Де взяти енергію розвитку для України?

Олег К. Романчук
шеф-редактор журналу «Універсум»
публіцист, журналіст, письменник, кандидат філологічних наук, доцент кафедри української преси ЛНУ імені Івана Франка

Не досягли ми тих висот,
Що сяють iншим в морi слави...
Бо помиляється й народ,
Коли немає ще держави.

Володимир Сосюра. «Мазепа»

Іронія нашої долі, на жаль, спростовує тезу про «виборену незалежність», хоча й не заперечує одвічного прагнення до неї, як і не скидає з рахунку великих епох змагань за самостійність і видатних постатей державного й громадянського чину. Та все ж, незважаючи на те, що доля пам’ятає кожну, навіть безневинну жертву боротьби за самостійність, незалежність як політична реалія 1991 року прийшла парадоксаль­ним чином від імперських васалів з вели­кого перестраху розплати і втрати вла­ди тих політичних структур, що безроздільно панували в добу тоталітаризму.

Але далеко не кожен колишній борець за свободу, а точніше проти комуністичного тоталітаризму, лишився прин­ципово не споживацьким, як рівно ж не кожен колишній член компартії належить до партійного лобі, яке працює на повернення старої системи і державне підпорядкування Москві. І тому, коли під час ухвалення законів і тарифікування постанов, що зраджували інтереси на­ції, ігнорували пріоритети молодої держави і загрожували національній безпеці, колишні демократи стояли поруч з колишніми комуністами, чи то не бачачи правди, чи то не бажаючи її бачити, вони разом творили одну партію. Несформовану, незареєстровану, але, як влучно називають її в народі, – партію влади.

Найміцніший їхній оплот у Верховній Раді, де вони, національно мімікрувавши, обійняли ключові посади, застосувавши класичний метод, від якого гинули всі революції: надання депутатам усіляких пільг, узаконення статусу недоторканності, отримання найширших можливостей для збагачення та доступу до влади. Управління державою не спроможне вийти з кризового піке. І не вийде, якщо не буде змінена Система. Власне тому останнім примарним обов’язком українців і залишається: вижити, вижити будь-що, коли саме для цього й зостається щораз менше підстав.

Спад виробництва, стрімка інфляція, міжнародні боргові зашморги, енергетична криза, економічний шантаж з боку північно-східного «стратегічного партнера», напівпрозорі кордони, постійні метаморфози з облаштуванням державно-політичного ладу, бюджет, що затверджується постфактум або ухвалюється депутатами, які навіть не читають написаного, перешкоди розширенню вітчизняного приватного виробництва, розгул корупції, скомпрометоване (по суті приватизоване) судочинство, демілітаризація війська, брак належного контролю за виконанням вкрай потрібних державі законів – такою є Україна, в якій останнім часом помітне зростання українофобії.

Ситуація надзвичайно критична. Не лише доля суверенної держави, але й середовище її існування (насамперед йдеться про біосферу, яка щодня відчуває наслідки Чорнобильської катастрофи та ентропійної діяльності гомо совєтікуса) опинилися під загрозою. Довго тривати цей стан невизначеності не може. Перед Україною невеликий вибір: або стати якісно новою соціально-політичною системою, або ж піти в небуття.

«Українська нація – починаючи принаймні від другої половини XVI століття (українські козацькі повстання), – була, як ні один європейський народ, носієм колосального заряду революційної енергії. Майже кожне століття приносило повстання, революцію на українських землях. Метою всіх цих рухів – до повстання 40-х років нашого століття включно було, в остаточному результаті, здобуття, утворення незалежної держави. Нічого дивного, що українці стали об'єктом такої ненависті й такого винищування, паралелей яким важко знайти в історії. Як об’єктові геноциду і етноциду українцям довелося принести більше жертв, як при етноциді (беру для порівняння XX ст.) євреїв і вірмен. Етноцид українців проводився особливо рафінованими методами, рідко поширеними у світовій практиці: штучним голодом, винищуванням у першу чергу інтелігенції.

Найбільших ударів зазнала українська нація у XX ст. від своїх ближчих та дальших імперіалістичних сусідів, озброєних у їхній винищувальній акції відповідними ідеологічними доктринами – від російського монархізму та російського комунізму, від польської національної демократії та польського національного комунізму, від німецького націонал-соціалізму.

Українська нація за свою революційність, небажання зносити чуже панування стала об’єктом страшної ненависті цих же ближчих і дальших сусідів. Практика панування над українською нацією не була засуджена міжнародною громадськістю; правда про Україну, її минуле та сучасне блокується у міжнародному масштабі. Злочинці – вороги українського народу, представники ідей українофобії дуже активні досі» [1].

