Ведучи мову про безпекову ситуацію, слід зазначити, що втратили ефективність заходи ядерного стримування та нерозповсюдження. Завданням будь-якої держави – і Україна не може тут бути винятком – є гарантування національної безпеки та стабільного розвитку суспільства. Сьогодні безпекове середовище навколо України продовжує формуватись під впливом глибоких змін у системі міжнародних відносин. Ці зміни відбуваються як на світовому, так і на регіональному рівнях. Головні небезпеки у воєнній сфері для України, що визначені у Законі України «Про основи національної безпеки України», зберігаються. Появилась і низка нових чинників, які посилюють небезпеку та погіршують стан національної безпеки. Так, наприклад, упродовж останнього десятиліття обороноздатність України поступово втрачає свій потенціал і стан її наближається до критичного. До того ж міжнародних воєнно-політичних гарантій Україні та ефективних механізмів захисту національних інтересів практично немає. Глави військового відомства, військово-політичне керівництво країни в цілому відповідає за те що Збройні Сили досі не потрапили до пріоритетних напрямів розвитку державних інститутів.

На 24 серпня 1991 року на території України перебували: три загальновійськові і дві танкові армії, армійський корпус, чотири повітряні армії, окрема армія Протиповітряної оборони, ракетна армія, Чорноморський флот, два вузли Системи попередження про ракетний напад, інші військові формування чисельністю близхько 900 тисяч осіб, 6,5 тисячі танків, 7 тисяч броньованих машин, 1,5 тисячі літаків, 350 кораблів, 1272 ядерних бойових головок МБР, 2,5 тисячі одиниць тактичної ядерної зброї.

На час заснування теперішніх Збройних Сил ОВТ і майна Україні дісталося стільки, що за чесного, справедливого і вмілого господарювання, керівництва, управління можна було витворити достатньо потужні сили; розв’язати всі соціальні проблеми, в тому числі – квартирні. Від продажу зайвого майна та ОВТ можна було дістати кошти, необхідні для творення модерних Збройних Сил. Українській армії можна і треба було взяти найкраще з технічних знань, уміння володіти зброєю і технікою, оновити і осучаснити методику, тактику та оперативну майстерність, використавши досвід передових держав світу та національні традиції взаємин між військовими.

На зовнішній арені спроби українського керівництва віднайти своє місце у регіоні та світі наштовхнулися на серйозні стримувальні фактори. Зокрема, доводиться констатувати, що Україна стала жертвою стереотипів Заходу, вправно підтриманих російськими чинниками: «нестабільна країна, яка отримала третій у світі ядерний потенціал». При цьому тактична ядерна зброя була без будь-яких переговорів вивезена до РФ, а стратегічна стала одним із головних каменів спотикання у спробах налагодження контактів зі світом. Результатом переговорів з цього питання став Будапештський меморандум 1994 року, яким ядерні держави гарантували безпеку нашій країні. Зокрема, вони пообіцяли не використовувати економічних важелів тиску (!). Але Україна жодного разу – ані під час конфлікту навколо Тузли, ані в ході «газових воєн» – не скористалась з цього документа. ¹

Важливою є геополітична позиція нашої держави . Наші західні сусіди давно визначились зі своїм вибором – вступ до НАТО та ЄС. Україна ж у багатьох євроінтеграційних темах залишається на рівні, який наші вони пройшли в 1993 році. А в останній час ситуація в цьому процесі тільки погіршується. Позаблокова Україна опинилась в оточенні держав-членів двох військово-політичних союзів – НАТО та ОДКБ, військові потенціали яких, навіть без урахування ядерної зброї, у десятки разів перевищують її оборонний ресурс. Тому після відмови України від володіння ядерною зброєю відвернення можливого катастрофічного сценарію має стати пріоритетом діяльності української дипломатії та інших відомств, що забезпечують реалізацію зовнішньополітичного курсу держави. Зокрема, на території України є 17 ядерних реакторів, десятки небезпечних хімічних виробництв, каскади водосховищ і гребель, тисячі кілометрів транзитних газо-, аміако- та нафтопроводів, повітряних, залізничних та автомобільних транспортних коридорів тощо. ²

Україна має бути готова до протидії воєнним загрозам. Зокрема, може виникнути збройний конфлікт на кордоні України через незавершеність його договірно-правового оформлення, висунення до Української держави територіальних претензій, активізацію «заморожених» конфліктів або спровоковану ззовні внутрішню нестабільність на національному, етнічному чи релігійному підґрунті. А отже, першим з головних завдань ЗС має бути захист територіальної цілісності та недоторканності держави у разі такого конфлікту.

