КОЛИ СТВОРИМО ПОЛІТИЧНУ УКРАЇНСЬКУ НАЦІЮ?

«Важка проблема посткомуністичної України – спадкоємність рабства. Учорашні раби влади переступили свою заповідь про «священну державну власність» і Божу заповідь «не кради» – і стали рабами капіталу… Як працювати кваліфіковано, коли маєш міністра освіти і науки, якому не можна подати руки? Коли відчуваєш наступ на твою мову з боку людей малокультурних і агресивних. Коли соромишся за свого Президента, який спекулює на незагойних національних ранах Голодомору»

Євген Сверстюк. Божий дар свободи.

«У багаточисленних опитуваннях на запитання соціологів «Чи доводилось вам стикатися з проявами дискримінації росіян чи російськомовного населення України на роботі, в побуті і т. д.?» – ствердно, як правило, відповідали не більше третини опитаних росіян, заперечно – близько 70%», – довідуємося з книжки Дмитра Видріна і Дмитра Табачника «Україна па порозі XXI століття: політичний аспект», виданої 1995 року київським видаництвом «Либідь».

Трохи далі подибуємо таке: «Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політичній арені України – мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено. У багатьох із них чітке відчуття, що вони чужі – чужі на чиє­мусь святі… Нові символи націона­льного відродження в Україні – жовто-блакитний прапор і тризуб – для біль­шості росіян в Україні є чужими...Через це росіяни в Україні позбавлені духовного стрижня».

Багато з них і справді чужі в Україні – «чужі на чиємусь святі». Бо насправді це не їхня батьківщина. Незважаючи на те, що в Україні народилися, для багатьох вона таки ЧУЖА. Цю багатющу землю впереваж розглядали як територію для проживання, для бізнесу, для відпочинку. І тільки. На жаль, для багатьох росіян РІДНОЮ вона так і не стала. Їхні предки колонізовували її, захоплювали.

«Дуже велика кількість нашої так званої політичної еліти є фізичними і психологічними нащадками тих людей, які були носіями сталінського режиму. В Україні є фізичні і психологічні нащадки тих, хто стріляв, – і тих, по кому стріляли. На жаль, перші знаходяться при владі. Другі – до неї поки що не прийшли. Треба згадати, що головною ціллю Комуністичної партії та комсомолу на території України була не боротьба з іноземним імперіалізмом, а боротьба за те, щоб Україна ніколи не відродилася» [Олександр Палій].

Справді. «Після повалення Української Народної Республіки в листопаді 1920 року більшовицький режим розпочав на її території активні дії щодо недопущення відновлення незалежної Української держави шляхом жорстокої репресивної політики, спрямованої на встановлення комуністичного ладу і придушення будь-яких партій і рухів, які обстоювали ідею української самостійності. <…> Голодомор 1932–1933 років на Україні визнати геноцидом частини української національної групи» (з ухвали Апеляційного суду міста Києва від 13 січня 2010 року).

Стенди постійної експозиції «Народна війна» в київському Музеї совєтської окупації (вражаючий результат кількарічної роботи товариства «Меморіал») доказово розповідають про тих, хто окуповував Україну у 1918-1920 роках: «Лекция о советской власти и соцобеспечении в реокупированной Украине» (большевики самі визнавали, що окупували Україну, навіть смертні вироки українцям виносили «Імєнєм РСФСР»... Троцький у 1920 році заявляв, що «радянську владу на Україні вдалося втримати лише силою Москви, великоросійським комуністам і Червоній армії». А командувач большевицьких військ Вацетіс зазначав у телеграмі до Антонова–Овсієнка: «Завдання на Україні настільки великі, що для їх вирішення потрібно кілька армій. Це під силу тільки військам РРФСР».

«У лавах большевиків до 1917 року перебувало 273 українці, а липнем 1918-го з 4364 членів большевицької партії, які працювали на території України, лише 130 назвали себе українцями, і ядро КП(б)У становили росіяни і жиди. У складі ЦК КП(б)У, обраному в липні 1918 року, з 15-ти членів ЦК лише двоє були українцями, на II з’їзді – троє, і те саме у національному складі вищих органів державної влади – ЦВК рад України та Раднаркомі УСРР, де з 41-го члена першого ЦВК українців було лише 13 осіб. У першому радянському уряді України, призначеному 28 (15) грудня 1917 року, з 24-х народних секретарів українців було шестеро, а в Раднаркомі, сформованому 14 березня 1919 року, – п’ятеро з 17-ти народних комісарів» [Цит. за Ігор Бондар-Терещенко. У задзеркаллі 1910–1930-их років].

