Постановка проблеми. Українська ідентичність функціонує в українському народові, але за її збереження та трансформацію з етнічної в національну турбується українська еліта, яка є духовно активним складником народу. Духовна еліта рефлексує і творить національні цінності, презентує їх своєму народові для привласнення і трансформації в смисли, спонукає носіїв ідентичності до породження надособистісних життєвих актів служіння рідній нації в смузі ризику та персональної відповідальності. Народження нації та здобування нею самостійної держави відбувається завдяки творчій та самовідданій активності пасіонарної еліти. Нелегка доля української еліти, яку завжди прагнули перекупити чи знищити загарбники. Доля еліти визначає долю народу. Лише еліта разом зі своїм народом може розбудувати хороше суспільство й ефективну державу.

Духовна еліта відповідає за результативність буття уявної спільноти, однією з яких є нація, за прийдешнє цієї спільноти. Якщо ця еліта нездатна передбачати й доносити своє бачення прийдешнього у вигляді національної чи релігійної ідеї до загалу пересічних членів спільноти, тоді ця уявна спільнота втрачає своє прийдешнє. Осягнення уявною спільнотою свободи від будь-якого поневолення без проливання крові можливе лише тоді, коли місія цієї духовної еліти поєднує в собі і роль морального посередника, і визначає систему дій в напрямку до втілення в життя відрефлексованої цією елітою мети цієї уявної спільноти.

В історичному плані серед предметів поклоніння та ототожнення найбільшу зваблювальну силу має національна держава. Становлення результативної Української держави є загальнонаціональною проблемою. Недосформованість української нації як «великої надособистості», яка має спільну для всіх українців велику перспективну мету творення результативної Української держави, у котрій всім громадянам гарантоване пристойне життя, призводила й далі призводить до якнайменших досягнень і Української держави, і абсолютної більшості громадян. Століттями субпасіонарні українці оборонялися та ставали залежними від радикальних та наступальних сусідніх націй, тому не мали довготривалої власної держави; боялися та уникали великих перспективних і далеких матеріальну спільних цілей, рятувалися від нахабного наступу чужої влади поодинці, тому бідували на багатющій землі; страхалися радикальних дій, тому проти організованих українськими пасіонаріями радикальних українських визвольних змагань виступали українські субпасіонарії, які активно допомагали будь-якому загарбникові.

Зберігається одвічна біда українців – у періоди незалежного існування Української держави нею правлять не ті, що за неї боролися, а ті, що не бажали її національного буття. Більшість громадян України, що претендує на місце політичної еліти, поставили на перше місце матеріальну економіку та власні корисливі смисли, а більшість тих, що займає місце духовної еліти, далекі від рефлексії справжнього національного й державного статусу-кво, а ще далі від пропозиції нової парадигми національно-державного буття українців та пропозиції нових цінностей для їх трансформації в смисли пересічними українцями та нових символів для означення нових смислів.

Метою нашого розгляду стала проблема пошуку причин ходіння по муках розумного та працьовитого українського народу в уже ніби незалежній Українській державі, яка уже два десятиліття розвивається у спадному напрямку.

Об’єктом нашого розгляду є українська еліта в історичній ретроспективі, в сьогоденні та перспективі.

Предметом нашого розгляду слугує пасіонарність та субпасіонарність нинішньої української еліти.

За гіпотезу нам слугує припущення, згідно якого пасіонарна національна еліта є духовною спільнотою, яка має провідним сенсом ієрархії смислів уявну ідею нації, тому породженням своїх життєвих актів реально творить цю українську націю як здатну до результативного саморозвитку «велику особистість», а у представників субпасіонарної псевдоеліти ієрархії смислів очолюють матеріалістичні смисли, тоді як надособистісні смисли типу «національних інтересів» є для них лише маскувальною «димовою завісою»; саме обрання до влади недосформованою українською нацією як складною нелінійною системою представників псевдоеліти є однією із суттєвих причин бідування більшості громадян України та малої результативності Української держави.