Розв’язання міжнаціональних і транснаціональних суперечностей нація покладає на державу. Ця проблеми є актуальною для більшості країн Європи і США, з різниця лише в потужності їхніх економікн. З економічних міркувань скорочується чисельність ЗС, але воно компенсується ефективнішим сучасним озброєнням, що дозволяє зберегти або і збільшити їхній бойовий потенціал. Країни НАТО також компенсують скорочення збройних сил збільшенням потенціалу колективного захисту. Спостерігається і стійка тенденція перерозподілу оборонних витрат на користь суттєвого збільшення видатків на переоснащення ЗС сучасними зразками озброєння.

Щодо України, то майже всі експерти заявляють про потребу нагальної реформи та модернізації ЗС України, що зумовлюється низкою чинників. Першим з них є проголошення Україною позаблокової політики, що вимагає уточнення безпекової та оборонної політики держави, відповідних програм і планів.

Стаття 4 Закону «Про основи національної безпеки України» одним із суб’єктів гарантування національної безпеки визначає Збройні Сили. А стаття 10 цього Закону визначає серед основних їхніх функцій «вироблення і періодичне уточнення Стратегії національної безпеки України і Воєнної доктрини України». Проте за два останні роки не затверджено жодного документа, який був би пов’язаний із розбудовою ЗСУ. Виникає папитання: чи має військово-політичне керівництво держави стратегічне бачення, чітке уявлення, як і в якому напрямі розвивати ЗСУ? А можливо, ситуація ще гірша, і сама ідея обороноздатності держави не цікава і витіснена іншими завданнями?

Ведучи мову про військо зазвичай, розглядають три основні його складові – морально-бойовий дух, вишкіл і стан озброєнь та військової техніки. Для українського військово-політичного керівництва ставлення до озброєння ЗСУ – це універсальний тест на реальне ставлення до війська. Президент України Леонід Кучма заявив, що Україні потрібна невелика, не обтяжлива для економіки, мобільна армія. За підрахунками фахівців, після так званої «реформи» Збройних Сил упродовж 20 років було реалізовано військового майна, боєприпасів, техніки і озброєння більш ніж на 30 мільярдів доларів США, які осіли на невідомо чиїх рахунках і аж ніяк не вплинули на задоволення потреб Збройних Сил в новому озброєнні і техніці, на житловому забезпеченні військовиків. Руйнівний процес набув динаміки після внесення відомчим міністерством у парламент проекту Закону «Про господарську діяльність в Збройних Силах України» для узаконення «приватизації військового майна». Він був ухвалений майже одноголосно. Всі ці роки керівна верхівка сприймала армію як невичерпне скупчуння майна, земельних ділянок, військових містечок, як об’єкт «економії» бюджетних коштів. Дехто не розумів, навіщо ЗС, якщо їх не можна використати для своїх приватних оборудок.

Боляче за знищені аеродроми, покинуті й зруйновані військові містечка, передані санаторії, ліквідовані шпиталі, будинки офіцерів, центри відпочинку і дозвілля.

Коли Україна отримала уламки радянської армії чисельністю близько 900 тисяч осіб і величезну кількість озброєння радянського виробництва, певний час ми мали можливість не вкладати ресурси в розвиток ЗС, але такий стан не міг тривати вічно. На рубежі 2000-го українська армія вже мала застаріле озброєння й поступово втрачала бойовий дух. Сьогодні воно на ціле покоління відстає від техніки розвинутих армій світу. 80-90% озброєнь вичерпали технічний ресурс, нема оперативних запасів. Військові частини роками не виходять на бойові навчання (причина та сама – немає коштів). Рівень геополітичного мислення всіх режимів протягом років незалежності України виявися таким, що держава на сьогодні не має сучасного війська.

Нинішнє керівництво МОУ вирішило розгорнути ремонт старої техніки, щоб зупинити деградацію в армії. Вперше в історії України військовий міністр не попросив ресурсів на закупівлю нових озброєнь і техніки. Звичайно, утопічна ремонтна ілюзія не спрацювала. ЗСУ як державний інститут стримування значно ослаблений, щоб не сказати – атрофований. Ось статистика сучасного переозброєння. «Біла книга», яка вийшла в лютому 2011 р., констатує, що за останні 5 років в ЗСУ не завершено багатьох запланованих робіт. Зокрема, оптимізації системи управління ЗС і створення Єдиної автоматизованої системи управління. Модернізовано тільки вісім (14,4%) бойових літаків із 55 запланованих, не виконані заходи з обновлення 21-го і придбання одного зенітно-ракетного комплексу С-300, двох літаків Ан-70 і 14 радіолокаційних станцій «Пелікан». Залишається низьким рівень справності більшості літаків (24%), гелікоптерів (36%), кораблів і суден (7%). ³ Фахівці стверджують, заявляє В. Бадрак, директор Центру дослідження армії, конверсії та роззброєння, що до 2016 р. у ЗСУ не залишиться жодної придатної для застосування авіаційної ракети, або ракети для комплексів ППО. А взагалі ресурс ремонтопридатності і, відповідно, модернізації бойових літаків, на думку військових фахівців, до 2020 р. буде вичерпано.