Сучасна Україна – це постколоніальна, постгеноцидна, посттоталітарна держава, в якій упродовж останніх двадцяти років так і не була здійснена деколонізація, декомунізація, десовєтизація, дерусифікасія. Дивуватись нема чого – вихована метрополією підколоніальна еліта за суттю своєю не могла зважитись на такі радикальні кроки. Україна впродовж століть була «колонією європейського типу». Зрештою, про це дуже давно писалося і мовилося.

«Після політичної інтеґрації до складу Російської імперіі, а відтак СССР, Україна перестала бути підлеглою країною, але, як застерігає Тері Іґлтон, країна може бути рівноправною з іншими в політичному плані, але підлеглою в соціяльному і культурному. Так само, як Ірландія хиталася між покірною імперською провінцією і паростками національного повстання, Україна сприймала себе і лояльним південно-західним краєм імперії, і волелюбною бунтівницею. Українська колоніяльна ситуація була такою ж стро­катою, що й ірландська, де «в різні часи і в різних місцевостях… перепліталися і співіснували різні форми колоніялізму» (Тері Іґлтон). Але на відміну від Ірландії, перехід України до постколоніяльного і національного ускладнювали рецидиви колоніяльного (від початку 1930-х до кінця 1980-х), яким передував короткий період національної незалежності. Навіть погоджуючись, що Україна за совєтських часів пережила економічну модернізацію, чимало виграла від совєтської культурної і промислової революції та вирвалася з аграрних економічних пут, не можна не побачити сліди колоніалізму в сучасному українському суспільстві, культурі й мові» [Йоханан Петровський-Штерн].

Влітку 1933 року, коли українське село було остаточно зламане, Росія «пашла навстрєчу» закріпаченим калхознікам: «З півночі потяглися ешелони з сім’ями у «лаптях». Везли з собою худобу й реманент. Це переселялися до порожніх, вимордуваних сіл «вологодскіє, костромскіє, московскіє, тульскіє, калужскіє, рязанскіє і всякіє другіє калхознікі» з центральної Московщини. З одчинених дверей товарних вагонів лунали веселі пісні:

На Вкраінє добре жить:

Єсть что шамать, єсть что піть…».

Ці спомини з виданої 1952 року в Лондоні книжки «Найбільший злочин Кремля. Запланований штучний голод в Україні 1932-1933 років». Автором передмови та упорядником спогадів живих свідків Голодомору був совєтський агент М. Вербицький, який 1959 року втік до СССР. Він не міг писати неправду, інакше українські емігранти у Великобританії неодмінно запідозрили б його у дворушництві.

Знавець національного питання в СССР Абдурахман Авторханов пише:

«Большевики, крім армії та бюрократії, взяли курс ще на масове заселення національних республік представниками некорінних національностей... Стратегічна мета міграції – це денаціоналізація націй, в кінці якої корінне населення республік становитиме національну меншину у власних республіках. Звідси ясно, що прийшле населення, ставши більшістю в республіці, буде претендувати на зайняття всіх керівних постів, та й саме існування національних республік з російською більшістю стане анахронізмом. <…> Які ж кадри в національних республіках мають вирішальне слово – місцеві національні чи прислані сюди московські кадри? Відповідь дуже проста, і вона всім відома: за формою «урядують» місцеві кадри, а по суті правлять московські імперські кадри... У всіх союзних республіках... перші секретарі ЦК партій – люди корінної національності, а другі секретарі, які завідують кадрами республіки, – московські посланці. У всіх відділах ЦК, де шеф – націонал, його перший заступник москвич. У Верховній Раді республіки головою є націонал, а його перший заступник – з Москви, у всіх міністерствах, де москвич не є сам міністром, перший заступник знову ж таки посланець з Москви. Ось ці другі секретарі партії і перші заступники міністрів... і роблять політику і здійснюють владу в союзних національних республіках».

І раптом розпад СССР – «найбільша трагедія XX століття» (за Владіміром Путітним). Незбагненним чином для мільйонів росіян постала незалежність «націоналістичниих» Києва, Тбілісі, Душанбе… Звідкілясь появилися титульні нації… Ну як змиритися з існуванням «жовто-блакитної» Української держави? Як стерпіти втрату Москвою стутусу «сталіци нашей родіни – CCCР»?

Кристина Кучаб-Редліх, відома польська журналістка, у книжці про останні дні СССР «Головою об мур» наводить слова літньої чеченки Зури Магомедової, які багато що прояснюють: «Він (Джохар Дудаєв. – О. Р.)… повернув нам самоповагу, повернув гідність. Пишалися з того, що ми – чеченці. До того краще було забути, що ти чеченець, навіть говорити по-чеченськи не дозволялося. Майже весь Грозний займали росіяни, найкращі посади були в росіян, найкраща праця – у росіян, найкращі будинки – в росіян…. Ішлося більше про гідність, аніж про незалежність. Наша чеченська гідність протягом століть затоптувалась московським чоботом».

