів наливайківців, мазепинців, петлюрівців, бандерівців...

Хоча, будьмо відверті до кінця, ми самі даємо підстави для таких оцінок, якщо у нас не вистачає розуму і сили, щоб відстояти власну свободу. Пригадуєте, як розпачливо зреагував Олександр Довженко на панічний відступ радянських військ, коли 1941 року всю, власне, Україну віддано було на поталу німецьким окупантам:

“В чомусь найдорожчому і найважливішому ми, українці, безумовно, є народ другорядний, поганий і нікчемний. Ми дурний народ і невеликий, ми народ безцвітний, наша немов один до одного непошана, наша відсутність солідарності і взаємопідтримки, наше наплювательство на свою долю і долю своєї культури абсолютно разючі і об’єктивно абсолютно не викликаючі до себе ні в кого добрих почуттів, бо ми їх не заслуговуємо. Вся наша нечулість, боягузництво наше, зрадництво, і пілатство, і грубість, і дурість під час всієї історії возз’єднання Східної і Західної України є, по суті кажучи, цілковитим звинувачувальним актом, є чимось, чого історія не повинна нам простити, є чимось, за що людство повинно нас презирати, якщо б воно, людство, думало про нас. У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і історії... Ми вічні парубки. А Україна наша вічна вдова. Ми удовині діти” (“Щоденник”, 2 липня 1942 року).

Спроба відродити українську державність на початку XX століття закінчилась, як відомо, невдачею. Заслуга в цьому не тільки наших сусідів. Чимала частка провини лягає і на самих українців, чи не так? Бо ця наша роз’єднаність (багатовікова), взаємна заклята ненависть, люте поборювання однієї верстви народу іншою, однієї гілки етносу іншою — все оце й витворило історичне мертвоводдя, в якому захлинулася і пішла на дно Українська незалежність. Помітити це особливого труду не становило для кожного, хто вмів мислити і бажав Україні добра. Зовсім не вождь і не політолог, студент Української господарської академії в Подєбрадах, у недавньому стрілець УГА Іван Левицький написав глибоку аналітичну розвідку “Хиби в будові української держави”, деякі думки якої є злободенними і сьогодні.

Ось уривки з неї: “Період будови нашої держави — це безнастанна боротьба своїх зі своїми... Ми самі робили себе “гряззю Москви, варшавським сміттям”... Хто ж руйнував нашу любу Україну, як не власні діти... Переворот за переворотом, боротьба партій, які творилися, немов гриби по дощеві... Населення було отруєне демагогічними революційними кличами. Соціалістичний уряд все ж схилявся більше вліво, не рахуючись із вимогами життя... Партійні цілі були на першому пляні... Брак державного клича і брак пропаганди за кордоном...”

Хіба не те саме бачимо досі довкола себе? Микола Сціборський, один із фундаторів ОУН, а в роки Української революції вартовий старшина на засіданнях Кабінету Міністрів Всеволода Голубовича, мав можливість спостерігати зблизька, як “творилася історія”. Враження його були безрадісні: “Треба підкреслити, — зазначав Микола Сціборський, — що вищі військові чинники тоді були далеко не на висоті свого призначення... Персональний склад Кабінету виглядав надзвичайно блідненько і сіро. Всі щось ніби робили, “а зрештою, нічого”... “члени Кабінету не посідали жодної імпозантності”, справляли “хворобливе, негативне вражіння”... “забитий, затурканий, якийсь пригнічений зовнішній вигляд наших міністрів, в недбалих одягах, збитих каблуках на черевиках”, у такому вигляді намірювались були увійти “в Европу”.

Особливо пригнобили Миколу Сціборського події ночі, коли фельдмаршал Ейхгорн зі своїм штабом зустрічався “з повним складом Кабінету Міністрів”. Ця зустріч відбулася у Житомирі, в будинку губернатора. Українських старшин, які охороняли уряд, просто розізлила і викликала сльози розпачу “перебільшена демократичність українських міністрів”. А поруч блищали німецькі офіцери — суворі, офіційні й горді. Зрозуміло, чисті та охайні.

