Історичний чинник акумулює певну спадщину минулого країни, яка впливає на її сьогодення і зберігає старі стереотипи поведінки в майбутньому. Історичний чинник виявляється у традиціях країни, ментальності її суспільства, культурі. Головним серед них для України є її колоніальна спадщина.

Україна була колонією двох імперій. її західна частина, як і країни Центральної Європи, свого часу входила до Австро-Угорської імперії, східна – до Російської імперії. На відміну від Росії, Австро-Угорщина в Україні володарювала не тривалий час, до того ж вона проводила досить ліберальну політику щодо національної культури народів, над якими панувала. За таких умов процес самоусвідомлення нації відбувався досить швидко і безкровно. У результаті народи, котрі населяли Центральну Європу, перетворилися на самодостатні нації. Населення Західної України, перебуваючи в таких історичних умовах, теж прийшло до самоусвідомлення себе як української нації.

Східна частина України, яка входила до складу Російської імперії, опинилася в суттєво відмінних від західної частини умовах, які визначалися особливостями розвитку російського суспільства та російської державності. Примат великодержавності над національною самоідентичністю став головною особливістю формування російської нації. Російська імперія розвалилася саме під впливом русифікації її зовнішньої та внутрішньої політики й посилення великоросійського шовінізму. Така парадигма її розвитку створила вкрай несприятливе підґрунтя для формування української нації, будівництва суверенної держави й реалізації зовнішньої політики незалежної України.

У кількісному відношенні переважна більшість населення України мешкає у східній її частині, тобто тій частині, де домінує чинник російського колоніального минулого. Через це її уподобання, погляди, світогляд зорієнтовані на Росію, бачення себе в ореолі російської спільноти, на підтримку російської зовнішньої політики у світі загалом і щодо України зокрема.

Окрім того, за віковим цензом 23,8% населення України становлять пенсіонери, переважна більшість яких продовжує жити минулим і, при­родно, у своєму похилому віці песимістично дивиться як на свою перспективу, так і перспективу країни. У її світогляді значною мірою зберігаються рудименти «совковості», такі як антизахідництво, позитивне ставлення до авторитаризму і зневажливе ставлення до української національ­ної ідеї, української мови, культури, до процесу державотворення в Україні.

Така демографічна ситуація послаблює позиції України у відносинах з Росією, а також у міжнародних відносинах загалом. Люди ж молодого віку, які виросли за часів незалежної України, особливо в західній і центральній її частинах, позбавлені подібних стереотипів. Загалом цей прошарок у перспективі може скласти міцне підґрунтя для зміцнення соборності України, ствердження її державності, орієнтації на національні та європейські демократичні цінності, підтримки такої зовнішньої політики, яка відповідала б національним інтересам країни.

Що стосується етнічного чинника, то він загалом має сприятливий вплив на зміцнення соціальної складової національної могутності країни. В етнічному складі домінують українці, які становлять 37,5 млн. осіб, або 78% від загальної кількості населення України. Другою за чисе­льністю етнічною групою в Україні, яка утворилась у результаті етнічної дифузії за часів Російської імперії та Радянського Союзу, є росіяни. їхня чисельність в Україні становить 17% від усього населення. Етнічні росіяни проживають переважно у східній частині України. Так, у Луганській об­лас­ті вони складають 45% населення, у Донецькій – 44%, Харківській – 33%, Запорізькій – 32%. Переважають росіяни над українцями тільки у Криму, де їх частка сягає 58% населення. Етнічні права росіян по всій країні надійно захищені державою.

Попри те що Росія всіляко намагалася використати етнічних росіян як засіб впливу на Україну, їй так і не вдалося створити в Україні політичних сил, які спиралися б на проросійські настрої, хоча, природно, що симпатії росіян належать передусім Росії як своїй етнічній батьківщині. Вони віддають перевагу євразійському вектору зовнішньої політики України та значно меншою мірою підтримують курс країни на європейську інтеграцію. Але слабкість суспільної бази української державності й незалежної зовнішньої політики України полягає не у співвідношеннях етнічного складу населення, а в амнезії національної свідомості самих українців. , Попри всю важливість соціальних чинників, вирішальний вплив на зовнішню політику країни та ЇЇ відносини з іншими державами відіграє економічний чинник. Якою мірою цей чинник впливає на відносини України з іншими країнами? Ставши суверенною державою, Україна, утім, не мала власної національної економіки, їй у спадщину дісталася частина радянського народногосподарського комплексу. Це був дуже потужний сегмент економіки Радянського Союзу, але водночас він не був самодостатнім, а отже, не міг нормально функціонувати без тісної кооперації з іншими компонентами цього комплексу, які розташовувалися здебільшого в Росії. В Україні за замкненим технологічним циклом вироблялося лише близько 30% загального обсягу промислової продукції, а решта 70% її обсягу залежали від кооперативних поставок з Росії [1].