Розгляд проблеми. У колоніальних обставинах імперська метрополія століттями здійснювала російський задум перетворення українців на росіян, проводила політику асиміляції українців, нищила та перекуповувала активних та рішучих особистостей козацького взірця, плекала людей пристосуванського та нерішучого селянського зразка, які спрямовували свої зусилля на виживання будь-якою ціною. На тлі безпросвітньої бездержавності та прищепленої загарбником безпорадності в селянських особистостей «гоголівського зразка» розвинулися анархічний індивідуалізм одинаків, комплекс меншовартості, прищеплена безпомічність, орієнтація на малу спільноту, мінімалізм життєвих цілей. Наперекір спадному розвитку України як російської колонії став український пророк Тарас Шевченко, який породив українську національну ідею і започаткував націоналістичний рух «шевченківських особистостей» «За самостійну Україну!», на який відгукнулися три політичні лінії: заперечна малоросійська лінія Юзефовича, пристосуванська культурологічна й автономістська «хохлацька» лінія Драгоманова та рішуча націоналістична українська лінія Міхновського.

Українську національну ідею як задум духовного перетворення українського етносу в українську націю та домагання українською нацією самостійної Української держави породив український пророк Тарас Шевченко. Першою на заклик Тараса Шевченка першою відгукнулася політична лінія Михайла Драгоманова, яка прагнула до половинчатої реалізації українського задуму перетворення українського етносу на українську націю у вигляді лише пристосуванства до продиктованих загарбником обставин, культурного націоналізму, соціал-демократії, лібералізму, автономії, двомовності, політичної нації, лояльності, реальної політики. Послідовники Драгоманова, у психіці яких зберігається прищеплена колонізатором безпорадність і рабський страх, як нечистий ладану бояться радикальних життєвих актів протесту проти антиукраїнської влади.

З моменту породження українським пророком Тарасом Шевченком української національної ідеї першою стартувала культурницька та автономістська лінія Драгоманова, яка представляла та породила верству відносно національно байдужих «хохлів», на яку заперечно відгукнулися представники малоросійської політичної лінії Юзефовича з верствою малоросів, які своєкорисливо, заради власних інтересів, погоджувалися бути з росіянами одним народом, який проживає в Російській державі. Яскравий взірець поведінки малороса продемонстрував Михайло Юзефович своїм відгуком на появу хохлацької політичної лінії Драгоманова; по його доносу імператор Олександр ІІ видав Емський указ, який забороняв українську мову.

В Україні в усі зручні та сприятливі періоди для втілення в життя української національної ідеї (період революції та визвольних змагань, час після отримання незалежності, час після Майдану) до влади приходила псевдоеліта з політичної лінії Драгоманова, яка була морально слабою, нездатна мислити стратегічно, формально ставила соціальне попереду національного, а фактично свої дрібненькі інтереси ставила вище національних і тому програвала в самих найсприятливіших обставинах і поступово опускала свою країну за основними показниками якості життя до рівня африканських країн, більшість із яких вийшли з-під гніту колоніалізму несформованими націями, ще з племінним поділом. Прикладом недалекоглядності нашої псевдоеліти є її компроміс із наляканими невдалим ГКЧП комуністами й відмова від проведення люстрації заради участі цих комуністів у позитивному голосуванні Декларації про проголошення незалежності України, а також недалекоглядний «Закон про громадянство в Україні», який надав права громадян і ворогам незалежної Української держави та української нації. Ці й багато інших невдалих кроків псевдоеліти потягли за собою низку інших спадних подій: «прихватизацію» за безцінь народного багатства невеликою кількістю осіб, які стали олігархами й фактичними господарями України, різке збідніння абсолютної більшості громадян України, нескінченне падіння України в рейтингу за якістю життя і таке інше. Нині псевдоеліта «хохлацької» політичної лінії Драгоманова вже нездатна впливати на ствердний хід подій в Україні, не може пропонувати стратегії розвитку, не має впливу на олігархів та залежну від них владу, не спроможна покращити самоорганізацію громадянського суспільства української нації.

Співучасник політичної «хохлацької» лінії Драгоманова є мішанцем ліберала та націоналіста, у якого українська форма придушила українську сутність, тому він виявляє багато національного галасу й мало національного чину. Спільники лінії Драгоманова вже кілька разів ставали владними провідниками. Вони формально ставили соціалістичні ідеали вище нагальної потреби творення української нації та національної за змістом Української держави, ліберальну цінність індивідуальної свободи ставили вище волі й долі рідного етносу, який у сприятливих обставинах після «жовтневого перевороту» 1917 року, після отримання Незалежності в 1991 році та після Майдану в 2004 -му міг пришвидшено перетворитися у вищий стан нації та стати результативним творцем свого прийдешнього.