Тільки кожний 5-й літак і кожний 4-й вертоліт можуть злетіти. А справних зенітно-ракетних комплексів менше половини. В поточному році модернізовано один літак Міг-29, три літаки Су-25 і один L-39. Модернізація бойових вертольтів поки що мрія. Стосовно винищувальної авіації ЗСУ, то суттєве поліпшення тактико-технічних характеристик потребує не менше 4–5 млн. доларів на кожний МіГ-29. ⁴

В оборонній політиці держави за останні роки не враховано погіршення геополітичної ситуації навколо України та паралельного швидкого переозброєння країн Центрально-Східної Європи. Україна не входить до системи колективної безпеки, тож вона має самотужки дбати про спокій та стабільність на власних теренах. Саме тому ми не можемо не враховувати тих змін у світі, які сьогодні відбуваються. Треба враховувати і фінансово-економічну кризу, яка впливатиме на відносини між країнами. Це буде напруження і міжетнічних, і міжконфесійних, і інших жевріючих ще сьогодні конфліктів, буде абсолютне загострення. ⁵

Всесвітньовідомий французький філософ і соціолог Реймон Арон у фундаментальній праці «Мир і війна між націями» зазначив: «Однобічне роззброєння рівнозначне капітуляції. Той, хто припускає, що всі держави наслідуватимуть приклад, поданий першою великою державою в роззброєні, просто йолоп і не заслуговує того, аби з ним серйозно дискутувати». ⁶ А далі: «Єдиною певністю, яку принесло б однобічне роззброєння, – це упевненість у безсиллі». Коли нам постійно кажуть, що в нас спокійна й гармонійна геополітична ситуація, то згадаймо події навколо Тузли 2003 року або 2008 – 2009 років, коли сусідня держава фактично залякувала нас війною. Саме існування власних Збройних Сил та уособлення ними певної мілітарної потуги стримує бажання недоброзичливих сусідів застосовувати, поки що, військову силу. Збройна сила або здобуває, або береже незалежність своєї держави. Слід зазначити, а про це не так часто говорять, що існування незалежної Української держави та наявність власних збройних сил убезпечило українців від участі та людських втрат в імперських війнах (за СРСР – війна в Афганістані, наслідки якої відчуваємо і сьогодні). Але треба розуміти і те, що, не маючи модерних ЗС, Україна не зможе проводити незалежну зовнішню політику. А військова неспроможність нашої держави постійно буде стимулювати рецидиви імперської політики щодо нас. Сьогодні всім в Україні зрозуміло, що потрібні радикальні дії на державному рівні щодо модернізації Збройних Сил.

Президент-Верховний Головнокомандувач заявив про збільшення бюджетних витрат на утримання армії 2012 р., у тому числі – на переозброєння. Із запланованих на 2012 рік 17 млрд. гривень для Збройних сил 2,5 млрд. (приблизно 350 мільйонів доларів) може бути спрямовано на технічне переоснащення, переозброєння і проведення дослідно-конструкторських робіт. Але сусідня Польща, яка має набагато менше особового складу Збройних сил, 2010 року витратила на переозброєння 1,76 млрд. дол. Це майже весь оборонний бюджет України за основним фондом. На купівлю озброєнь і військової техніки Швеція планує витратити в 2012 році 1,36 млрд. дол. Країна, яка на відміну від України не лежить на перехресті геополітичних інтересів великих світових гравців, витрачає на озброєння в чотири рази більше від неї. Маленька Чехія щорічно на переозброєння витрачає 450 – 500 млн. дол. Білорусь – 150 – 200 млн. дол. щорічно. Тобто тільки 2012 року, якщо ці гроші буде виділено, Україна матиме можливість наздогнати Білорусь у питанні переоснащення ЗС. ⁷

Достатній рівень обороноздатності може бути досягнутий членством держави у військово-політичному союзі завдяки принципу взаємодопомоги. Самотужки ж цього можна досягнути за наявності численних і дорогих Збройних Сил. Закон про оборону визначає оборонні витрати на рівні 3 відсотків від ВВП. Одним із рішень Ради національної безпеки і оборони цей рівень був понижений до 2% . Насправді ж Збройні Сили ніколи не отримували більше 1,5% , а в останні роки – менше одного відсотка! Бюджет збройних сил передових держав світу дає можливість до 50% його обсягу витрачати на утримання війська, майже 20% на бойове навчання, 30% на розвиток озброєнь. Нормативна річна потреба національних Збройних Сил, яка забезпечила б відновлення боєздатності та розвиток армії (бюджет розвитку), має становити 32,4 млрд. грн., а у кризових умовах мінімально необхідна потреба – 20 млрд.