У певний період національною ідеєю для українців була ідея власної держави. За неї мільйони йшли на прю з ворогом і помирали. І ось тепер, коли на політичній мапі світу два десятиліття тому появилася Українська держава (інша річ, що держава ця від 2010 року дедалі більше набуває ознак малоросійської), українці здивовано запитують один одного: для чого нам така незалежність?

Cуспільство, яке дісталося Україні у спадок від СССР, – майже всуціль суспільство маргінальне, в ньому впереваж верховодить чернь. Консолідації на рівні національної ідеї практично немає. Дивуватися нічого – нинішня Україна є уламком совєтської імперії, фрагментом совєтської Системи.

Наслідком триваючої в Україні гуманітарної кризи є загальновідомий занепад культури, суспільної моралі, виховного й освітнього процесу. А все через те, що існує криза світоглядна.

«Європейське майбутнє для України» – це банальний ідеологічний штамп, а не ефективний дороговказ у майбутнє. Це аж ніяк не національна ідея на сучасному етапі. Українці конче мають знайти відповідь на запитання: «Для чого живемо, навіщо нам держава?». Українці мають усвідомити свою особливу місію, щоб не розчинитись у глобалізованому світі. Економічний до­б­робут не може бути ідеалом. Треба ін­тенсивно шукати власний шлях розвитку, а це неабияка інтелектуальна праця. Лише копіювати чуже (найперш ро­сійське, бо «найближче»? і «рідніше»?) – безглуздя. Про інновації треба думати, про модернізацію економіки. Необхідна національна Мрія. А ще патріотизму треба навчитися. Українцям для ус­піху суттєво бракує патріотизму. Має бути спільне бачення майбутнього, має бути консолідована еліта.

Національна ідея – це не економічний прагматизм, не бажання конче жити заможніше, а непростий шлях до самоствердження української державної (а отже й власної) суб’єктності на світовій арені, вироблення чіткої ідентичності з-поміж інших націй та народностей.

Добре планування полягає у стимулюванні до дії – розумно і свідомо вибрані, реалістично й точно окреслені цілі, які можна здійснити. Цілі мають збігатися з можливостями, інакше – втрата ресурсів на авантюрні прожекти.

На жаль, вітчизняний так званий істеблішмент виявився нездатним до стратегічного планування розвитку Української держави. Він досі не усвідомив, що в країні, позбавленій національної ідеї, економіка ніколи успішно не розвиватиметься. Бо не економіка керує ідеями, а навпаки – ідеї стимулюють розвиток економіки, нації, породжують рух суспільства у майбутнє.

Українцям слід було пояснити зрозумілою мовою, що сучасне суспільство повинне мати науку світового рівня, інакше плентатиметься у хвості науково-технічного прогресу. Та гуманітарно-поетична еліта, з якої наприкінці 80-х – на початку 90-х років минулого століття впереваж складався демократичний рух, не усвідомлювала високого значення науки й новітніх технологій. Наука в Україні досі виконує роль падчерки, додатка до освіти – тому й втрачаємо через відплив інтелекту в інші країни сотні мільйонів доларів щорічно.

«Cьогодні ми знову переживаємо фрустрацію, крах наших споді­вань на повноцінне національне життя українців в Україні. Руйнують усе... Рефор­му­вання в освіті, що мало на меті її українізацію з проекцією на європейські стандарти, розширення сфери функціонування української мови, відродження національної культури та національного патріотичного виховання. Тепер маємо в розпалі агресивний нас­туп на все українське», – з болем відзначив профе­сор Іван Вакарчук, ректор Львівського національного університету імені Івана Франка, міністр освіти і науки України (2007–2010) у своїй до­повіді з нагоди надання йому звання почесного доктора філософії в Україн­ському Вільному Університеті в Мюн­хені 8 лютого 2011 року.

1907 року Михайло Грушевський висловив оригінальну думку: «Повна самостійність і незалежність є послідовним, логічним завершенням запитів національного розвитку і самовизначення будь-якої народності, що займає певну територію і володіє достатніми задатками й енергією розвитку».

Сім десятиліть перегодом російський вчений Лев Гумільов, засновник нової науки етнології, що дістала визнання в усьому світі, фактично розвинув цю ідею, висунувши концепцію розвитку й життя етносів, за якою кожен народ проходить своєрідні енергетичні стадії; в залежності від цієї «енергоозброєності» народи й етноси можуть здобувати нові ступені власної свободи й незалежності або ж втрачати те, що мали.

Україні, як будь-якій самоорганізовувальній системі, притаманний певний запас вільної енергії – частини внутрішньої енергії системи, яку вона може витратити на виконання роботи і поповнення надходження енергії ззовні.