Українські субпасіонарії брали активну участь у нищенні колонізатором будь-яких протестантів, тому на мить отримання Україною незалежності не мали конкурентів у боротьбі за владу. Оскільки субпасіонаріям непогано жилося в Радянському Союзі і вони уже були близькі до переходу на російську ідентичність, то вони, прийшовши до влади, не мали на меті нищення недоруйнованих побудов колишньої імперської метрополії, зберегли становище компартійної та господарської номенклатури, дозволили носіям радянської ідентичності, під якою маскувалася російська ідентичність, захопити провідні важелі управління ніби незалежною Українською державою.

На старті незалежної Української держави до влади прийшли українські субпасіонарії, які ставили перед собою дрібненькі меркантильні цілі – максимально пограбувати рідний народ, збагатитися, а для цього підходила політика «розділяй та володарюй», якій піддалися громадяни України. Провідний сенс ієрархії смислів українського субпасіонарія: «Гроші, гроші, гроші і ще багато разів гроші навіть ціною вимирання рідного народу та ціною опускання України на найнижчі місця у Європі та світі за більшістю показників!». Індивідуалістичний порятунок, який сповідують субпасіонарії, не є ефективним для абсолютної більшості громадян України. Українські можновладці не поставили собі за мету розвинути достойну українську націю – сформувати зі свідомих українців ефективну спільноту; не узаконили державне правонаступництво від Київської Русі, козацько-гетьманської держави, Української Народної Республіки, Карпатської України, проголошеної Організацією Українських Націоналістів в 1941 році Української держави, тому не визнали добу Російської імперії та Радянського союзу окупаційною; не прийняли такого закону про громадянство, який би відсік від активної політики явних ворогів українства; не провели люстрації комуністичних управлінців з номенклатури; не організували суду над виконавцями голодоморів, репресій та депортацій; не зробили престижною українську ідентичність; не витворили українське письмо на засадах правопису 1927 року, який був заперечений антиукраїнським режимом Радянського Союзу лише тому, що розкривав самобутність української мови; не узаконили використання української мови обов’язковим на державній службі; не перевели на державну мову освіту; але здійснили своєкорисливу приватизацію державного майна та виростили олігархів, які приватизували й саму українську владу.

Російський імперіалізм за століття свого панування в Україні залишив за собою помітний слід у вигляді світоглядного малоросійства, яке переживає розмиту ідентичність, проявляється страхом перед державою та комплексом етнічної меншовартості. Субпасіонарні малоросіяни вважають буття росіянином престижнішим від буття українцем, хочуть ототожнення з панівною верствою, тому «здають» свої українські смисли та свою українську ідентичність ще до початку будь-яких змагань. Недалеко втекли від малоросійства інтелігенти «хохлацької» орієнтації, які ніби ототожнюють себе з українством, але заради власного виживання і процвітання здатні також пожертвувати і своєю українською ідентичністю, і своїми українськими смислами.

Якість зрадницької та субпасіонарної малоросійської політики лінії Юзефовича українці вже бачили й відчули в періоди панування Російської імперії та Радянського Союзу; саме ця політика поставила українство на межу знищення. Суттєвим чинником роз’єднаності українства є зрадливість, продажність, пристосуваноство та непослідовність представників «хохлацької» лінії Драгоманова в українській політиці. Непродуктивність політики діячів «хохлацької» лінії Драгоманова навіть у найбільш сприятливі часи для українців до власних цінностей, громадяни України пережили в період визвольних змагань 20-х рр. ХХ ст. (Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра) та нині переживають у ніби незалежній Україні (Леонід Кравчук, Віктор Ющенко). На тлі провальної політики представників лінії Драгоманова постає ліквідаторська для української нації та Української держави політика новітніх продовжувачів малоросійської лінії Юзефовича (Леонід Кучма). Дебют політики Віктора Януковича також засвідчує її належність до малоросійської лінії Юзефовича. Послідовники української лінії Міхновського, яка постала пізніше лінії Драгоманова та лінії Юзефовича і яка стала відгуком на пристосуванство і непослідовність лінії Драгоманова та зрадництво і запродажність лінії Юзефовича, ще не правили Україною, але рясно полили землю українську своєю кров’ю. Вони діяли за покликанням: «Здобудеш Україну або загинеш у боротьбі за неї!». Саме вони усвідомлювали свою українську ідентичність, тому віддавали своє життя за українську національну ідею, за українську націю, за Українську державу; саме Вони є пасіонарною українською елітою, яка здатна розбудувати результативну Українську державу.