Ресурс на поточний рік змушує Міноборони витрачати 83,5% річних призначень на утримання Збройних Сил (тобто проїдання), і лише 4,3% (менше у п’ять разів від світових показників) – на бойову підготовку та 12,2% – на розвиток озброєння , військової техніки та інфраструктури. Військовий кошторис на 2012 р. – 17,4 мільярда, з яких 2,2 армія ще має сама заробити. 2,2 мільярда гривень планують виділити зі спеціального фонду. Військовий бюджет на 2012 рік навряд чи можливо буде виконати. Цифри фінансування Збройних Сил – 19,96 млрд. гривень (тобто такої, що, за розрахунками Міноборони, не приводить до руйнування, але й не забезпечує розвиток) – уряд планує досягти аж у 2016 році.⁸

Щодо чисельності Збройних Сил України. Раніше враховувався стратегічний курс України стосовно інтеграції в НАТО. Заплановане в попередні роки поетапне скорочення війська обумовлювалось перспективою приєднання України до системи колективної оборони – Організації Північно-Атлантичного Договору. Це означало, що в недалекій перспективі для гарантування власної національної безпеки Україна зможе розраховувати на відповідні активи Альянсу. Але навіть за цієї умови в травні 2009 року тодішнє МО України заявляло, що потребує збільшення до кінця 2011 року чисельності Збройних Сил орієнтовно на 12 тис. військовослужбовців. На кінець 2011 року пропонувалось довести цей показник до 162 тисяч. Для забезпечення їх життєдіяльності і функціонування планувалось утримувати до 50 тис. працівників. ⁹

Зміна зовнішньополітичних векторів розвитку України в різні часи змушувала військове керівництво коригувати програми та плани розвитку війська. Влада змінила безпекову політику, проголосивши «позаблоковий статус». Але ж нейтральні держави військ не скорочують, оборонних витрат не урізують. Замість модернізації ЗС нинішні очільники продовжують бездумне скорочення. В 2012 р. буде скорочено ЗС на вісім тисяч (в т.ч. 5тис.військовослужбовці), а до кінця наступного року планується скорочення ЗС до 184 тис. А в найближчі роки, за прогнозами деяких експертів, ця цифра може сягнути 110 тисяч нашого війська. Скорочення Збройних Сил, передбачене цим законопроектом, не має стратегічного обґрунтування. ¹⁰

Нейтральна Швейцарія вже понад 200 років не брала участі в жодному воєнному конфлікті. Але вона є однією з найбільш мілітарізованих країн Європи, має сильну армію і величезний мобілізаційний резерв, що охоплює практично все чоловіче населення країни. Бездумне скорочення війська роззброює державу. Необхідно привеcти чисельність Збройних Сил України у відповідність з геополітичними реаліями. На жаль, Україна відмовилась від вступу в НАТО та продовжила перебування ЧФ РФ на українській території. Нещодавно представники Севастопольської міської організації CОУ повідомили про підвищення окладів офіцерам ЧФ РФ, які після звільнення стопроцентно залишаються працювати в Україні. А згідно з міжурядовими угодами, підвищені пенсії військовим пенсіонерам ЧФ РФ будуть виплачуватися з бюджету України. ¹¹ До речі, у Росії військовослужбовцям зарплати підвищили втричі.

Україна, перебуваючи в оточенні держав–членів НАТО та ОДКБ, має володіти потужною зброєю стримування, яка не створюється за один рік. Зокрема, такою зброєю можуть бути оперативно-тактичні ракети, які почали розробляти в Україні, але це не означає – оснащувати Збройні Сили. Поки створюватимуть таку зброю, а це сім – десять років, існуватиме вакуум боєздатності країни. ¹²

Але в основі модерних українських Збройних Сил XXI століття, окрім зброї нового покоління, має бути людина у військовому однострої- високорозвинена особистість.У сучасних умовах питання забезпечення обороноздатності держави вийшли за рамки традиційного розуміння війни та збройної боротьби й пов’язані, насамперед, з людським фактором. Все починається з людей.

Через зневажливе ставлення держави в гуманітарній сфері ЗС відбулися руйнівні та депресивні процеси. Армія неухильне сповзає до кадрової катастрофи, спадають професійні показники, загострилась конкурентна боротьба між цивільною та безпековою сферою суспільства за кращі кадри. Показники людського розвитку в державі,зокрема в Збройних Силах, засвідчили, що є розрив між декларованими гуманітарними цілями і цінностями та тими, що є насправді. Незадовільний рівень соціального захисту військовослужбовців, громадян, звільнених з військової служби, та членів їхніх сімей. Це може стати суттєвою загрозою національній безпеці України. До речі, в збройних силах США, Німеччини та Франції питання соціального захисту особового складу розглядаються як складові бойової готовності.