Та ми не про це. Ми про справи внутрішні. Українські. Було і є чимало росіян, які зріднилися з Україною. Сотні тисяч росіян, які проживають в Україні, є лояльними до неї, є патріотами Української держави. Московський журналіст Володимир Коваленко розповідає: «У моменти загострення російсько-українських відносин, наприклад, з приводу Криму, до мене під час поїздок по Україні (зустрічі з людьми, розмови...) нерідко підходили місцеві росіяни і, хвилюючись, вимовляли одну й ту ж фразу.

– Я сам росіянин, але моя батьківщина – Україна, і передайте в Москві цим гадам (тут, як правило, називалися прізвища одних і тих самих московських політиків правого напряму), що якщо вони сюди полізуть – я перший автомат у руки візьму!»

Вже й на електронних шпальтах інтернету можна зустріти щирі роздуми українця російського походження: «Меня волнует судьба страны, в которой волей случая я оказался гражданином после развала Союза, и которая при этом гораздо лучше других стран СНГ дала мне возможность жить и развиваться. У нас не было Чечни, и я не попал на войну, у нас не было и нет скинхедов, у нас гражданских свобод, до прихода нынешней власти, было намного больше, чем в любой другой стране СНГ. Вот почему меня волнует этот этнос – он мирный и нормальный, и пока я гражданин страны Украины, то я и считаю, что язык должен быть украинский. Хотя мне это неудобно – я воспитан в семье, где все говорят и говорили на русском, да и будут на нем говорить. Так что проблема не в статусе языка, а в том, чтоб община сохраняла свою языковую самобытность без каких-либо статусов, почему-то болгары на юге Украины смогли, а мы вот, бедные, загнемся, если у русского не будет статуса государственного».

Але серед етнічних росіян в Україні, на жаль, домінують не такі настрої. Нинішню ситуацію влучно схарактеризував відомий публіцист Микола Рябчук: «Якщо називати речі власними іменами, то у березні в нас відбувся державний переворот і владу захопила гримуча суміш напівкримінальної олігархії з наймафійнішого, найсовковішого, найтоталітарнішого реґіону та московської аґентури, пов’язаної насамперед із ефесбешно-ґеерушним нафтогазовим бізнесом. У культурному плані це влада колонізаторів, причому не росіян, як дехто вважає, а «креолів», тобто колоністів і їхніх нащадків, а також аборигенів, асимільованих у «вищу», «білу», як їм здається, мову й культуру і просяклих глибокою ненавистю та зневагою до власних «чорних», себто неасимільованих одноплемінників (неосвічених україномовних аборигенів вони глузливо називають «колхозом», «быками» або «жлобами»; натомість освічених люто ненавидять як «нациков», «свидомитов», «бандер» та «националистов»). Росія для «креолів» – не батьківщина, а лише ситуаційний союзник, потрібний для домінування над аборигенами. Приблизно як ольстерським «креолам» потрібен Лондон, щоб домінувати над ірландцями».

Показовим є виступ народного депутата від КПУ Євгена Царькова на пленарному засіданні Верховної Ради України 8 жовтня 2010 року (подаємо за стенограмою засідання): «Практически все годы после провозглашения независимости гуманитарной сферой заправляли представители националистических сил. Особенно разрушительными годами были последние 5 лет. Огром­ный ущерб режиму даже националистическому нанес ваш Президент Ющенко, который пытался в нарушение Конституции, как обязательную, навязать стране национал-шовинистическую идеологию, сфальсифицированную историю, реабилитировать коллаборационистов и героизировать пособников Гитлера. <…> А массовое скормление наших отцов и дедов, сражавшихся в Советской Армии против коричневой чумы, и вы знаете, кто навешивал им ярлык оккупационных войск, ваш Ющенко, который кстати служил в КГБ СССР. Хочу спросить экс-носителей партбилетов типа Мовчана, Павлычко, переодетого в вышиванку Кармазина. Вы 20 лет беснуете со своей незалежністю, вы все время у власти или рядом с ней. <…> Вы когда призываете к ликвидации символов советской эпохи, начните с себя и своего пчеловода, как неудачных символов советской эпохи. <…> И по-одесски я вам скажу «шиза уже косит ваши ряды», и вы мне напоминаете, особенно с некоторыми людьми в вышиванке, один персонаж, еще раз повторюсь. Со своими лозунгами вы мне напоминаете одну фигуру, которая стоит в вышиванке, но уже с голой задницей, простите. Я хочу вам привести еще одну информацию к примеру, что 14 числа, к сожалению, это мой день рождения и Покрова, вы уже который год стараетесь вылазить на Крещатик и провести свое шествие, в этом году оно у вас не получится, сразу предупреждаю по-одесски, опять-таки, будем бить морды, если вы попробуете хотя бы еще раз героизировать тех преступников, которые уже и нюрнбергским трибуналом признаны преступниками (виділення наше. – О. Р.). <…> Я как человек, у которого деды воевали, как и у большинства нормальных граждан, за советскую власть, за защиту нашего народа от коричневой чумы, не позволю вам больше никогда бесноваться на нашей святой земле, которую освобождали наши деды и прадеды, воины советской армии». Будь-які коментарі тут зайві.