Наша країна, приміром, має чималі запаси внутрішньої енергії (знамениті чорноземи, корисні копалини, чудовий клімат – енергія Сонця), у той же час у нас вкрай низький рівень соціальної культури (невпорядкованість життя, побуту, стосунків, виробництва), що не дає належним чином використати багатющі природні ресурси, тобто йдеться про замалий, як для такої держави, потенціал вільної енергії. Значною мірою це є наслідком страхітливого соціального експерименту над українським селянством, вчиненого сталінським режимом.

Такого високого рівня ентропії на теренах України раніше ніколи не фіксувалось. Він навіть перевищив руйнацію періоду гітлерівської навали. Японія, котра не пережила страхіть Голодомору, володіючи незначними запасами внутрішньої енергії, завдяки високому рівневі впорядкованості (внутрішньої культури, культури побуту і виробництва) має значний запас вільної енергії і напрочуд раціонально його використовує.

Досі не досягнуто енергетичного унезалежнення від Росії. З різних мотивів. Україна й далі сидить на «газовій голці» після укладення згубних для держави контрактів. На межі технічних можливостей експлуатуються застарілі енергоємні структури економіки. А тим часом власних енергоресурсів предостатньо – шельф Чорного й Азовського морів, родовища сланцю й природного газу Донецько-Дніпровської западини…

Про причини браку «енергії розвитку» в Україні пише французький історик Ален Безансон: «Існують дві перешкоди для остаточного формування української нації – давній дефіцит еліти і старанно культивований Росією розбрат усередині українського народу… Російське гноблення розпочалося не вчора» [2]. Ще одна думка нашого сучасника: «Як на мене, чи не найбільшою проблемою, яку ми не тільки вирішувати, а й називати лякаємося, є російська етнічна присутність, через яку Кремль і проводить антидержавницьку, антиукраїнську політику на наших теренах» [3].

Про причини браку «енергії розвитку» в Україні писав у своїх споминах і генерал-хорунжий Юрко Тютюнник: «Ми мали сприяючі умови, щоби творити – наш ворог, Росія, захитався в своїх найголовніших підвалинах. Ми мали знаменитий матеріал для будівлі – спалахнувші революційним ентузіазмом народні маси. Та серед керманичів Центральної Ради не знайшлося людини з творчим генієм. В нас були каменярі і часом непогані, але не було архітекторів-творців. Ми не мали провідників. Ті люди, що вважали себе провідниками, не були ними… Як боялися провідники нашої демократії відірватися від Петербурга, як прагнули вони порозуміння-угоди з нашими ворогами!.. І в тому власне й була наша трагедія, що вони не вміли говорити з ворогами як слід, ще більше, вони не вважали росіян за ворогів» .

Як наслідок – большевицько-російська окупація, колонізація, Голодомор-геноцид, німецька окупація, комуністична переокупація, «інтернаціоналізація», будівництво комунізму, «развітова соціалізма», «созданіє савєтскава чєлавєка»… І весь цей антилюдський експеримент здійснювався на українській землі упродовж семи десятиліть, знищуючи дорогоцінний інтелектуальний матеріал, розпилюючи енергію розвитку українців.

Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікація. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніаль­на еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Треба врешті-решт усвідомити, що Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Зрештою, про це давно писалося і мовилося.

Читаємо у Петровського-Штерна:

«Подібно до образу ірландців у британському імперському дискурсі, існував стереотип українців у російському імперському дискурсі: недоцивілізовані, нестримані, гарячкуваті, кумедні, схильні до спалахів насильства, пияки, мають сентимент до славних козацьких часів і байдужі до часу теперішнього. Після політичної інтеграції до складу Російської імперії, а відтак СССР, Україна перестала бути підлеглою країною, але, як застерігає Тері Іґлтон, країна може бути рівноправною з іншими в політичному плані, але підлеглою в соціяльному і культурному. Так само, як Ірландія хиталася між покірною імперською провінцією і паростками національного повстання, Україна сприймала себе і лояльним південно-західним краєм імперії, і волелюбною бунтівницею. Українська колоніяльна ситуація була такою ж строкатою, що й ірландська, де «в різні часи і в різних місцевостях… перепліталися і співіснували різні форми колоніялізму» (Тері Іґлтон). Але на відміну від Ірландії, перехід України до постколоніяльного і національного ускладнювали рецидиви колоніяльного (від початку 1930-х до кінця 1980-х), яким передував короткий період національної незалежності. Навіть погоджуючись, що Україна за совєтських часів пережила економічну модернізацію, чимало виграла від совєтської культурної і промислової революції та вирвалася з аграрних економічних пут, не можна не побачити сліди колоніалізму в сучасному українському суспільстві, культурі й мові» [4].