Залежність України в енергоносіях від Росії зумовлювалася не тільки нестачею природного газу та нафти, а й енерговитратними радянськими технологіями промислового виробництва, передусім важкої промисловості. Через таку енерговитратну економіку Україна залишається для Росії одним з найважливіших енергетичних ринків.

З іншого боку, достатньо обнадійливо виглядає структура товарообігу України з країнами Євросоюзу. Україна імпортує з ЄС механічне обладнання, машини та механізми, устаткування, експортує продукцію легкої промисловості (від 56% до 65%) і продукти рослинного походження (40%). Подібна структура товарообігу з ЄС дає Україні змогу отримати нове високотехнологічне обладнання для оновлення виробничих товарів і зайняти таку нішу на європейському ринку, яка дає швидкий обіг коштів. Ці тенденції в торгівлі з Євросоюзом сприяли тому, що з 1999 р. по 2002 р. зросло виробництво в галузях, зорієнтованих на європейський ринок, зокрема в легкій промисловості на 56%, харчовій – на 59%.

Привабливим і перспективним для України залишається й російський ринок, куди вона поставляє продукцію машинобудування (43%) та сільського господарства, переважно живих тварин і продукти тваринного походження. Але слід зазначити, що продукція машинобудування в основному технологічно застаріла і сприймається на невибагливому російському ринку як явище тимчасове. З посиленням конкуренції продукція українського машинобудування може бути поступово витіснена з російського ринку. Таким чином, стратегічно важливим завданням для економіки України є впровадження високих технологій, зосереджених не в Росії, а на Заході. Ця потреба об’єктивно мала би сприяти інтеграції України в ЄС і світовий ринок, але відсутність значного інноваційного прогресу в національній економіці штовхає Україну з її низькотехнологічною продукцією на нерозвинутий російський ринок, а відставання в технологіях і надалі по­глиблюватиме й прискорюватиме цю тенденцію.

Отже, об’єктивний розвиток ринкових економічних процесів в Україні мав би зміцнювати її економічну незалежність і посилювати європейський вектор зовнішньої політики. Натомість низка об’єктивних негативних чинників посилює її проросійський вектор і послаблює позиції України на європейському напрямі. До таких негативних чинників слід віднести «тіньову» й політичну природу російського капіталу і тіньовий характер української та російської економік, які вирішальним чином впливають на формування несприятливого соціально-політичного середовища в Україні.

Процес трансформації економічної й політичної системи, розпочатий з отриманням Україною незалежності, зводився до захоплення, розподілу чи перерозподілу й утримання влади і власності. У постсоціалістичних умовах привласнення державної власності могло відбутися тільки з використанням інститутів державної влади, доступ до яких мала посткомуністична номенклатура. Отже, ринкові реформи як в Україні, так і в Росії зводилися в основному до зміни форми власності, що передбачало передачу державної власності в руки номенклатури. Звичайно, головним пріоритетом у цей історичний період була власність. Державна влада потрібна була насамперед для отримання чи привласнення державної власності.

Такий процес присвоєння державної власності державними чиновниками прийнято називати «номенклатурною приватизацією», а економічні відносини за такого характеру присвоєння – «пострадянським», або «номенклатурним капіталізмом». Він дає можливість владній еліті одержувати надприбутки, не переймаючись особливо зростанням виробництва і продуктивності праці. Такий номенклатурний капіталізм веде до неминучого цілковитого краху суспільства, оскільки він непродуктивний по своїй природі. Його основними ознаками є корупція, збільшення питомої ваги «тіньової» економіки, криза платежів і падіння рентабельності підприємств. У контексті європейської інтеграції проблема тут полягає в тому, що з номенклатурним капіталізмом Україна не може повноцінно інтегруватися у світову економічну систему. Капіталістичний Захід для владної номенклатури був не чим іншим, як місцем відмивання грошей, де можна конвертувати свої тіньові надприбутки у тверду доларову валюту. Так поступово країни номенклатурного капіталізму перетворилися на автаркію під назвою «Співдружність Незалежних Держав».

Несприйняття владною номенклатурою, котра в сучасній політології отримала назву трансфер-класу, Заходу та європейських цінностей відбувалося не лише на рівні усвідомлення економічного інтересу, а й на політичному рівні. Присвоєння політичної влади кланово-олігархічними групами – це надзвичайно небезпечний для України процес, у якому місце політичних партій як комунікаційного зв’язку між владою і суспільством зайняли так звані «політичні холдинги», котрі захищають у владі інтереси груп «тіньового» бізнесу. Так «тіньова» економіка в Україні породила «тіньову» політику.