Прикладів виявів «креолізму» в Україні хоч греблю гати. «Западенець» (виходець із Закарпаття) Едуард Матвійчук, очоливши державну адміністрацію Одещини, почав демонстративно відрікатися від своєї «українськості»: напередодні 9 травня поставив перед міською владою вимогу повсюдно вивісити в Одесі червоні прапори, ще раніше видав розпорядження, за яким Одеська обласна адміністрація має вийти зі складу співзасновників газети «Чорноморські новини», що фактично означає припинення фінансування найстарішого й найпопулярнішого в регіоні україномовного видання, а ще закарпатець з добра-дива взявся захищати в Одесі російську мову, демонструючи при цьому далеко не найкращий рівень володіння нею, на що тамтешні журналісти вже неодноразово звертали увагу.

«Я пам’ятаю, як Костусєв, агітуючи людей голосувати за Януковича, зібрав біля пам’ятника Дюку кілька десятків людей, весь час викрикував: «Мы – русские!» А навколо нього розгублено стояли громадяни, серед яких не всі були росіянами. А це неповага до всіх націй, які не є етнічними росіянами. Та на це не звертають уваги ні Костусєв, ні новий губернатор Матвійчук, який ніколи не розмовляє з народом державною мовою» [Людмила Надієва, Одеса, газета «День»].

Жорстко охарактеризував депутат від НУНС Олесь Доній одного з тих, хто почувається «чужим на чиємусь святі», запеклого українофоба «регіонала» Вадима Колесніченка: «Це людина, яка чітко ненавидить українську історію, українську культуру. Будь-яка згадка про незалежність України у нього викликає якусь незрозумілу лють. Він сприймає дуже боляче, що Україна отримала незалежність. Може, у нього якась психологічна травма дитяча, пов’язана з українцями. Напевно, він в дитинстві пережив якусь трагедію або психологічну травму».

Таку ж характеристику (без особливих змін) можна екстраполювати на багатьох україноненависників, які з приходом до влади Партії регіонів ожили, стрепенулися, почали діяти. Для цього є причини. І причини поважні. Кремлівські правителі дуже добре розуміють, що без України Росія – ніщо. Вона приречена не дезінтеграцію. Москва визнає, що нині Росії як єдиної сутності не існує. Про один із сценаріїв, який російська влада ретельно втілює в життя, пише відомий політолог Сергій Кара-Мурза: «Есть дела, абсолютно необходимые для сближения, и в то же время доступные для нашей (російської, української та білоруської. – О.Р.) молодежи. Это, прежде всего, срочное воосстановление общего информационного пространства (виділення моє. – О. Р.), связанного «неустранимыми» каналами, то есть гибкой многообразной сетью. Такие возможности сегодня предоставляет Интернет. <…> Надо делать все то, что полезно для сближения наших народов (російського та українського. – О. Р.)».

Уже згадуваний М. Вербицький констатував, що процес відродження української культури в 20-ті роки минулого століття був дуже інтенсивний: «Москва побачила, що в змаганні двох культур українська культура на Україні починає виразно витісняти російську та що ота ідейна частина українських комуністів переходить на позиції безкомпромісового українського патріотизму. Цікаво відмітити, що значна частина росіян та осіб інших національностей, які народилися в Україні, цілком щиро, часом навіть з запалом, стала по українському боці. Натомість російський окупаційний елемент та російський міщанин відчували розгубленість та виявляли велике роздратування і злість».

Про це пише Богдан Кравченко, аналізуючи суспільні процеси в окупованій Росією Україні в 1930-х роках: «Занепад україномовної преси в 1930-х рр. означав, що українська мова не могла служити засобом модернізації. Ті, які шукали доступ до знання й думки, були вимушені дедалі більш отримувати їх через російську мову. Відбулася ѓрунтовна зміна змісту публікацій. Газети й журнали, які раніше артикулювали національні цінності й служили засобами національної мобілізації, тепер фокусували увагу на боротьбі проти найменшого прояву української індивідуальности. Монотонні напучування перевиконати плани і пеани генію Сталіна також переповнювали сторінки російської преси. Але в Україні було гірше. Центральним фокусом коментарів щодо національного питання був наголос, що український розвиток – і культурний, і економічний – можливий тільки через медіяцію Росії. Позбавлена незалежного існування, українська культура й думка була зменшена до вузького провінціалізму навіть за стандартами сталінського СРСР. Од­ночасно російський культурний вплив на республіку пришвидшився. Понад 200 українських п’єс було заборонено й десятки українських театрів були зачинені, водночас кількість російських театрів зросла від 9 у 1931 р. до 30 у 1935 р. У музиці – в 1934 р. було опубліковано понад 500 «нових пісень», здебільшого «найкращі твори російських композиторів», водночас найліпші представники української музики були усунуті від обігу. Наказувалося музеям перестати «ідеалізувати козацьку історію», коли фігури російської історії були реабілітовані. В 1937 р. проти республіки було висунуто обвинувачення в тому, що вона не святкувала «перемоги Петра Великого під Полтавою». Було випробувано всі можливости в боротьбі проти того, що «На фронті культури» називали «націоналістичною теорією специфічности України» [Krawchrenko Boh­dan. Social Change and National Consci­ous­ness in Twentieth-Century Ukraine. – London, 1985. – pp. 140-141].