Констатує український поет Мойсей Фішбейн:

«В українців забирали землю, мову, культуру, історію, волю, саме життя. Винищували під корінь українську інтелігенцію, українську еліту. Ув’язнювали й розстрілювали. Винищували цвіт української нації – українських хліборобів. Висилали в Сибір. Убивали голодом. Чинили геноцид. Ті, хто сьогодні сміє заперечувати, що Голодомор 1932–1933 років був геноцидом української нації, не бояться й не знають Бога. Вони знають і бояться лише пахана й кілерів. Вони пахолки. «Раби, підніжки, грязь Москви». Вони не українці. Вони україноподібне чортовиння. Вони виплодки народовбивць. Із тими, хто сміє заперечувати, що Голодомор був геноцидом, мають розмовляти не публіцисти, не політологи, не політики, а українські слідчі (я наголошую: українські слідчі)» [5].

Все це призвело до того, що українці виявились неготовими до змін, які поставила перед ними епоха наприкінці XX століття. Інфантилізм, патерналізм – закономірні наслідки деформації суспільної свідомості, результат кривавих соціальних експериментів. А у висліді – ностальгія за ефемерним порядком, що існував у часи большевицького тоталітаризму. Відчутно бракує переконаних прихильників демократії (трохи більше половини населення) – соціологи вважають, що демократія поза небезпекою, коли має підтримку трьох чвертей населення.

Чимало українців досі бояться поняття «націоналізм». А тим часом національне питання у світі актуалізується. Зокрема, нашою північно-східною сусідкою. Андрєй Колєсніков, оглядач російської «Новой газеты», в січні 2011 року констатував, що визріли передумови для того, аби респектабельний російський націоналізм, який у своїй масовій іпостасі перетворюється в російський фашизм («Росія для росіян», гасло маньчжурських російських нацистів «Слава Росії!» та ін.), ставав політичною й навіть електорально привабливою силою.

Будуючи національну державу, Росія не полишає ідеї відновлененя імперії за рахунок інкорпорації України. Тож декому з квасних малоросів і занадто гарячих прихильників єднання з Росією варто прислухатися до думки академіка Ніколая Амосова, озвученої академіком Ярославом Яцківим: «Я русский до мозга костей, но я вам говорю: ничего хорошего Украину не ждёт, если она пойдёт в Россию».

Боятися слід не поняття «націоналізм», а «совєтськості». «Совєтський» – це найперший ворог незалежності, української ідентичності, українства. «Совєтський» – це колонізатор, який використовує російську мову як зброю колонізації.

«Вважається, якщо народ втратив три відсотки найактивніших людей, то він – переможений. Українці в XX столітті втратили, напевне, третину, якщо не половину, населення. То були найактивніші люди… В Україну навезли дуже багато чужорідного і ворожого Україні елементу. Він живе тут спокійно, він ненавидить цю країну… Тепер в Україні фактично влада росіян, а не українців. Це російська влада у нас. Очевидно, треба буде боротися за встановлення української влади, – констатує нинішню ситуацію в Україні Василь Овсієнко, колишній в’язень совісті совєтських таборів, координатор програм Харківської правозахисної групи. – Протистояння (між українцями і росіянами. – О. Р.) стає цілком чітким» [6].

Зміцніла (не без допомоги заморських й вітчизняних «радників», численних «любих друзів», добре вишколених представників «п’ятої колони») постсовєтська Ретросистема (її український різновид) рухається шляхом соціальної, економічної та моральної деградації.

Соціальна форма руху людства пов’язана з його організаційною діяльністю. Завдяки розуму (розумовій діяльності) засвоюється негентропія (міра впорядкованості, або ентропія з оберненим знаком). Тобто зменшується ентропія (міра невпорядкованості), хаос. Правильне розв’язання завдання означає створення додаткової негентропії (впорядкованості). Натомість помилки, допущені розумом, означають зростання невизначеності, невпорядкованості, тобто посилення ентропії.

Споконвіків українцям було притаманне вміння зменшувати ентропію шляхом умілого господарювання, налагодження побуту, належного виховання юного покоління, прагнення до навчання.

«Українцям ніколи не потрібна була влада, тому що нація має чудову властивість до самоорганізовування та саморозвитку (згадайте, скільки міст України отримали магдебурзьке право в період фактичної відсутності центральної влади в країні)… Знову ж в котрий раз українці проявляють чудеса самоорганізовування: немає роботи – самі її знаходять за межами країни, немає товарів у магазинах – привозять його з Туреччини чи Польщі та самі продають його на ринках, немає продуктів – розквітли базари, не працює грошово-кредитна система – розвинувся бартер та працює долар» [7]

Як бачимо, ця складова української свідомості (здатності до самоорганізовування) не щезла. І цю свідомість – здатність до самоорганізовування – слід передати молоді, в якій (є підстави думати) глобальні виклики XXI століття розбурхають приспану/заховану енергію розвитку. Один із яскравих прикладів соціального самоорганізовування – Майдан-2004.