Розбудову Української держави наприкінці ХХ ст. від народження Ісуса Христа розпочали ліберали, соціал-демократи, націонал-демократи політичної лінії Драгоманова, соціалісти й комуністи політичної лінії Юзефовича не із творення української нації через утвердження престижності української ідентичності. Сучасні бездуховні владні представники малоросійської лінії Юзефовича та «хохлацької» лінії Драгоманова не ідеї української нації служать, а українському матеріалізму; вони замість розбудови української нації та результативної Української держави заходилися «дерибанити» державну власність, яка належить українському народові.

У ХХ та на початку ХХІ ст. від народження Ісуса Христа в Україні ще відбувається процес націєтворення, успішність якого відбивається на результативності боротьби за самостійну Україну. Запізнілість появи Української держави та її слаба результативність зумовлені внутрішньою боротьбою в середовищі українства між політичними напрямами. Співучасники політичної лінії Драгоманова з «хохлами» при владі в найбільш сприятливі періоди ентузіастичної підтримки українського народу Української держави здійснювали й нині проводять недалекоглядну політику, дбають про власні смисли і в результаті втрачають владу, яку забирають у них представники малоросійської лінії Юзефовича, котрі реалізують антиукраїнську політику в інтересах «старшого брата» та свої приватні інтереси.

Нині спільними зусиллями політиків малоросійської лінії Юзефовича та «хохлацької» лінії Драгоманова створено касту недоторканних у вигляді народних депутатів Верховної Ради України, яка позбавила український народ, котрий згідно з Конституцією України є її господарем, його права керувати державою та контролювати владу. Упродовж двох десятків років ця каста недоторканних не може проголосувати закон про зняття із себе недоторканності, чим перетворює себе в місце схованки для тих, хто оманливо «прихватизував» та «роздерибанив» багатства громадян України. Відповідно до згоди цієї касти недоторканних у вигляді депутатів Верховної Ради були відкриті офшорні зони, у які щорічно виводяться мільярди неоподаткованих доходів українських олігархів. Через виведення величезних коштів у офшорні зони громадяни України мають мізерні зарплати й пенсії.

Справжня еліта Італії і Чехії, які отримали незалежність в час перебування титульної уявної спільноти в стані етносу, з миті декларування самостійності розпочали творення рідної нації, у той час як українська псевдоеліта в обставинах отримання незалежності недосформованою українською нацією розпочала не творення нації, а «прихватизацію» та «дерибан» народного багатства, а для успішності цього антинародного проекту вдалася до політики «розділяй і володарюй». Політична активна частина української уявної спільноти складає не більше третина, а дві третини решти є більш пасивними, конформними, веденими. Через несприятливе колоніальне минуле, у якому силою влади століттями проводилася політика асиміляції українців на користь титульної нації загарбницької метрополії, активна третина українського етносу є розділеною на проукраїнську та проросійську частини, з яких проросійський шматок української спільноти став опорою малоросійської політичної лінії Юзефовича й антиукраїнського олігархату, котрі через недосформованість української нації та недолугість і нерішучість представників «хохлацької» політичної лінії Драгоманова «прихватизували» народні багатства та владу в Україні й через офшорні зони хронічно збіднюють абсолютну більшість громадян України. У нормальних країнах Європи різниця між десятьма відсотками найбідніших та десятьма відсотками найбагатших громадян не перевищує п’яти – шести разів, у той час як в ніби незалежній Україні ця різниця сягає до сорока разів. Дорого платять громадяни України за недосформованість титульної української нації та за боязнь приведення до влади рішучих націоналістів, які б почали пасіонарно реалізовувати ідею української нації, закрили офшорні зони та проводили політику в інтересах більшості громадян України!