Пріоритетом військової реформи мають стати заходи уряду щодо посилення соціального захисту військоволужбовців та членів їхніх сімей, включно з тими, хто перебуває в запасі та відставці. Йдеться про збільшення грошового утримання, надання житла (в черзі на отримання якого на початок 2011 року було 45,2 тис. людей), поліпшення соціально-побутових умов у військових містечках тощо. Подальша розбудова Збройних Сил потребує також піднесення престижу і конкурентоспроможності військової служби на ринку праці.

До кінця 2015 р. частка військовослужбовців контрактників (окрім офіцерів) в ЗСУ має становити 80%. Мало хто розглядає контракт як можливість зробити військову кар’єру. Більшість, про що свідчить плинність кадрів, таким чином рятується від безробіття. І часто далеко не краща частина молоді поповнює лави ЗСУ. Адже на ринку праці йде конкуренція за кращих. Не більше оптимізму й в офіцерів. Невелика платня, за певними винятками, безперспективна кар’єра.

Наші військовослужбовці готові виконувати свій професійний обов’язок – служити Україні. Але вони не можуть не відчувати, що в державі немає виваженої оборонної політики. Тож коли мова про втрачений авторитет армії, то йдеться про її авторитет як інституту стримування. А наразі маємо армію для миротворчих місій. Нині українські військові успішно виконують міжнародні зобов’язання у складі миротворчих підрозділів. Їх професіоналізм зміцнює авторитет України на міжнародній арені.

Однією з важливих умов проведення військової реформи є кардинальні зміни в бюджетній політиці в сфері оборони з початковою метою – досягнути такого рівня забезпечення Збройних Сил, як у сусідніх країнах. На початок 2010 р. видатки на потреби ЗС (з розрахунку на одного військовослужбовця) становили в Україні 5,1 тис. дол. США, в Росії – 33,1 тис. дол., у Румунії – 45,4 тис. дол., у Польщі – 54,7 тис. дол. і в Словаччині – 61,7 тис. дол. США. ¹³

Важливою складовою побудови військової потуги є національне військово-патріотичне виховання. Процес цього виховання має бути безперервним i базуватись на засадах політики національної пам’яті, відповідати викликам, які постають перед Україною на даному історичному етапі, прищеплюючи любов до Батьківщини на прикладах героїчного військового служіння Україні. В цьому процесі потрібно передусім спиратися на українську військову традицію. В Законі України «Про основи національної безпеки» чітко сказано, що серед основних загроз безпеці України в інформаційній сфері є свідоме і цілеспрямоване маніпулювання інформацією історичного характеру. Давно відомо, що у війнах останніх десятиліть наголос робиться на руйнуванні ідейно-психологічного і соціально-психологічного поля противника, і результати цих операцій дорівнюють тим, які раніше досягалися кривавими війнами, державними переворотами, збройними акціями тощо. Що ж маємо сьогодні?

Проголошення української державності не спонукало політичну та військову еліту до зміни способу мислення, а також бачення проблем свого становища, власного погляду на історію рідного краю. Саме в цій сфері, а вона в певному сенсі є визначальною, репродукуються старі способи мислення. Не видно чітко усвідомлених та визначених на нормативному рівні й підтриманих суспільством стратегічних перспектив суспільно-політичного розвитку. Є нерозуміння військово-політичних питань, стратегії і національної безпеки. Через це немає налаштованості на реалізацію національних інтересів. Погляньмо, чи проводиться національне військово-патріотичне виховання на національно-історичних засадах.

На державному рівні визначальною є залежність національного військово-патріотичного виховання від світогляду керівників держави, депутатів Верховної Ради, уряду та зокрема Міністерства освіти, молоді та спорту, Міністерства культури і туризму, Міністерства оборони України та Генерального штабу ЗС, а також від їхньої освітньої підготовки та особистих національних патріотичних позицій. Велике значення в подальшому нарощуванні зусиль національного військово-патріотичного виховання українського за сутністю, мають політичні партії та громадські організації державницького спрямування.

На сьогодні Міністерство освіти повилучало зі шкільних підручників історії матеріали, в яких йшлося про героїчні подвиги Українських Січових Стрільців, УПА тощо. Це безпосередню пов’ язане з роллю Д. Табачника, його трактуваннями Другої світової війни, негативними висловлюваннями про ОУН та УПА. Він вживає при оцінці подій класичну радянську історіографічну схему. Міністерство освіти вилучає чи зводить до одного-двох речень важливі для нас події ХХ століття, які якраз і показуть боротьбу українців за здобуття української державності.