Кланово-олігархічні групи в Україні досить чітко структуровані, насамперед за регіональною ознакою та галузевою сферою («енергетика», «нафтогазова», «сталеварна» тощо). Функціонування цих галузей в Україні залежить передусім від кооперації з Росією. Виходячи із цього, як економічні, так і політичні інтереси цих груп пов’язані з Росією, а не із Заходом. Така ситуація суттєво звужує економічні можливості інтеграції України у Європу. і

Проте реалізація інтересів класово-олігархічних груп, а отже, і вплив на зовнішню політику, визначальним чином залежав від того, яке місце ці групи посідали в системі політичної влади у країні. Політичний клас в Україні характеризувався двома суттєвими рисами: радянськістю та регіональністю. Перша риса говорить про те, що політична еліта в Україні залишалася переважно радянською як за походженням, так і за своєю сутністю та складом. Хоча на 80% українську еліту складають етнічні українці, їм бракує національної свідомості, оскільки така свідомість за радянських часів всіляко придушувалася. Тож, на відміну від російської еліти, вона виявилася нездатною усвідомлювати, формулювати й відстоювати національні інтереси нової незалежної держави. Номенклатурна українська еліта продовжувала відчувати себе частиною більшої та могутнішої, ніж Україна, держави столицею якої була й залишається Москва.

Другою суттєвою ознакою сучасної української еліти є її регіональний характер. На 84% українська еліта сформована вихідцями з регіонів, котрі, як відомо, відрізняються певними особливостями, що відбиваються на поглядах, переконаннях та інтересах представників регіональних еліт. Регіональна зумовленість вносить значні розбіжності в політичні, психологічні, культурні та геополітичні орієнтації української еліти, що не сприяє консолідації як самої еліти, так і українського суспільства загалом. Еліта, сформована на регіональній основі, уявляє себе носієм насамперед регіональних інтересів, тож досить легко може бути реінкорпорована в лоно інтересів сусідніх держав, оскільки загальнодержавні, загальнонаціональні інтереси для неї є вторинними, порівняно з регіональними інтересами. У цьому плані Росія має великі можливості через регіональне чи транскордонне співробітництво реінкорпорувати в лоно своїх інтересів регіональні еліти східних і південно-східних регіонів України або лобіювати свої інтереси через представників цих регіонів у центральних органах державної влади в Україні.

В основу зовнішньої політики цієї управлінської еліти на чолі з Л. Кучмою, а згодом В. Януковичем був покладений принцип балансування між Росією та Заходом. Технологічно така схема являла собою використання співробітництва із Заходом як засобу противаги або «торгівлі» з Росією, водночас сам Захід розглядався як джерело фінансової й технічної допомоги. Росія, як і раніше, залишалась головним стратегічним партнером в економічній, політичній і культурній сферах. Була запроваджена інтеграція одночасно у двох протилежних напрямах: у євразійському (інтеграція з Росією) і європейському та євроатлантичному. Очевидно, що рух одночасно у двох протилежних напрямах не міг бути продуктивним. Така двополюсна зовнішня політика подавалася як багатовекторна. Вона була проявом слабкості суто технологічного підходу в реалізації інтересів держави й характеризувалася відсутністю стратегічних ідеологічних і цивілізаційних орієнтирів, мінливістю, непослідовністю, невпевненістю й непередбачуваністю. Світоглядні орієнтири управлінської еліти, як і раніше, зосереджувалися на Москві та російських енергоресурсах, що знайшло відгомін у заявах Президента Л. Кучми про те, що «без Росії Україна не може існувати як самостійна держава».

Росія була надзвичайно близькою та рідною управлінській владній еліті не тільки в ментальному і світоглядному сенсі, а й за характером процесу привласнення державної власності. Як і в Росії, цей процес породжував олігархічні клани, які утворилися на базі виключно регіональних елітних груп переважно східних та південно-східних регіонів України.

З іншого боку, цей процес викликав потребу в монополії на державну владу, що почало суперечити основним принципам демократії, оскільки вони унеможливлюють існування подібної монополії. Така логіка розвитку економічних процесів зумовила сповзання пострадянських країн, де проводилась номенклатурна приватизація, в авторитаризм.