Головним супротивником української нації і проявом прищепленої безпорадності є пристосуванство, торг, компроміс, вичікування та лицемірство політиків «хохлацької» лінії Драгоманова, які завжди, навіть у найсприятливіші для наступу українства миті історії, зраджували національні смисли своєю рабською психологією у вигляді схиляння перед колишнім колонізатором та перед спокусою власного збагачення. Ліберальні українські соціал-демократи та націонал-демократи політичної лінії Драгоманова ставили й нині ставлять інтернаціональне вище національного, нехтували й нині нехтують ідеологією націоналізму та мілітарною могутністю України, тому були переможені комуністичною Росією в часи визвольних змагань 1917−1920 років, тому й нині віддали Україну проросійським політикам та олігархам, люмпенізували та пауперизували рідний народ. У часи визвольних змагань 1917−1920 років велика частина українців спокусилися на соціалістичну ідеологію «хохлацької» лінії Драгоманова, яку пропонували російські комуністи, поставили її попереду націоналістичної ідеології лінії Міхновського, тому й отримали деукраїнізацію, розкуркулення, голодомори, репресії, депортації, русифікації, війни, які для них організували здійснювачі комуністичної ідеології з малоросійської лінії Юзефовича. В умовах ніби незалежної України, влада якої декларувала орієнтовану на свободу і права особистості та на вільну ринкову економіку ідеологію лібералізму, ця ідеологія обернулася для громадян України «диким» капіталізмом, олігархократією, надбагатством невеликої групки осіб, браком середнього класу, зубожінням та безправністю абсолютної більшості громадян.

Розпад Радянського Союзу ознаменувався початком становлення Української держави, у якій націоналізм не став стрижневим системотворчим чинником, тому українська ідентичність досі не позбулася непрестижності, українська нація залишається недосформованою, розбудова Української держави ще не є незворотною. Нинішню слабкість українського націоналізму можна пояснити його нищенням загарбниками, колонізаторами, асиміляторами, сучасними українофобами та стрімким зубожінням народних мас в уже ніби незалежній Україні, до якого призвели правителі політичної лінії Драгоманова, які, через свою «хохлацьку» ідентичність, відчуженість від націоналістичної ідеології, державницьку недолугість та провідне смислове прагнення до власного збагачення поступилися владою малоросійській політичній лінії Юзефовича. У той час як у країнах колишнього соціалістичного табору і в країнах Прибалтики політики всіх мастей під час важких і болісних перетворень у напрямку демократії, ринкової економіки, входження в європейські структури насамперед використали легітимізаційні та мобілізаційні можливості націоналізму українські політики лінії Драгоманова сторонилися націоналізму та «загравали» з комуністами, російськими шовіністами й олігархами політичної лінії Юзефовича, чим сприяли збереженню дискримінації українців в уже ніби незалежній Україні. Упродовж усіх років незалежності українська влада толерантно ставилася до антиукраїнських та антидержавних сил п’ятої колони російського імперіалізму, плекала їх можливості доти, доки і сама стала проросійською.

Політики малоросійської політичної лінії Юзефовича, у яких відсутня українська ідентичність, здатні капітулювати перед російським імперіалізмом в ім’я дрібних та скороминучих матеріальних вигод, поступитися українським суверенітетом та українською ідентичністю перед північним сусідом, який спроможний у політиці поставити далекосяжні цілі й тимчасово поманити матеріальними надбаннями; для співучасників лінії Юзефовича деураїнізація українців не є великою поступкою.

Приєднання України до Московії 1654 року послугувало початком масового нищення українського етносу. На момент Переяславської угоди українців було 11 мільйонів, а московітів − лише 9 мільйонів. Згідно з переписом населення Російської імперії 1897 року українців у ній проживало 23,5 мільйонів, а в той час в Австро-Угорській імперії україців було 4 мільйони. За період ста років, з 1897-го до 1997 рр., багато націй Європи збільшили своє населення у 3–5 разів; за цією тенденцією українців мало бути 100 мільйонів, а їх на час отримання незалежності було 52 мільйони. Лише радянська влада голодоморами, репресіями та війнами знищила близько 30 мільйонів українців і масово заселяла Україну чужинцями.

За переписом населення України в 2001 році з 48 мільйонів населення українців стало 37 мільйонів, росіян було 8 мільйонів, представників інших націй − 2 мільйони. Із 48 мільйонів громадян України на теренах України україномовних було 67,5 %, російськомовних − 29,6 % (із них 17,3 % росіян), мовців іншими мовами було близько трьох відсотків, тобто близько 12 % українців мають маргінальну або уже російську ідентичність, оскільки мова є першою підставою для ототожнення та диференціювання «МИ-групи». З 37 мільйонів українців 85,2 % вважали рідною мову своєї нації і лише 14,8 % українців вважали рідною російську мову. Саме субпасіонарні російськомовні українці піддаються під вплив вічно ефективної політики «розділяй і володарюй», яку втілює в життя олігархократія, вносять посильний вклад у неефективність Української держави, у якій переважній більшості громадян живеться дуже погано і їм зокрема.