Замість гри для шкільної молоді «Джура» (це нагадування про наше козацьке минуле) рекомендовано «Зірницю» (бо так вона називалася за радянського дитинства міністра). Пан міністр добре пам’ятає відповідь на питання: «С чего начинается Родина? С картинки в твоем букваре». Він прагне довести, що батьківщина для наших дітей – не зовсім Україна, та й про героїв – туди ж… Тобто Міністр освіти воює з українським духом в навчальних установах.

Міністерство культури так і не спромоглося бодай на один художній фільм про сучасні ЗС України. А що гірше, відомий в Україні актор, син ще відомішого актора, грає роль старшини УПА в російському фільмі, де є епізод, коли повстанці розстрілюють мирне населення. Ця історична неправда у виконанні українських акторів (а точніше подальше перекручування нашої історії) працює на дискредитацію національно-визвольного руху. У Бога немає мертвих. Кожен, хто береться відтворювати наше історичне минуле, має відповідальність як перед сучасниками, так і перед минулими і прийдешніми поколіннями. І тут ключові слова – совість і відповідальність, а не гроші. Цей ряд національно незрілих вчинків наших митців можна продовжувати. А телебачення, а преса – неначе ми в іншій, сусідній державі…

Це створює передумови для зазіхання на територіальну цілісність України, в тому числі із використанням історико-гуманітарних аргументів. Тому правдива Військова історія України є важливою складовою національної пам’яті, одним із важелів гарантування безпеки і територіальної цілісності Української держави і одночасно інструментом захисту законних прав України і в міжнародно-правовій сфері. Ефективність національного військово-патріотичного виховання залежить і від національної позиції відомих особистостей. Щоправда, маємо тут і позитивні приклади. Зокрема, це відмова Василя Шкляра, автора «Залишенця», від Шевченківської премії, допоки Д. Табачник керує українською освітою.

Щодо війська. Пам’ять народна, а подекуди – меморіали, пам’ятники та могили свідчать про перемоги українського війська. Але багато перемог української зброї ще треба відродити в пам’яті українській, впорядкувати місця битв та могили Героїв. В час української бездержавності нам подавали нашу історію як історію поразок. З ініціативи Міністерства оборони, Кабінет Міністрів України 21.10.2009 р. була ухвалена Постанова №1140 «Про утворення Науково-дослідного центру воєнної історії», але вже 7.07.2010 постановою КМУ № 562 було визнано Постанову № 1140 такою, що втратила чинність. ¹⁴ Отже, сьогодні немає Науково-дослідного центру воєнної історії МО України, який мав би працювати, зокрема, на формування патріотизму на героїчних прикладах військової історії українського народу, на самоіндетифікацію української нації, українського вояка, на збереження національної ідентичності. В багатьох державах Європи є інститути воєнної історії при міністерствах оборони, зокрема і в Росії, і в Польщі. В деяких сусідніх державах повним ходом привласнюється наша мілітарна історія. Невже і далі нашу воєнну історію писатимуть нам зарубіжні інститути?

На двадцять першому році ЗС України доводиться констатувати: бойового прапора, який слугує чітким сигналом військовикам, що вони боронять цілісність та суверенітет Батьківщини, немає ще у багатьох військових частинах. (За даними Відділу військової символіки та геральдики ГШ ЗС України, з 1994 до 2009 року вручено близько 100 бойових прапорів. Проте з них базовому зразку відповідає лише половина). ¹⁵ Окремої розмови заслуговує збереження досі почесних найменувань військових частин ще радянських часів. Актуальним залишається і питання функціонування державної мови у ЗС України та інших військових формуваннях.

В Україні дотепер ще не позбулись остаточно радянських стереотипів, особливо коли йдеться про війну України з більшовицькою Росією (1917–1921 рр.), так звану громадянську та Другу світову війни. Упродовж тривалого часу нівелювалися і розчинялися у загальноросійському контексті досягнення українського воєнного мистецтва, національні традиції, наші військові діячі та й військові найменування.Перекручені факти, міфічні образи, штучно створені герої продовжують калічити свідомість людей, особливо молоді.

Пострадянська еліта, в тому числі й армійська, не відчуває своєї причетності до української військової традиції, а розв’язання проблеми, чиї та які традиції мають успадкувати Збройні Сили сучасної України, відіграє визначальну роль у сучасному військовому будівництві.

Нинішні Збройні Сили України, на прапорах яких написано гасло: «За Україну, за її волю», мають бути спадкоємцями всіх борців за волю України, носіями національних українських бойових традицій, Саме в цьому суть тяглості української військової традиції. Не можна визнавати незалежну Україну і не визнавати героїв національно-визвольної боротьби, які поклали мільйони життів за цю незалежність. Закономірно, що сучасні Збройні Сили України мали б розглядатися спадкоємцями кращих національних військових традицій козацтва, Українського Січового Стрілецтва, Армії УНР, Української Галицької Армії та УПА.