Ще раз нагадаємо висловлювання Видріна й Табачника: «Сьогодні російськомовні верстви в основному мовчать на політичній арені України – мовчать не загрожуюче, а скоріше ніби пригнічено. У багатьох із них чітке відчуття, що вони чужі – чужі на чиємусь святі».

Цю ситуацію дуже добре пояснив Джеймс Мейс: «Підѓрунтям тоталітарної системи в СРСР (до речі, як і у Третьому райху) був націоналізм. Великоросійський націоналізм у дуже специфічній його формі т. зв. пролетарського інтернаціоналізму, який лише паразитував на притягальній силі соціалістичних ідей, оскільки з ідеології соціалізму було вилущено такі важливі його компоненти, як демократизм суспільства, захист суверенних прав особи, нації, держави. <…> Було велике лицемірство в ідеологічній радянській доктрині: при позірному запереченні будь-якого націоналізму тим не менш активно культивувався міф «старшого брата», «великого и могучего русского языка» як «языка межнационального общения», російської літератури й культури як прапороносця світової літератури й культури, російської історії як історії постійного звільнення росіянами інших народів від соціального й національного гніту. Так виправдовувалися всі завойовницькі війни російських царів, асиміляція інших народів вищерозвиненою російською культурою. Під такою ізоляцією українська культура починала звикати до міфу, що російська культура – це не просто частина світової культури, вона сама є світовою культурою. І під тиском універсальності російської моделі як єдиного стандарту культурних цінностей сама українська культура була відірвана від власних джерел і переформована у світлі відносин до «старшого брата».

Тенденції до совєтської реставрації в Україні непоодинокі. Саме через присутність «чужих на чиємусь святі» в Україні у головах її громадян триває холодна громадянська війна. Так, у селі Вороньків Бориспільського району, що на Київщині, депутати намагаються знищити напис на пам’ятнику воїнам Армії УНР, спорудженому на честь козаків Вороньківської сотні Переяславського полку, полеглих у битві з большевиками на річці Трубіж у 1919 році. На гранітній колоні попервах викарбували: «Померти за Батьківщину, значить – жити». Вороньківцям, борцям з більшовизмом за Волю України. Слава Героям!». Ті ж депутати місцевої сільської ради, які раніше одностайно проголосувала за такий напис, згодом прийшли до висновку, що згадування більшовиків як окупантів є некоректним. Була прийнята нова ухвала (під тиском Бориспільського райкому КПУ) «прибрати згадку про більшовиків».

Чому таке стало можливим на дев’ятнадцятому році незалежності? Член Народної самооборони Олесь Доній в ефірі передачі «Большая политика» на телеканалі Інтер 15 жовтня заявив, що до влади в Україні прийшли «російські націоналісти, які всебічно зневажають українськеу мову і культуру».

Завідувач кафедри української філології Національного університету «Києво–Могилянська академія» професор Лариса Масенко теж переконана, що до влади прийшли російські націоналісти з головним ставлеником Табачником: «Завдання нинішньої влади – довести русифікацію України до завершення і ліквідувати українську культуру та ідентичність. Тобто завершити радянський проект злиттям українського етносу з російським».

З народниим депутатом Олесем Донієм і професором Ларисою Масенко можна посперечатися. Бо, на нашу думку, до влади прийшли не російські націоналісти, а шовіністично налаштовані російські імперіалісти. Націоналіст з націоналістом завжди порозуміється. З шовіністом – ніколи. Справді. 2003 року на «Федоровских чтениях» доктор політичних наук, професор, заступник голови Наукової ради РАН «Історія світової культури» дозволив собі таке: «Наши «отколовшиеся» братья, которые изображают из себя отдельные государства [!], очень рьяно взялись за уничтожение русского языка... Сейчас на [!] Украине решается вопрос о будущем всемирных знаний, накопленных на русском языке в этой стране. Но об этом мало кто задумывается» [Цит. за: Микола Низовий. Iван Федоров (Федорович): Кому належить його друкарська спадщина? // День, 24 вересня 2010].