Російськомовні громадяни України складають менше третини, але від їх імені ведеться досить успішний наступ на українство в царині інформаційного простору, мови, освіти, влади, маєтності й фінансів. Оправдання цьому новітньому наступу русифікації на українство надає наявність у складі російськомовних громадян України саме етнічних українців, які вже не переживають навіть ментальної української ідентичності, але формально вважають себе українцями. Давно відомо, що всякі відступники заради доказування собі й своїй новій референтній спільноті своєї нової ідентичності часто починають активно виступати проти заперечених ними цінностей, тим паче що в ніби незалежній Україні різко знизилась якість життя більшості її громадян, які розчарувалися в українській владі. Російськомовні українці є залишком нової спільноти «радянський народ», яку силою влади творила Комуністична партія в Радянському Союзі, тому за соціальною інерцією багато з них і нині підтримує російський проект перетворення українців у росіян та малоросійську політичну лінію Юзефовича.

Більша проблема не в росіянах, а в етнічних українцях, які підтримали «хохлацьку» політичну лінію Драгоманова, яка своїми комплексом меншоварості, прищепленою безпорадністю, провідними матеріальними смислами, мінімалізмом цілей, пристосуваноством, безхребетністю та нерішучістю здали політичну владу в Україні малоросійській політичній лінії Юзефовича, яка здає українські цінності та смисли Росії оптом і вроздріб. Ще більша проблема в повільному наростанні впливу української політичної лінії Міхновського. За два десятки років незалежності українство не змогло використати сприятливі періоди зразу після отримання незалежності й після Помаранчевої революції, і ця нездатність лежить на совісті «хохлацької» політичної лінії Драгоманова, у представників якої матеріалістичні провідні сенси ієрархії смислів займають панівне місце над смислами духовними, але перемога матерії над духом не може бути вічною. Поглиблення прірви між багатими та бідними, а також вихід на політичну арену молоді, у якої вже немає страху перед репресивною державою, піднімають запит на пасіонарних та рішучих українців політичної лінії Міхновського.

У незалежній державі й мова має бути своя і незалежна, а не мова колишнього колонізатора, коли ж зберігається панівне становище колонізаційної мови, то це засвідчує про збереження духовної колонізації в душах громадян колишньої колонії. Саме більшість російськомовних етнічних українців використовувала й використовує псевдоеліта малоросійської лінії Юзефовича як свій електорат, і це відбувалося тому, що недалекоглядні політики «хохлацької» політичної лінії Драгоманова в стані ейфорії від отриманої незалежності й від отриманого доступу до влади не відслідковували стан українського націєтворення, поспішали вирішувати свої «дрібненькі» справи. Саме драгоманівці прогледіли чи проспали всі сензитивні (сприятливі) періоди піднесення українського духу, коли його вороги сиділи тихенько й боялися за свою шкуру. Нині українство наближається до місця історичної біфуркації, яке визначить напрям подальшого розвитку України як великої та нелінійної системи: бути їй українською Україною чи бути їй російською Україною. Буття російською Україною одночасно стане для неї буттям і олігархократичною Україною, що однозначно засвідчить тимчасову перемогу української матерії над українським духом у їхній віковічній боротьбі на царині України. Перемога олігархічного, в основному російськомовного, матеріалізму над українським духом має ще одну дуже важливу сторону, якою саме в час незалежного буття України маскують політику «розділяй і володарюй» на теренах України. Заличковують чи, інакше кажучи, приховують політикою «розділяй і володарюй» не лише грабунок громадян України всіх народностей показною боротьбою за статус російської мови як другої державної, а й очікувану прийдешню перемогу російського духу над українським, яка досягається поступовим перебільшенням носіїв російської ідентичності над носіями української ідентичності, а це вже матиме далекосяжні наслідки для Української держави у вигляді її зникнення за непотрібністю або у вигляді її існування як сателіта Російської Федерації.

Продовження в журналі