Ми не пішли шляхом формування Збройних Сил «з нуля», як це зробили країни Прибалтики. Хоча такі спроби були. Йдеться про Національну Гвардію України (04.11.1991 – 11.01.2000 р.). Це призвело до того, що радянська військова ментальність перейшла та закріпилась у ЗС України і почала блокувати їх розвиток саме як Національних Збройних Сил. Ця ментальність перейшла через конкретних її носіїв, які самі зголошувались на високі посади в ЗСУ, використавши кон’юнктуру моменту, але при цьому не бажали нічого змінювати. Це становить певну загрозу збереженню суверенітету України. Тому, власне, потрібна зміна способу мислення керівників цих структур щодо відродження та творення українських військових традицій.

Сьогодення диктує потребу відзначення визначних дат, перемог українського вояцтва за увесь період української історії під загальною назвою «Дні Слави української зброї». Ми маємо на увазі перемоги саме українських національних формувань та таких, які виборювали незалежність України. Виховувати націю потрібно не тільки на перемогах, а й на правді. Це на законодавчому рівні вже зробило багато європейських народів, у тому числі й наші сусіди. Зокрема, в Росії 1995 року ухвалено федеральний Закон «О днях воинской славы (победных днях) России» (від 13.03.95 № 32-ФЗ). Це перемоги тієї держави, до складу якої Україна раніше входила. Російська Федерація оголосила себе спадкоємницею СРСР, відповідно збройні сили РФ є спадкоємцями Радянської армії.

Україна повинна мати свою систему координат військових звитяг. Вшанування та плекання свого героїчного минулого заради майбутніх поколінь, збереження своєї самобутності і автентичності підносить нас в очах світу. Не підлягає сумніву, що історичні традиції переможної української зброї – один з важливих елементів національного військово-патріотичного виховання. Українська держава зобов’язана створити Пантеон Героїв та вшановувати Дні Слави Українського війська.

Щодо 6 грудня – Дня Збройних Сил України. За 20 років через ЗС України пройшли мільйони громадян, відслуживши строкову службу та за контрактом. І в цей день треба вшановувати саме ветеранів ЗСУ, а також тих, хто виборював незалежність України. Всім нам слід усвідомити, що якби ми мали власні ЗС, то не було б у нас голодоморів та депортацій. Сьогодні нам потрібні такі національні Збройні Сили, які будуть надійним гарантом Незалежності України і унеможливлять нові Крути. Модерні Збройні Сили мають виявити усвідомлені національні інтереси та прагнення української нації, засвідчити її самоповагу та пошану до суб’єкта своєї національної безпеки. Щоб цього досягнути, потрібно найперше визнати розвиток ЗСУ пріоритетним напрямом, забезпечивши фінансово, відновити авторитет армії. Це можливо, якщо державна влада на всіх рівнях демонструватиме політичну волю, державне бачення, професіоналізм, відповідальність та патріотизм. А з боку суспільства потрібен цивільний контроль за діяльністю держави у сфері національної безпеки, і щодо війська зокрема, а також спонукання уряду до належного фінансування Збройних Сил, підвищення стану їх боєздатності.

Із відновленням незалежності в 1991 р. Україна вступила у нелегкий період сучасного державотворення. Після багатовікової боротьби народу за право бути господарем на своїй землі українці дістали шанс в умовах миру творити власну незалежну і соборну державу. Та чи тривалий цей мир…

P.S. Коли ця стаття вже була завершена, відбулася ціла низка подій, які суттєво впливають на національну безпеку та оборону нашої держави:

Президент підписав закон про держбюджет України на 2012 рік. Відповідно до нього бюджет Міністерства оборони становить 14,171 млрд. гривень.

30 грудня 2011 р. оприлюднено Указ Президента України №1209 про встановлення Дня флоту України, який щорічно відзначатиметься в останню неділю липня. (Раніше, відповідно до Указу Президента України від 2008 р., День флоту України було встановлено в першу неділю липня ). Отже, в 2012 р. Військово-Морські Сили України відзначатимуть День флоту України в один день з Днем Військово-морського флоту Росії.

Міністр оборони М. Єжель анонсував чергове скорочення ЗС України на 15–20% впродовж 5 наступних років. «Передбачається суттєво покращити їх технічне оснащення, за рахунок чого, без втрати боєздатності, кількість військовослужбовців Збройних Сил України буде скорочено до 130 тисяч осіб», – заявив М. Єжель. Він також зазначив, що до 2017 року планується підвищити грошове утримання військовослужбовців, а за рахунок реорганізаційних заходів ЗС за 5 років зможуть зекономити до 717 млн. гривень. ¹⁶

Зменшення чисельності українських Збройних Сил – це один із неминучих шляхів деградації України як держави, прокоментував керівник Центру військово-політичних досліджень Дмитро Тимчук заяву міністра оборони М. Єжеля.