Безумовно, деформація демократичних норм безпосередньо відбилася на зовнішньополітичних стосунках України. Одним з основних завдань зовнішньої політики України, особливо у відносинах з європейськими структурами – Радою Європи, Європейським Союзом, НАТО та їхніми членами, стала апологетика такої деформованої в бік авторитаризму політичної системи країни. Поступово зовнішня політика України почала переорієнтовуватися з національних інтересів, які вона мала просувати на міжнародній арені, на обслуговування потреб кланово-олігархічних угруповань і правлячої олігархічної еліти в Україні. Починаючи з 2000 р., основні зовнішньополітичні зусилля країни спрямовувалися на виправдання легітимності та поліпшення іміджу керівництва країни, подолання політичної недовіри, яка виникла у європейських країн стосовно України як суб’єкта євроінтеграційних процесів, зняття претензій європейських структур щодо порушення прав людини, утисків засобів масової інформації та переслідування незалежних журналістів в Україні.

Серед найвпливовіших компонентів духовної сфери життя суспільства, які впливають на зовнішню політику, необхідно виокремити мову, ментальність, культуру, ідеологію, релігію.

Мовний чинник в Україні є предметом не лише гострих внутрішньополітичних дискусій, а й міждержавних суперечок. Росія, як відомо, застосовує мовний чинник, формулюючи його у своїй зовнішній політиці як проблему російськомовного населення, як засіб тиску на Україну. Мова стає об’єктом зовнішньополітичних впливів насамперед тому, що вона є могутнім чинником консолідації нації, одним з головних атрибутів держави, ознакою її суверенітету. В Україні мовна проблема зводиться до надання російській мові, поряд з українською, статусу державної, що в політичному сенсі означатиме «розмивання» одного з основних атрибутів української державності.

Мовна ситуація, що склалася в Україні, дає зовнішньополітичним акторам підстави розглядати її як одну з уразливих сфер Української держави. За результатами всеукраїнського перепису населення 2001 р., українською мовою розмовляли 85,2% українців, 14,8% вважали своєю рідною мовою російську, тоді як серед етнічних росіян в Україні російською мовою розмовляли 95,9%. ц Суть мовної проблеми в Україні полягає, по-перше, в неадекватності ін­формаційної політики держави мовній ситуації у країні. Така політика відверто спрямована на русифікацію інформаційного простору України. Ця тенденція особливо відчутно простежується на ринку ЗМІ. Так, за постійного зростання кількості газет та інших періодичних видань, відсоток українських видань скоротився з 57% у 1995 р. до 48% у 2000 р. і до 30% у 2011 р., тоді як частка видань російською мовою за цей період зро­сла до 66%. В основному таке скорочення відбулося за рахунок збільшення видання друкованих ЗМІ російською мовою, тоді як російською мовою в побуті розмовляють тільки 28% населення країни, частка росіян в Україні становить 17%, а частка українців – 78%. Ще більш вражаючим є співвідношення використання української та російської мов у сфері електронної інформації України, де частка україномовних сайтів складає 17%, тоді як російськомовних – 83,7% [2]. Домінує російська й у телеефірі. За даними проведеного «Простором свободи» моніторингу найрейтинговіших телеканалів, лише у 22,2% ефіру лунала українська, тоді як 77,8% часу припадає на російськомовні та двомовні програми. Те саме стосується радіостанцій. Моніторинг шести найрейтинговіших із них засвідчив: мовлення українською займає лише 28,1% ефіру, а частка українських пісень становить мізерні 4,6%.

По-друге, мовна ситуація в Україні активно експлуатується для поширення російської інформаційної експансії.

По-третє, у мовному середовищі наявні регіональні розбіжності. Західні й центральні регіони України є україномовними, тоді як східні й південно-Східні – переважно російськомовні. А оскільки мова є найсуттєвішою формою репрезентації культури й ментальності нації, то між цими регіонами склалися значні культурні й ментальні відмінності.

Ментальність українців, які мешкають у східних та південно-східних регіонах держави надзвичайно сильно деформована трьохсотлітнім перебуванням цієї території у складі Російської імперії та 70-річним – у складі Радянського Союзу. Перебування частини українського етносу в тілі цих держав призвело до глибинних змін у системі координат етнокультурної та громадянської самоіденти-фікації українців, котрі мешкають у зазначених регіонах. Такі катастрофічні зрушення стали результатом політики русифікації та формування в радянські часи нової зденаціоналізованої соціальної спільноти «радянський народ», які донині продукуються на рівні органів місцевої влади у цих регіонах.

Свій відбиток на ментальність населення східних і південно-східних регіонів України наклав також характер виробництва. Задіяне переважно на промисловому виробництві, це населення є глибоко «радянським», спо­відує політичні й соціально-економічні цінності робітничого класу, якому притаманне почуття космополітизму, пролетарського інтернаціоналізму, колективізму, солідарності, соціальної рівності. У культурному відношенні населення цих регіонів України сповідує традиції та уподобання російської провінційної культури.