У цьому контексті актуально звучить сентенція Мирослава Ірчана, висловлена на початку 20-х років минулого століття з приводу природного стремління української нації до самоорганізовування:

«У народі великої України захована давня верва, розмах. Це – народ колосальної енергії, народ індивідуальностей і контрастів. Він здоровий, як дуб, і гнилий, як порохно. Твердий, як мур, і гнучкий, як дамасценське залізо. Народ мрійників і романтиків. Уміє на кожному кроці ризикувати життям і майном. Він має забагато людей ініціативи, і це закопує його. Кожний має свою думку й після неї все робить, бо переконаний, що вона найкраща. В цьому випадку треба нового генія – колективу, що зберіг би в тому народі непропащу силу енергії і звернув її на належний шлях, дав йому всебічну освіту, а тоді стане він зразковим народом, другою Німеччиною на Сході» [8].

Розмірковуючи про українську націю, енергетику і таланти, академік Ігор Юхновський відзначає: «Споконвіків українці займали чорноземи. Це специфічна агресивність. Українці займали чорноземи, щоб господарювати, вирощувати пшеницю, худобу. Тож, якщо мова йде про енергетику, то і тепер, і в майбутньому стійка енергетика України, мабуть, набуватиме, підкреслюю, стійкості саме на наших чорноземах. Йдеться не лише про вирощуваання талантів на талановитій землі, а взагалі – про її енергетику. Україна володіє 40 млн. гектарів сільськогосподарських угідь, 30 млн. га з них – рілля» [9].

Вже давно назріла аграрна реформа. Але без урахування державних інтересів вона загрожує появою великих латифундій, люмпенізацією, масовим безробіттям, поглибленням деградації села і виснаженням землі.

Українці дуже багато втрачали і продовжують втрачати, бо не мислять по-українськи, хоча мислення рідною мовою – це найбільш глибоке логічне мислення, це процес з найбільшою економією енергії (академік Ігор Юхновський). Саме тому «програма повсюдного впровадження української мови у процес навчання і творчості – як в освіті, так і у виробництві, і в культурі – належить до головних завдань як сьогодення, так і майбутнього» [9].

Відповідаючи на запитання, скільки років нам йти до української України, знаний історик Ярослав Дашкевич замислено мовив: «Боюсь, що довго. Завдання, мабуть, на десятиліття. Можуть бути на тій дорозі і якісь катаклізми, які той процес можуть приспішити. Можуть люди не витримати». Сказано це було в січні 2008 року.

Два роки перегодом доктор хімічних наук Октавіан Ксенжек вже ставить питання руба: бути чи не бути Україні – ось у чому питання. І аргументовано резюмує: «Український народ абсолютно бездарно прогавив унікальний шанс створити свою державу. Головне дійство вистави відбувається за завісою… «Українська нація» (тут йдеться про державний, а не етнічний сенс терміна), можна сказати, «всуху» програла «совєтській нації». Якщо вона й другу фазу проведе з таким самим результатом, то це стане термінальним актом історії української національної держави. Назва «Україна» ще якийсь час, ймовірно, збережеться, але тепер вже не за незалежною державою української нації, а за резервацією спадкоємців «совєтської нації», що привільно розташувалися на території, яка колись належала українцям» [10].

2010 року побачило світ дослідження американського політолога, директора приватної розвідувально-аналітичної організацї Stratfor Джорджа Фрідмана «Наступні сто років. Прогноз подій XXI століття» [11]. . Лише дві цитати з цього прогнозу: «Україна, яка тягнеться до іншої Європи, не може ні конкурувати з Європою, ні брати участі в її житті. Природні економічні відносини пов’язують Україну з Росією. Україна залежить від поставок енергоресурсів з Росії й в остаточному підсумку схильна до того, щоб змиритися з військовим пануванням Росії...»; «Ут­верд­ження російського впливу в Києві – лише справа часу... Нове поглинання Білорусі й України російською сферою впливу стане фактом у наступні п’ять років. Коли це станеться, Росія повернеться до кордонів з Європою» .

Чим керувався Джордж Фрідман, виносячи такий нищівний для України вердикт? Чого тут більше: реалій нашого часу чи маємо типовий приклад замовного «чорного піару» з арсеналу російських «айворників» – спеціалістів з інформаційних воєн? Так чи інакше, але українцям є над чим замислитись.

Проблема вибору – одна з головних не тільки політичних, а й психологічних проблем. Невибір чи відмова від вибору – все одно свідчать про певну позицію. Тут завжди вирішальним є суб’єктивний фактор. На чий бік пристане українська молодь, який вона зробить вибір, такою і буде Україна. Саме тому реанімується совєтська «Зарніца», переписується історія на догоду Москві, яка використовує різноманітні засоби, методи й ресурси для втягування в облудний «русскій мір» все ще значною мірою осовєтизованих українців. Страхи Кремля зрозумілі: саме незалежний, об’єктивний, сучасний позаколоніальний світогляд молодого покоління українців унеможливлює відновлення російської імперії.