Міністерство виділяє на корветну програму в 2012 році менше 464 млн. грн. при потребі понад 16 млрд, тобто 4 корвети будуватимуть 37 років на фоні проблем ВМС, а міністр мріє про якісь роботи та суперозброєння. Щодо високої зарплати військових у 2017 році. Влітку 2010 р., потім у жовтні 2011 року військове керівництво клялось, що посадові оклади військовослужбовців зростуть на 55%. В 2010 р. вони не зросли, а дещо збільшили премії, в 2011 р. – ще гірше, сьогодні січень 2012 р., але оклади ні на копійку не зросли. Який вже там 2017 р., коли Міністерство оборони на місяць вперед нічого прогнозувати не може? – запитує експерт.

Будь-кому зрозуміло, що за умов проголошеної позаблоковості чисельність ЗС має різко зрости, адже, по суті, ми готуємося до кругової оборони. При цьому аж ніяк неможливо сказати, що українська влада здатна нейтралізувати зовнішньополітичні загрози дипломатичними засобами, на сьогодні ми бачимо тільки суцільні провали Києва на міжнародній арені. За таких умов максимально скорочувати армію – це самогубство. ¹⁷

Рівень патріотизму влади будь-якої країни визначається її ставленням до питань оборони, до збройних сил, адже безпека нації та держави – головна умова розвитку суспільства.

Примітки

1. Затримка на старті. Український тиждень // № 33 (198), серпень-вересень 2011, С. 27.

2. А. Єрмолаєв, В. Тютюнник, В. Горовенко. Реформа Збройних cил України: актуальність, міжнародний досвід, національні особливості та пріоритети. Збройні сили в епоху Нового Модерну (XXI) // Дзеркало тижня. Україна, № 25, 08 липня 2011. http://dt.ua/POLITICS/reforma_zbroynih_ cil_ukrayini_aktualnist,_mizhnarodniy_dosvid,_natsionalni_osoblivosti_ta_prioriteti-84133.html

3. Підсумки розвитку Збройних Сил України в 2010 р. Біла книга 2010. Збройні Сили України. Київ, 2011. С. 11.

4. Валентин Бадрак. Армія для парадів? // Дзеркало тижня, № 44, 02 грудня 2011. http://news.zn.ua/TECHNOLOGIES/ukrainskaya_armiya_...

5. Ірина Штогрін. Хто паплюжить армію, не є патріотом України. – Кузьмук http://www.radiosvoboda.org/content/article/244135...

6. Реймон Арон. Мир і війна між націями. Київ, Юніверс, 2000. С. 546.

7. Валентин Бадрак. Армія для парадів? // Дзеркало тижня, № 44, 02 грудня 2011. http://news.zn.ua/TECHNOLOGIES/ukrainskaya_armiya_...

8. Петро Процик. Нерідне військо рідної держави, або грошей нема // Універсум, № 9-10, 2011. С. 32-33.

9. Ю.І. Єхануров: «Час повернутися до Збройних Сил обличям» // Народна армія, 7 травня 2009 року.

10. Петро Процик. Нерідне військо рідної держави, або грошей нема // Універсум, № 9-10, 2011. С. 32-33.

11. Повідомлення СОУ за підсумками круглого столу «20 років на шляху відродження Збройних Сил України». 07.12.2011. http://uoun.wordpress.com/2011/12/07/повідомлення-...

12. Вікторія Скуба, Іван Капсамун. Грошей немає. Є почуття. Експерти про стан українського війська. // День», № 222, 6 грудня 2011. http://incognita.day.kiev.ua/groshej-nemaye-ye-poc...

13. А. Єрмолаєв, В. Тютюнник, В. Горовенко. Реформа Збройних cил України: актуальність, міжнародний досвід, національні особливості та пріоритети. Збройні сили в епоху Нового Модерну (XXI) // Дзеркало тижня. Україна, № 25, 08 липня 2011. http://dt.ua/POLITICS/reforma_zbroynihcil_ukrayini...

14. Офіційний вісник України, 2009 р., № 83, ст. 2813.

15. Хорошунов М. Бойовий прапор має бути актуальним та вмотивованим. Народна армія. 14 січня 2010р. http://vijsko.milua.org/prapor.html

16. http://censor.net.ua/news/194211/ejel_anonsiroval_ ocherednoe_sokraschenie_armii_na_20

17. http://hvylya.org/news/exclusive/17755-slushaja-fa...