Характер виробництва, значний відсоток етнічних росіян, російськомовне середовище визначають історичну, економічну, культурну й сімейно-родинну орієнтацію мешканців східних і південно-східних регіонів України на Росію.

Релігія. Розбіжності між східними та південно-східними регіонами, з одного боку, і між західними й центральними – з другого, посилюються впливом Української православної церкви Московського патріархату. Московська єпархія, як відомо, є суто національною російською релігійною установою і як інститут державної церкви репрезентує в Україні виключно інтереси Російської держави. Вона ж є дієвим інструментом зовнішньої політики Росії в поширенні російського політичного впливу на Україну. Прикладом цього є численні політичні акції, які проводяться Московським патріархом в Україні, зокрема організація демонстрацій із протестом проти намірів України стати членом НАТО, візиту Папи Римського в Україну, заява про підтримку на президентських виборах кандидата від влади та інші.

Вплив Росії на Україну через діяльність Московського патріархату УПЦ є досить успішним, оскільки він накладається на російську православну традицію, яка укорінилася на Лівобережжі протягом чотирьохсот років. У міжнародних стосунках та в уявленнях українців Московський патріархат підтримує переконання про єдине православ’я, оскільки він має право презентувати його як на території Росії, так і на території України [3]. Підґрунтям для такого тлумачення ситуації є той факт, що Московському патріархату в Україні належать 70% православних релігійних організацій. Інші 30% належать Українській православній церкві Київського патріархату та Українській автокефальній церкві, які стоять на позиціях української державності та соборності української нації. Загалом же православні становлять близько 52 % віруючих в Україні. |; Зовсім інша картина духовного життя складається в західному та центральному регіонах України. Населення цих регіонів переважно україномовне і є носієм українських культурних традицій та опорою української державності. У цих регіонах домінує сільське населення, мешканці ж міст мають сільське коріння з близькою до селянської психологією. Це населення сповідує традиційні національні цінності – сімейно-родинні зв’язки, повагу до приватної власності, індивідуалізм, підприємництво, релігійність, толерантне ставлення до інших національних меншин, патріотизм, працелюбство. Йому притаманні традиції багатопартійності та громадянського суспільства. 91% населення західного регіону України ідентифікує себе як українців і виступає за ринкову економіку та демократичну політичну систему в країні. Мешканці цих регіонів є найбільш послідовними прихильниками незалежності України та європейської інтеграції.

Зміцненню національної свідомості й державницьких позицій населення сприяє діяльність Української греко-католицької церкви, яка обіймає тут провідні позиції поряд з іншими церквами. Так, співвідношення осередків УГКЦ до осередків Української православної церкви Московського патріархату становить 87% до 2%.

Отже, виходячи з викладеного, правомірно констатувати наявність істотних регіональних розбіжностей між Заходом (західними та центральними регіонами) та Сходом (східними й південно-схід-ними регіонами) України, які відіграють ключову роль у формуванні суперечливої та мінливої двовекторності зовнішньої політики України. Ці розбіжності мають системний характер, оскільки проявляються майже в усіх сферах суспільного життя. їх наявність підтвердили також результати президентських виборів та «Помаранчева революція» в Україні. Такі системні розбіжності можуть слугувати зайвим підтвердженням тези С. Гантінґтона про цивіліза-ційний розлом України. Проте це зовсім не означає, що ці розбіжності не можливо подолати, що вони неминуче призводять до конфлікту чи конфронтації двох частин України, чи що вони не можуть співіснувати в кордонах однієї держави. Але, на жаль, за роки незалежності України ці розбіжності суттєво посилилися. Вони досягли такого рівня, який призводить до побудови двох принципово різних моделей розвитку суспільства, держави та зовнішньої політики.

Першу модель можна умовно назвати «Україна». Назва цього проекту віддзеркалює ті соціальні політичні й духовні процеси, які відбуваються на терені західних і центральних регіонів України.

Економічну базу, розміщену в цих регіонах, складають досить розвинена харчова, легка, хімічна галузі промисловості, аграрний сектор та транспортне машинобудування. Розвиток виробництва в зазначених галузях не потребує великих обсягів капіталовкладень і не є високовитратним, тому навіть за незначних інвестицій у них відбувається швидке зростання темпів виробництва. Основний обсяг зовнішньоторговельного обігу західних і центральних регіонів припадає на сусідні країни та країни Євросоюзу. За такої структури економіки ці регіони відносно легко можуть бути інтегровані в економічну систему Європейського Союзу.