«Іде боротьба, і боротьба не на жарт: за мову, за віру, за тлумачення минулого і модель майбутнього України. І за місце Росії в цьому українському майбутньому. Кожний успіх у цій боротьбі має свою ціну, кожний крок дається кров’ю, потом і слізьми», – визнав запек­лий українофоб Костянтин Затулін 4 березня 2010 року на сторінках «Известий в Украине».

В Україні багато тих, хто перебуває в ідеологічній, ментальній та матеріальній залежності від Росії, яка, вже не криючись, проводить політику культурної дестабілізації в Україні. Ставки надто високі: йдеться про цілковите поглинання України з її матерільними та інтелектуальними ресурсами. Інакше Росія опиниться на задвірках світової цивілізації. І жодні корисні копалини їй не допоможуть.

Картина світу з сайту Wikileaks – більш ніж похмура, на планеті точиться Велика Інформаційна Війна. Україна стала її заручницею. Гуманістичні принципи порушуються. «У нашому домі йде реставрація імперського режиму за ширмою декларативного суверенітету. Ми зберігаємо атрибути незалежности, але втрачаємо незалежність… Сумний факт: ми програли ос­ві­тянську битву, ми втратили можливість формувати свідомість молодих українців» [12].

На це, по суті, звертає увагу патріарх Київський і всієї Руси-України Фі­ларет: «Якщо душа українська, то й держава буде українською. А коли душа хохляцька, такою ж буде й держава» . Тобто, Українська держава має спиратися на духовну основу – єдину помісну православну церкву.

Тим часом існує реальна загроза потрапити в обійми православ’я московського штибу, далекого від модерних запитів сучасності, від демократії. Йде відкритий наступ на свободу совісті – з літа 2010 року Москва взялася за активну реалізацію масштабного плану знищення Української православної церкви Київського патріархату. В хід пущені рейдерські, брутальні методи навернення парафіян УПЦ КП у так званий «русскій мір».

Нині духовний фактор важливіший за матеріальний. Це дуже добре розуміє Росія. Саме тому вона за найменшої нагоди вроздріб і оптом збуває як залежаний, так і модерний інформаційний колоніальний товар...

Українців за всяку ціну прагнуть навернути на російський шлях. А це шлях в нікуди – неозброєним оком видно, що наскрізь корумпована, автократична Російська Федерація апріорі не спроможна модернізуватись.

Північно-східна сусідка, яка сама не визначилася з проектом власного майбутнього (ці вічні хитання між «євразійством» і своєю особливою місією на планеті), не припиняє постачати в Україну різноманітні деструктивні ідеї. Відтак потенціал української нації, яка все ще перебуває в пошуках ідентичності, залишається нереалізованим.

25 квітня 2011 року Йосип Кобзон на «Інтері» натхненно виспівував: «Где бы ни были мы, мы живем по московскому времени». Звісна річ, підтекст пісні, лейтмотив концерту, трансльованого так званим українським телеканалом, зрозумілий: насаджується російсько-совєтська імперська семіотика «масковскаго врємєні». Та для нас, українців, є свій час – київський. А ще є час за Грінвічем. Світовий час. Саме за ним слід звіряти прагнення жити за європейськими, світовими стандартами, не євразійськими.

Як протидіяти «русскому міру»? Дуже просто: треба «будувати український світ». Демократичний, цивілізований, сучасний. Буду­ва­ти наполегливо, цілеспрямовано, якісно, відкрито розвінчуючи імпер­сь­кі ідеологеми північно-східного сусіда, викриваючи його антидемократичну сутність, ліквідовуючи комуністичну семіотику неоколоніалізму, даючи тверду відсіч різноманітним спецопераціям.

Українська ідея – це творення европейської Української держави: висококультурної, правової, авторитетної, освіченої. Головне – повірити у власні сили й можливості. А для цього найперш маємо вилікуватись від церебропатії – ліні думати й аналізувати. Треба змінювати свій менталітет. Час соняшників і хрущів, що гудуть над квітнучими вишнями, безповоротно минув. Настав час радикальних інновацій, запровадження новітніх технологій. Прагнути до європейських стандартів життя, не прагнучи при цьому змінюватись культурно, світоглядно – нонсенс. «Єв­ро­пеїзація» українців можлива найперш через розвиток соціальної культури. Йдеться про створення мостів взаємодовіри між громадянами, навчання людей цивілізованих міжособиснісних стосунків. І роль просвітництва, налагодження найширших контактів із Заходом тут важко переоцінити.