Не має рації заступник голови Наукової ради РАН «Історія світової культури». Є в Росії кому задуматись. Щоб переконатись у цьому, досить лише познайомитись з текстом виступу президента Російської Федерації Дмітрія Медведєва на розширеному засіданні колегії Федеральної служби безпеки 29 січня 2009 року, оприлюдненому на офіційному сайті президента РФ. Цитуємо: «В ряде соседних государств сохранялась нестабильная социально-политическая обстановка, не прекращались попытки расширения НАТО, в том числе и за счёт так называемого ускоренного вступления в альянс Грузии и Украины. Всё это, разумеется, потребовало чёткой и слаженной работы всех специальных силовых структур, правоохранительных органов и весьма высокого уровня координации их деятельности. Должен сразу сказать, что Федеральная служба безопасности в целом успешно выполнила поставленные перед ней задачи. При проведении отдельных операций сотрудники службы проявили подлинное мужество и героизм». Є запитання?

Олесь Доній має рацію в тому, що будь-яка боротьба за незалежність України викликає у влади опір. Саме тому «ідьот во власть» (наразі в Одесі) зареєстрована в Україні одіозна партія «Родіна» на чолі з одіозним Ігорем Марковим. Прикметно, що підтримати цю агресивну маргінальтну політичну силу до Одеси прибув сумнозвісний московський телепровокатор Міхаїл Леонтьєв, який свій приїзд в Україну прокоментував не без фальшивої патетики: «Адна у нас родіна. Паетаму я тут».

Не менш одіозний Владімір Корнілов, директор такої собі української філії такого собі Інституту країн СНД, з не меншим запалом узявся розповідати про принципи федерального устрою для України, про те, що партія «Родіна», яка є партією Півдня України, має взяти на себе відповідальність за впровадження в Україні ідей федералізму: «Настав час, коли представники південно-сходу України повинні сісти за стіл переговорів зі своїми ідеологічними супротивниками – прихильниками федералізму на заході України – і нарешті обговорити правила подальшого співіснування, якщо ми хочемо ще знаходитися в одній державі в цих межах».

Додамо, що діяльність «Родіни» пов’язана з низкою скандалів. «У пресі повідомлялось про напад активістів партії на співробітників СБУ, участь у гучних антиукраїнських акціях, фінансування партії генеральним консульством Росії в Одесі. Партія згадувалась у зв’язку із загадковим самогубством віце-консула Росії Ігоря Цвєткова, який був відповідальним за фінансування партії» [http://uk.wikipedia.org/wiki/Партія_«РОДИНА»].

На інтернет-форумі ВО «Свобода» [http://www.forum.vosvoboda.info/viewtopic_7153.php] вміщена інформація про партійців «Родіни»: «Ігор Марков місцевий мільйонер; Сергій Бовболан колишній УБОЗівець; Роман Скомороха колишній співробітник СБУ; Грігорій Кваснюк колишній міліціонер; Геннадій Куликов (охоронець Маркова) підробляє у спорткомплексі МВС «Динамо» головним інструкторам школи бойових мистецтв «Берсерк» («Україна молода» 25.04.09); Андрій Курлов (охоронець Маркова) колишній співробітник розвідувального управління; Ігор Юшков був засуджений за торгівлю зброєю (ТБ «Разбор полетов» 25.04.09); Володимир Мамонов (соратник) – колишній співробітник спецслужб; Маркова п’ять років охороняв загін МВС «Титан»…

В одному з інтернетівських коментарів читаємо: «В Одессе они и им подобные, такие как партия «Родіна», себя уже проявили как беспардонные хамы и бандюки. Они считают, что им всё позволено. Они дошли до того, что позволяют себе в прямом эфире на своих местечковых телеканалах антиукраинскую пропаганду и открытую ксенофобию, антисемитизм, русский шовинизм, открытые угрозы, избиение мирных демонстрантов и открытую ругань».

Напад на учасників фестивалю повстанської й патріотичної пісні «Гайдамаки.UA», який проводився з 24 по 26 вересня в парку Перемоги міста Ірпеня (Київська область), засвідчує вкрай негативне ставлення нинішньої влади до української мови та культури. За словами організаторів фестивалю, їхнє звернення до міліції Ірпеня було проігнороване, незважаючи на те, що серед тих, хто захищався, було чимало травмованих. «Сьогодні ми стали свідками ситуації, коли політична дискусія перетворюється в політичну розправу», – прокоментував правовий безкрай народний депутат В’ячеслав Кириленко.