Група українських старшин, а серед них і Сціборський, стояли осторонь “і дивилися на цю історичну зустріч, стискуючи зі злобою п’ястуки”. Миколі “стало до болю шкода України і її репрезентантів. Ріжниця була така барвиста!.. З одного боку люде — призвичаєні до влади і панування, а з другого — купка якихось міщан”.

Але ж яка рідна картина, які “знайомі все обличчя”!

Дрібний урядовець Андрій Бондаренко, на очах якого спішно евакуювався, властиво, тікав уряд У HP, спершу з Києва, потім із Вінниці до Кам’янця-Подільського, зауважив не без гумору: “Несподівано постав Комітет спасіння України, який оголосив існуючий уряд поза законом і призначив 19 нових міністрів та кожному ще по два товариші (всього 57). Так у Кам’янці на Вкраїні 114 міністрів одразу стало... Всі добра Вкраїні бажали; (та) свідомо чи несвідомо її на частини роздирали... Отак тоді було. Дуже трудно було сказати, за ким іти й од кого тікати”.

Ох ці вже Комітети спасіння і Комітети порятунку! Ох невгасна їхня любов до неньки-України! 1 ще більша любов до рідного народу і національної держави! (А також до державних коштів і посад).

Пам’ятаєте, як у Довженковій “Україні в огні” генерал Ернст фон Крауз повчав улюбленого сина Людвіга?

“— ...ти мусиш знати: у цього народу є нічим і ніколи не прикрита ахіллесова п’ята. Ці люди абсолютно позбавлені вміння прощати один одному незгоди навіть в ім’я інтересів загальних і високих. У них немає державного інстинкту... У них від слова “нація” остався тільки прикметник. У них немає вічних істин. Тому серед них так багато зрадників... Ось ключ до скриньки, де схована їхня загибель. Нам ні до чого знищувати їх усіх. Ти знаєш, якщо ми з тобою будемо розумні, вони самі знищать один одного”.

Роман Коваль, перед яким промиготіла мозаїчна смальта Визвольних змагань і який пропустив побачене й почуте крізь душу, хоче порушити сумну національну традицію. Голосами живих учасників боротьби, страшної і жорстокої, за Українську державу його книга повертає нас до реальності. А ми трохи розгубилися і заблукали в оцьому лісі патріотичних вигуків, фальшивих гасел і брехливих обіцянок. “Серце болить, а розказувати треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялися, нехай братаються знову з своїми ворогами”, — закликав Тарас Шевченко у своїй “Гайдамаках”.

“Багряні жнива...” Романа Коваля мусили б простудіювати “будівничі нової України” та передусім українська молодь, дезорієнтована і затуманена лукавою пропагандою.

Універсум 11–12 (145–146), 2005

Журнал Універсум 11–12 (145–146), 2005

Мирослав Маринович: «Очищення замуленого духу народу – головний Вибір України»

СЛОВО РЕДАКЦІЙНЕ Олег К. Романчук Право на владу

БЕЗПЕКА ДЕРЖАВИ Наталя Мельничук Економічна експансія на медіаринку України

РЕТРОСПЕКТИВА Гордій Вербецький, Петро Вербецький Про встановлення кордону між Україною і Росією

НОВІ ВИДАННЯ Леонід Череватенко Україна, умивана кров’ю

ДІАСПОРА Поезія – скульптура

ПОЛІТИКА Мирослава Левицька Про споглядальну і вичікувальну позицію української влади
Василь Луценко Історична пам’ять

ПАМ’ЯТЬ Дарія Глущенко Президент оголосив ушанування жертв Голодомору 1932–1933 років пріоритетом центральної та місцевої влад
Аркадій Сидорук Американець, який став українцем

ТОЧКА ЗОРУ Йосиф Сірка Відкритий лист до Президента України Віктора Ющенка