Складні процеси на планеті (зокрема, конфлікт цивілізацій) також наклали відбиток на перебіг державотворення в Україні. Позитивна, на перший погляд, ідея вільного поширення інформації в світі призвела до брутальної експансії інформаційного, культурного колоніалізму з боку Росії.

Українці мають полюбити себе. Мають ліквідувати породжену совєтськістю світоглядну розруху у власних головах. На щастя, ще є мільйони українців, котрі розуміють, що таке Українська ідея, які можуть виставити позов чинній владі щодо порушень прав і свобод, зафіксованих у Конституції. Держава починається з нас самих. Самі українці повинні змінити Україну й сотворити повноцінну державу.

Видатний український географ і геополітик Степан Рудницький стверджував: «Українська справа – се велика справа, може найбільша з усіх европейських справ! Наука з того для всіх українців: ніколи не зводити української справи ні в якому напрямі на загуменок московській, польській чи іншій!.. Ми – великий народ, наш край – величезний, ми мусимо бути так високо поставлені серед інших народів Европи, як нам після нашої численности й після величини нашої країни належиться!».

Але поки народ не продемонструє владі, що обирає її не для розв’язання приватних проблем самої влади та її безконтрольного збагачення, нічого в країні не зміниться. Безумовно, велика проблема криється в українському суспільстві, котре породило таку владу. Влада – це своєрідне дзеркало душі суспільства. Треба визнати: нинішнє суспільство слабке і не може примусити владу (лідерів) реалізувати важливі суспільні проекти. З іншого боку (це відомо з теорії управління), суспільна система дублює риси влади/керівництва. І якщо на вершині управлінської піраміди опиняється марнославний, жадібний, ображений, переобтяжений різноманітними комплексами, спраглий до комфорту, ситості й збагачення мстивий суб’єкт, то нічого доброго від такого керівництва очікувати не доводиться. Значна кількість складових системи «мавпуватиме» владу. А це до успіху не приводить. Своєю чергою, суспільство, котре б функціонувало на засадах самоорганізовування, сучасну українську владу не влаштовує. Тож має змінюватись і саме суспільство, почавши нарешті знищувати в собі совєтськість і всі похідні від нього – хамство, патерналізм, інфантилізм, культурне здичавіння замість прагнення до європеїзації. А європеїзація у нашому розумінні – це передусім знищення корупції, це творення егалітарного суспільства, спроможного забезпечити кожному громадянинові гідного рівня життя.

В Україні необхідна радикальна зміна світоглядної, політичної, економічної та соціальної системи. Без відродження суспільної довіри держава не здатна до розвитку, до модернізації. Тоб­то йдеться про нагальне творення соціального капіталу, своєрідного клею, що з’єднує суспільство в одне ціле. Державу збереже лише сконсолідованість народу. Кожен має запитати себе: що я зробив для держави? А не навпаки.

Років десять тому Євген Марчук, політик більш ніж поінформований, слушно зауважив, що для того, щоб зайняти в майбутньому гідне місце у світовій спільноті, українському суспільству треба здйснити радикальну інтелектуальну і соціальну трансформацію.

Українці мають виробити в собі почуття самоповаги, поваги до власної історії, як це, до прикладу, притаманно грузинам і вірменам. Треба віднаходити в собі найкращі якості, відтак культивувати їх, попри всі перешкоди. З населення має постати народ. Інакше успішні реформи будуть неможливі. Маємо зрозуміти, що жоден кредит від МВФ не допоможе у становленні цивілізованої, демократичної держави, бо лише творча праця, боротьба з аморальністю й корупцією сотворить успішну Українську державу. Буде держава – буде політична нація. Тож маємо утверджувати, пропагувати позитивний потенціал нашої історії. А для цього треба позбутися пасивності, байдужості, фаталізму й покірності. Врешті-решт маємо стати національно егоїстичними.

У період трансформації суспільства від тоталітаризму й колоніалізму нація формується, по суті, заново. Існує конечна потреба кардинальної зміни світогляду народу в цей складний державотворчий період. На жаль, в Україні цього не сталося. Причина відома – катастрофічна нестача еліти з державницькими традиціями.

Одні політики не втямили важливості здійснення своєрідної конверсії свідомості багатьох українців від колоніальної до державницької, яка полягає в утвердженні національної та людської гідності, знищенні рецидивів/реліктів совєтськості, прищепленні відчуття самобутності, неповторності, виробленні твердих рис самоповаги, загальноукраїнської спільності.

Інші політики (малороси й представники метрополії) вмент відчули й усвідомили загрозу своїм інтересам у формуванні єдиного державотворчого народу, інтегруванні етнічних українців і тих громадян України інших національностей, які духовно та ідеологічно тяжіють до українства, в єдину політичну націю.