Соціальна сфера. На території західної та центральної частини України сконцентрований український соціум, який є україномовним, відзначається високим ступенем національної самосвідомості та патріотизму. Він є також палким прихильником української державності та національно-культурних традицій.

Перебування цієї території в тілі європейських держав дало змогу населенню західного регіону не тільки пережити процес національного ренесансу й самоусвідомити себе українською нацією, а й набути ознак європейської ідентичності. До таких ознак, притаманних цій частині соціуму України, належать підприємливість, індивідуалізм, повага до приватної власності, толерантне ставлення до національних меншин, повага до інституту сім’ї та тісні сімейно-родинні зв’язки, релігійність. Суттєвою рисою є також домінування католицької та значний вплив протестантської церков. Подальший історичний шлях свого розвитку соціум цієї частини України розглядає як «повернення в Європу». Таким чином, на базі цього соціуму формується суспільство, яке згодом може перерости в модерну європейську українську націю.

Держава. Населення регіонів Західної та Центральної України володіє потужним державотворчим потенціалом і є основним ресурсом зміцнення української державності. Попри високий ступінь безробіття, серед населення немає разючих соціальних розшарувань. Тому тут не виникло ні регіональних олігархічних угруповань, ні стійких традицій пролетаріату. Соціум цієї частини України є основною соціальною базою правих сил і національно-демократичних тенденцій розвитку політичної системи країни. Вплив лівих і центристських політичних сил у цих регіонах досить слабкий. Консолідуючу роль тут можуть відігравати національна ідея, ідеологія лібералізму та соціал-демократичні ідеї. Традиції багатопартійності та громадянського суспільства створюють сприятливі умови для ствердження демократичного політичного режиму. Таким чином, на базі цієї частини соціуму Україна може перетворитися на державу із сильними національними традиціями, сталим демократичним режимом та європейськими цінностями.

Модель зовнішньої політики, якої дотримуватиметься ця держава, матиме такі ознаки: україноцентричність, європоцентричність, демократичність, інтеграційність. Це означає, що така політика буде спрямована на ствердження демократичних цінностей, жорстке обстоювання власних національних інтересів, стимулювання європейських, євроатлантичних та субрегіональних інтеграційних процесів. У цьому інтеграційному контексті головними завданнями такої зовнішньої політики стане набуття повноправного членства в ЄС і НАТО, розвиток співпраці в субрегіональних організаціях та набуття статусу субрегіонального лідера.

Альтернативним до першої моделі є проект під назвою «Малоросія», який активно впроваджується провладною командою та Партією регіонів під керівництвом В. Януковича. Цей проект має досить сталі колоніальні традиції, пов’язані з перебуванням Лівобережжя України у складі Російської імперії, а потім Радянського Союзу, тож економічна база, соціальна структура й ментальність населення східної частини України формувалися відповідно до потреб російської та радянської імперії.

Економічна база цієї частини території склалась в індустріальну епоху. Багаті сировинні ресурси дали можливість побудувати тут потужні центри важкої промисловості та машинобудування. Нині у східних і південно-східних регіонах сконцентрований основний промисловий потенціал країни. Саме ці регіони визначають економічну могутність України. Але поряд із зазначеними позитивами, суттєвою проблемою є велика залежність промислового виробництва від кооперації з Росією, а також російських енергоносіїв, оскільки промислові підприємства цих регіонів були частиною єдиного радянського народногосподарського комплексу. Тож і основні субпідрядники з виробництва продукції, і основний ринок її збуту розташовані в Росії. Хоча за останнє десятиліття продукцію підприємств цих регіонів значною мірою вдалося переорієнтувати на інші світові ринки, Росія продовжує залишатися основним торговельним партнером та основним споживачем продукції підприємств східних і південно-східних регіонів України. Інша складність економіки цих регіонів полягає в тому, що для розвитку таких галузей виробництв потрібні великі матеріальні витрати, значні капіталовкладення та інвестиції.

Соціум. Для соціуму, котрий мешкає в цій частині України, характерні: «радянськість», російськомовність та несприйняття української культурної традиції; російська провінціальна ментальність; байдуже, інколи вороже ставлення до державності України й тяжіння до соборності з Росією; укоріненість російської православної традиції, яка поєднується зі сталими традиціями робітничого класу та пролетарського інтернаціоналізму. Попри наявність потужної промисловості, соціум цих регіонів відзначається високим ступенем маргіналізації населення та соціального розшарування. Його соціальний зріз становлять два основні прошарки: люмпенізо-ваний робітничий клас та невеличкий прошарок надзвичайно багатих людей, згуртованих у кланово-олігархічні угруповання. У психології переважної частини населення цих регіонів домінують почуття політичної апатії, соціального песимізму, колоніального комплексу «молодшого брата».