Замість післямови

11 серпня 2009 року в ЗМІ було оприлюднене послання Дмітрія Медведєва Президентові Україна Віктору Ющенку. У цьому своєрідному примусі до дружби по суті давались інструкції/настанови новому українському керівництву (в тому, що воно буде проросійське, в Кремлі не сумнівалися): «Российско-украинские отношения подвергаются испытаниям и в результате взятой Вашей администрацией линии на пересмотр общей истории, героизацию нацистских пособников, возвеличивание роли радикал-националистов, навязывание международному сообществу националистически окрашенных трактовок массового голода в СССР 1932–1933 годов как «геноцида украинского народа». Продолжается вытеснение русского языка из общественной жизни, науки, образования, культуры, средств массовой информации, судопроизводства. В этом контексте обращает на себя внимание пагубная практика вмешательства государственной власти Украины в дела православной церкви. <…> В России надеются, что новое политическое руководство Украины будет готово выстраивать между нашими странами такие отношения, которые будут на деле отвечать подлинным чаяниям наших народов, интересам укрепления европейской безопасности».

Через два тижні, мов за помахом чарівної палички, у Харкові було зініційовано створення так званого «Антифашистского форума Украины». На сайті неосовєтської структури задекларовано: «Участники конференции (йдеться про науково-практичну конференцію «Вторая мировая война: уроки и значение для Украины», Харків, 3-4 вересня 2009 року) пришли к мнению о том, что в условиях разгула в Украине кампании по переписыванию итогов Второй мировой войны, героизации коллаборационистов и предателей пришло время от слов переходить к делам. На конференции была подписана Декларация о создании Антифашистского форума Украины. Его деятельность будет направлена на противодействие оранжево-коричневой чуме. Мы будем добиваться отстранения от власти всех политиков, скомпрометировавших себя проявлениями ксенофобии, расизма, фашизма. Сегодня официальный Киев, обеляя и героизируя нацистских пособников, поощряет возрождение крайних форм национализма, ведет дело к ревизии итогов Второй мировой войны. Такая политика угрожает миру и спокойствию Украины, разжигает русофобские настроения, стимулирует распространение нацистской идеологии в стране».

І що ж? Під час візиту російського прем’єр-міністра Владіміра Путіна до Києва 27 жовтня 2010 року міністр науки й освіти Дмитро Табачник повідомив про створення російсько-української робочої групи у складі вчених-істориків з метою підготовки єдиного навчального посібника для вчителів історії. Понад те, Дмитро Табачник виступає за розробку підручника з історії України, який не охоплюватиме подій останніх десяти років (2000–2010 рр.). «Посібник для вчителів історії – це ідеологічна зброя куди сильніша за звичайний підручник або академічне видання, адже вона дозволить серйозно впливати на уми юного покоління. При цьому представники академічної історичної науки Росії і України кардинально розходяться в оцінці багатьох епізодів у взаєминах наших країн. Варто нагадати, що викладання історії в середній школі передбачає наявність якоїсь стратегічної лінії, що покликана формувати національну самосвідомість, а вона у росіян і українців різна. Спільний посібник з історії для вчителів середніх шкіл може зіграти роль справжнього троянського коня для України» [Євген Магда].

Слушно. Бо маємо справу не з антифашистами, а з неосовєтськими виявами комуністичного тоталітаризму. «Захист совєтської версії історичної правди і піклування виключно про російські інтереси не має нічого спільного з антифашизмом. Його тут і не стояло. Не має з ним нічого спільного і виключно проросійська і виключно російськомовна риторика. А коли взяти до уваги ще й недавні заяви, співкерівника організації («Антифашистский форум Украины». – О. Р.) про складення списків опонентів і проект закону про заборону націоналістичних організацій, то тут висновок напрошується дуже навіть цікавий. Маємо справу зі справжніми російськими фашистами, які прикриваються антифашистськими гаслами і борються зі всім українським» [Роман Малко. Російські фашисти з Антифашистського форуму України // www.ukrpohliad.org/ news.php/news/4331].

28 жовтня українська філія російського Інституту країн СНД організувувала в Києві провокаційну конференцію «Дебандеризація – нагальна потреба європейського шляху України». Антиукраїнськи налаштовані учасники псевдонаукового дійства в усіх бідах і негараздах нашої держави звинуватили українських націоналістів, Комітет виборців України та прем’єр-міністра Канади Стівена Харпера. Голова так званого Антифашистського комітету України Георгій Буйко висловив обурення стосовно позиції прем’єр-міністра Канади Стівена Харпера, який в ході візиту в Україну висловив жаль, що комуністичний режим тут ще остаточно не засуджений і не отримав такої ж оцінки, як фашистський: «Ми повинні засудити позицію прем’єр-міністра Канади, оскільки він є загрозою існуванню Україні!»

Публіцист Мирослава Бердник, яка брала участь в цьому заході, переконана, що «голодомор придумали уніати, американці та Катерина Чумаченко». Вона нажахана, що «марення геополітичних противників Росії про голодомор і подвиги Української повстанської армії викладають у школах».