Сьогодні українцям відчутно бракує справжніх провідників, здатних на ВЧИНОК в ім’я нації, в ім’я держави, спроможних вказати народові шлях до активної дії. Саме життя диктує потребу влади сильного розуму. Україна потребує лідерів типу де Голля чи Лі Куан Ю, батька сінгапурського «економічного дива».

В Україні відчутно бракує загальновизнаного харизматичного морального авторитета, високоосвічених управлінців, спроможних витягти державу з прірви. Але вони неодмінно появляться. Обов’язково сформується нова політична еліта, яка працюватиме задля добра Української держави, думаючи не про власні статки. Мусимо зробити все можливе, аби виплекати таку еліту.

До Верховної Ради та на інші виборні посади мають прийти справжні інтелектуали, які керуються ідеалами демократії й моральності. Це необхідні передумови, які уможливлять соціальну справедливість, економічний добробут, політичну стабільність. Треба культивувати й поширювати ідеї меритократії – влади достойних. Це єдиноприйнятна для України система народовладдя, коли на керівні посади обирають виключно за інтелектуальними та моральними якостями, на підставі особистих досягнень, коли постійно відбувається селекція найкращих і найздібніших. Для цього держава мусить мати свою ідеологію.

З українством насамперед мають асоціюватися соціальна справедливість, потужна економіка й висока культура. Саме на плекання цих засад суспільного життя найперш слід звернути увагу при «перезавантаженні» Української держави. Для неї фетишизація політики може стати згубною. Згадаймо розпачливий лист українського патріота полковника Петра Болбочана, злочинно розстріляного за наказом Симона Пет­люри: «Бідна Україна, ми боремося з большевизмом, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ним, а український новопосталий уряд УНР йде назустріч большевизмові й большевикам! Ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, а лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці, замість того, аби бути самими звичайними урядовцями і писарцями…» .

Джузеппе Гарібальді приписують такі слова: «Італію ми створили, тепер необхідно створити італійця!». В іншій інтерпретації: «Коли ми створили Італію, ми створили державу. А тепер треба створювати націю». Відоме висловлювання з цього приводу і Камілло Кавура, «батька» італійської незалежності: «Італія нами зроблена, черга за італійцями» (другу частину можна читати інакше: «...будемо створювати італійців»). Тобто йдеться про реалізацію величезної програми: державно-політичної і культурно-просвітницької. Націо­нальною ідеєю має стати відтворення власної Культури. Зокрема соціальної, якою заслужено гордяться японці й французи, німці й англійці...

Коли Іспанія перебувала в кризі, а народ її почувався безпорадним, Ор­тега-і-Гасет в есеї «Іспанія з переламаним хребтом» закликав іспанців встати з колін, бо вони велика нація...

Має рацію учений-етнопсихолог Роман Кісь, стверджуючи, що сучасна, модерна національна ідея має бути сформульована, насамперед, як ідея деколонізації України, в сенсі створення повноцінного українського урбаністично-цивілізаційного середовища, бо тільки воно генерує модерну цивілізацію.

Примітки

1. Дашкевич Я. Комунізм, демократія, націоналізм: український варіант // Універсум, № 11–12, 1994. – С. 17–19.

2. Безансон А. Лихо століття: Про комунізм, нацизм та унікальність голокосту. – К.: Пульсари, 2007. – С. 130.

3. Капелюшний Л. Час сутіні. – К.: Факт, 2009. – С. 75.

4. Петровський-Штерн Й. Анти­коло­ніальна альтернатива // Альманах «Егупец» № 19, 2010 http://www.judaica.kiev.ua/Eg_19/ Egupez17-10.htm.

5. Мойсей Фішбейн: «Народ мій є!» (Виступ у Національній опері на вечорі-реквіємі, присвяченому Дню пам’яті жертв голодоморів 25 листопада 2006 року) // Універсум. – Ч. 11–12. – 2006.

6. Овсієнко В. Тепер в Україні фактично є влада росіян, а не українців // День, 6 серпня 2010.

7. Анатолій Стріляний: Ненависть путінізму до Ющенка – це велике надбання України // Україна молода, 28 жовтня 2009.

8. Ірчан М. Трагедія Першого травня. – Харків, 1930.

9. Енергія чорнозему. Академік Ігор Юхновський про націю, енергетику і таланти // За вільну Україну, 30 грудня 2009.

10. Ксенжек О. Україна: бути чи не бути – ось у чому питання // Універсум, №1–2, 2010. – С. 3.

11. http://fraza.ua/analitics/21.12.10/ 105938.html

12. Леонід Капелюшний: «У нашому домі йде реставрація імперського режиму...» // Універсум, № 1–2, 2011. – С. 25.