Хоча за своїми політичними й культурними уподобаннями цей соціум віддає перевагу російським політичним лідерам і російській масовій культурі, його не можна назвати російським. Більше того, його можна відзначити, як «малоросійський»: на відміну від російського соціуму, йому не притаманна месіанська традиція, він позбавлений почуття патріотизму та шовінізму. Великодержавна ідея не є для нього самоцінністю. Цей соціум ідентифікує себе не з росіянами, а, скоріше, з «радянським народом» (у народі – «совком»). На відміну від росіян, він характеризується соціальною пасивністю і пригніченим почуттям колективізму.

Держава. За таких ознак соціуму немає підстав говорити про можливість утворення на його базі суверенної незалежної держави. Відсутність громадянської позиції, нерозвиненість почуття національної гідності і традицій громадянського суспільства, зашореність його суспільної свідомості й політична пасивність дають досить слабкі шанси на швидкий успіх будь-яких державотворчих процесів у цих регіонах.

Держава, побудована на такій соціальній базі, не матиме жодної перспективи на виживання і тим більше на розвиток. Рано чи пізно вона перетвориться на відносно самостійну автономію Росії. Відмінності й ресурси такого соціуму цілком здатні забезпечити йому існування у формі автономії з авторитарним політичним режимом.

Зовнішня політика держави, зорієнтована на інтереси й ментальність цього «малоросійського» соціуму, характеризується русо-центричністю, євразійськими авторитарними тенденціями, орієнтаціями на реінтеграційні процеси, спрямованими на входження в лоно інтересів Російської Федерації та реалізацію геополітичних проектів «русского мира», і самоізоляціоністськими тенденціями від Заходу й міжнародного співтовариства.

У тому, що головним пріоритетом зовнішньої політики України має бути російський напрям, переконані майже 70% мешканців Сходу, 60% – Півдня і тільки 11% – Заходу [4]. Водночас 53% населення Сходу, 40% – Півдня та 8% – Заходу найкращою моделлю гарантування безпеки України вважають приєднання до Організації договору про колективну безпеку [5], тоді як НАТО вважають найкращою моделлю підтримання національної безпеки тільки 8,2% населення Півдня і 2,8% – Сходу. Проти вступу України до НАТО виступають 75% мешканців Півдня, 78% – Сходу і тільки 24% – Заходу [6].

Сприйнятливість до авторитарних тенденцій цієї «малоросійської» соціальної бази обумовлюється передусім низьким рівнем політичної активності, що убезпечує владу від масових акцій протесту, забезпечує суспільну легітимацію вигідних для неї політичних рішень. Не випадково такий соціум виступає соціальною базою як для комуністів, так і для Партії регіонів. Для комуністів цей регіон привабливий наявністю в суспільній свідомості рудиментів старої комуністичної ідеології, для олігархічної Партій регіонів – політичною апатією та відсутністю власної позиції. Влада цих політичних сил у регіоні вже призвела до відновлення авторитарної політичної традиції. Якщо в минулому це було повернення до авторитаризму часів комуністичного режиму, то тепер, із приходом до влади в Україні В. Януковича, цей регіон є соціальною базою для авторитаризму олігархії.

Таким чином, із часів отримання Україною незалежності на її теренах вибудовуються два альтернативні проекти розвитку держави. У перші два десятиліття домінував проект розвитку під назвою «Україна». Але головною вадою цього періоду було те, що державотворчий процес не був підкріплений будівництвом нації. Як пояснює М. Рябчук, незавершеність націєтворчих процесів на переважній частині України має принаймні два негативні наслідки. З одного боку, вона підживлює в росіян імперські міфи та реваншистські прагнення, навіюючи їм враження аморфності України, її, сказати б, безхребетності та піддатливості на будь-які імперські маніпуляції, включно з прямою експансією. З другого боку, згадана незавершеність підживлює в самих українців комплекс неповноцінності, формує в них почуття перебування в «оточеній фортеці» [7].

Нарешті «Майдан», який відкрив шлях до Європи й до ствердження української нації, завершення національного будівництва, побудови України за українським проектом, також не справдився. Ідея побудови держави за українською версією вкотре була дискредитована. У такий спосіб, як не дивно, українська еліта розчистила поле і створила необхідні передумови для розбудови України за «малоросійським проектом» на основі протилежної українській радянсько-російської ідентичності. Гасло, проголошене Президентом В. Януковичем: «Будуємо нову Україну», як показали подальші події, передбачає перебудову України в «Малоросію».