«Про який європейський вибір України йде мова, якщо тут зібралися комуністи та російські імперіалісти, які ненавидять наші цінності?!» – не витримав голова «Коаліції учасників помаранчевої революції» Сергій Мельниченко, до якого миттєво кинулися охоронці й спробували вивести його із зали [http://gazeta.ua/index.php?id=359400]. «Ви говорите про Америку, а хто фінансує Інститут країн СНД?» – поцікавився в організаторів конференції заступник голови київської організації КУН Володимир Манько. Питання залишилось без відповіді…

Більш ніж промовистою стала реакція чільних представників партії влади з приводу зростаючої популярності Всеукраїнського об’єднання «Свобода» серед громадян України. Так, лідер парламентської фракції Партії регіонов Александр Єфремов назвав «тривожним сигналом» високий рівень підтримки ВО «Свобода» на місцевих виборах 31 жовтня 2010 року. «Це тривожний сигнал, і з цим треба розібратися», – сказав один з ідейних нащадків русифікаторів у прямому ефірі в Савіка Шустера. Тим самим був змушений визнати, що існують причини для радикалізації настроїв українців. «Тривожним дзвінком» прозвучав успіх ВО «Свобода» на місцевих виборах і для голови Харківської обласної адміністрації Михаїла Добкіна. На його думку, «ВО «Свобода» як радикальна й агресивна політична сила несправедливо зайняла порожню нішу в суспільстві, передбачену для менш агресивної й цивілізованої партії». Відтак, на думку Добкіна, ВО «Свобода» треба «вимітати поганою мітлою». Така нервова реакція «регіоналів» однозначно засвідчує, що для «креолів» і справді прозвучав тривожний сигнал. Тільки які висновки вони зроблять з цього?

Серед численних коментарів до статті Євгена Цибуленка «Втрачений шанс України», що побачила світ в «Українській правді» 16 вересня 2010 року, читаємо: «За 20 лет «русская» Украина не смогла сформировать концепцию своего существования в условиях независимого государства. По сути «русская» Украина движется по инерции, используя советский идеологический и экономический ресурс. «Русская» Украина в результате пришла к системному кризису. Выход из этого кризиса в руках «русских» украинцев. Надо прощаться с советским прошлым. «Русская» Украина не нужна ни самой себе, ни миру. Чем больше «русских» украинцев станет украинскими националистами, тем быстрее пойдет процесс модернизации страны».

У період переходу від тоталітаризму й колоніалізму нація формується, по суті, заново. На жаль, українські політи­ки не усвідомили конечної необхідності кардинальної зміни світогляду українців у цей складний державотворчий період. Наразі відсутня консолідована нація, відсутня загальнонаціо­нальна державниць­ки налаштована еліта.

Політики не втямили важливості здійснення своєрідної конверсії свідомості від колоніальної до державницької, яка полягає в утвердженні націо­нальної та людської гідності, знищенні рецидивів/реліктів совєтськості, прищепленні відчуття самобутності, неповторності, виробленні твердих рис самоповаги, загальноукраїнської спільності.

Йдеться про творення єдиного державотворчого народу, про інтегру­вання етнічних українців і тих громадян Укра­ї­ни інших національностей, які духовно та ідеологічно тяжіють до українства, в єдину політичну націю.

Нині духовний фактор важливіший за матеріальний. І це дуже добре розуміє Росія. Підтвердженням цьому є тотальне завоювання нею українського інформацій­ного простору. Як наслідок, в Україні триває холодна громадянська війна. Світоглядна.

Державу збереже лише сконсолідованість народу. Доконаний факт: всі, хто має паспорт громадянина США – американці. Так само має бути і в Україні. Власник паспорта громадяни­на України – це українець. Байдуже, етнічний він чи неетнічний. Ті ж індивіди, які не бажають себе ідентифікувати з українст­вом, – чужинці. Як до них стави­тися? Залежно від їхньої поведінки: доброзичливо, вороже або ідентиферентно. Мусимо зрозуміти й усвідомити: будуємо національну державу, а не державу нації. Відтак кожен має запитати себе: що я зробив для держави. А не навпаки.

Cлід негайно братися за написання нового сценарію творення Української держави. Та не лише писати, а й втілювати його в життя мають УКРАЇНЦІ. Без чужого диктату. Інакше в Україні «креоли» й справді святкуватимуть перемогу над здоровим глуздом, над демократією, над українцями.

І насамкінець. Джузеппе Гарібальді приписують такі слова: «Італію ми створили, тепер необхідно створити італійця!». В іншій інтерпретації: «Коли ми створили Італію, ми створили державу. А тепер треба створювати націю». Саме так. Треба створювати націю. Українську політичну націю.

Олег К. РОМАНЧУК,
шеф-редактор журналу «Універсум»