Відповідно до такої моделі, саме великий олігархічний капітал за В. Януковича має найбільші преференції всередині країни й найбільше сприяння в зовнішньополітичній та зовнішньоекономічній сферах. Таким чином, і зовнішня політика України сьогодні максимально економізована під економічні інтереси цього великого капіталу Сходу України.

Зовнішньополітичний вектор у такій ситуації почав визначатися не національними інтересами країни, а дешевими енергоресурсами для енерговитратних сегментів важкої промисловості та невибагливими зовнішніми ринками. Саме ці два чинники й визначають пріоритетність російського вектора для зовнішньої політики В. Януковича. Донецьким олігархам потрібні насамперед дешеві енергоресурси і значний ринок збуту металопродукції без обмежень і тарифів. Саме цими інтересами зумовлюється намір В. Януковича передати в управління російському «Газпрому» через консорціум українську газотранспортну систему та пролонгація терміну перебування Чорноморського флоту Росії після 2017 р. в обмін на віртуальні знижки вартості російського газу. Цими самими міркуваннями обумовлюється намір приєднатися до Митного союзу з Росією, Казахстаном і Білоруссю та бажання долучитися до будівництва трубопроводів в обхід України на кшталт «Північного потоку». В. Янукович тим самим розраховував, що для будівництва цих трубопроводів Росія купуватиме труби, які виготовляються заводами Р. Ахметова.

Цей самий сегмент економічних інтересів змушує В. Януковича повертатися до багатовекторної політики часів Л. Кучми, яка передбачає пошук збуту металургійної продукції на ринках Росії, ЄС, СІЛА, Китаю та інших регіонів світу. Це змушує В. Януковича говорити про економічне співробітництво з ЄС і стратегічне партнерство зі США. Що стосується відкритості власного ринку, то тут превалюватиме тенденція до ізоляціонізму, формальне слідування духу неприєднання та позаблоковості.

Що ж стосується суто політичних і гуманітарних аспектів такої «малоросійської» зовнішньої політики, то вона спрямована на закріплення авторитарного режиму, переформатування України в «малоросійський проект» і входження, замість європейського, у російський цивілізаційний і мовно-культурний простір.

Висновки

Отже, внутрішні чинники визначають амбівалентність зовнішньої політики України, зумовлену наявністю суттєвих регіональних розбіжностей. Ці розбіжності мають давню історію, пов’язану з перебуванням України у складі різних держав-імперій. Сучасний розвиток України свідчить про формування у її східному та західному регіонах двох різних за своїми геополітичними й ментальними орієнтаціями соціумів, що знаходить своє втілення у двовекторній зовнішній політиці.

Російська та радянська колоніальна спадщина Сходу України міцно пов’язує цей регіон з Росією, що визначає проросійські орієнтації як у внутрішній, так і в зовнішній політиці країни. Баланс сил та інтересів між цими двома регіональними соціумами та їхніми елітами зумовлює й відповідну зовнішню політику «балансування між Росією та Європою». Зміни цього балансу на користь Сходу чи Заходу України призводять до зміни пріоритетності зовнішньополітичних векторів з європейського на російський і навпаки.

Іншою важливою домінантою зовнішньої політики України є зміна політичних режимів у державі. Прихід до влади демократичних сил орієнтує зовнішню політику України на європейську та євроатлантичну інтеграцію. Прихід до влади представників трансфер-класу, вихідців зі східних та південно-східних регіонів супроводжується встановленням авторитарного режиму та посиленням залежності від Росії як у внутрішньополітичній, так і в зовнішньополітичній сферах.

Не менш важливою домінантою, яка впливає на формування зовнішньої політики України, є її перебування в російському мовно-культурному та цивілізаційному просторі, яке сприяє збереженню та продукуванню «радянських» і проросійських стереотипів поведінки й авторитарної політичної культури суспільства, що значно ускладнює інтеграцію України в європейський цивілізаційний простір.

Примітки

1. Україна: стратегічні пріоритети. Аналітичні оцінки – 2003 / за ред. А. С. Гальчинського. – К. : ШСД, 2003. – С. 213.

2. Надтока Геннадій. Характер сучасних українсько-російських відносин та шляхи формування нової моделі співробітництва // Україна і Росія в політичному просторі «єдиної Європи» : Матеріали міжнародної конференції / НІПМБ. – К. : ПЦ «Фоліант», 2007. – С. 60.

3. Стратегія розвитку України: теорія і практика. – К. : НІСД, 2002. – С. 179.

4. Зовнішня політика і політика безпеки України: громадська думка // Міжнародна конференція «Україна в системі європейської безпеки: виклики і перспективи». – К., 2010. – С. 16.

5. Там само.

6. Там само. – С. 20.

7. Асиметричні відносини / за ред. Г. М. Перепелиці. – С. 136–137.